ПРИЗНАЧЕННЯ - БУДИНОК НЕМОВЛЯТ. НАСПРАВДІ - КОНВЕЙЄР СМЕРТІ. (Страшна сторінка-епопея знищення генофонду української нації)

Микола Нечипоренко 03.07.2022 499

    

Не вірте, наче концентраційні Гулаги в Радянському Союзі виникли у 1937-му. Колишній майстер заводу «Запоріжсталь», згодом пенсіонер Анатолій Пеньок вважав, що це не так. Вперше комуністичний концтабір, на його думку, з'явився п’ятьма роками раніше у Запоріжжі - у 1932-му. Але найстрашніше, від чого тепер стає моторошно і у чоловіка заходиться щеміти й боліти серце, що за різними даними він іменувався то дитячою лікарнею або лазаретом, то дитячим притулком, але найчастіше Будинком немовлят. На щось жахливіше у першій половині минулого сторіччя навряд чи і в усьому світі ще десь можна було натрапити. Світ і подумати не міг, говорив Анатолій Миколайович, що таке можливе в країні, котра гордо величала себе Країною Рад і ніби будувала щасливе, заможне та квітуче життя для свого звільненого з кайданів народу. А дитинство радянської дітвори взагалі проголошувалося щасливим.

То знайте, що відбувалося в Запоріжжі, котре саме у ті роки пускало Дніпрогес і вслід споруджувало відразу кілька потужних металургійних та машинобудівних заводів. Це місто більшовицька влада малювала могутнім форпостом індустріалізації своєї держави. Запорукою майбутнього раю, який творила для радянського люду. Ця обставина і зіграла свою первинну роль у тому, що не хтось з істориків або політиків, а звичайний учорашній майстер з виробництва Анатолій Пеньок несподівано для багатьох забажав «розузнати правду» про «підозріло утаємничений, сьогодні забутий Будинок немовлят», який дійсно виник у Запоріжжі рівно 90 літ тому. Справа у тім, що зі здобуттям Незалежності України Анатолій Миколайович, ні хвилі не вагаючись, пристав до патріотів, котрі воліли національного відродження народу, повернення до його історичних першоджерел. Отак опинився він серед засновників місцевої «Просвіти». А їй у ті роки все одно, що на барикадах, доводилося схрещувати шпаги та вести безкінечні баталії з прихильниками учорашніх порядків. І один з моментів, який, може, і найбільше дратував Анатолія, полягав у «впертому небажанні червоних», як він тоді висловлюється, визнавати, що «сталінізм морив українців голодом та смертю».

- Опоненти з піною на вустах заперечували і кричали мені межи очі, - розповідав Анатолій Миколайович, - що де-де, а в Запоріжжі голодовки у великі тридцяті роки не було і бути не могло. Оскільки саме тут втілювалася ленінська електрифікація і зводилися гіганти індустрії. Тут кипів ентузіазм і всім ставало жити набагато радісніше та веселіше. Я ж від старих металургів, від тих, які ще пускали цехи, знав, що і вони, до приходу на завод вихідці з села, також недоїдали та пухли з голоду, але переконати мислячих інакше не міг. Ніби доказів не мав…

А у 1993 році 1 вересня – цю дату Анатолій Пеньок запам'ятав добре, бо ж якраз діти після літніх канікул ішли до школи – йому на очі попався свіжий номер місцевої газети. В ній ніби нічим не примітна публікація директора обласного державного архіву Олександра Тадеєва. Однак раптом коротке, як блискавка, зізнання автора, що його «до мурашок поза шкірою» вразив один документ: «У Будинку малюків, який містився по вулиці Рози Люксембург, 7, протягом двох тижнів, з 5 по 15 травня 1933 р, від виснаження померло 35 діточок віком від 3 місяців і до 3 років». В архіві зберігаються й усі 35 актів, якими було зафіксовано їхню смерть.

Анатолій Миколайович одразу пригадав почуту колись на заводі від літнього робітника історію, що у нього має бути старша віком сестра – «от би її знайти». Ясно, що цей робітник також був селянським сином. І розповідав, що першою у його батьків народилася дівчинка – ще при кінці 1931 року. Та коли почався голод, аби «цю кровинку не спіткала лиха доля, мати відвезла у Запоріжжя в дитячий будинок». Менше, ніж через рік помчала туди, але дочки не знайшла. Так і пішла на той світ, не знаючи, де поділася маленька Галинка. Мати була певна, що в притулку донечка неодмінно вижила. Інакше навіщо вона туди її «здавала»?

То першим ділом Анатолій Пеньок тепер і задався ціллю дізнатися, що ж це за будинок малюків був по вул. Р. Люксембург? Справа у тім, що вулиця з такою назвою у Запоріжжі є, але на мікрорайоні, якого до війни не існувало. Яке ж було здивування краєзнавця, коли йому в історичному музеї пояснили, що вулиця Рози Люксембург у далекі тридцяті роки центральною вважалася у Запоріжжі – сучасного проспекту Леніна тоді ще не було. Ось тільки у 41-му, окупувавши місто, гітлерівці не змогли терпіти того, що вона носить ім'я їхньої бунтівливої землячки-єврейки – перейменували якось по-своєму. Після визволення ж комуністи не знайшли нічого кращого, як дати вулиці назву ім. Дзержинського. І будинок за номером сім по ній досі, до речі, зберігся. Зараз у ньому Держказначейство Жовтневого району. Але що містилося у будинку мало не сто років тому, нікому мов не відомо. Ні історики, ні краєзнавці, ні старожили не знають, і квит. Все одно, що пам'ять усім відбило. Або що будинок з червоної добротної цегли хоч і старий, не менше, ніж столітній, одначе таке враження, що з'явився лише недавно. Про його минуле жоден документ дійсно нічого не говорив. Викреслено будинок з історії, як його і не було.

- Якщо не навмисна, то якась незбагненна і забудькуватість, і, скажімо, неуважність тих же літописців, які мене не на жарт насторожили, - каже Анатолій Миколайович. – Адже сьомий будинок на п'ятачку, який називали тоді, у тридцяті, «серцем міста». З його вікон навпроти видно дім, де колись містилися установи Сталінського району, а навскіс і приміщення, у якому згодом перебував обком партії більшовиків. Позаду – перший в Запоріжжі за радянських часів театр. Усі це знають, усім це відомо – згодом тут впритул поруч розбудують і майдан на честь річниці створення Запорізької області. А ось чим чи кому правив будинок по Дзержинського, 7, залишалося чомусь «не встановленим». Біла пляма на карті міста!

Насправді чорна і дуже страшна. І з'ясувати це судилося «впертому» Анатолію Пеньку. Задля цього чоловіку й ходити далеко не прийшлося. У дворі будинку №7 по теперішній вулиці Дзержинського дивом залишалися приватні житлові споруди – тутешні «нетрища». Серед тих, хто в них довго мешкав, дві глибоко похилого віку жінки. У тридцяті роки вони були ще дітьми, але згадали, що «за переказами містилася тут лікарня, яку на якийсь час робили притулком для грудних дітей».

Отак в розслідуванні Анатолія Пенька «все зійшлося, все збіглося». І мені відтоді сам Бог велів, говорив Анатолій Миколайович, не зупинятися – довести справу до кінця. А задля цього чоловіку вдалося домогтися дозволу самому попрацювати у державному архіві. Не знав і не міг знати він тоді, що це буде робота, яка триватиме тижнями і місяцями. Один, а потім і другий рік. І яка обернеться для нього випробуванням на витримку та міцність навіть власного здоров'я. Все частіші приступи болю у серці від того, що гортаєш і гортаєш стоси старих паперів в архіві – навряд, щоб таке ще якомусь іншому краєзнавцю чи історику випадало на долю. А Пеньку інколи тьмяніло в очах та переймало подих, відбирало руки і ставало зле, коли знаходив черговий – десятий, двадцятий, сотий, трьохсотий, п'ятисотий і так далі - акт про смерть, яка сталася за однією й тією адресою – по вулиці Рози Люксембург, 7. Цим актам, усім, як один, підписаних одними і тими ж двома прізвищами без посад та ініціалів «медпрацівників Будинку немовлят» – Холодна і Фількова, – як якійсь нестерпній муці, здавалося, не буде кінця. Коли я виписував з них імена померлих від голоду діточок, розповідав Пеньок, у мене тремтіли руки, а з очей бігли сльози.

Отже: Бугай Вася, два тижні від роду, причина смерті – шлункове захворювання; Чусінін Ваня, 5 тижнів, виснаження; Возняк Катя, 1 місяць, інтоксикація; Куценко Майя, 3 тижні, інтоксикація; Бондаренко Ваня, 4 міс., виснаження; Гурович Андрій, 2 тижні, гастрит; Гаркуша Галя, 7 міс., катар кишечника; Діденко Ваня, 8 міс., виснаження; Крохмаль Галя, 5,5 міс., запалення кишковика; Бабенко Люба, 2 міс., вроджена кволість; Білоус Надя, 6 міс., кривавий проніс; Гречка Костя, 1 рік і 2 місяці, виснаження; Кірко Євгенія, 3 роки, сепсис; Новак Ліда, 5 років, виснаження; Адаменко Руслан, 1, 5 р., детоксикація; Деркач Петро, 0, 5 р., виснаження; Мамай Діна, 4 міс., катар кишковика; Василенко Тарас, 1 р. 3 міс., запалення кишковика; Усенко Миля, 4 р., виснаження; Чубаревська Олена, 1 р., розлад кишечника…

Виписував прізвища померлих дітей Анатолій Пеньок у створену ним «Книгу реєстрації записів актів про смерть у притулку малят по вул. Рози Люксембург, 7 Сталінського району м. Запоріжжя». Коли він тепер дав мені її переглянути, у мене не вистачило духу дочитувати до кінця: Баранов Коля, Грачова Аня, Степаненко Олег, Бурлак Вася, Терехова Ліда, Бабенко Іра, Сажненко Люба, Ситник Катя, Ільченко Дуня, Щербина Клара, Кіпущенко Сергій, Пшеничний Льоня, Гунько Гриша, Глущенко Таня, Козаченко Наталя, Мельников Володимир, Шевченко Олександр, Журавель Федя, Волошина Ніна, Шарий Коля, Рябоконь Грицько, Сошенко Міля, Шевченко Віра, Шевченко Микола, Онищенко Соня, Руденко Павло, Кошенко Ната, Чубар Валя, Кваша Микола, Юхименко Гриша… Вік – від 1 місяця до 3 – 4 років, діагнози – виснаження, інтоксикація, розлади харчування і кишкові та шлункові захворювання. У травні 1932 року померло 24 діточок, у червні уже 27 душечок відлетіло на той світ. Під кінець 32-го і на початку 1933-го на день помирало й по кілька хлопчиків та дівчаток. У березні 33-го не стало74 малюків, у квітні – 66-ти. Пік припав на кінець весни-початок літа: травень 33-го – умирає 108 дітей, у червні 119, липні – 112-ть… І остаточне число загиблих діточок, і це тільки тих, на кожне з яких Анатолій Пеньок знайшов в архіві акти про їх смерть – 788. Це скільки не стало душечок-крихіток лише з травня 1932 по листопад (включно) 1933-го. Причому, якщо до весни 1933-го за документами по вулиці Рози Люксембург, 7 значився то дитячий притулок, то лазарет або будинок немовлят міськздороввідділу, то далі це просто як ніби житлове приміщення, у якому чомусь у кожній кімнаті мешкало по 10-14 безіменних дітей «малюкового віку». Судячи уже з документів «реєстрації громадян за місцем проживання», які теж знайшов Анатолій Пеньок, будинок надалі став належати житловій конторі. З грудня ж 1933 року будь-які згадки про нього зовсім щезають. Ніяких більше слідів віднайти не вдалося. Можна припустити, що будинок «як притулок для бездомних малят» припинив своє існування. Його закрили. З тієї причини, вважає Анатолій Миколайович, що «якщо не всі до останнього, то більшість маленьких мешканців вимерла», і тому, «як це не страшно мені зараз промовляти, потреба в будинку відпала». Яку ж бо страшенно нелюдську, вважай, що дітовбивчу роль він виконав!

Але чиї то були дітки, яких замість того, щоб рятувати, прирекли на смерть? Не важко кожному, хто наділений людськими заповідями, совістю та нормами життя, збагнути: коли в Україні жахливих меж сягнув Голодомор, малолітніх дітей тут, навпаки, мали вберегти. Чому тоді дорослі нічим не зарадили беззахисній малечі? Тим паче – і справді! – у Запоріжжі, де на той час кували індустріальну міць Радянського Союзу. Де на новобудовах на кожного їдока в найгірші часи видавали по 200 грамів хліба на добу, а в найкращі і по 800-т. На кожного ж утриманця робітників від 100 до 400 грамів на день. Це не говорячи про службовців держустанов та компартійних чиновників, для яких були створені так звані закриті розпридільники харчів і призначалися спецпайки. Останні ще й отримували по півтора кілограма круп та по 3 – 4 кілограмів м'яса на місяць. Додатково для членів їх сімей по 500 грамів круп та м'яса і по 400 грамів цукру. А в цей час поряд по вулиці Рози Люксембург, в самісінькому центрі тоді не надто й великого міста «безупинно працював фактично не притулок для дітей, а конвейєр малюкової смерті», як висловлювався тепер Анатолій Пеньок. Жах! Жахіття! Збагнути страхіття таке, ницість, підлість, злочинність та гріховність, глибочінь злодійства і безбожність скоєного нелюдами в Анатолія Миколайовича не вистачає уже ні сил, ні бажання…

То збагнути масштаби «безпрецедентно спокійного знищення дітей» і відповісти на всі ті запитання, на які мусимо знати відповіді, допоміг доктор історичних наук, керівник редколегії запорізького тому «Національної книги пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні» Федір Турченко. Треба раз і назавжди затямити, сказав Федір Григорович, що поки на берегах Дніпра дійсно зводилися гіганти промисловості, по селах навкруги у селян відбирали останні жмені зерна. Люди вимирали сім'ями, вулицями, колгоспами і селами. Найбільших людських втрат зазнала Дніпропетровська область, до якої тоді входила і нинішня Запорізька – з усієї кількості зареєстрованих смертей від голоду в Україні 70 відсотків припадає на неї. У таких районах Запорізької області, як Мелітопольський, Пологівський, Оріхівський та інших смертність сягнула найвищого рівня – 20-25 відсотків населення.

І треба знати, продовжує Федір Турченко, що найбільше від людомору постраждали селянські діти. Був нещадний сатанинський удар сталіністів передусім по майбутньому української нації. За переписом 1926 року діти віком до 14 років становили 38 відсотків сільського населення – отож більше його третини. А віком до 4 років 16 відсотків. Це значить, що в голодний 1933 рік їм виповнилося по десять літ. Скільки ж їх гострючим лезом викосив голодомор, зараз ніхто не знає. Але можна уявити. Історикам вдалося знайти свідчення директора однієї з початкових шкіл сільської глибинки Григорія Коноваленка, що «із 83 учнів, які починали навчальний рік, на кінець року залишилося троє». То школу «за наказом райвно закрили через відсутність потрібного контингенту учнів». Або що ось вичитали у спогадах однієї старої селянки про дитячий садок у колгоспі: «Годували похльобкою з гороху і радістю було у ній знайти хоч шматочок картопельки. Уже після смерті моєї сестрички батьки дізналися, що в дитсадку померло ще 42 дитини».

А скільки з народжених у 1928-33 роках селянських діточок згинуло, статистика й поготів мовчить. Мало хто знає, що документи на цей рахунок повсюдно знищено. Зате відомо, що спершу насильницька колективізація та хижацьке розкуркулення, а потім і розорення непомірними хлібозаготівлями породили неймовірно масову безпритульність серед сільських дітлахів. І це були не тільки діти, батьки яких померли. Селяни, рятуючись від голоду, залишали свої домівки, віддавали дітей, в тому числі і новонароджених – бо у виснажених породіль не було молока, - до дитячих будинків і лікарень, а частіше і підкидали їх туди або приносили до міста залишати, де попадеться, надіючись, що добрі люди не дадуть їм померти голодною смертю. Іншого варіанту рятувати своїх чад у більшості сільських батьків не було!

- Справа у тім, що влада вдавала, ніби вона піклувалася про малу дітвору, - докидає від себе Анатолій Пеньок. – В одній доповіді партійного секретаря Менделя Хатаєвича я вичитав, що «на початок квітня 1933 року – після того, зауважу, як силоміць відібрали у селян усе продовольство – в області розгорнуто мережу ясельних закладів і дитсадків на сто тисяч дітей». Однак «за бортом цих будинків», бідкався Хатаєвич, «залишається велика кількість дітей, яких немає куди дівати». Ви чуєте – дитсадків по селах 49 районів тодішньої Дніпропетровської області навідкривали на сто тисяч душ, а їх однак не вистачало! Але чому цей Хатаєвич промовчав, що ще у 1931 році директивою Наркома постачання УРСР заздалегідь було заборонено «забезпечення хлібом дитячих інтернатів, садків, ясел та будинків, а також і виділення продуктів для безкоштовного харчування в тих районам, які не виконують планів хлібозаготівель»? Щодо наслідків такої політики, то за даними того ж обласного комітету партії «тільки за травень та червень 1933 року в області вилучено 5041 безпритульного елементу з числа селян, з них дитячого віку 1795».

Ці діти опинялися переважно у так званих «фільтраційних бараках». Де, «попри ретельну медичну допомогу, смертність досягла 30 процентів». А вже звідти дітей везли у притулки «закладів охорони здоров”я». В Запоріжжі, як тепер можна думати, в першу чергу на вулицю Рози Люксембург, 7. Що тут вистачало підкидьків, свідчить «Книга реєстрації записів актів про смерть», укладена Анатолієм Пеньком. У ній читаємо: Ясельна Роза, 9 міс.; Берегова Ніна, 4 р.; Заводська Рита, 9 міс.; Січнева Маруся, 6 міс.; Станційна Марина, 2,5 р. і Станційний Іван, 4 міс.; Дніпрова Катя, 1 р.4 міс.; Грязна Ліза, 8 міс.; Ручна Поля, 6 міс.; Кривенький Вітя, 2 р.; Дощова Женя, 3 р.; Нова Ліда, 1 р.; Мовчазний Саша, 2 р.; Ряба Олена, 2 р.; Нікопольський Артем, 4 міс.; Диспансерна Ніна, 1,5 р… Тобто дітям давали прізвища за ознаками тих місць, де їх знаходили або звідки привозили. За зовнішнім виглядом або вдачами характеру. Або за місяцями року чи днями тижня, коли безпритульні дітки потрапляли в будинок. Були ж бо Коля Лютневий, Костя Серпневий і Марійка Жовтнева, Настя Липнева та Надія Груднева, Василько Суботін і Нюся Суботіна. Але були й Василинка Прекрасна, Зіна Криклива та Толя Вечірній, Вітя Найдений і Ліна Здорова, Сергій Швидкий та Надя Порожняк, Надя Слухняна. Навіть Ніна Колюча або Шипшина. Коли ж ознаки, за якими, певно, вдавалося наділяти малят іменами, почали повторюватися, новоприбулих називали прізвищами і відомих людей. У книзі Анатолія Пенька, яку можна вважати й граматкою «За упокій дитячих душ», тепер натрапляємо і на ці дивні імена: восьмимісячною померла Леся Українка, чотиримісячним Максим Горький, трохи старшим, ніж дворічним, Гліб Успенський, одномісячним Володимир Маяковський, дворічним Дем'ян Бєдний, півторарічним Степан Разін, двотижневою Наташа Ростова, у два з половиною роки Дмитро Донський, дворічним Бернард Шоу, на десятому дні життя Федір Гладков. Тим паче зрозуміло, що крихітних діточок називали й такими химерними, але «модними» - звичними - у ті роки іменами, як Революційний Жовтень, Трудова Настя, Пролетар Володя, Карл Лібкнехт, Армійський Євген…

Один радянський поет свого часу писав оду подібним революційним іменам, які в перші пожовтневі роки минулого сторіччя батьки давали своїм дітям на честь тієї ж Жовтневої революції чи якихось епохальних подій у житті уже Радянської влади. А що писати на честь ось цих, які дісталися безіменним сільським діточкам, що виявилися найбеззахиснішими у жорнах катівні немилосердного Голодомору? Реквієм! Професор Федір Турченко прямо каже, що геноцид 1932-33 років передусім був спрямований проти генофонду української нації – селянства загалом та його дітвори зокрема. Діти не могли, продовжує Федір Григорович, заробити чи самостійно добути окраєць хліба, кухоль зафарбованої під молоко рідини або черпак баланди – їх мали рятувати й захищати дорослі. Самим не доїдати, але дітям віддавати останнє. Та відбувалося інакше. Дітей безжально списували в заручники ідеї за будь-яку ціну розбудовувати могутньою та індустріальною молоду Країну Рад. Життя новонароджених в очманілих головах вождів більшовизму нічого не вартувало проти «світлого майбутнього усього людства». Отак селянські діти ставали жертвами і людоїдів, і людоненависників. Їх обкрадали і обділяли, їх за цінність не сприймали - не годували як слід в притулках, лікарнях та дитбудинках. Навіть в будинках немовлят, як от у цьому, що на центральній вулиці Запоріжжя містився під боком можновладців більшовицького ґатунку. Бо чи знаєте ви, що на 17 з'їзді ВКП (б), який Сталін, переповнений емоцій, охрестив з'їздом переможців, нарком оборони СРСР Клим Ворошилов сказав дослівно таке: «Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб, але жертвами стали винятково нетрудові елементи»! Отож не варто перейматися, каятися та опускатися на коліна і просити прощення, бо і ті ж діти у першу чергу належали до нетрудових «елементів»! Так це в цьому була провина і 788 хлопчиків та дівчаток від грудного до 3-4 річного віку, яких прирекли на погибель у притулку-концтаборі для малюків? Це ж бо знищили, притоптали 788 життів, доль і талантів, у яких відібрали право розкритися – то тепер від них, крім архівних актів про смерть, й ніяких інших і слідів не залишилося. Де цих безневинних діточок поховано – не відомо досі. Свого часу тутешній художник Іван Василенко, 1922 року народження, у своїх спогадах написав: «На території сучасного Запоріжжя було два місця поховань померлих від голоду – в районі існуючого зараз Критого ринку і на кладовищі у південній частині острова Хортиця. У місті помирали в основному селяни, які на його будовах сподівалися врятуватися, а тому їх могили не доглядалися і швидко зрівнялися з землею».

А якщо так, то вшанувати пам”ять убієнних кремлівськими вождями-недолюдками та їхніми безбожними посіпаками на місцях українських діточок Святим меморіалом чи Стіною плачу та спокути, Дошкою на будинку №7 по нинішній вулиці Дзержинського ініціював Анатолій Пеньок. Замало тільки занести імена немовлят до Мартирологу жертв Голодомору, каже він, треба ще й Монументом жалоби увічнити немовлят та малоліток – задля пам'яті і в докір комуністичному безуму, який так і не розкаявся за свої страшні гріхи.

- Я не зодчий і не архітектор, - говорив Анатолій Миколайович, - але Меморіал знищених діточок хотів би бачити таким, який би аж кричав, що прощення дітовбивчим злочинам немає, не повинно бути і ніколи не буде…

Так от, тут нова епопея, яка теж зводиться до того, що і теперішні чини від влади у Запоріжжі не поквапилися приймати домагань Пенька. Два роки поспіль Анатолій Миколайович разом зі своєю соратницею по «Просвіті», бібліотекарем за фахом Валентиною Земляченко оббивали пороги високих кабінетів, але достукуватися до тих, хто в них сидить, їм вдавалося з надто великими труднощами. Письмові звернення у міській раді або губили, або й не вважали за потребу розглядати. Не бачили необхідності обнародувати, тим паче вшановувати те, що скільки років було за сімома замками. Щоб на будинку №7 вивішувати тепер настільки трагічну меморіальну дошку, так заперечує, виявляється, Держказначейство Жовтневого району – нинішній, нагадаємо, господар будівлі. Отака і на даний момент реальність: у місті верх беруть ті, хто не схильний «проливати сльози по загиблих від голодомору». Анатолію Пеньку та Валентині Земляченко порадили шукати той цвинтар, на якому поховано бідолашних діточок, і на ньому – подалі від людський очей - влаштовувати меморіал. Бо здіймати гамір, намагатися «усім цим» вертати народ до «суперечливих» ніби сторінок хай і трагічної історії, колоти очі «для всіх на виду» нагадуванням про страхіття комуністичного режиму, виховувати ними патріотів своєї нації і т. д, і т. п., мовляв, не варто. Не всі у Запоріжжі наче поділяють такі наміри. Є й ті, хто наполягає не ворушити, тим паче не роздмухувати минулого…

Зараз навіть не поспішають з втіленням пропозиції наділеної не дуже значними повноваженнями комісії з топоніміки, створеної при міській раді. В порядку компромісу вона врешті-решт погодилася на встановлення Дошки на сусідній з будинком №7 споруді. Це, власне, напівгосподарська споруда ветеринарної служби, але зведена в межах колишнього подвір”я Будинку немовлят і глухою стіною повернута до вулиці. Отож на цій стіні цілком можна викарбувати і всі 788 імен загиблих від голоду малолітніх сільських дітей. Але в комісії лише дорадчі права, рішення за депутатами міської ради. Коли ж вони винесуть це питання на свою сесію, досі все ще не відомо.

І це ще один дивовижний та несподіваний сюжет страхіть, який коїться і зараз в Запоріжжі та жалом свого байдужого нелюдського жаху поціляє в самісіньке серце. Поки що тут стараються спонукати нащадків забути і не згадувати винищення голодом нашого народу навіть на рівні його немовлят. А це значить, що з усіх сил і підступно прирікають на виснаження духовне уже й теперішні покоління, аби вони були позбавлені снаги та сили волі захищати і берегти себе сьогодні та завтра.

                                                            


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ