«Сучасні літаки потрібні ЗСУ, як повітря», - мінометник 31 ОМБр

   Бійці 31 ОМБр у щойно звільненому ними Рівнополі Донецької області

  Українськими дорогами тепер їздить чимало людей в одностроях ЗСУ. Під час недавньої спільної подорожі до Києва автор цих рядків познайомився із воїном Збройних Сил середніх літ, рослим і худорлявим. Спілкуватися почали в Пирятині, під час короткої зупинки дніпровського буса. Боєць, із червоними від недосипання очима, був дещо схвильованим, але привітним і відкритим.

   Що допомагає сьогодні українським солдатам вже скоро 500 днів стояти і тримати навалу осатанілої терористичної імперії? Чого найбільше потребують наші воїни на передовій, для належної відсічі зайдам? Яким було життя до мобілізації в ЗСУ? Як маємо ставитися до полонених рашистів?

   Далі розповідь про це й інше мінометника Петра, українського добровольця цієї найбільшої на планеті Земля війни, яку веде  проти України терористична рф вже десятий рік поспіль.

                    Кам’яна земля Донеччини

   Я мінометник 31-ї Окремої механізованої бригади Петро, у нас міномет на відділення. Оце «насипали» оркам добряче. Ротний показував відео, вони тікають, а ми кладемо якраз там, де треба… У стодвадцятого міномета міна серйозна, вагою 16 кілограмів, ми її «кабачком» називаємо. У бою застосовуємо різну тактику, в т. ч. і переміщень. Бо ми «сипимо» їм, а вони – нам, на одному місці довго перебувати небезпечно, накриють.

  А земля в південній Донеччині – мов камінь. Будемо заступи просити, щоб привезли. Не вкопаєш її. Та знайшли вихід – зчісуємо землю потроху, по сантиметру, і так риємо окопи. Першого разу, коли я потрапив під обстріл, вирив собі окоп десь на метр. Думав, вистачить. А потім як почалося…

   Вони гатили по нас із усього, що в них є. Танки, міномети, «гради», авіація… Довелося мені бігом копати окоп на повен зріст. Чим глибший окоп, тим більше шансів, що не дістануть осколки. У ньому і спати доводиться, каремат постелиш на низ і дрімаєш. Влітку, звичайно, набагато краще за зиму, коли можна і ноги та пальці повідморозювати.

   Їду додому, в Кролевець Сумської області, дали 5 діб відпустки. Меншій доньці 5 років виповнюється, а старший син закінчив школу, поступає до вузу. Їду, бо війна така штука, що іншого шансу може і не випасти побачитися… Та кожен з нас надіється вижити.

    Я служив «строчку» в 1995 – 1997 роках вже в Україні, у Полтавщині. А працював у Києві, на будівництві багатоповерхівок. Та коли вранці 24 лютого 2022 року почалося все, одразу зателефонував на фірму: їду додому, зібратися, попрощатися і – на військкомат. Та ти куди, кажуть, сьогодні ж треба двісті кубів бетону прийняти в опалубку! Ми так будинки виганяємо – спочатку ставимо арматуру, потім опалубку, далі заливаємо бетоном і йдемо догори. Який бетон, кажу, війна почалася!

       Повістки не чекав, пішов до військкомату добровільно

   Пішов воювати добровільно, повістки не став чекати. Певні проблеми зі здоров’ям є, все-таки 47 років, варикоз на ногах, та то таке. рашист прийшов із автоматом на мою землю, вбивати моїх дітей, дружину, а я буду на все це дивитися? Мусив іти, комусь треба цю дику орду спиняти. Особливою жорстокістю у них вирізняються нацменшини рф, ті, що з вузькими очима. Це вони ту різанину в Бучі та Ірпені сотворили. Вони свідомо йдуть убивати нас, а ми їм у полоні всі умови створюємо…

   Вважаю, і мої побратими такої ж думки, з полоненими орками слід поступати по-іншому. Визнаєш, що режим путіна злочинний? То іди до складу Добровольчого російського корпусу, бери зброю і воюй проти нього, як твої свідомі земляки воюють. Не визнаєш – то відбудовуй твоїми ж руками зруйноване, щодня по 12 годин, із обов’язковим виконанням встановленої норми.

   У мене сестра живе в Ірпені, розповідала і показувала, що вони там натворили. За ці велетенські злочини агресії в Україні москалі мусять від-по-ві-да-ти! Як будівельнику мені добре видно просто величезні обсяги робіт з відбудови у Київщині, Чернігівщині, Сумщині, Харківщині, Донеччині, Луганщині і скрізь, де дістали їхні ракети.

   У нашому підрозділі дуже хороша атмосфера, всі добре розуміють, чому треба воювати з цією звіриною. Найстаршим бійцям по 58 років, намагаємося дати їм фізично менш тяжку працю. А так іде дуже жорстока війна, де гинуть, на жаль, і старші, і зовсім молоді віком воїни…

   В небі над нами вдень інколи стільки дронів збирається, що не одразу й визначиш, де свій, а де – чужий. Одного разу наш молодий командир дав наказ збити ворожий безпілотник із автоматів. А він стоїть на висоті десь 500 метрів і вище, з автомата не влучиш, хіба в пропелер. Після нашої стрільби прилетів інший їхній дрон і скинув на нас в’язку гранат… Добре, що ми були в посадці, вони зависли на гілках.

             Має бути резервне українське військо

     Оце їду, дивлюся, скільки в тилу придатних, фізично дужих чоловіків займаються чимось іншим, не війною! Та тут бери форму, приміряй, одягай, навчай, і готове резервне військо, котре завжди має бути на всяк випадок. Я не про те, що всі до одного чоловіки мусять іти воювати, комусь треба і про хліб насущний та інше дбати. Але ж і бійцям на передовій потрібен перепочинок. Оцей ПТСР, посттравматичний стресовий розлад, я відчуваю і на собі, та він в кожного є, хто побував у боях. Спочатку людина, коли потрапляє в реальні бойові умови, лякається, а потім втягується.

   Цікаво спостерігати за мовою однополчан. Класичною, на мою думку, є мова Полтавщини і Черкащини. В інших краях існують певні лексичні відмінності. Приміром, у нас в Сумщині кажуть гурки на огірки і т. п.

   Є і одне болюче питання, яке ніяк не вдається вирішити. У нашій 31-й бригаді харчування, м’яко кажучи, недостатнє. В сусідніх бригадах все гаразд, їхні бійці підтверджують це, а чому в нас так, не знаю. Ми вже й скаргу на начпрода писали, та не допомогло.

  Добре, що нам дві донецькі жіночки, місцеві волонтерки, спасибі їм, допомагають продуктами, зеленню. Їм можна і замовити щось із їжі за гроші, привезуть, солдат не може бути голодним. Це ще Наполеон Бонапарт, здається, сказав: «Народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде змушений годувати чужу».

       Чому союзники так довго тягнуть з літаками?

  Але головне, що ми стримуємо цих орків, і рано чи пізно виженемо з нашої землі. Та дуже сильно відчувається, що нам вкрай недостатньо авіації. Чому так довго тягнуть з літаками союзники? Невже не можна прискорити цей процес, щоб збити пиху з рашистських льотчиків?

  Вони, щоправда, на підконтрольну нам територію тепер майже не залітають, як було торік. Але їхні літаки і «вертушки» постійно підлітають до наших позицій, відпрацьовують і безкарно летять назад. Тому сучасні літаки потрібні нам як повітря. москаль тоді почне думати про припинення війни, як у нього земля під ногами почне горіти…