У Кринках 500 бійців ЗСУ стримували 50 тисяч ординців, - комбат Артем Христін ч. 1

За матеріалами інтернет-видань 21.08.2024 948
У Кринках 500 бійців ЗСУ стримували 50 тисяч ординців, - комбат Артем Христін ч. 1

   Артем Христін: Мене вкурвлює, коли цивільні розказують, що операція у Кринках була зовсім нікому не потрібною.

   Командир 220-го батальйону 126-ї окремої бригади Сил ТрО 30-го Корпусу морської піхоти України Артем Христін (позивний Мудрий) – фінансист. До початку повномасштабної війни працював у банківській сфері й займався інвестиціями. Вторгнення рф його застало в Одесі, і перші вибухи Христін, за його ж словами, спросоння сплутав із феєрверками; коли прогриміли ще вибухи – зрозумів, що почалася широкомасштабна війна, і приєднався до лав сил оборони. В інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону Христін заявив, що його дратує, коли цивільні оцінюють доцільність операції сил оборони у Кринках Херсонської області на правому березі Дніпра, і розповів, яких втрат українські захисники завдали противнику в цьому районі. Він також говорив про складність самої операції й мотивацію військових у його підрозділі.

   Відповідаючи на запитання про мобілізацію, Христін описує процес рекрутингу такими словами: "Артеме, хочеш захищати країну – знайди собі людей і знайди, чим їм воювати, а як нам здасться, що ти якось не так захищаєш свою країну, то ми тобі догану випишемо". Він не відчуває, що новий закон про мобілізацію почав діяти, і каже, що демобілізація не потрібна – потрібно доукомплектувати ті підрозділи, які вже є, щоб їх можна було виводити на ротацію і давати відпочити. Усе це, а також відповіді на запитання, чи можливі вибори під час війни, якою має бути перемога України і чи є передумови до завершення війни цьогоріч – у текстовій версії інтерв'ю, її ексклюзивно публікує "ГОРДОН"

Повномасштабне вторгнення я зустрів у ліжку. Вибухам, які тоді були в Одесі, не надав значення. Спросоння подумав, що це салюти

– Артеме, доброго вечора! Я вас вітаю.

– Доброго дня!

– Я одразу представлю вас глядачам: командир 220-го батальйону 126-ї бригади 30-го Корпусу морської піхоти України. Усе так?

– Усе так. 126-ї бригади ТрО 30-го Корпусу морської піхоти. Ми поки не змінили приставку "ТрО", оскільки переформатуватися дуже важко в зоні бойових дій.

– Вам 31 рік. У вас така борода! Скільки їй уже років?

– Узагалі бороду – таку легку небритість – я почав носити десь із курсу другого університету, напевне. А така борода виросла вже на війні. Ніколи таку довгу не носив. Тобто зараз цій бороді десь один рік.

– У вас позивний Мудрий. Чому?

– Так. Під час формування першого взводу на початку повномасштабного вторгнення мій взвод, мої побратими дали мені такий позивний. Тому думаю, що логічніше це було б у них запитати. Сподіваюся, що відповідаю цьому позивному.

– Я хотів би запитати, де ви народилися. Це Одеська область, так?

– Так, це Одеська область. Село Піщана, Балтський район.

– Що ви закінчили? Який виш?

– Закінчив Одеський національний економічний університет за напрямом "банківська справа". Потім, одразу після магістратури, там же написав дисертацію й у 2019 році захистив ще дисертацію з банківської справи.

– Ви займалися до війни бізнесом. Розкажіть, будь ласка, яким. Що це за бізнес?

– У мене після навчання склалася спочатку кар'єра. Тобто я працював в одеській дирекції "Райффайзен Банку Аваль" довгий час. Але потім один із моїх клієнтів на той час, по факту, запропонував мені посаду виконавчого директора в його компанії. Це була дистриб'юторська компанія досить велика. Ми займалися дистрибуцією напоїв і продуктів по Одесі й Одеській області всій. І потім із цим же партнером ми відкрили перший мій бізнес, можна сказати. Великий перший бізнес. Це була логістична компанія Pride Logistics. І працювали по наданню послуг доставки різних варіантів. Тобто це були і важкі автомобілі – 20 і більше тонн, – і були невеликі автомобілі, якими потрібно було сортувати й розвозити продукцію меншого об'єму.

Потім, за деякий час, вирішив, що пора все ж таки працювати за покликанням: займатися тим, що мені завжди подобалося. Це фінанси, оскільки я й дисертацію написав у цьому форматі. Знаєте, у мене дитяча мрія колись була така: я завжди хотів власний банк. Я собі думав, що в мене буде власний банк. Але потім я виріс, почав рахувати, розуміти, що таке банк, – і зрозумів, що банк я вже не хочу (сміється).

Тому що це дуже така, важка, історія. І не така вже й прибуткова, як здавалося. Знаєте, як у дитинстві? Ти думаєш: банк – значить, усі гроші в банку. Усе. Усе ж логічно, усе круто.

Після цього я відкрив із партнерами... Ми відкрили декілька фінансових компаній, за допомогою яких займалися інвестуванням у різні проєкти, стартапи в тому числі. Таким чином працювали. Отримали ліцензії Національного банку для цих компаній. І пропрацювали ми скільки? Два роки, напевно. Почалася широкомасштабна війна.

– На перший день широкомасштабної війни, повномасштабного вторгнення, ви були заможною людиною, маючи власний бізнес? Багатою людиною, я навіть більше скажу.

– Давайте так. Я відносив би себе ближче до середнього класу, напевно, усе ж таки. Тому що багата людина – це поняття досить категоричне, я б, напевно, сказав. Але жив я точно непогано, скажімо так.

– У вас прекрасна українська. Ви в дитинстві теж розмовляли українською? Чи ні?

– Оскільки я виріс і школу закінчував у селі, то в нас там був більше суржик, але ближче до українського суржику. Тому в мене можуть проскакувати навіть зараз деякі слова такі.

– Перший день повномасштабного вторгнення – яким він для вас був? І чи, до речі, ви розуміли напередодні, що війна неодмінно станеться?

– Я не вірив у це до останнього. Ви ж пам'ятаєте цей час. Із кожної буквально праски нам говорили, що "є розвіддані: бачимо, що Росія збирає війська на кордоні з Україною". Але я просто відмовлявся, напевно, у це вірити. Я був упевнений, що не буде ніякого повномасштабного вторгнення, що не може такого бути у ХХІ столітті. Ми ж маємо розвиватися, а не деградувати. Але я недооцінив дурість нашого сусіда. І Новий рік я зустрів... Новий рік? Вибачаюся. Бачите: новий рік – війна. Повномасштабне вторгнення.

– Це нове життя. Це не новий рік навіть, а нове життя.

– Нове життя – це точно. Зустрів я в ліжку. Я почув ці вибухи: які були в Одесі на той момент, – але я не надав значення. Мені телефонує мій друг і каже: "Усе, брат: війна почалася. Давай, потрібно... Щось будемо робити". І я такий спросоння: "Та яка війна? Це салюти за вікном якісь, хтось щось відмічає. Яка війна?" Тобто я відмовлявся вірити до останнього вже. А потім, коли [прогриміли] наступні вибухи, – уже було зрозуміло, що так.

– Що ви відчули, коли почули ці вибухи?

– Що я відчув? Знаєте, по-перше, важко було проаналізувати, що відбувається взагалі. Оскільки на той момент я ще не був військовою людиною, для мене це точно так же... Я почав відкривати Telegram-канали, новини, YouTube – дивитися, що відбувається. Почав набирати друзів, які дотичні до військової справи, казати: "Усе, давайте! Що там? Працюємо! Хто, де, куди, як? Куди мені їхати? Куди збирати речі?" Я маю на увазі, до якої військової частини. Не кудись за кордон, а де давати можна відсіч ворогам.

Чому вирішив приєднатися до лав ЗСУ, коли почалася повномасштабна війна? У мене й думок інших не було. Це був єдиний шлях, який я тоді розумів

– Ви знаєте, таких, як ви, людей чимало. І мені дуже цікаво психологічно намалювати портрет вашого покоління людей, які були заможними людьми – такий міцний середній клас, – які заробляли гроші, які жили... Я думаю, що ви прекрасно жили в Одесі. Бо Одеса створена для того, щоб у ній прекрасно жити.

– Саме так.

– І замість того, щоб кудись тікати за кордон, замість того, щоб ховатися чи ще щось, ви йдете до лав Збройних сил. Чому ви це зробили і як це відбулося?

– Це гарне питання. Знаєте, у мене не було на той момент думок інших. Це був єдиний шлях, який я розумів. Не було такого, що я піду вправо або вліво. Я знав, що мені потрібно йти прямо. Не стояв вибір: я не стояв на розпутті. У мій будинок прийшли.

Наша країна – це масштаб будинку. Якби прийшли в мій будинок, у якому я живу, його грабувати, вбивати, ґвалтувати – як би я реагував? Точно я б його захищав. І тут аналогія така з усією нашою країною. Це наша країна, ми тут народилися, ми тут живемо. Тут наші батьки, діти в багатьох, дружини. Як ми можемо допустити, щоб нас просто знищили?

Комбат Корпусу морської піхоти Христін: У Кринках 500 наших військових стримували 50 тис. російського резерву і змушували їх нести шалені втрати. Чому про це ніде в медіа ніхто не говорить? фото 2 Фото: Артем Христін / Instagram

– Ви знаєте, що цікаво? Я думаю, що зараз ситуація геть не така вже в Одесі, але! Я ж багато разів бував в Одесі, запитував в одеситів, і навіть із Михайлом Саакашвілі ми про це спілкувалися неодноразово. Михайло мені казав, що Одеса – 50 на 50: ватники й проукраїнськи налаштовані люди. І в Одесі мені казали люди, що приблизно половина населення Одеси якщо не чекає "русского мира", але вона співчуває росіянам. Як було, на вашу думку, в Одесі до початку повномасштабного вторгнення? Дійсно багато людей чекали росіян і "русский мир"?

– Знаєте, я не хочу в це вірити, думати про це. Завжди хочеться думати про краще. Але, на жаль, ті рухи, які були в Одесі... Я вам більше скажу: які і є в Одесі на сьогоднішній день. І не тільки в Одесі. Досить багато людей, які не розуміють до кінця, що таке Росія, що таке, коли вони приходять у будь-яке місто, у будь-яку країну. Тому мені дуже боляче, коли я бачу ці випадки навіть на сьогоднішній день, коли військовим в Одесі машини палять, коли неповагу виказують до військових, до людей, які кожного дня, кожної хвилини ризикують своїм життям для того, щоб Одеса могла продовжувати жити так, як вона живе на сьогоднішній день, – абсолютно мирним життям.

Так, іноді бувають, звичайно, удари ракетами, але тим не менш там немає війни. І не буде війни. Тому мені дуже цікаво, як будуть розвиватися події після того, як ми переможемо, у тій же Одесі й чи змінять одесити думку. Зараз мені судити важко, оскільки я там не буваю взагалі, у принципі. Тому як налаштовані мешканці Одеси – важко сказати. Але я хочу сказати, що моє коло спілкування, яке було і до повномасштабного вторгнення, і є зараз, не заставляє мене розчаровуватися. Я впевнений у цих людях. Якось так.

– Ваша перша бойова операція – ви пам'ятаєте її?

– Перша бойова операція мого взводу, коли я був ще командиром взводу, – це був оборонний бій. Ми тримали оборонні рубежі за Миколаєвом. Ми були прикомандировані ротно-тактичною групою до 59-ї бригади й виконували завдання разом із ними. На жаль, тоді в мене була перша втрата як у командира нашого побратима. Це була перша операція. Але я скажу, що більше на той момент ми просто сиділи в окопах і терпіли, як постійно розносять наші позиції й обстрілюють. Тобто спроб штурмувати противником не було на той час, але нас постійно намагалися вбити за допомогою мінометів, артилерії, танчиків, БМП. "Беха" виїжджала так близько, що просто працювала по нас крупнокаліберним кулеметом. Ми, на жаль, на той момент не могли ні з'ясувати точно, де вона знаходиться, ні її знищити.

Одесу чи Київ від окупантів урятувало не чудо. Це були наші люди, багато хто з яких уперше в житті бачив автомат

– Ви знаєте, я пам’ятаю ті перші дні російського наступу, коли росіяни зайшли до Херсонської області й коли здавалося, що вони зараз можуть зробити швидкий марш через Миколаїв, через Миколаївську область – і до Одеси. І до цього йшло. Тому що вони готували морську операцію, вони хотіли висадити десант. Це зараз ми розуміємо. Я згадую зараз, як я розмовляв із генералом Марченком, який керував миколаївським напрямком. Він мені таке розповідав про ті дні, що, зараз кажу, мені моторошно просто від спогадів про те, що він розповідав! Ви знаєте, я завжди кажу, що нашу країну, мій Київ, вашу Одесу врятувало, напевно, диво. Просто диво. Тому що все було проти нас тоді. І втрата української державності в ті дні була майже вирішеною справою для росіян. Як ви сьогодні згадуєте ті дні? Ви побоювалися того, що Одесу може спіткати доля Херсона?

– Знаєте, Дмитре, ви кажете: "Таке враження, що чудо якесь урятувало на той момент Одесу, Київ". Але це не чудо. Тут немає ніякого чуда. Це були мої побратими, посестри. Це були генерали: такі, як Марченко, – які керували цими операціями, які планували ці операції. Планували їх на коліні швидко максимально, у телефонних розмовах просто, наскільки це було можливо. Побратими й посестри, які брали до рук автомат, – багато хто в перший раз узагалі в житті бачив його. Чудо – це наші люди. Чудо – це наші військовослужбовці. Це ті люди цивільні, які стали до лав Збройних сил.

Саме тому нам вдалося утримати, стримати цю ворожу навалу на той момент. Так, великими втратами, на жаль, і з нашої сторони в тому числі, але вдалося стримати. Тому ми змогли вистояти. Я взагалі вважаю, що найбільша цінність нашої країни – це саме наша нація. Хоча багато хто зі мною буде не згодний, тому що до нації ще потрібно дорости. Народ, можна сказати. Народ – точно. Тому що право називатися нацією ми тільки зараз виборюємо, по факту.

Дніпро – одна з водних перешкод, яку в посібниках НАТО не рекомендують ніколи форсувати. Коли ми переможемо, усі посібники будуть переписані

– У вас були важкі бої у плавнях Дніпра й на херсонському напрямку. Дуже важко було?

– Знаєте, це таке питання… Чи дуже важко було? Це, напевно, нічого не сказати. Це постійна робота, це постійне несення служби просто разом зі смертю. От вона така ходить поруч із тобою. Ти з нею вітаєшся, коли прокинувся, якщо спав, прощаєшся, коли виходиш із задачі. Кажеш: "Так, точно не сьогодні. 100% сьогодні не твій день". Важкість цим операціям додає те, що в тебе є вода. У тебе є вода, і досить велика вода. Коли ми говоримо про Дніпро – за натовськими стандартами, це одна з водних перешкод, яку вони у своїх посібниках не рекомендують ніколи форсувати. А ми це робимо.

– А як просуватися?

– Якщо ми беремо класику війни, для нас що має бути? Що таке будь-який наступ? Це комплекс дій, який передбачає перевагу в повітрі, на воді й на суші. Про авіацію, я думаю, ми можемо не говорити взагалі. Про нашу, на жаль. Про кількісну перевагу – також. Про перевагу в артилерії – також. Про перевагу на воді – ну, у нас є човни. У нас є човни, які нам допомагають купувати й волонтери в тому числі, й самі купуємо. Тобто це, по факту, те, що в нас є для форсування.

   Але найважливіше, що в нас є, – це бажання захистити свою країну й вигнати ворога звідси. Кожен клаптик землі – святий, він на сьогоднішній день политий кров'ю наших побратимів, посестер і цивільних людей. Тому, знаєте, ми творимо історію. Ми не програємо цю війну, не програли її ще до сьогодні. Тому що ми розуміємо, за що ми боремося. Що б у посібниках не було написано, у будь-яких книгах що б не було написано, вони будуть переписані після того, як ми переможемо. Там будуть аналізуватися наші операції, описуватися й приводитися як приклад. Як правильні, так і неправильні, можливо. Після війни з тим будемо розбиратися.

– А які були найбільші виклики під час звільнення правого берега Херсонщини?

– Найбільші виклики у звільненні правобережжя Херсонщини полягали в тому, щоб нав'язати противнику темп, не дати йому можливість додаткового замінування при відході й максимально швидко закріпитися на позиціях. Максимально закріпитися вже на правому березі й не дати йому в майбутньому можливості спробувати ще раз зайти на наш правий берег.

– Багато хлопців гинули на ваших очах?

– Коли питання про смерть моїх побратимів, то один – це вже занадто багато. Тому відповідати... Багато, так. Багато. На жаль, багато. Багато на моїх очах. Багато по рації, уже будучи командиром, керуючи операцією, чуєш їх, що вони "300", а потім їхні побратими повідомляють, що, на жаль, із нами вже такого й такого немає, на щиті – це дуже важко.

Одна з таких втрат моїх – дуже близьких мені, максимально, тому що це вже не просто побратим, бо це був мій товариш, мій друг, який був зі мною на кожному моєму бойовому завданні. Це Женя Лапчевський. На одному із завдань своїх на плавнях, на жаль, він загинув. І коли гинуть такі люди, ти розумієш, що ці люди мали будувати нашу країну в майбутньому. Вони мали жити, народжувати дітей, розвиватися. Це був воїн, який у 17 років пішов до лав Збройних сил України, у 18 підписав контракт. І з 2014 року до грудня 2021-го провоював – і потім уже списався по пораненню. У нього було безліч поранень. Почалося повномасштабне вторгнення – і він прийшов і знову вступив до лав Збройних сил України.

– Після всього, що ви бачили на полі бою, поза межами поля бою, ви плакали коли-небудь?

– Так. Давайте так: у мене котилися сльози. Просто йшли неконтрольовано, йшли сльози. Це були моменти зазвичай уже після завершення операцій, коли можна було просто побути наодинці, відійти від усіх. І декілька разів на похованні моїх побратимів під час спілкування з їхніми батьками, з їхніми близькими. Досить важка ноша. Досить важка ноша.

Ми сім місяців утримували плацдарм Кринки в максимальному оточенні. Позаду – вода, зліва, справа й попереду – противник.

– Плацдарм у селі Кринки. Узагалі слово "Кринки" знає весь світ. Ви втримуєте цей плацдарм уже скільки, скажіть, часу?

– На сьогоднішній день мій підрозділ уже не виконує завдання на Кринках. Ми отримали наказ – контрольовано відійшли із Кринків, наскільки це було можливо. Загалом ми утримували його, виконували завдання, сім місяців.

        Продовження в ч. 2.


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ