Нема ні слів, ні сліз, аби описати скоєне рашистами лихо в Херсонщині...

    Іде перший тиждень з моменту підриву окупаційними військами рф Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Та вже за ці кілька днів стало зрозуміло, що окупанти знищенням величезного енергетичного об’єкта фактично застосували зброю масового ураження проти мирних жителів Херсонщини і Миколаївщини, розташованих нижче за течією Дніпра. А через приблизно 8-метрове падіння рівня Каховського моря без води залишився південь Січеславщини. Усю цю масштабну біду створили нелюди ерефії, що деякий історичний час підступно величали себе «мишебратами».

   До редакції «Фермера Придніпров’я» надійшов обурений відгук на цю рукотворну трагедію із давнього козацького села Романкове, що, за свідченням Дмитра Яворницького належало до Кодацької паланки, а тепер увійшло в межі міста Кам’янське. Член Спілки письменників Придніпров'я,  Валентина Коверза зі співчуттям і гнівом повідомила телефоном:

 - Дивлюся я на наших бідолашних людей, які сидять на дахах затоплених будинків у Херсонщині. Вони мов та риба, викинута на берег; прагнуть на суходіл, а нелюди і це забороняють… Домашня живність теж іде під воду. І жаль бере, і гнів одночасно. У 90-х роках ми роззброювались , віддали третій у світі ядерний потенціал за гарантії Будапештського меморандуму. То чому ж тепер потерпаємо через одного дурня, який бачить себе царем над усіма людьми Землі? Та хто вони такі, оці двоногі, вічно захмелені варвари ерефії? Як можна було до такого допустити, що люд наш український тепер отак кров’ю умивається? І винних за війну ні в Україні, ні серед будапештських «гарантів», крім божевільних із кацапії, катма? Чи це ми, звичайні люди України, у чомусь винні?

   Живу з родиною в Романковому, це правий берез Дніпра. Працювала художником Петриківського розпису, потім на Дніпровському металургійному комбінаті. За нашою селянською логікою, хто мешкає в квартирах, без дач, той має бодай якийсь час для байдиків. А у нас у селі Інтернет слухаєш тоді, коли на городі бур’яни полеш, або їсти на кухні готуєш. Та інколи знаходиш час і для душі, для віршів. Нещодавно у Кам’янському ми із поетами Сергієм Злючим, Михайлом Яровим та іншими провели творчу зустріч із німецькою поетесою. Було цікаво дізнатися, наскільки глибоко розуміють німці анатомію нападу біснуватої ерефії на Україну, абсурдність ідей божевільної московії тощо. Чого люди бояться в Німеччині – ядерної зброї рашки? Так не в неї одної вона є.

  Дуже зачіпає тема – жінка на війні. Народжена для того, щоб давати життя наступним поколінням, вона замість цього бере зброю до рук і стає разом із чоловіками в одній могутній козацькій лаві для захисту власної держави. Тендітна жінка може плакати, а коли треба – буде сильною, як меч. Вона може так ним махнути, що ворогу не позаздриш.

    А ще у нас, вважаю, чомусь мало відомий талан великого полководця, 15-разового кошового отамана славного Війська Запорозького низового Івана Сірка. Чи всі знають, завдяки чому усі 65 великих битв, у яких він брав участь як очільник козацького війська, і 179 бойових сутичок, були виграні? До того ж це почасти були битви із переважаючим, інколи у 5-10 разів (!), ворогом! Таке в усій історії воєн вдалося лише іще одному полководцю - Олександру Македонському. Непереможний дух Івана Сірка живе тепер у наших воїнах. Мені приємні всі люди, які за Україну. Бо вони не зрадять і не продадуть, і тому наша нація відстоїть свої рідні землі від ворога.

      На завершення варто додати, що красива, мужня і завзята козачка із берегів Славути Валентина Коверза, дружина Віктора Коверзи і мати двох синів, Олександра і Сергія, попри щоденні родинні, сільські і волонтерські справи для допомоги ЗСУ, готує до друку і свою третю збірку поезій. Перша, "Хай живе любов", побачила світ 2008-го, друга - "Нескорена" - 2018-го. Своїм проникливим поетичним словом і мудрою материнською любов'ю В. Коверза допомагає українцям твердіше стояти на рідній козацькій землі, яку безмежно любить. Ця велика любов до людей і Матері нашої, України, струменіє в кожному рядку її творчого доробку.

    "Писати почала з 12 років, - пригадує Валентина Коверза, - першими моїми дитячими, заробленими грошима були гонорари за вірші в газетах "Дзержинець" та "Прапор юності".

   Віра в світле майбутнє, Батьківщина, любов до свого народу і гордість за нього - доброго і мужнього, волелюбного і жертовного, хороброго і непереможного - це те, чим пронизана книга "Нескорена", наголосила у передмові до неї композитор Лілія Малик.

    Тож з придніпровських роси і води, Валентино Матвіївно! Хай Всевишній дарує Вам і всьому роду українському добре здоров'я, злагоду і якнайшвидшу Перемогу над зайдами у Придніпров'ї і скрізь у Донщині, Приазов'ї та Криму!

    Далі вірші Валентини Коверзи.