ДВА ЖИТТЯ, ДВІ ДОЛІ СЕЛЯНСЬКОГО СИНА

Микола Нечипоренко 04.08.2022 59

                 

У своїй безпрецедентній не лише для Дніпропетровщини книзі про те, чим обернулася для українського села, колиски нації і держави, аграрна реформа, Валентин Василенко (на фото його вітає молодь) писав, що такого покоління селян, «як моє, не було й не буде на землі більше ніде й ніколи». І далі: «Ми останні в цій і майбутніх епохах як свідки та учасники подій, коли селянство силою заганяли до колективного господарства, а через 70 років прозріли і зробили навпаки». Але «і тоді селян не питали, хотіли вони того чи ні, і тепер ніхто не спитав, що вони хочуть». А в музеї колгоспу, який Василенко очолював мало не 30 років, є стенд, на якому читаємо: «Як не називали селян, яким випадали віками найбільші страждання: кріпаки та батраки, наймити, бідняки, комунари, одноосібники, куркулі, колгоспники, КСПевці і нарешті фермери та пайовики». Пайовик, написав Валентин Якимович, «остання кличка, тимчасова, котра фактично проіснувала до скасування мораторію на продаж землі». Після цього селянин в українському селі став мов зайвим – такої думки Василенко тримається і зараз.

ТРЕБА сказати, що видавці відмовилися книгу Василенка пускати у світ під заголовком, який він ставив – «Руїна». Мусив погодитися на «м'якший» – «На зламі». Тривале життя в аграрному секторі виробництва за радянських часів «привчило» Валентина Якимовича йти на «компроміси». А в області він був новатором, як тоді величали, сільського господарства. Авторитетним. Від Бога. Народився хліборобом, котрий просто не міг розминутися з селом. Був наділений талантами і здібностями трудитися на рідній землі і вести за собою селянський люд.

В повоєнні 1947-1948 роки у технікумі невеликого села Красний Пахар на Донеччині підлітком вивчився на агронома, і з тих пір життя своє міцно й назавжди пов1язав із землеробством. Довелося, правда, спершу відслужити в армії. Зате після, опинившись на Дніпропетровщині, одразу став працювати керуючим рільничою бригадою у мальовничому селі Діброва Синельниківського району. Це на березі Дніпра, де кручі і затоплений у воді колись грізний дніпровський поріг Ненаситець. Через чотири роки Василенку довелося ж перебиратися трохи нижче вздовж Славутича – у село Василівка-на-Дніпрі. Уже головою тамтешнього колгоспу – райком призначив, а селяни обрали, не питаючи у 26-літнього Валентина згоди. Та він це сприйняв як знак долі і свій обов'язок перед людьми та державою. Раз доля вготувала таку повинність на землі – мусить не розминатися з нею. Працювати натомість мусить навіть більше, ніж може!

І що старався з усіх сил, що в нього виходило набагато краще від інших, це для самого Василенка стало несподіванкою незабаром. Через п'ять років райком надумав перекидати Валентина у відстаючий колгосп. Він вже й домашні речі спакував, їздив на оглядини нового місця свого заслання, як жартував. Отож покірно, слухняно вів себе. Однак не послухалися райкому василівські селяни: не відпустили Василенка «з миром». Він наш голова – і баста! Три дні тривали бурхливі збори, а людей так і не зламали проголосувати за відставку Валентина Якимовича. Йому нічого не лишалося, як назад вузли розв'зувати.

Інша річ, що не надовго. Через рік «інкогніто» прибув перший секретар і заявив, як відрізав: «Ні, так діло не піде! Розумний ти, Якимович, головувати тут, де вже і без тебе порядок забезпечать. А хто нам і людям гарантуватиме його в Новоолександрівці?» І підвів риску: «Нумо збирайся, бо через годину в Олександрівці починаються збори, на яких тебе обиратимуть – ясно чи треба ще ясність вносити?» Тобто на цей раз людей питати не стали. На цей раз все одно, що Василенка у василівців викрали.

Так опинився Валентин Якимович у колгоспі, який очолював стільки, скільки дозволило йому здоров”я. Очолював з одного боку колгосп, який був знаменитим і до нього. З іншого знаменитим який насправді він то і зробив. Бо досі відомим новоолександрівський колгосп був лише тому, що виник раніше від суцільної колективізації. Ще у перші 20-ті роки минулого століття як комуна. Це її посланці ходили ходаками до Леніна. І це їм Ленін подарував трофейного залізного коня – 70-тисильного гусеничного трактора «Рустон». Але пізніший колгосп імені Леніна, який порав майже 8 тисяч гектарів ріллі і вирощував найвищі в області урожаї зернових та кормових культур, оскільки утримував три з половиною тисячі дійних корів і величезну свиноферму, а ще овець отару та кілька пташників – це вже заслуга і плоди невтомних старань на чолі з Василенком. Як і більше ста тракторів та комбайнів, півсотні автомобілів, зрошувальна мережа, воду в якій перекачували 276 електромоторів, водонапірна башта водогону, вулиці з твердим покриттям, причім три нових з котеджами і садибами для селян, новенькі школа та Будинок культури, побутовий комбінат, дільнична лікарня, дитячий садок…

То коли довелося залишати господарство, котрому віддав усього себе, «відверто кажучи, шкода було», як зізнавався Валентин Якимович. Єдине, що втішало – сповна і чесно жив і займався тим, чим приречений був займатися і що здійснити зажадали від нього даровані таланти та здібності. В цьому не сумнівалися всі, хто знав та працював з ним «у житті, як на довгій ниві». На думку людей, які діждалися привітати Василенка з його 60-літтям, він мав підстави бути щасливим та пишатися слідом на землі, який зумів звершити.

ОТОЖ лишалося ніби підбивати підсумки та тішитися, хіба ні? І мало хто міг навіть подумати, що насправді Валентину Якимовичу судиться все одно, що почати нове, ще одне, друге своє життя. Чи повернутися до того, від якого свого часу його, ще молодого, змусили відмовитися тодішні обставини. Адже тільки тепер в області узнали, що вчитися на агронома юний Василенко не мріяв і не збирався. У технікум подався тому лише, що старший брат вчився там, а відпускати далеко від дому меншого у матері не було за що. Нічого іншого хлопцю не зоставалося, як відкласти ніби як на потім, вийшло, що на все життя, потаємний намір писати і малювати. Був у хлопця потяг до того і іншого. Йому або письменником стати хотілося, або художником. Важко повірити нині, але перші гроші Василенко-підліток заробляв тим, що випускав стінгазету в селі, і за кожну йому платили 50 тодішніх рублів. А ще «малював» номери на бортах автомашин – за 15 рублів. Якось заробив 150-т за день – вистачило на буханець хліба.

Але це ще не все. Уже навчаючись у технікумі, загорівся з брили граніту зубилом «вирубати» погруддя Мічуріна. Ви зрозуміли – створити скульптурне погруддя! «Чому Мічуріна? – запитував згодом Валентин Якимович. – Та він нам, учням агрономічного технікуму, вважався богом і дороговказом. Ми не повинні чекати милостині від природи – пригадуєте?» І далі читаємо: «Мене підтримали несподівано ковалі з місцевої кузні – викували і різці та зубила, і кілька молотків, щоб по них бити. А бібліотекарка помогла знайти у книгах близько сорока портретів «перетворювача природи». З першої спроби нічого не вийшло – прийшлося розбити камінь. Але у розпач я не впав. Сам не знав, звідки впертість у мене взялася, та привіз новий моноліт, посадив діда Льову, у якого квартирував, за натуру - так мені підказали, - і дід палив самосад та дрімав, а я стукав і стукав молотком, тільки іскри летіли разом з гранітними уламками. Через рік, до жовтневого свята, роботу й скінчив».

Кажуть, це погруддя Мічуріна наче збереглося до наших днів. Але що тоді було! Відкривати його урочисто прибуло начальство з міста Сталіне – так називався Донецьк. Слідом же примчав посланець із Харківського художнього інституту. З запрошенням вчитися у ньому без вступних іспитів. «Та мати і слухати не хотіла про якісь «художества», - згадував Василенко – якщо сам я худий, одні кістки та ребра, і мені постійно хотілося їсти – чимшвидше мушу сам себе годувати, щоб не вмерти з голоду!»

Так що долю свою хліборобську Валентин Якимович дійсно не обирав. Швидше вона його вибрала. І була певна, що не помилилася. Та що була – з дня в день його головування в колгоспах переконувалася в цьому. Інша річ, що остаточно вийшов на пенсію Василенко у 1986 році. І не вся то правда, що за станом здоров”я – насправді «відчув, що довго уже не витримаю, і коли про це сказали і лікарі, написав на бюро райкому заяву на звільнення». Хоч правда лежала глибше: залишив господарство – творіння і сенс свого життя – тоді, як у москві прийшов до влади та розпочав гучну перебудову Горбачов.

Василенко своїм селянським нутром відчув, що це «небезпека, загроза тому, на що він поклав усе своє життя». Чи не першим на Синельниківщині збагнув, що «нищівним котком-грейдером наїжджає на вітчизняне село та земельна реформа, яка зруйнує і розтрощить його». І не відразу, але в одній із місцевих газет появиться незабаром смілива і гнівна перша стаття «нового» Василенка – Василенка-публіциста і захисника інтересів селян. Читаємо: «Наш перший Президент – ні, не вчорашній вірний ленінець, наразі хвацький перевертень Кравчук, - а вчений і інтелектуал зі світовим ім'ям Михайло Грушевський попереджав: «Тільки в селянстві будущина українського і взагалі будущина України». А ми, внуки і правнуки погані, якщо словами Великого Тараса Шевченка, заварили таку кашу, що селянину немає місця на рідній землі. Знаєте, що говорять у моїй Новоолександрівці? Що одне мурло приперлося в село, два роки погуло, і села як не було!»

Отак і вернувся Валентин Якимович до своєї ще юначої пристрасті – до творчості з пером у руках. Зовсім скоро напише «наболілі нотатки про розор села», як він їх назве. Почне словами Коцюбинського: «Ідуть дощі, холодні осінні тумани клубочаться високо вгорі і спускають на землю мокрі коси… Пливе нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум». А далі автор приступає до своїх спостережень: «Щоранку влітку і зимою, весною і в осінню пору іде з моєї Новоолександрівки півторакілометрова вервечка людей до електрички. Ідуть бідолашні селяни в пошуках у місті хоч якоїсь роботи, щоб заробити копійчину. Ідуть безробітні трактористи і комбайнери, доярки і свинарки. А люди похилого віку, ледве плентаючись під гору, тягнуть на собі клунки -- несуть на продаж усе, що в них ще є, інакше знедоленим та виснаженим тяжкими трудами не вижити. Ідуть повз порожні, без вікон і дверей, колишні ферми. Повз раніше свій, а тепер чужий зернотік. Мимо зданого невідомо кому в оренду поля. Ідуть розбитою греблею ставка, який ще недавно був їхнім, а зараз приватизований. Ідуть, обминаючи старе кладовище, на якому лежать ті, з ким створювали колись комуну, а потім колгосп. Ідуть і у їхній бік не дивляться – соромно перед відлетілими у вирій земляками. А може, щоб не заздрити їм? Адже сьогодні селянам страшніше жити, ніж помирати. Ідуть і край нового цвинтаря: вимирають нині селяни, як мухи, і в зовсім молодому віці також, тому на старих гробках немає де уже ховати…»

Даруйте за розлогу цитату, але вона дає зрозуміти, якого характеру твори Валентина Василенка склав 470-сторінковий том документальної прози «На зламі», який він видав кілька років тому. Якщо ще й знати, що поки йшли довгою і сумною вервечкою його земляки на зупинку залізничної електрички, «людей обганяли автомобілі-важковози, нахабно обдаючи пішоходів завісою сморідного диму, щоб не було видно крадених вантажів – серед білих днів і в темні ночі вивозили й вивозили з села все живе і неживе, рухоме і нерухоме, надбане кількома поколіннями тутешніх селян».

Куди поділися тепер тисячі корів і свиней, сотні машин і механізмів – не відомо. Чому не збирають зараз тут на рік 10 тисяч тонн зерна, 7 тисяч цукрових буряків і 700 тонн овочів? Та тому, що сіють з року в рік тільки соняшник та рапс. Соняшник по соняшнику і рапс по рапсу. Безслідно пропала пасіка – найбільша в районі. Перевелася й риба,  котру в шести колгоспних ставках вирощувала спеціальна бригада. Коротше, як назвав один із розділів своєї книги Василенко – «Село в Україні помирає першим». А інший розділ – «Руїна». Сказати, що в українське село прийшла біда, пише Валентин Якимович, «значить нічого не сказати – тут більше підходить  слово крах». То не дивно, що його, вчора «справжнього керівника-організатора і хлібороба, закоханого в землю, творця добра і статків для людей», сьогодні земляки назвали «талановитим і мудрим публіцистом, який став на непримиренний захист рідного краю від хижаків різного калібру і боронить майбутнє для прийдешніх поколінь».

ЗА СВОЇ праведні труди у другій половині минуло століття заслуживши звання Почесного громадянина Синельниківщини, Валентин Василенко на початку нинішнього здобув вище визнання – його назвали честю і совістю району. Сам же Василенко вважає, що виконав тільки першу теперішню свою повинність перед рідними людьми. Оскільки Богом йому дано й допомогти українському селу вернутися до тями, знову стати раєм для свого народу і колискою для держави. Яким чином? А припасти до найглибшого джерела національної і духовної скарбниці свого народу. Для кожного, хто живе в Україні, прийшов до висновку цей неординарний чоловік, «є такі святі речі, як Бог, земля, Україна і Тарас Шевченко». Раз так, то відродити почуття власної гідності та дух селянської самобутності «без них аж ніяк не можна». Докласти і своїх зусиль для цього також вирішив Валентин Якимович. Тим паче, що у нього знайшлася така можливість.

А історія наступна: ще коли головував на березі Дніпра у селі Василівка, почув щось схоже на легенду про Великого Кобзаря. Хто не знає, що Тарас Григорович заповів поховати себе «серед степу широкого, на Вкраїні милій»? Там, де «лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»! Але хто сказав, що Чернеча гора у Каневі і була тією кручею, на якій Поет хотів лягти на вічний спочинок? Навпаки, достеменно відомо, що на Чернечій горі Шевченко мріяв купити шматочок землі, збудувати хату, завезти сім'ю і жити, скільки Бог йому відпустить літ. Отож жити, а не лежати там у труні. А свій «Заповіт» він написав ще молодим, невдовзі після того, як здійснив першу з Петербургу подорож в Україну. Сталося це у вересні 1843 року. Тараса вабили історичні місця, пов'язані із запорізьким козацтвом. Сьогодні точно звісно, що мандрував він вздовж Дніпра, де ні на мить не вмовкали-гуркотіли пороги. Зі спогадів тогочасних селян саме Василівки нащадки дізналися, що зупинявся Тарас Григорович на високому пагорбі навпроти їхнього села і майже до вечора милувався дивовижним та грізним порогом, назва якого говорила сама за себе – Ненаситець. Народ ще величав його й Ревуном та Ревучим. Так що дійсно було видно і було чути Шевченку, як реве ревучий!

Так от, а тепер Валентин Василенко й поклав за мету з'ясувати, легенда це чи правда, що в «Заповіті» Кобзар бачив свою могилу на Царициній  скелі Придніпров'я? Разом із місцевими істориками і краєзнавцями, передусім із вчителькою Людмилою Лендою натрапив на рядки Дмитра Яворницького: «Берег Славутича проти Ненаситця високий і скелястий, розгортає перед очима надзвичайну картину. Звідси відходить і впирається у поріг скеля Монастирка або Царицина скеля, і коли вилізти на неї та поглянути на поріг, то він увесь як на долоні, а там далі безкраї степи і скіфські могили-кургани по них». Людмила Ленда не сумнівалася ні на йоту: Кобзар поховати його просив на могилі, а не в могилі – чуєте і розумієте різницю та той зміст, який у ній таїться?» Згодом і працівники Літературного музею у Дніпропетровську заявили: «З великою мірою вірогідності можна стверджувати, що місцем свого останнього земного пристанища Тарас Григорович хотів мати одну із степових могил, які лежали тоді найближче до ревучого ревуна-Ненаситця». По-перше, могилами в Україні здавна називали древні скіфські і сарматські, і половецькі та козацькі могили-кургани, порослі травою-ковилою та полином і густо розкидані по придніпровських степах. А по-друге, дніпропетровському музею племінчата праправнука Шевченка Людмила Красицька кілька літ тому передала неопублікований рукопис статті Віктора Фурсенка, заголовок якої прямо запитує: «Де Тарас Шевченко заповідав себе поховати?» Читаємо: «Чи виконали ми, його діти і онуки, священну останню волю поета? Бо де зараз похований Тарас, там він тривалий час сам та з допомогою троюрідного брата Варфоломія намагався придбати клаптик землі, щоб збудувати хату, одружитися і пожити з дружиною і діточками». І далі коротке пояснення: «Та по смерті Тараса ніхто не звернувся до  «Заповіту» і не спробував визначити те місце поховання, на яке він насправді вказував»…

Так чи інакше, а одного разу схвильований Валентин Василенко сів і написав статтю «Заповітна могила Тараса Шевченка». Написав, що «ніхто не пропонує перенести сьогодні прах поета на тисячолітню могилу біля  нашого Дніпра, однак її потрібно назвати Тарасовою, щоб стежка до її вершини не заростала ніколи, оскільки «синельниківське» тлумачення «Заповіту» постає проявом поваги, любові і наближення до Кобзаря тутешнього народу». І дійшовши такого висновку, Валентин Якимович задумав і поклав собі за мету «встигнути, поки Бог відміряє мені життя», створити ще одну книгу – книгу пам'яті і шани духовному Велетню і Пророку українського люду, Апостолу правди та добра «від вдячних мешканців Синельниківщини». А епіграфом до неї підібрав слова дніпропетровської поетеси Наталки Нікуліної, що «Усім життям, всім током крові -- Шукаймо у собі Шевченка, Народжуймо в собі Шевченка».

І ось маємо дійсно унікальну й неповторну книгу про Великого Кобзаря «З любов'ю до Тасара», аналогів якій у нас ще не було і не знайти. Про поета написано й видано сотні і тисячі, мабуть, уже томів -- наукові праці, спогади і літературознавчі дослідження і тому подібне. Але такої книги, до написання якої Василенко залучив сільських трудівників та краєзнавців рідного району, вчителів, бібліотекарів, ветеранів праці і війни, молодь, навіть підлітків і дітей справді треба ще пошукати. У передньому слові видавці видавництва «Ліра», котрі зуміли підготувати, по суті, унікальний художній том, написали, що це «перша в історії України настільна книга-альманах про Тараса Шевченка, яку створили прості селяни і їхні діди та батьки, а також діти і онуки». Сам же автор і упорядник Валентин Василенко згадує, як «ще малим, бавлячись, гортав величезного і важкого «Кобзаря», яким був премійований мій татко за працю на фермі». І як коли підріс та прочитав у якійсь книзі відомих світу знавців літератури, що «Тарас Шевченко був найбільшим народним поетом усіх народів і часів – ніхто вищим на цей рахунок від нього не був». Але чому був? – запитує Валентин Якимович. І відповідає: залишається і повинен вічно залишатися!

Одне діло, що багато цікавого суто «синельниківського», пов'язаного з Великим Кобзарем, відкрив Василенко своїм землякам. Виявилося, правнук Тараса Григоровича Дмитро Филимонович Красицький, який працював свого часу директором так званого Колгоспного університету, у 1933 році приїздив і виступав із лекціями перед тоді ще комунарами Новоолександрівки, у якій йому, Василенку, і довелося згодом «найдовше очолювати гордий колгосп». Чи ось і таке читаємо у книзі-альманасі Валентина Якимовича: «Тільки-но надрукує незалежна регіональна газета «Берег надій» мою чергову критичну статтю про кривди, які завдавала народу безглузда аграрна реформа, одразу дзвонив мені один чоловік і підтримував мої публікації, дякував за правду-матінку.

Якось не витерпів і спитав його, звідки і в ньому бунтівлива вдача? І почув у відповідь: «Мабуть, особливими генами передалася. Мого ж прадіда грамоти – писати й читати – навчив не хто інший, як Тарас Шевченко!» Після такої «новини» Василенко уже не міг не зустрітися з 92-літнім на той момент ветераном колгоспного виробництва Федором Борисенком. Той мав гарну пам”ять і розповів, що у далекому 1839 році його прадіда Степана, кріпака з Богуслава Павлоградського повіту, на 25 років забрали в солдати. Затурили  у степи за Арал, у Новопетровську фортецю. А коли відслужив там він років десять чи й більше, і з'явився у фортеці рядовий Шевченко. Почувши від нього українську мову, зрадів Степан: «Я тобі надиктую, а ти запиши мого листа на Україну рідним – скільки оце служу, ніякої вісточки про себе батькам послати не можу – не грамотний». Тарас, ясна річ, погодився. Але з умовою, що навчить Степана самого як писати, так і читати…»

Так от, а друге і головне діло, що своєю книгою «З любов”ю до Тараса» Валентин Василенко надихає земляків «покликати знову у себе Кобзаря». І чесно та відверто написав, навіщо це треба: «У центрі Європи самостійна, незалежна і суверенна Україна. Але це – міраж. Вітри відчаю роздмухали руїну країни – знову багаті і бідні, свавілля одних і безправ'я інших, корупція, хабарництво, безробіття. І те, що зветься Україною, не повертається язик називати раєм. Так Шевченко і Україна знову стали невіддільними. Точніше – Україні знову знадобився Шевченко-борець і виразник інтересів нації. Сьогоденним нащадкам лишається тільки збагнути, що Україні і українцям пощастило мати такого народного Поета-велета».

І висновок як крик єства, надія і заклик: «Не помре душа наша, не вмре і воля, поки житиме і боротиметься Україна зусиллями свідомих людей, для яких заповіти і твори нашого Великого Кобзаря – скарбниця справедливості і гідності».

                                                                                   


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ