ТАЄМНИЦІ УКРАЇНСЬКОГО ГЕРБА

Розмовляємо з Георгієм Шаповаловим – доктором історичних наук, директором Запорізького краєзнавчого музею. В нас немає зараз фахівця, який би краще від нього знав історію судноплавства на території сучасної України з найдавніших часів. Ще Георгій Іванович багато літ займається підводною археологією. Але в даному випадку, як це не дивно, і перше, і друге послужило тому, що бесідуємо ми з ним про державний герб – Золотий тризуб на синьому тлі, знак княжої доби Володимира Великого, як сказано у зараз діючій Конституції України.

Георгію Шаповалову прикро від того, що, обравши у новітній історії тризуб за Малий герб, який має стати основним елементом і Великого, ми до цих пір сприймаємо його по-різному. Для однієї частини суспільства він досі залишається чужим, для іншої і заплямованим нашаруваннями політичних інсинуацій та спекуляцій. Відсутнє довершене, переконливе, якщо хочете, то і наукове тлумачення тризубу як історичного символу, притаманного народу з давніх давен. Для більшості з нас він і понині не наповнений тим великим і неймовірно глибоким та зворушливим змістом, котрий насправді таїть в собі. А теперішня влада в Україні довгий час і не переймалася тим, щоб не лише змінювати ставлення до тризубу чи пропагувати його, а й сприяти історичній правді повно та гідно подати нащадкам походження надбання українського люду.

- Адже тризуб у дійсності несе в собі силу, яка спроможна, - говорить Георгій Шаповалов, - зазирнути в найпотаємніші щільники єства предків, а заодно сприяти й розбудові нинішньої України, єднанню її народу, який, на жаль, досі не на сто відсотків згуртований спільною національною державотворчою ідеєю і найзаповітнішими духовними скарбами своєї історії.

                      Загадка княжого гербу

Нехитрісний і, як пізніше з”ясувалося, беззахисний термін «тризуб» з”явився по волі історика Миколи Карамзіна. В «Історії держави Російської», виданій протягом 1816-29 років, щодо знака на монетах князів Русі він дозволив собі написати, наче «подібний тризубу». І не інакше, як вніс плутанину. Незабаром, у 1860-62-му, в усій Європі спалахнула суперечка, яка дістала назву дворічної наукової дискусії, з приводу «змісту та значення загадкового тризуба». На той час провідні вчені континенту так і не змогли розгадати його таємниці. Лише російський нумізмат граф Олексій Уваров висловив думку, що «зображене на монетах Русі не що інше, як запозичена у візантійських імператорів верхівка диканікіона – скіпетра влади». Оскільки зовсім не дослідник, а знавець стародавніх монет Уваров не пояснював, а звідки і чому такий знак виник у візантійців, до нього не прислухалися. Лише у 1918 році Михайло Грушевський раптом погодився. Він так і написав: «Я вважаю найбільш вірним те, що се вершок булави – знака влади старшини в державі».

Та зверніть увагу: пояснення, що ж означала, як читалася така «голівка начальницької палиці», знову не було. Хіба що трохи дивне і несподіване уточнення: на монетах самої Візантії відтворювалася «верхівка скіпетра з хрестом на горі і «рогами» внизу». Навряд щоб і М. Карамзін назвав його тризубом. Та це не завадило згодом, уже в минулому столітті, Володимиру Шаяну, беручи ще карамзінське і підхоплене багатьма іншими наступниками визначення «тризуб» за аксіому, висунути красиву, але, як на думку Г. Шаповалова, хибну версію «триєдності батька, матері і сина», яка незабаром трансформувалася і в символ «триєдності Отця, Сина і Святого Духу». Тепер же згадайте: це трактування тризуба і допомогло українським патріотам у лютому 1992 року узаконити у вигляді Малого державного гербу України тризуб часів Київської Русі.

- Сьогодні у мене є всі підстави стверджувати, що гарне трактування якщо не помилкове, то надто спрощене, - усміхається Георгій Шаповалов. – Але мені й важко переоцінити заслугу тих, хто домігся внести у головний символ нашої держави загадковий княжий знак. У нас до цих пір ніхто не знає і не здогадується навіть, яку неповторну, надзвичайно цікаву суперісторію має цей знак. Тим паче того, що він був святим для наших предків і уособлював усі їхні надії та сподівання на краще.

                    Прадавній  символ  спасіння

Георгію Шаповалові у наші часи першому в Запорізькому університеті довелося викладати історію України. Деканат істфаку і запропонував йому підготувати спецкурс з української символіки. Георгій Іванович не думає зараз, що трапилося це випадково. Думає, що то було веління чи й помазання зверху. Так чи інак, а до нього видінням, одкровенням прийшло раптом відкриття того, що зовсім не «елементарний» тризуб зображувався на «владних перснях» київських князів. Може, зрозумів це Шаповалов і тому, що його очі «по-новому» зачепилися за монети, які карбував син Володимира Великого Ярослав. На них різьбився… якір – давній атрибут судноплавства. Знизу ті ж перпендикулярні «роги», якими мореплавці чіплялися за дно, а зверху і хрест з «кільцем», котрим якір кріпився до корабля.

Сумнівів у Георгія Івановича не було: ще у 1974 році його підводна археологічна експедиція біля острова Хортиця на Дніпрі знайшла якір часів Київської Русі. Але тільки тепер вчений порівняв і збагнув: тоді знайдений стовідсотково схожий на той, який на монетах князя Ярослава. Залишалося повернутися до монет князя Володимира, батька Ярослава, щоб пильніше розгледіти і їх. На Шаповалова чекало не менш приголомшливе відкриття: на монетах Володимира насправді ніякого тризубу немає. На перших з одного боку він сам з хрестом у руці, а з іншого – Ісус Христос. Зате на наступних образ Сина Господнього зникає. Сам напис «Ісус Христос» зберігався, та замість нього…то й же якір-тризуб. З «п'яткою» та «рогами» і видовженим веретеном-хрестом. З якої речі йому така честь, що замінив собою святого?

Що Володимир Ісуса і символ хреста-якоря сприймав за тотожні, для Георгія Шаповалова, автора і праці «Судноплавство в духовному житті населення України з найдавніших часів», зрозуміти не становило труднощів. Все стародавнє людство, яке колись сідало на кораблі і вирушало у морські мандри, обожнювало і одухотворяло якір. Він ще на березі освячувався і був символом надій на благополучну подорож та спасіння в разі будь-якої небезпеки. Хай найстрашніший шторм гарцює у відкритому океані, а дістав якір дна чи зупинив каравелу – всі врятовані.

Уявіть собі, настільки дивне, несподіване, однак очевидне відкриття запорізького історика могло статися давно і належати зовсім іншим. Ще коли в позаминулому столітті тривала дворічна дискусія з приводу походження тризуба, згадуваному графу-нумізмату Уварову надсилав приватного листа інший нумізмат – Іван Бартоломей. І писав: «Мені здається, на монетах князя Ярослава зображений річковий чи морський якір, що мені здається простим і природним поясненням, коли і війни, і торгівля, й існування держави сповна залежали від судноплавства, де якір першочергова приналежність». Правда, Бартоломей не сприймав культовий зміст якоря і навіть щиро дивувався, чому на багатьох ранніх монетах Русі цей символ «представлений з ликом Спасителя».

Бартоломей не знав того, що знає Георгій Шаповалов. Якір як запорука віри та надії на порятунок з глибоких віків відокремився од морських суден і одним з перших набув особливого значення серед тих предметів, яким люди надавали ознак магічних. Місце яких – на вівтарі. Археологічні джерела античної старовини свідчать: в країнах середземно-чорноморського басейну символ якоря з'явився ще в VІІ – V століттях до нашої ери. На території сучасної Болгарії, приміром, знайдені тогочасні бронзові стріли і воднораз монети, на яких відтворені малюнки корабельних якорів. А у стародавній Греції на цей період припадає поява і справжніх монет, на яких якорі карбувалися з «п'ятками» біля «ріг» в нижній частині і штоками-хрестами у верхній.

-- Ці та інші знахідки не залишають сумнівів у тому, -- говорить Г. Шаповалов, -- що знак священного якоря з хрестом на горі сформувався в світогляді, ідеології та мистецтві ще стародавніх народів, а потім і був запозичений християнами. У перших християнських храмах, що збереглися у римських катакомбах, знаходимо розписи, де якорі і хрести зображено і порізно, і разом, і поряд з ім”ям Христа. Отож якір християнами відразу ототожнювався з Ісусом Христом і всіма християнськими заповідями та надіями. Не випадково про всю християнську віру апостол Павло говорив, що «вона для душі є мовби якір, безпечний і міцний, який сягає до найглибшого за завісу, куди предтечею за нас увійшов Ісус». А одна з перших праць святого Єпифанія Кіпрського стосовно суті християнської віри називалася «Якір віри».

                    Хресний  якір  Володимира Великого

Тепер не важко здогадатися, що символ хреста з «ріжками» якоря біля основи в Русь потрапив з поширенням сюди християнства. Але як це сталося, теж дуже цікаво знати. Георгію Шаповалову та його однодумцю, в минулому також палкому краєзнавцю, а нині заслуженому діячу науки і техніки, лауреату Державної премії України Олександру Бєлову довелося здійснити неймовірно величезну дослідницьку та пошукову роботу, щоби остаточно розкрити таємницю виникнення українського тризуба. І всього того, що передувало хрещенню князем Володимиром Русі.

Історикам відомо, втім, що найдавнішим проникненням християнства на територію сучасної України було візантійське місто Херсонес – пізніше Корсунь, а зараз Севастополь. Але мало хто знає, що розквіт тут раннього християнства -- це кінець І – початок ІІ ст. н. е. – пов'язаний з ім'ям святого папи Римського Климента – учня апостола Петра, який і висвятив Климента в єпископи Риму. Але за надто наполегливу пасторську діяльність імператор Троян іновірця-Климента повелів довічно заслати на каторжні роботи у каменоломні Херсонесу.

-- За твердженнями ж релігійних істориків, Климент і в засланні, -- говорить Г.Шаповалов, -- не переставав обертати на християн тисячі і тисячі тутешніх язичників. Це стало відомо Трояну. Восени 101 року розгніваний імператор велів утопити Климента у морі. Але як? Приреченому на шию прив'язали залізний якір. І кинули з ним у воду в бухті, котра нині зветься Козачою. Християни не сумнівалися: з якорем кинули, аби позбиткуватися над їхнім символом. Котрий, мовляв, не порятує бідолаху. Тому присутні на страті від такої зухвалої жорстокості упали на коліна і почали молитися, щоб мощі мученика-утопленика не пропали навіки під водою, були доступними їм. І сталося диво: на очах у всіх море відступило і відкрило тіло страченого. Той лежав на кам”яному дні, як на одрі, разом з якорем. Відтоді подібне диво у день смерті Климента відбувалося щороку протягом дев'яти століть…

Сьогодні ми з вами можемо казати, що то був природний щорічний цикл відпливів Чорного моря. Але архідиякон Феодосій, який у VІ ст. н.е. не раз здійснював паломництво на Святу Землю, мандруючи до Єрусалиму через Херсонес, оскільки «місце кончини святого Климента було дуже шановане» і «особливо шанований предмет його покарання – якір», у своїх записах говорив: «Там перетерпів муки святий Климент, гробниця його в морі, де було кинуто його тіло, і цьому святому Клименту був прив'язаний на шию якір; і тепер у день його пам'яті весь народ і священики сідають у лодії, і коли припливають туди, море висушує шість миль, і на місці, де перебуває гробниця, розкидаються намети і ставиться вівтар, і протягом восьми днів служаться там літургії, і Господь робить там багато чудес».

А у 988 році нашої ери князь Володимир вирушив у похід на Корсунь – на одну з найміцніших колоній Візантії у прикордонні з Київською Руссю -- і підкорив її. І вже звідти поставив ультиматум візантійським імператорам Василю та Костянтину: або віддаєте мені в жони свою сестру Анну, або не зупинюся і піду та зруйную Царгород. Анна потрібна була Володимиру задля династичного шлюбу – вся Європа у такому разі і його покірно визнавала б за імператора. Візантійці злякалися і одразу спорядили сестру в дорогу. Анні ж і судилося спонукати Володимира прийняти християнство.

Є легенди, втім, наче Володимир сам вибирав віру. Насправді Анна заявила йому: «Ти мені люб, і я згодна вийти за тебе заміж, але якщо ти станеш християнином». Володимир спершу відмовився. І одразу «заслаб на очі» -- майже осліп. Анна взяла князя за руку і повела у той православний храм Корсуня-Херсонесу, де на той час уже зберігалися мощі святого Климента. Біля них до Володимира вернувся зір. Біля них він і увірував у християнство та взяв до рук чудодійний якір, освячений мученицькою смертю святого Климента. Про це й повідомляє «Літопис руський», що «узявши Корсунь і охрестившись та обручившись там із візантійською цесарівною Анною, повертаючись у Київ, Володимир взяв мощі святого Климента, узяв також начиння церковне й ікони на благословення собі». За іншими літописними джерелами, «князь узяв із собою чесну главу святого Климента і, охрестивши нею Русь, поклав її у Десятинну церкву».

Так чи інакше, а з часів хрещення Володимиром киян святий Климент дійсно вважався небесним християнським першопокровителем Русі. Але у Київ князь Володимир повернувся, говорить Георгій Шаповалов, не лише з мощами святого. Обравши у Корсуні для себе і своєї держави нову віру, у якості особистого та державного герба-знака обрав там він і символічне поєднане зображення двох священних для християн предметів – хреста, на якому розіп”яли Ісуса Христа, і якоря, яким утопили Климента та не утопили його віри.

-- Саме символ якоря, -- підводить рису Георгій Іванович, -- який уособлював головні християнські чесноти – Віру в Ісуса Христа і Надію на спасіння – і розмістив на своїх монетах та перснях князь-хреститель, а після нього розміщували і його сини князі Святополк та Ярослав. Чому російський історик Микола Карамзін розгледів у ньому тризуб, тепер залишається тільки гадати і дивуватися.

                         Пронесений  крізь  віки

Ще на одну хибну помилку звертають сьогодні увагу професор, доктор історичних наук Георгій Шаповалов і його співавтор по дослідженнях Олександр Бєлов. Вважається, наче з занепадом Русі припиняється і використання в державній чи національній символіці наших предків хресного якоря-тризуба. Про нього, мовляв, згадали лише у вирі бурхливих подій, спричинених 1917 роком у росії і національно-визвольними баталіями в Україні. Але і це не відповідає дійсності. Суто хресно-якірна символіка була присутня в гербі Володимира Ольгердовича, який княжив у Києві в 1363-1394 роках. Сини цього Володимира Андрій та Олелька також послугувалися якорем-перснем. Зображення якоря-хреста наносилося і на монети Галицької Русі, які карбувалися у Львові у тому ж Х1V столітті. Хрест-якір або і просто якір у різні часи – і аж до кінця позаминулого сторіччя – прикрашали герби таких різних міст, як Вінниця, Прилуки, Бердянськ, Городня, Домбровиці, Зенків, Миколаїв і Одеса.

-- З часів Русі бере початок і традиція, -- свідчить Георгій Шаповалов, -- хрестами у вигляді якорів прикрашати і православні собори та храми. Такий хрест, якщо пильно розглядати гравюру О. Кальнофойського, виконану ним у ХVІІ сторіччі, увінчував головну баню Успенського собору, збудованого у Києві у 1073-78 роках. Пізніше такі ж хрести були зведені і на багатьох інших святилищах, на церкві Спаса поблизу Новгорода і Димитрівському соборі у Володимирі, на церкві Василія у Володимирі-Волинському. Або придивіться до малюнку дерев”яної церкви з рукопису «Житіє Бориса і Гліба», датованого Х1V століттям – і ви складете уявлення, який вигляд мали тодішні хрести-якорі.

З зародженням запорізького козацтва, продовжує Г. Шаповалов, традиція зберігається. Якореподібні хрести височіли у небі над куполами Покровської церкви в Сутківцях, Троїцької у Межиріччі, Богоявленської в Острозі, Успенської у Львові, церкви Воздвиження у Дрогобичі, Троїцького собору у Чернігові. Більше того, згодом виник і тримався майже до кінця позаминулого сторіччя звичай на околицях і роздоріжжях населених пунктів, біля церков і навіть власних помешкань ставити дерев”яні хрести-оберіги з прикріпленими до них невеликими металевими хрестами-якорями. Хрести з «рогами» якоря ставили і на кладовищах та могилах. Збереглися поховальні кам”яні хрести запорізьких козаків, і не лише у степах Великого Лугу, а й на узбережжях Дніпровського та Бузького лиманів, і на них чітко вирізьблені хрести-якорі.

Згадаймо і доволі складний за композицією герб гетьмана Богдана Хмельницького: центральним елементом у ньому був хрест-якір. Як і в гербі гетьмана Івана Мазепи, до речі. Символ хреста-якоря бачимо у печатках багатьох тодішніх старшим і державників, навіть у родових гербах – як от у гербі запорожця Пилипа Уманця чи лубенського полковника Максима Ілляшенка.

-- І навіть у першій половині минулого сторіччя, -- говорить Георгій Шаповалов, - у християнській обрядовості України зберігався культ хреста-якоря. У свято Водохрещі на стінах, дверях і вікнах своїх хат українці малювали знаки у вигляді тризубців, хрестів і якорів. С.Шелухін описав такі знаки, бачені ним на Полтавщині. За його словами, знаки нагадували зображені на монетах київських князів. Подібні символи під час богослужінь широко використовувалися і на Прикарпатті. Намальовані, вони окроплялися священною водою, аби захищали житло від злих сил, духів і всього поганого.

У тому, що тривалий час утаємничений і фатально спрощений, а то і принижений хай і тризуб насправді символ священного хреста-якоря, немає, вважає Георгій Шаповалов, нічого дивного. Тризуб-якір не що інше, як глибоко духовне і національне надбання українського люду, пам'ятка його свідомості, менталітету і історії. Ми маємо усі підстави радіти від того, що знак-символ, який уособлює віру і надію на спасіння та багословіння на благополуччя й добро волею і долею багатющої історії випало стати тепер державним гербом незалежної України.

-- Сьогодні завдання полягає у тому, -- завершує нашу бесіду Георгій Шаповалов, -- щоб у свідомості та моралі народу відновити історичний образ і символ хреста-якоря, збережений нашими предками за віки, зробити його близьким та зрозумілим, дорогим кожному, хто нині живе в Україні.