Дев'ятого лютого 1918 року уряд УНР уклав так званий "Хлібний мир", зобов'язавшись, зокрема, врятувати Німеччину та Австро-Угорщину від нестачі їжі в обмін на військову та політичну допомогу. Три роки по тому Україна втратила незалежність у битві з переважаючими за силою більшовиками. 

   В лютому 2025-го в Київ завітав міністр фінансів США Скотт Бессент. Президент Дональд Трамп розраховував, що Володимир Зеленський нашвидкуруч підпише угоду про надра, яку привіз Бессент. З умовами, гіршими за післявоєнні репарації Німеччини!

   "Ми не бачили цю угоду, але якщо там є дійсно неприйнятні, кабальні, принижуючі речі, влада не має на неї йти, – каже Андрій Іллєнко, офіцер батальйону "Свобода" бригади НГУ "Рубіж". – Українці – нація, яка довела собі і світові, що нас треба поважати. Інколи доводиться чимось поступитися, але поступатися національною честю і суверенітетом не можна ніколи". 

   В інтерв'ю УП екснардеп Іллєнко розказав, як за допомогою України зробити Європу великою знов. Пояснив, чому не варто очікувати повторення Мюнхена 1938 року. Та нагадав, чим закінчувався тиск Заходу на українців за часів Незалежності.

Україна задає цінності для ЄС

– Голова Мюнхенської конференції з безпеки, ексрадник Ангели Меркель Крістоф Гойсген розплакався у своїй прощальній промові, в якій сказав: "Європа має побоюватися, що цінності ЄС та США більше не є такими спільними". Про що насправді ці сльози Гойсгена?

– Важливо, щоб за цими драматичними сльозами були конкретні дії. Настав момент, коли Європі треба переосмислити безпекову політику. Достатньо довгий час, особливо після завершення Холодної війни та падіння Берлінської стіни, вона почувалася в ситуації кінця історії: глобальних проблем вже не буде, треба займатися внутрішніми питаннями. Питання безпеки будуть або неакутальні, або вирішуватимуться за рахунок великого американського брата.

   І тут вийшло, що ворог стоїть біля воріт, а США показує, що не поспішає виконувати свої зобов'язання бути щитом Європи. Тепер треба думати про те, як Європі стати великою знов. Для цього в неї є всі можливості. Вона має величезні традиції, у тому числі військові. Ще зовсім недавно Європа керувала світом. Їй є до чого вертатися. Вона цілком може дати собі раду. 

   Сподіваюсь, Європа створить свій військовий блок, якщо НАТО остаточно деградує до рівня ООН. Частиною такого блоку буде Україна. На сьогодні ми найбільш потужна у військовому плані країна в цій частині світу, найбільш досвідчена у сучасній війні.

   Європа не пропаде, якщо будувати нову архітектуру безпеки і переглянути політику ідентичності. Останніми десятиліттями є очевидним перекос у ліволіберальну повістку, яку треба міняти, відроджувати мілітарну європейську культуру.

– Якщо цінності Європи і США починають розходитися, то чи є вони спільними для України та ЄС?

– Європа сильно змінюється, в тому числі під впливом України. У 2022 році ми навіть уявити собі не могли, що Німеччина дасть нам танки. Зараз стає буденністю те, що концерн Rheinmetall робить снаряди для України, планує відкривати у нас виробництва. 

   Україна своєю звитяжною боротьбою, своєю лицарською поставою, яку проявляє всі ці роки, пробуджує відповідні процеси в решті країн. І коли ми говоримо про спільні цінності, мені здається, Україна задає ці цінності для ЄС.

   Вартості, сформовані після Другої світової, показали, що у крайньому їхньому вимірі вони не є ефективними. Європа змогла зробити величезні кроки в економічному, гуманітарному розвитку. Але якщо мова йде про можливості захисту, то вона тепер сама констатує власну безсилість. Про що і говорять сльози на Мюнхенській конференції.

   Зростаюча популярність "Альтернативи для Німеччини", "Національного фронту" Франції – реакція на мейнстримну політику ЄС. Єдиний спосіб не допустити панування таких партій – відмовитися від колосального ліволіберального перегибу. Не відмежовуватись від проблем міграції, називаючи їх вигадкою ультраправих. Не закривати очі на проблеми з безпекою й ідентичністю.

– Верховенство права, свобода, рівність, повага до людської гідності тощо – цей набір цінностей вже не є вартісним у світі, де Росію ставлять вище за країну, яку хочуть знищити?

– Всі ці принципи треба доповнювати. Верховенство права – чудовий принцип, без якого не було б європейської цивілізації. Але її б не було і без того, що зараз ставлять на рівень нижче. Наприклад, цінність національної держави. 

Сучасна Європа – продукт національних держав. Зрозуміло, ніхто нікому не має нав'язувати якісь конкретні релігійні цінності. Але очевидно, що Європа – ще і продукт християнської цивілізації, що безглуздо заперечувати. 

   Треба усвідомити, що цінності ЄС – не лише абстракції, а речі, які глибоко вкорінені в культуру цієї цивілізації. Ними треба пишатися, їх треба відроджувати, а не соромитися, кажучи, що весь час історія Європи – історія колоніалізму, пригнічення. 

Треба навпаки показувати, що те саме верховенство права, яке породила Європа, є в основному в ЄС та країнах, створених європейцями. Чого тут соромитися? Це і є продукт цивілізації, яку ми захищаємо від цієї нової навали орд у вигляді росії, за якою десь там маячить Північна Корея, потенційно Іран і Китай. Вся ця антиєвропейська вісь, яка сповідує протилежні цінності.

– Приватна мораль, приватні закони не діють у стосунках між політиком-державником та іншими державами, казав Дмитро Донцов. Може, в комунікаціях із Заходом українцям вже годі апелювати до моралі, до совісті?

– Я б не сказав, що моральні аргументи геть не працюють. Не треба виключати елемент співчуття, емпатії. Але й не треба робити на це стовідсоткову ставку. Мають бути і прагматичні аргументи. Світ керується доволі прагматичними інтересами. В основі міжнародної політики лежить розрахунок.

   Донцов написав багато творів після поразки України в національно-визвольній боротьбі. Вона знаходилась у стані, коли її не просто зрадили, а коли в Європі український голос фактично не почули. Країну роздерли ворожі на той час держави. І це був крик відчаю Донцова, крик до мобілізації українського суспільства, яке має відкинути всі ілюзії, у тому числі ідеології, які ставили інтернаціональні інтереси вище за національні.

   Багато в чому твори Донцова перегукуються з нашим часом, але все ж таки ми в іншій ситуації: Україна вже не terra incognita для Заходу. Вона стає очевидним суб'єктом політики, війни. Нам не треба вже доводити, що ми існуємо.

   Коли ми говоримо про емпатійні, емоційні аргументи, вони діють тільки тоді, коли в нас бачать близьких собі. Вони краще сприйматимуться, якщо в свідомості європейців твердо закріпиться думка, що Україна – частина спільної цивілізації, а не просто якісь околиці чогось, якийсь пострадянський простір, російська зона впливу, якась темна територія. Останні роки ми маємо в цьому плані прогрес більший, ніж за попереднє століття. Але багато є над чим працювати.

– Ви правильно кажете, що ми не бачили цю угоду, а лише читаємо про неї в ЗМІ.

   Часто українців схиляли до якихось дуже невигідних для нас речей. Це було, наприклад, у 1991 році. Менш ніж за місяць до ГКЧП і проголошення Незалежності у Київ приїжджав Джордж Буш-старший. Він закликав українців не виходити з СРСР, але ми пішли своїм шляхом, проявили національну волю, і це стало ключовим фактором розвалу "совка". 

У 2014 році нам казали про те, що янукович ще рік має бути президентом. Але українці вигнали його. В 2022 році західні партнери казали, що нам залишилось недовго. Але українці обрали бій. І б'ються зараз на Донбасі й Курщині, а не у карпатських криївках.

   Є інший приклад, протилежний – українці в 1994 році обміняли на туалетний папір під назвою "Будапештський меморандум" третій у світі ядерний потенціал. І це те, як робити не треба.

   Якщо на нас тиснуть, і якщо це суперечить нашим інтересам, очевидним правам, елементарній справедливості, не треба на це піддаватися. Треба твердо стояти на своєму, який би тиск не був. 

Іллєнко: "Політика, дипломатія передбачають певний компроміс. Компроміс передбачає, що ти не можеш бути задоволеним на сто відсотків. Але не можна жертвувати фундаментальними речами. Поважають тих, хто твердо стоїть на своїх позиціях" 

 

– Чи може повторитися ситуація 1918 року, коли Україна, підписавши "Хлібний мир", врятувала європейців від голоду, а Німеччина з Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією врешті своїх зобов'язань не виконали, не допомогли УНР зберегти незалежність? 

– Історичні паралелі дуже важливі, але контекст подій геть інший. Коли уряд УНР підписував ці домовленості, в Києві вже йшли вуличні бої, більшовики захопили фактично половину України, яка майже не мала на той момент боєздатних військ. 

   Сьогодні у нас, на щастя, набагато краща ситуація. Є дуже розповсюджена теза, що можливе повторення Мюнхена 1938 року. Я з величезною повагою ставлюсь до чехів, але все ж таки давайте говорити, що все, що відбувається – аж ніяк не чергові "мюнхенські угоди".

   Історичні паралелі були б точними, якби Гітлер напав на Чехословаччину, і за три роки війни продовжував бої десь у Судетській області. Якби весь цей час Чехословаччина здатна була чинити опір, не давала захопити столицю, більшу частину території, як це робить зараз Україна. Тому мені здається, повторення мюнхенських угод точно не буде. Але для цього нам треба стояти твердо на своєму. 

– Ще одне питання або радше ремарка щодо ресурсів. Хтось скаже: вони завжди належали олігархам, хай краще належатимуть американцям.

– У олігархів ми можемо відібрати (сміється), а от у американців, боюсь, не дуже. США – наші союзники, як би там не було. Але не може бути ситуації, коли нам пропонують договір, який би означав ставлення до нас як до країни, яка програла війну. Умови, подібні до Версальського договору для Німеччини після Першої світової, неприйнятні.

І якщо ми програли війну, то що виходить: ми разом із США її програли? 

   Ми маємо твердо визначити, які питання можемо розглядати, а які – ні. Якщо спиратися на повідомлення ЗМІ, все почалося з рідкісноземельних металів. А тепер, якщо почитати новини, йде розмова і про газ, нафту, вугілля, всі наші надра, порти, інфраструктуру.

– Ми маємо пояснити американцям, що Україна не є банановою республікою, не є предметом імперіалістичної експансії з будь-якого боку. Ми – суверенна нація, яка захищається від брутальної агресії. Нація, яка захищає весь західний світ, приймаючи на себе удар. І допомога союзників – інвестиції в безпеку в тому числі США.

Ну і не забуваємо про "Будапештський меморандум". Як би він не був прописаний, країни, які нас роззброїли, не мають морального права диктувати свої умови в цій війні. 

Своє робити

– Хтось точно посміється з мого питання, але: чи здатна колись Україна на експансивну політику, на те, щоб перестати бути фронтиром і стати новою потугою, принаймні в нашому регіоні?

– Ми однозначно маємо ставити перед собою таку амбіцію. У нас є всі підстави, щоб бути країною, яка формуватиме порядок денний принаймні в Центрально-Східній Європі. Україна повинна стати маяком для всіх поневолених росією народів. Деякі кроки вже робилися, але треба значно інтенсивніше працювати в цьому напрямку. 

У Києві має бути уряд Ічкерії в екзилі, Татарстану, Дагестану. Кожної національної республіки, окупованої росією. Треба працювати над тим, щоб РФ розвалилася зсередини. 

   Треба працювати з національними меншинами, поневоленими народами. росіяни використовують їх як гарматне м'ясо, щоб поневолити українців. Це абсолютно свідома політика. Вони воюють чужою кров'ю та зменшують чоловіче населення цих республік, унеможливлюючи в майбутньому національні повстання.

   Ми маємо розуміти, що, як би там не було, наша стратегічна мета – розпад російської імперії. Я розумію, зараз хтось скаже, що нам вже не треба ставити таке надзавдання. Це точно не станеться найближчим часом, але саме розпад рф унеможливить подальші війни. Ми маємо, безумовно, впливати на цей простір зараз і тоді, коли імперія припинить існування. Нам доведеться це робити. У нас іншого вибору немає.

– Багато хто з націоналістів, наприклад, Дмитро Ярош, десять років тому виступали проти вступу в ЄС і НАТО, але пізніше пом'якшили свою позицію. Чи є в цьому питанні якийсь консенсус серед націоналістів? 

– Якщо поставити це питання у вакуумі, то відповідь – так. Але якщо дивитися на це трошки реалістичніше, то проблема номер один полягає у тім, що нас в НАТО ніхто не хоче брати. З ЄС трохи інша, але дуже схожа ситуація.

   Треба виходити з того, що на сьогодні ми не є там. І певно, що доволі довгий період там не будемо. А нам ще треба вижити в усіх цих умовах.

   Другий аспект: НАТО переживає певну кризу; що буде з альянсом далі – велике питання. Якщо альянс продовжить перетворюватися на майданчик для дискусій, тоді нам треба формувати нові, реальні військові блоки. Якщо НАТО збережеться як дійсно функціонуючий організм, то чому б Україні не прагнути бути його частиною? 

   Щодо Європейського Союзу, то я не можу сказати, що є великим фанатом ЄС в його теперішньому форматі. Це все ж таки наднаціональна структура, побудована на ліволіберальний ідеології, на антинаціоналізмі багато в чому. ЄС виник за результатами Другої світової, коли маятник різко хитнувся в ліволіберальний бік. 

Іллєнко: "Якщо ЄС прагнутиме до альянсу вільних націй, а не до якоїсь мультикультурної спільноти, що заперечує національні держави, то я тільки за такий альянс і за Україну в ньому"

 

   Європа має виступати єдиним фронтом, тільки ідеологічне наповнення має бути трохи іншим. Але якщо прямо зараз постане питання про вступ в ЄС, я скажу – однозначно вступати. Хай навіть у такому вигляді, який він має. Єдине, ми маємо наповнювати його своїми цінностями разом з іншими народами і політиками, які стоять на більш національних, консервативних позиціях. 

– Наскільки я розумію, в цілому українські націоналісти не товаришують із європейськими? Чому так?

– Я не дуже вірю в якийсь націоналістичний інтернаціонал. Це доволі химерна історія, бо націоналізм ставить національні принципи вище за будь-які ідеї. 

Але в Європі є різні націоналісти. Наприклад, уряд Джорджі Мелоні в Італії. Вона – цілком італійська націоналістка, сама себе так ідентифікує. При цьому вона повністю проукраїнська. 

   Є націоналісти в Литві, Естонії, скандинавських державах, у Франції, навіть у Польщі з проукраїнською позицією. Але є сили, які називають себе націоналістами, а по факту, може, ними навіть і не є, які є більше шовіністами чи імперіалістами і виступають із проросійських позицій. 

Але нагадаю, що і серед ультралівих таких дуже багато. Я бачив немало націоналістів з європейських країн, які приїхали воювати за Україну, а європейських комуністів чи анархістів чогось не бачив. 

   росія працює з усіма політичними силами Європи – і лівими, і правими, і центристськими. В кожному з цих сегментів є так чи інакше своя агентура. З деякими націоналістами в ЄС ми навряд чи знайдемо спільну мову. Чесно кажучи, я і не збираюсь витрачати на це свій час. Нам своє робити, всередині своєї країни.

Попереду дуже багато важких випробувань

– Наскільки є серйозним вплив російських контенту й наративів в Україні в 2025 році ?

– На щастя, він не дорівнює тому впливу, що був до 2022 року. Але він продовжує в Україні існувати, і це велика проблема. Все, що йде з Росії – так звана музика, так звані серіали – це пропаганда. 

З цим не можна боротися лише переконаннями, розвінчуваннями цієї пропаганди. Треба знищувати інфраструктуру, методи донесення цього контенту. У нас немає часу, ресурсів, щоб відповідати на кожний ворожий вереск. 

   І це не тільки питання влади. Суспільству треба не давати владі нехтувати проблемами захисту нашого інформпростору. На мою думку, треба жорсткіше діяти. Зайвої толерантності до ворога та до корисних ідіотів ворога не має бути. Не треба порушувати верховенство права, про яке ви казали, але треба бути більш рішучими. У нас все якось дуже ліберально під час війни.

– Чи бачите ви з боку самих українців відкат патріотично-культурно-лінгвістичної хвилі, якщо порівнювати з 2022 роком? 

– З одного боку, я бачу певні тенденції, які мені не подобаються. З іншого – не думаю, що це буде якийсь глобальний відкат. Якщо ми збережемо державність і суверенітет – а іншого шляху у нас немає, – то такого відкату не буде. Але треба пильнувати, реагувати. 

   Стільки вже крові пролилося, стільки всього відбулося, і якщо людина після всього цього, сидячи під ракетними ударами під "шахедами", продовжує казати "какая разніца", не розуміє елементарних речей, то на думку цієї людини просто не треба зважати. 

Але якщо ми говоримо про якісь проросійські політичні проєкти, намагання повернути в українську політику проросійських чортів, то це просто треба під нуль викорінювати. Буквально будь-якими методами. Цього в Україні просто не має бути.

– Однозначно на нашу, як би там не було. Давайте почнемо з того, що західні розвідки давали нам від декількох днів до двох тижнів. Україна, з їхньої точки зору, була приречена. Ніхто не збирався нам всерйоз допомагати. Вся основна зброя, фінансова допомога пішли тільки після того, як Україна витримала перший удар і навіть почала контратакувати.

Безумовно, сьогодні ми в дуже важких, жахливих умовах. Ми маємо 20% окупованої території, ми маємо війну, яка, крім Курщини, ведеться на нашій землі. Ми маємо болючі, трагічні втрати. Ситуація на фронті продовжує бути вкрай важкою. 

Але якщо порівняти первинні очікування в лютому 2022 року і те, що маємо через три роки, то є головне: ми зберегли державність, зберегли столицю, боєздатну армію, яка тільки збільшилася. 

   росія не виконала свою задачу – захопити всю Україну, знищити українську націю. Вона досі не може це зробити. 

Не можна сказати, що глобально зараз все складається на користь росії. Ми могли давно вже бути десь в Карпатах. Москалі б там добивали останніх, хто чинив спротив. Але ми зараз воюємо на Донбасі, на Курщині. У ворога проблем, повірте, не менше, ніж у нас. 

   Але це аж ніяк не привід думати, що у нас все добре, що наші перспективи неодмінно чудові.

Попереду ще дуже, дуже багато важких випробувань.

Головне – стояти на своєму і сподіватися на волю Божу.