«ВЕРХОВИНО, МАТИ МОЯ...»

Інтерв’ю Лесі СТЕПОВИЧКИ з бійцем ЗСУ Ярославом ПАВЛЮКОМ Темна вереснева ніч. Донецьким степом у повній тиші їде бойова
машина. У ній військові. Прокололи колеса. Зупинилися. Заміна коліс. В
руках тепловізор, який дає можливість бачити, хто там ходить уночі.
Не скажемо, куди вони прямують. Це не розголошується, як і кожне таке
пересування на місцевості. Час від часу темне небо освітлюється
спалахами ворожих ракет, а тишу розриває гуркіт ракетних вибухів.
   За кермом – боєць Ярослав Павлюк, він – горець, родом з Верховини. Жив
до війни в селі під Коломиєю. Працював лісником. 39 років. Батько трьох
дітей. На війні з лютого 2023 року. Рядовий, командир окремого
кулеметного взводу штурмової бригади N піхотного батальйону N.
Керує бойовими діями взводу. До Вашої уваги розмова з бійцем, в якій ми
свідомо уникаємо розповіді про деталі. Ніяких військових таємниць.
Лише те, про що можна «трохи погомоніти».
- Пане Ярославе, як Ви опинилися на війні, адже як батько трьох дітей,
маєте за законом бронь?
- Прийшла повістка з військкомату. Я міг відмовитися, але не став.
Зібрався за годину. Дружина була проти: «Чоловіче, найдурніше, що ти
зробив у своєму житті, що йдеш на війну». Відповів їй спересердя різко,
зібрав речі і поїхав.
- Як і де розпочалася Ваша служба?
- Спершу нас навчали три місяці у Львові, видали форму. А потім
відправили одразу на нуль, на передову.
- Розкажіть історію Вашої служби?
- Є така машина, називається емка (броньовано-протипіхотний
транспорт). Завезли нас, вісьмох, на початку до Бахмуту. Виходимо
вперше на позицію і одразу потрапляємо під обстріл. Руками
закрили голови, не розуміли, хто в кого стріляє під час перестрілки.
Ми отримали завдання захопити об’єкт, 9-поверховий будинок,
дитсадок і школу, які на той час були під ворогом. Під час нашого
штурму, який тривав упродовж п’яти днів, ми повністю відбили
названі об’єкти, і на цілий квартал відігнали рашистів. А самі
закріпилися на другому поверсі цієї висотки.

    Вже наступного дня з’явився бойовий літак ворога. Спершу він по нас стріляв, а потім
почав випускати ракети. Наш командир взводу Дмитрович загинув в
оточенні ворога, в палаючому будинку. Ударом ракети йому
відірвало обидві ноги і руку. У нас це називається, немає «75
відсотків людини». Ми обступили його, все горить, в дім вцілила
бомба. Беремо його винести назовні, але будинок оточений
ворогом, який відстрелює нас. Дмитрович без двох ніг і без одної
руки, при повній свідомості, стікаючи кров’ю, каже бійцям: «Ви
нормальні пацани, куди ви мене несете? Прошу мене застрелити».
(Плаче). Ми не виконали його прохання. Наклали турнікети на вцілілі
частини тіла, щоб зупинити кров, надали першу медичну допомогу.
   Але винести його в безпечне місце було нереально, бо ми
перебували в оточенні ворога. Я передавав по рації розводного, щоб
надіслали евак (бригаду, яка евакуює поранених і вбитих). Але
евакуатори не мали до нас доступу. Себто, якби навіть вони
приїхали, вони б не могли підступитися до нас, і самі б не вижили. В
цю хвилину нашого командира не стало. Поруч нього лежали трупи
кількох бійців, вже половини нашого взводу. Забрати їх і винести
надвір було неможливо, і не мало ніякого сенсу. Я сказав
розводному: «Відбій еваку!».

   Наш командир вже не дихав.
Розвідний сказав мені: «Яріку (це моє військове псевдо), ти
залишаєшся за старшого». Я йому відповів: «Вступаю в бій!». Він
промовив: «Плюс!» - це означає на військовому сленгу «початок
стрільби». Якийсь час, власне, майже до самого ранку, ми
відстрілювалися. З великими втратами. І тут прилітає авіаційна
ракета і потрапляє в нижній поверх. Підлога під нами, як і все
навколо, задрижало від вибухів і руйнації. У вікно я побачив літак,
який приніс цю ракету і зрозумів, що він має на нас зробити
контрольний постріл. Треба було негайно прийняти рішення. Я
звернувся до бійців: «Хлопці, у нас є п’ять секунд. Або ми
вистрибуємо зараз із вікна або гинемо тут!». Зі всього взводу нас
було задіяно в цій операції восьмеро, і тепер з вісьми нас лишилося
четверо. Ми обнялися по двоє на одне вікно і на команду «три-
чотири» стрибнули з другого поверха у темряву. Це було перед
ранком і темрява була нам підмогою. Але скористатися з неї було
неможливо, бігти до своїх на базу нереально. Адже будинок вмить
розклався повністю, як коробка сірників, і нас усіх накрило цеглою.
Хто вистрибнув, врятувалися, але отримали серйозні поранення.

Одному осколки поранили руку, у другого пошкодило хребет, а мені
вдарило в ступню лівої ноги, яка до того вже була травмована. І всі
ми отримали контузію.
- Коли настає контузія? Що відчуває контужений боєць?
- Ударна хвиля від розриву ракети, звукова хвиля діє на людей, які
перебувають в радіусі 150 метрів… Настає загальне ураження
організму внаслідок різкого механічного впливу. Ви можете бути
цілим, неушкодженим зовні, але ви втрачаєте свідомість, на кілька
хвилин або годин, а хтось і на місяці. У контужених болить голова,
кровотеча з вух, порушується просторове сприйняття і стійкість, вони
стають дратівливими. Хтось заходиться сміхом, хто криком, а хто
плачем.
- Як усуваються наслідки контузії?
- Є три стадії контузії - перша найлегша – шум в голові, кровотеча з вух,
слабкість в рухах. При другій стадії – ті самі ознаки, але додається
агресія, яка проявляється в неконтрольованій поведінці, контужений
може сваритися, лаятися, може вистрелити у свого або з
превалюючим почуттям помсти почати стріляти без команди в бік
ворога. На другій стадії у бійця одразу відбирається зброя, аби не
нашкодив своїм. При третій стадії контузії людина повністю втрачає
свідомість. Контужених бійців або ведуть, або несуть на ношах до
парамедиків.
- Чи Ви мали контузії?
- За сім місяців безперервної служби я отримав чотири контузії.
Перший раз – з втратою свідомості. Мене відвезли до медпункту в
Часовім Яру, де надається перша медична допомога. Там мене
відкапали, за годину я прийшов до тями. Після цього психотерапевт
проводить найпростішим способом тестування мозку контуженого:
водить перед тобою паличкою вліво-вправо- вгору-вниз і прохає,
щоб ти супроводжував ці його рухи своїм поглядом. Ставить прості
питання, як тебе звати, звідки ти, скільки тобі років. Уявіть собі, що
контужені бійці не одразу спроможні сприйняти і вірно відповісти на
ці прості запитання. Після цього контуженого везуть в лікарню. І мене
з товаришами швидкою теж перевезли до лікарні у Дружківці. Три
дні лікували у простій сільській лікарні, після чого перевели у
воєнний шпиталь у Харкові.
- Як було у Харківському шпиталі?

- За сім днів привели мене до тями, відкапали, виписали. І нас з
товаришами відправили знову на фронт. Нашому взводу
призначили нового командира замість загиблого, але всі бійці
відмовилися і вказали на мою кандидатуру. Так я, рядовий армії, став
командиром взводу ЗСУ.
- І що було далі?
- Ми вели бої на Бахмутському напрямку, але вже в польових умовах,
в окопах, як самооборона. Наказ був «утримати позицію». Під час
цих боїв у травні я отримав другу контузію. І мене евакуювали БТР-
ом до Костянтинівки, звідки перевезли в лікарню швидкої допомоги
у місто Дніпро. Я погано почувався, не міг нічого їсти, болів шлунок.
Лікуючи мою контузію, проводили паралельно дослідження і
відкрили в мене іншу хворобу - панкреатит. Підлікували мене, після
чого я пройшов, як усі пацієнти ВЛК (військово-лікарську комісію),
яка визнала мене придатним до служби.
- Ви мали змогу, лікуючись, вийти ненадовго за межі лікарні і
оглянути місто. І як Вам воно здалося?
- В палаті я познайомився з важкопораненим бійцем Анатолієм
Попазовим, і ми разом інколи гуляли містом з ним та його
дружиною, відомою волонтеркою Евгенією Кисільовою. Місто мені
дуже сподобалося - широчінь Дніпра, чисті, гарні вулиці, мости,
красиві парки. А найбільше сподобався тир у парку Лазаря Глоби,
куди я ходив стріляти, щоб не втратити стрілецькі навички. Дніпряни
приязно ставляться до нас, військових. Якось я йшов вулицею і
побачив, як молода мама фотографувала свою маленьку донечку на
сходинках з аптеки. Раптово дівчинка вискочила з кадру, підбігла до
мене і викрикнула: «Слава Україні!» Я був зворушений її реакцією на
появу військового. Приділяють нам увагу і в міському транспорті, і в
церкві, і будь-де. Сподобався мені, пані Лесю, Ваш авторський вечір
в музеї «Літературне Придніпров’я», на який нас з Анатолієм
запросила Ваша подруга Евгенія. Сподобалися Ваші вірші
українською і польською мовами, музичний супровід, і Ваші друзі,
учасники Помаранчевої революції і Євромайдану, колеги по перу,
письменники і громадські діячі, які нас вітали оплесками. Дякую за
цей незвичайний вечір, його патріотичну і ліричну атмосферу, яка
завершилася виконанням пісні «Ой, у лузі червона калина». Я ніколи
не бував на літературних вечорах, але люблю співати, і все це мені
було до серця.

- А я Вам дякую, пане Ярославе, за подарований патрон від калаша,
який Ви мені порадили носити з собою. . .
- Хай він послужить для Вас оберегом! З ним нічого не бійтеся! Він
намолений, бував зі мною в бою.
- Дякую сердечно! І що ж було далі?
- З Дніпра я поїхав знов на Бахмут, де ми більшістю тримали
самооборону.
- Розкажіть, будь-ласка, про життя в окопах!
- Там є різні моменти. Наприклад, не треба без потреби голову
висовувати із окопа, бо можна схопити кулю в лоба. В окопах не
можна курити.
- А як же бійці без цигарок?
- Можна зайти в бліндаж, це той же окоп тільки з дашком. І там
покурити. І помріяти, наприклад, про келих пива.
- А чим ще можна порадувати свою душу, окрім паління?
- Я втішаюся нашими гуцульськими піснями. Коли маю вільну хвилину,
шукаю в інтернеті щось гарне, милозвучне. Звучання трембіти
заспокоює.
- Ви граєте на трембіті чи, може, на дримбі?
- На трембіті - так, на дримбі – ні. Для дримби треба мати добрі зуби.
- Пам’ятаю з дитинства пісню «На трембітоньці заграю, заграю,
загуду, з моїм милим рідним краєм розмову поведу. Верховино,
мати моя, вся краса чудова твоя, вся краса чудова твоя у мене
на виду».
- О, це класика! Про мою Верховину. А ще люблю сучасні пісні. Ось
послухайте, які слова, як ніжно маленький школярик співає, це не
можна слухати без сліз (вмикає смартфон):
Вже лелеки з гніздечок далеко у вирій злетіли,
а матуся сумна знов засиділась біля вікна.
Пам’ятаю той день, коли ви, тату, форму наділи,
обіцяли прийти, як розквітне в садочку весна.
Тату, тату, татусю, як хочу я Вас обійняти,
задрімати в обіймах, забути тривогу і страх.
Бо в підвалах з сестричкою вже надоїло ховатись.
Хай усе Ваше військо боронить Господь в небесах.

- Зворушливо, неймовірно. А що Ваші діточки?
- Я з меншими зараз на постійному зв’язку, бо на фронті це інколи
тижнями неможливо. Ромчик іде нині у 5 клас, Надійка- у 7-ий.
- Хай зростають щасливими у мирній Україні, яку виборює їхній
татусь! Повернемося до військових реалій! Розкажіть, що
відбувається в окопі, в режимі самооборони?
- Та все, що завгодно. Дрони ворога бачать нас. По нас може
прилетіти з міномета або з гранатомета. Або танчик може працювати
по нас. Можуть бути поранені і вбиті. Ми відстрілюємося, по землі і
в повітря. Наші дрони-безпілотники теж пантрують ворога в повітрі,
нам надають координати ворожих дронів і особового складу. Всіма
діями керують командир батальйону, роти і взводу.
- Як надходять команди до дій?
- Кожен з нас має в розпорядженні рацію.
- Ви знову отримали поранення ноги, руки.
- Так, після безперервного десятиденного перебування в окопі
здоров’я погіршилося. Закінчилася їжа, нас мали поміняти, але не
поміняли. Харчувалися сухими пайками, їли суху «мівіну», не парену
і не варену, бо закінчилася вода. Ми брали дощову воду з колії, з під-
гусениць танчика. Змочували губи, лице і руки. Найприкріше, коли
лежить поранений, губи пересохли, біжиш до тої танкової колії, щоб
набрати води у жмені, біжиш назад, до пораненого, вода дорогою
виливається крізь пальці. Поки добіжиш, залишиться тільки
збризнути краплинами в обличчя товаришу.
- Вам дають харчі і воду чи купуєте самі?
- Звісно, нас забезпечують - консерви, сухпайок, вода, хліб. А хто хоче
смачнішого, по можливості купує у крамниці. Було так, що нам не
прислали заміну, і залишився лише хліб, і той був уже пліснявий. Ми
шматочками викидали його на поверхню пташкам, але пташки не
схотіли його їсти.
- А як виглядає санітарно-гігієнічна система в окопах?
- Спека сорок градусів на сонці, про душ можна тільки мріяти. В
мирному житті радієш дощу у спеку, а в окопі дощ, на жаль, тільки
шкодить – і зброї, і стану окопа, бо глина липне до берців. Через
якийсь час нас міняють, і вивозять з окопів, наприклад, у
розбомблене село, яке треба все ще захищати від окупантів. У селах
майже немає людей, розграбовані і потрощені москалями хати
стоять пустками. Тільки двійко бабусь старезних нам стрілися,

змарнілі, ніби привиди. Питаємо, чому ви не виїхали звідси? Кажуть,
а ми тут хочемо помирати, та Бог смерті не дає. А загибелі навколо
повно, вона тільки й чатує, кого б ухопити.
- Та, певно, вона на молодих полює, вони їй смачніші.
- Певно, що так. В тих хатах ми поселяємося, спимо у своїх спальниках.
- Яку вагу носить за собою військовий?
- Включно зі зброєю, бронежилетом, каскою, спальником, аптечкою,
БК (боєприпасами), харчами, водою – то буде тридцять-сорок кг.
- О, Господи! А можна, коли спекотно, хоч зняти з голови каску?
- Ні в якому разі. Ні бронік, ні каску, ні будь-що. Роздягатися чи зняти з
себе бронік або каску забороняється Статутом, бо це є засоби нашої
безпеки.
- Де і скільки Ви спите?
- Де прийдеться, там, де перебуваємо, у лісі, в окопі, і скільки
прийдеться. Іноді годину-дві, інколи не спимо кілька діб.
- Чи всі витримують такий режим, такий спосіб життя, адже це понад
людські сили?
- Не всі.
- І як це проявляється?
- В моральній слабкості бійця, його неготовності чи небажанні
виконувати наказ. Така поведінка розглядається як дезертирство і
карається законом до п’яти років в’язниці.
- У Вашому взводі були такі випадки?
- Так. Але я намагаюся не повідомляти одразу про них керівництву, а
працювати з бійцем. Наприклад, один молодий хлопець каже мені:
«Я не можу йти в наступ з вами, дайте мені будь-яку роботу (а війна –
це дійсно тяжка робота), я все виконаю, що скажете. Ну я даю йому
таку роботу. Він сидить в окопі, чистить зброю, подає БК. Такі люди
теж потрібні, хтось мусить це робити. Іноді боєць може зізнатися, що
він не зовсім володіє зброєю або має острах перед нею, відчуває
невпевненість перед стрільбою. Проводжу додаткові інструктажі з
такими воїнами, навчаю, як користуватися автоматом Калашникова,
намагаюся переконати бійця, що свого калаша треба любити як живу
істоту, треба з ним дружити, тоді він стане тобі вірним другом і тебе
ніколи не підведе.
- Чи Вам доводилося брати окупантів в полон?
- Звісно. І не раз.
- Як це відбувається?

- Коли ми чуємо ворожі голоси чи якісь прикмети їхньої присутності
поблизу, оточуємо окоп і починаємо перемовини: «Гей, ви там, ви
оточені, пропонуємо здатися в полон добровільно!» У відповідь
западає мовчання. Тоді ми стріляємо поверх голів, за мить
з’являються підняті руки і з окопа вилазять нагору «ненаші» (так ми їх
інколи називаємо, і це найм’якша для них назва). «Не стреляйте, ми
сдаемся!» Ми їх пакуємо, приводимо в певне місце, повідомляємо
про них у Штаб і готуємо до відправки. Їхня подальша доля буде
вирішуватися там.
- Пане Ярославе, чи Вам доводилося самому потрапляти в полон?
- Міг потрапити, але наші, хвалити Бога, відбили мене.
- Як це відбулося?
- Як я вже розповідав, інколи у нас закінчується вода, і тоді ми по черзі
ходимо на її пошуки. Якось я, зібравши цілу купу пластикових пляшок
наших хлопців, обвішаний ними, пішов шукати джерело. Знайшов,
наповнив усі ємкості водою, і направляюся до своїх. Раптом чую із
“зельонки” (густі зарості кущів) підозрілий хрускіт, в одному місці і
трохи далі знов, так наче хтось ногою на гілку наступив. І зовсім
близько від мене. Чую голос, майже шепіт: «Гляді, бандеровец!» Я
моментально упав на траву і встиг набрати моїх хлопців по рації,
вказавши точні координати їхнього перебування. За кілька митей
наші розпочали обстрілювати «зельонку». Могли, звісно, й мене
зачепити, але обійшлося. В результаті обстрілу того дня вдалося
задвохсотити п’ятеро підорів, які винюхували обстановку поблизу
нашого розташування.
- У липні Ви знов потрапили до лікарні у Дніпрі з тромбозом
медіальної підшкірної вени. Ви пережили зараз складну операцію
усунення венного тромба, яка разом з наркозом дала ускладнення
на ногу. В результаті бачимо шкутильгаючого воїна з перев’язаною
рукою і з палицею, але незламного, все ще оптимістичного і навіть
усміхненого. Після чотирьох контузій дивно спостерігати, як
бездоганно Ви стріляєте у дніпровському тирі. Ви виграли перше
місце як найкращий стрілець, потрапивши 35 раз у 35 цілей. Чи
Вам доводилося до 2022 року брати в руки зброю, чи служили Ви в
армії?
- Аякже! Ще у ранньому дитинстві ми з моїм дідом, ветераном Другої
світової ходили в ліс на полювання, і він вчив мене стріляти. У сім
років я мав власну рушницю. Хоча я й не мав права до повноліття

мати зброю, але дідо мені подарував її. Моє дитинство минало зі
зброєю. Пізніше повнолітнім я служив у лавах ЗСУ у Львові. Ну й три
місяці військового вишколу вже тепер, перед тим, як нас кинули на
Бахмут. Так що досвід я маю.
- Чи доводилося Вам надавати медичну допомогу пораненим за
відсутності медиків на полі бою?
- Так, і не раз. Нас цьому вчили і ми завжди це здійснюємо.
Наприклад, я побачив під час обстрілу перед собою нашого бійця,
якого поранило в живіт. Він лежить у полі, при свідомості, очі
розплющені, губи ворушаться, а слів не чути. Живіт розірвано і кишки
вивалилися на траву. На щастя, поблизу була вода. Вона при таких
пораненнях дуже важлива. І надважливо - перед наданням
допомоги дезинфікувати руки спиртовим розчином і одягнути чисті
рукавички, які ми маємо у своїх санітарних пакетах. Я одягаю
рукавиці, обережно вправляю кишки на місце, хапаю відро холодної
води і виливаю йому на кишківник. Це для дезинфекції і зупинки
крові. Далі стягую докупи зліва і справа шматки шкіри його живота і
з’єдную їх липучками. Далі передаємо інформацію про наших
поранених (навмисне не вживаю термін «трьохсотих”, коли йдеться
про своїх) медикам, вони по можливості якнайскоріше прибувають і
забирають пораненого на ноші.
- Пане Ярославе, чи Ви вважаєте себе людиною війни? Чи Вам
подобалося в дитинстві грати з хлопаками у війну? Чи не нагадує
Вам війна Ваші дитячі війни, коли дорослі хлопці з юнацьким
ентузіазмом, з підбадьорливими вигуками і запалом ідуть на
ворога, як це показують іноді на відео в інтернеті?
- Так, це подібно, але тепер все всерйоз.
- Розкажіть про драматичні епізоди Вашого взводу.
- Найтяжче, це бачити, як гинуть товариші. Ось він стояв перед тобою,
щойно розмовляли, їли з одної миски, одна мить і від падає на
землю вбитий. Те, що сталося з Дмитровичем, і з бійцями, коли нас
оточили… (Утирає сльози).
- Чи Вам страшно на війні?
- Бахмут – це пекло. І я в цім пеклі з лютого 2023 року. Спочатку було
страшно. Бійці незвиклі лякаються, і їм потрібні гігієнічні серветки. Я
теж не виключення. Але я подолав страх. І в мені вже його нема. Загибелі я більше не боюся. А коли немає страху, тебе ведуть інші
почуття: ненависть до ворога і почуття помсти. Конкретно за

загиблого командира, за вбитих товаришів, за українських дітей і
жінок, за стариків, яких треба захистити.
- Можна сказати, що бійці живуть на фронті одним днем?
- Ні. Я б сказав інакше. Це люди в тилу живуть одним днем. А ми,
військові, живемо однією миттю. Бо загибель завжди поруч. От Ви
бачили коли-небудь смерть?
- Так. Моя мама померла в мене на руках.
- Як це виглядало?
- Вона лежала в ліжку, переживши інсульт, я сиділа коло неї і ми
розмовляли. Роздивлялися світлини на стіні над ліжком і мама між
іншим сказала: «Ми, українці, маємо круглі обличчя і широкі
вилиці». Про щось іще говорили. Я помила її, поновила постіль, а
старі простирадла пішла прати до ванної кімнати. Коли я вийшла
вивісити на балкон випрану білизну, то почула не голос мами, а
ледь чутний шепіт, яким вона кликала мене по імені. Я підійшла,
вона щось намагалася сказати. Але, видно, забракло сил. Мама
заплющила очі. І раптом я помітила, як згори обличчя ніби синя
тінь хвилею промайнула донизу. Спершу посинів її лоб, потім ніс,
вуста, підборіддя. Я стала кликати маму, але вона вже не
відповідала. Я піднесла дзеркальце до її вуст, на ньому не було
слідів пару. Мама більше не дихала.
- Що Ви відчули? Може, страх, адже смерть стояла з Вами поруч.
- Ні, не страх. Я відчула шок. І не могла якийсь час поворухнутися.
Але я не думала, що смерть тут поруч. Просто «мама померла».
- Оце й бзагибель, яка прийняла образ Вашої мами. Вона забрала її з
собою. Бо смерть виглядає не так, як її малюють у казочках, з косою
чи на коні, вона приймає щоразу образ людини, яка виглядає вже
інакше, ніж щойно, за кілька секунд до цього. І я бачив і відчував
загибель дуже часто. Смерть товаришів, командира. Знаєте, я
вже багато разів був з нею близько, але вона чомусь мене ще не
обрала.
- Можна делікатне питання? Коли ми були на святі Преображення в
чудовому старовинному українському Свято-Покровському храмі,
на бесіді священника з вірянами Ви тихим голосом поставили йому
запитання, яке Вас бентежило: «Чи не порушує воїн, зокрема, я, на
війні заповідь Господню «Не вбий»? І священник, сивий монах,
праведник за життя, відповів вголос: «Ні, не порушує. Бо Ви
захищаєте рідну землю, свій край, своїх співвітчизників. ВИ

бороните Незалежність України. Як жаль, що я не можу за віком
бути поруч з Вами у Бахмуті. Я мріяв би згубити не тридцять, а
триста тисяч ворогів». Ви задоволені такою відповіддю?
- Так, мені стало легше.
- Чи Ви маєте статус У(часник) Б(ойових) Д(ій)?
- Ні.
- Як це? Чому?
- Це не так просто. Є певна рознарядка.
- Але… Кому ж тоді давати посвідчення УБД, як не Вам?
- Дехто добивається усіма правдами й неправдами цього звання. Я не
вмію лестити начальству. Навпаки, можу ще й послати старшого по
званню, коли він не туди керує.
- Гарячий горець, слова в кишені не тримаєте!
- А що, люблю справедливість. Дадуть так дадуть, але головне не
звання, а бити ворога.
- Зараз Ви проходите лікування у лікарні, де платите за ліки і
операції з власної кишені. У військовому шпиталі це було б
безкоштовно, але не знайшлося для Вас місця, бо все було
переповнено. Деякі землячки заздрять військовим через їхню зарплату у сотню тисяч гривень. Чи вистачає Вам її на лікування?
- Зарплата місячна складає 20 тисяч гривень. Є так звані преміальні, це
більша сума. Але це для бійців, які на фронті. А коли ти в лікарні, ти
маєш на все про все - свої двадцять. І їх не вистачає, бо ліки дорогі. І
операції теж. Перша операція була невдала. А другу я вже не можу
собі дозволити.
- Про яку суму йдеться?
- 5 тисяч гривень. У мене їх немає.
- Прошу не переймайтеся, пане Ярославе! І погоджуйтеся на
операцію! Кошти будуть!
- Дякую, я поверну борг.
- Не треба. Хай це буде пожертва на ЗСУ! Ви отримали ускладнення
на ногу після операції на руці. Придбали милицю. У Вас
деформована стопа лівої ноги з больовим синдромом. Лікарі
кажуть, що є лише півроку, щоб усунути цю проблему. Далі
інвалідність, каліцтво. Вони Вам пропонують ампутувати ступню,
бо в Україні не роблять протезів ступні. Лише за кордоном. Вас
виписують і направляють на ВЛК. Не знати, що вирішить комісія.

Можна пораду? Не погоджуйтеся на ампутацію, це перше. А друге,
невже насправді можна людину з милицею виписати на фронт?
- То не біда. Я сам туди хочу. Бо там хлопці, свої, побратими, з якими я
пив воду з одного відра і ділився шматком хліба. Вони сумують без
мене, свого командира, пишуть, телефонують. Чекають на мене. І
ротний зателефонував, що чекає.
- Але ротний не бачив Вашої медичної карти, в якій букет хвороб і
ускладнень. І чотири контузії. І ступня, яка потребує не ампутації, а
негайного оперативного втручання. Не робиться у нас, хай ВЛК
скеровує на закордонні шпиталі, в яких пощастило опинитися
деяким воїнам!
- Довідку про мою четверту контузію лікарі десь «загубили». Бо з нею
вже мали би такого пацієнта «списати». А я точно знаю, що п’ятої
контузії не переживу.
- У мене таке враження, що існує якась негласна вказівка у лікарів -
нікого не списувати. Якась «тиха змова» Нині навіть ампутованих
виписують на фронт. У нас що, нікому, окрім Вас, більше воювати?
На волі гуляють сотні здоровезних молодих чоловіків, відвідують
фітнес-клуби, качають м’язи, займаються боді-білдингом,
відвідують ресторани, шикують на дорогих автівках і мотоциклах.
На днях з’явилася інформація, що у Дніпрі викрили групу лікарів-
негідників, які працювали за злочинною схемою, продаючи
здоровим чолов’ягам довідку про непридатність до бойової
служби за суму в 13 тисяч доларів.
- Хай з ними розбираються правоохоронні органи, суд. А мені б із
своїми справами впоратися. Та головне, що моє сумління чисте.
- І що б не вирішила комісія, я сам хочу на війну. Треба йти й добити!
- Ви – неймовірний! Щирий, відчайдушний гуцул в степах України!
Але Ваш героїзм схожий на самовбивство.
- Я – звичайний. У нас всі хлопці такі. От мій дніпровський товариш
Анатолій Попазов, колишній шахтар з Донеччини, напівросіянин,
який воює з 2015 року, УБД – оце герой! Йому лише сорок шість, а
здоров’я його вже підірване і саме життя тримається на волосинці,
теж вважає, що спершу треба добити ворога. Спершу – перемога, а
вже потім будемо лікуватися, думати про себе.
- Вибачте, але невже окрім Вас і Анатолія (обоє на милицях і з
розлогим букетом діагнозів), фанатів, сильних духом і вже
потенційних інвалідів, немає кому воювати? До речі, Ви чули ці

заяви білоруського бацьки в такому дусі, що, мовляв, молодих
нациків, патріотів, вже вибито, а ті, що старші в ЗСУ, ослабли, і що
скоро, мовляв, Україну можна буде брати голими руками. Що Ви
на це скажете?
- Хай він собі балакає, хай так думає. То дурниці. Насправді все зовсім
не так.
- Щиросердо дякую Вам, пане Ярославе, за ці слова! Від них віє
непохитною впевненістю в нашій перемозі. Уявімо собі той
щасливий час, коли вона настане. Як Ви бачите своє майбутнє
після війни?
- Думаю, що я не доживу. Мене вб’ють раніше.
- Чому?
- Бо мені вже стільки разів щастило, що так не може тривати весь час.
- Не кажіть так, будь ласка, пане Ярославе, не програмуйте себе! Все
ж таки, ким Ви себе бачите в майбутньому? Я дивилася Ваші
довоєнні світлини, в цивільному, і мушу сказати, що військова
форма Вам дуже пасує. Вам не здається, що Ви знайшли себе на
війні, що Ви є військова людина?
- Саме так.
- Отже, в лісники Ви більше не підете?
- Мабуть ні, хоч я люблю природу і ліс. Але зараз потрібно буде інше.
Я бачу себе військовим інструктором. Я міг би навчати молодих
бійців, як обходитися зі зброєю, як майстерно стріляти.
- Як би Ви хотіли відпочити після війни? Може, поїхати за кордон, на
море?
- Ні, за кордоном я вже бував. У Польщі. Працював там до війни на
«Індорах». Мені хочеться піднятися на Говерлу. Як ми піднімалися
колись з братом. І щоб тільки ліс і річка. І близькі рідні люди в наметі.
І не брати з собою смартфона. Обірвати всякий зв’язок зі світом.
- А як ви мандрували з братом?
- Це була спроба виживання у горах, коли ти не береш з собою ані
наплічника, ані їжі, ані питва. Ані телефона. Лише ніж за халявою і
коробка сірників. Ми вирішили спробувати, і у нас вийшло. Будували
намет із гілок дерев, ловили рибу у річці, пили воду з джерела.
- Хай у Вас, пане Ярославе, все, що Ви задумаєте, добре виходить.
Дякую Вам за захист, за Вашу сміливу вдачу, за любов до України
без гучних слів, до самозреченості. Ви захоплені Дніпром, його
людьми, то дозвольте мені від імені дніпрян уклінно подякувати

   Вам і Вашим бойовим побратимам за те, що бороните Україну, за
те, що Дніпро не зазнало ноги окупанта, за те, що ми живі і маємо
всі підстави вірити Вам і вірити в нашу Перемогу. А ще вітаю Вас з
майбутнім ювілеєм, який Ви зустрінете у вересні, і не знати, де.
Зичу Вам військового фарту. Перемоги і миру! Зичу Вам
повернутися живим до родини і до рідної домівки! Слава Вам!
Слава Героям!
- Щиро дякую! Слава Україні!
   P. S.
Коли це інтерв’ю вже було завершено, а пан Ярослав перебував у Дніпрі
свій крайній день, щоб назавтра вже їхати на схід, на зустріч з
ротним, сталася прикметна подія. Наш боєць йшов вулицею і помітив
якесь зібрання народу біля крамниці. На сходинках сиділа молода жінка,
на колінах в якої лежала горілиць, з заплющеними очима її донька,
дівчинка років дванадцяти. Вона важко дихала, власне, задихалася. Мала
широко розкинуті руки, так, ніби загоряла на пляжі. Відчувши неладне,
він спитав, що сталося. Згорьована мама сказала, що вони щойно купили
сливи у крамниці, і дівчинка проковтнула дві сливи з кісточками. І жінка
заридала. Викликали й чекали на «швидку допомогу». Продавчиня з
крамниці намагалася влити дівчинці в рота мінеральну воду із пляшки.
Пан Ярослав вигукнув: «Ні в якому разі! Дозвольте мені!» Присів поруч
матері. Спритно і обережно пересунув дівчинку собі на коліна, поміняв її
позу, поклав дитину на правий бік, вона мала синюватий колір обличчя.
Він зі знанням справи, впевнено і вміло постукав її по спинці і кілька разів
сильно струснув. В ту ж мить із рота дівчинки пішла піна, а разом з нею
вискочили сливи з кісточками. Дівчинка вирвала і розплющила очі. В цю
мить під’їхала «швидка». Лікарка звеліла взяти дівчинку на ноші і
вантажити в машину. Мала заперечувала: «Куди ви мене забираєте?»
   Вислухавши розповідь щасливої матері, лікарка звернулася до бійця:
«Ось кому треба дякувати! Ви все зробили вірно. Ви ризикували, бо час
йшов на секунди і дівчинка могла померти у Вас на руках. Але Ви
врятували дитину! Ми прокапаємо її і можна буде забрати додому».
Вдячна мати і люди з натовпу оточили воїна і влаштували йому
справжні овації: «Як Вас звати? Ви - янгол-хранитель моєї дитини! Як я
можу вам віддячити? Ми напишемо подяку в газету!» Пан Ярослав не
назвався, а просто відкланявся і зник з поля зору людей, які все ще не
хотіли розходитися, схвильовані побаченим.

   Дуже б хотілося, щоб керівництво батальйону, до якого
належить мужній боєць Ярослав Павлюк, врахувало його різнобічні
здібності, стрілецькі, педагогічні і медичні і не надсилало
недолікованого воїна з перев’язаною рукою, хворою ногою з
милицею і з больовим синдромом на передову, а знайшло для нього
відповідні завдання, які йому до снаги. І щоб військово-лікувальна
комісія розпорядилася про направлення бійця на оперативне
лікування, як у них це називається, «лівої кінцівки» і подальшу
реабілітацію. Бо всі інакші дії що до подібних військових мають
мало спільного з людяністю, здоровим глуздом і з клятвою
Гіппократа, яку колись усі вони давали, будучи випускниками
медичного інституту.
   І ще одне. Про ухилянтів. Нещодавно від Верховної Ради надійшла
така інформація (голова фракції «Слуга народу» Давид Арахамія),
що українські правоохоронні органи вимагатимуть екстрадиції
чоловіків призивного віку, які незаконно покинули Україну, уникаючи
мобілізації. Як повідомляє агенція Rzeczpospolita, Польща вже
почала працювати над цим. За даними польської влади, до країни з
початку повномасштабної війни потрапили близько 80 тисяч
потенційних ухилянтів…
   Треба їх шукати, знаходити, і залучати до виконання військового
обов’язку. Шукати не лише у Польщі, а в усіх країнах світу, та
насамперед в Україні. І хай у них горить земля під ногами. Бо кому
війна, а кому – мать родна. А наші змучені, понівечені, покалічені
війною захисники, не втративши бойового духу і мужності, бійці
ЗСУ, наші герої мають законне право на реабілітацію, на тривале
повноцінне лікування і давно заслужили на повноцінну відпустку,
побачення з рідними, зі своїми дітьми і коханими. А, може, й на
ротацію. Бо одні й ті самі бійці не можуть і не повинні служити
роками. Так, вони сильні, але не залізні.

  Леся Степовичка, спеціально для "Фермера Придніпров'я".

   Дніпро - Люблін, серпень- вересень 2023.