Як у ВР 24 серпня 1991-го проголосували Незалежність України ч. 2

17:42. До проголошення незалежності залишилось 18 хвилин.

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

Ярослав Кендзьор згадував: "Питання, будуть голосува­ти комуністи чи не будуть, вирішувалося вже до остан­ньої миті".

Іван Заєць: "Був такий момент, що ми вже відчули: Леонід Макарович починає відтягувати вирішення цього питання. Ми ж чудово розуміли, що вікно історичних можливостей відчиняється на одну мить".

Опозицію охопило хвилювання. Їй здавалося, що Крав­чук чомусь зволікає, вагається, поглядаючи на сектори, де були сконцентровані основні комуністичні ортодокси.

Кравчук уже якийсь час — напередодні та в перервах — зустрічався з головами регіональних делегацій. Він про­понував їм порадитися й повідомити, яка кількість депу­татів від тієї чи іншої області схиляється проголосувати за Акт незалежності.

23 серпня тих, хто був готовий про­голосувати за незалежність, за оцінками того-таки Крав­чука, було десь 190 депутатів. Цього недостатньо. Коли Кравчук отримав сигнали, що вже точно буде понад по­ловину голосів, він зрозумів, що можна перестати при­гальмовувати темп засідання: результат буде. Залишалося питання, досягнуть його простою більшістю чи конститу­ційною — 300 голосів і більше? Але в парламентській дис­кусії все може піти шкереберть у будь-яку мить! І Кравчук далі вагався.

   Леонід Кравчук потім пояснював: "Мене більше турбу­вала комуністична більшість. Тому що їх було 239. А в "На­родній Раді" було десь 120. І далеко не всі були на позиціях Гриньова. Там дух патріотизму і дух незалежності був дуже високий. І я знаю, якщо я скажу: "Будемо голосувати за незалежність!" — люди будуть голосувать за незалежність. Це для них було найважливіше в їхньому житті. А на друго­му боці треба було переконувати більш серйозно!"

У "Народній Раді" це усвідомлювали. Ярослав Кен­дзьор підтвердив: "Без фракції комуністів ми цього до­кумента не могли ухвалити!"

Володимир Філенко потім згадував: "Кравчук міг втра­тити підтримку компартійної більшості. І тоді в нас із проголошенням, як кажуть у народі, "була б гайка". На наше щастя, у Кравчука тоді волиняка переміг комуняку".

Волиняка переміг комуняку, бо в цій історії був при­сутній іще один чинник — народ України.

   Володимир Філенко: "Усе це проходило в оточенні си­ньо-жовтого моря прапорів. Верховна Рада була взята в кільце. Як у народі кажуть: "Рєдкій комуніст добіжить до середини Дніпра!" Це якби вони не проголосували те, на що люди чекали!"

Дмитру Павличку видавалося, що в парламенті в будь- який момент могло запалати, якби не Кравчук: "Досить йому було стати рішуче й одверто по якийсь один бік — і кінець. Група 239 — більшість у Верховній Раді, і "На­родна Рада" — меншість у тій же Верховній Раді, втратив­ши трохи свого і трохи не свого лідера, могли зіткнутись і допровадити до конфлікту, який, мов вогонь у сухому лісі, міг підпалити і роз'єднати ненавистю всю Україну". Щоб не запалало, Кравчук мав балансувати між комуніс­тичною більшістю й опозицією.

За стінами парламенту люди скандували по складах одне слово: "Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність!"

   Оксана Забужко була в цей час серед людей на площі перед будівлею парламенту. "Ми тоді ще не вміли раху­вати. Складно просто заміряти було: ну, от заповнена була площа! Ну, от натовп! Ну, от юрба! І сама ця неконтрольована юрба, звичайно ж, їм, котрі дивилися на нас звідти, зверху, з вікон, мусила здаватися загрозливою!"

Богдан Гаврилишин: "Так, існував тунель між будин­ком парламенту й будівлями через вулицю. Я ніколи тим тунелем не користувався. Але звідки я почув про його існування? Кравчук розпорядився замкнути двері в той тунель, бо комуністи хотіли просто піти геть. Але піти непомітно, адже величезна кількість людей оточила парламент".

Юрій Костенко: "Я маю власний досвід, коли підходи­ли до мене як до так званого поміркованого націоналіста і казали: "Ми будемо з вами будувати незалежну Україну, тільки давайте без репресій!" А деякі просто казали: "Тіль­ки ви нас не вішайте!""

Саме тому комуністи так довго збиралися після завершен­ня перерви: їм був потрібний час, щоб зрозуміти, що іншо­го виходу нема. В усіх сенсах: і політичному, і фізичному.

Здавалося, що вже ніщо не зупинить позитивний ре­зультат голосування.

Раптом Володимир Гриньов просить слова, встає з міс­ця в президії та прямує до трибуни: "Я бачу небезпеку, щоб ми приймали цей Акт ізольовано. Без гасіння про­блем декомунізації України — цей Акт буде порожнім місцем! Ми створимо тоталітарне комуністичне суспіль­ство на Україні! Я пропоную цей Акт приймати тільки в пакеті з питаннями, які руйнуватимуть тоталітарне сус­пільство на Україні. Інакше історія нам цього не проба­чить… Я пропоную приймати тільки в пакеті! Інакше ми створимо тоталітарну Україну.

   Цей виступ примусив багатьох спостерігачів та учасників засідання захвилюватися. Виступ Гриньова міг спричини­ти розкол у "Народній Раді", здавалося теж, що він зруйнує домовленості з комуністами. Адже частина "Народної Ра­ди" проголосує солідарно з Гриньовим. А більшість вважа­тиме це порушенням домовленостей. Голосів не вистачить. Усе знову зависло на волосині: як поведуть себе комуністи?

Володимир Філенко був переконаний: "Комуністи зля­калися демократичних на той час, як їм здавалося, Росії та Єльцина. Вони на все були готові, вони не готові були віддати крісла".

Віталій Портников пояснював: "Маємо зрозуміти головну мету комуністів: у них не було головної ідеї проголо­сити незалежність. Комуністи хотіли сховатися в цій не­залежній Україні від демократичної Росії".

Після Гриньова до мікрофона підійшов депутат Леонід Табурянський і підтримав його ідею.

За Табурянським виступив академік Ігор Юхновський: ""Народна Рада" і більшість узгодили повністю текст Акта проголошення незалежності України. Це перше.

Друге. Недостатньо проголосити незалежність України, важливо її мати. Для цього потрібно, щоб нас визнали наші сусіди. Більше за все це стосується нашої сусідки — Росії. Вона прийняла Акт про припинення діяльності Компартії на території Росії до з'ясування її участі в дер­жавному перевороті.

Я вважаю, що для того, щоб ми могли прийняти Акт проголошення незалежності і щоб ця незалежність була прийнята Росією, ми повинні повторити вслід за Росією абсолютно аналогічне формулювання відносно припи­нення діяльності партії…"

   З кожним таким виступом могло здаватися, що тонка волосінь, на якій тримався компроміс, щораз тоншає.

Поруч з Ігорем Юхновським біля мікрофона весь цей час стояв член узгоджувальної комісії від комуністичної біль­шості Олександр Бандурка, який менш як годину тому погоджував із Павличком, Юхновським і рештою остаточ­ну редакцію Акта.

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

Він не витримав і заговорив як справжній "рухівець": "Україна повинна жити власним розумом! І Ро­сія нам тут не указ! Ну ж бо, хоч раз будемо робити власні кроки! Леоніде Макаровичу! Дмитре Васильовичу! Ми з вами тільки що узгодили всі позиції! Я прошу хвилинку. Я прошу сьогодні розв'язувати два питання кардинально: прийняти Акт про незалежність України — раз і постанову Верховної Ради про політичну ситуацію — два. А все ж ін­ше — це те, що виходить із цього. І про департизацію орга­нів! Ці питання будуть внесені потім у робочому порядку до порядку денного!"

Кравчук зачитує:

"Постанова Верховної Ради Української РСР. Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення неза­лежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.

1 грудня 1991 року провести республіканський референ­дум на підтвердження Акта проголошення незалежності".

17:57. 3 хвилини до проголошення незалежності.

***

О 17:57 Кравчук ставить на голосування компромісну по­станову: Верховна Рада проголошує незалежність, але затверджує Акт на референдумі. Водночас це голосування стало сигнальним. Це був тест: скільки комуністів пого­диться на цей компроміс. Імперативний тон постанови накладав на тих, хто за неї проголосував, зобов'язання проголосувати за Акт проголошення незалежності. Скіль­ки комуністів готові проголосувати за незалежність? Чи готові вони?

На табло з'явилося: "За" — 321!

Голосування показало дещо несподіваний результат: ко­муністи були готові голосувати, а демократи були готові не всі! Частина демократів і далі лишалася в логіці Гриньова.

Кравчук оголосив: "Наступний документ — "Акт про­голошення незалежності України""!

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

У залі залунало:

"Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла бу­ла, — тут Кравчук злегка затнувся на Павличкових плюсквамперфектах, — над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

продовжуючи тисячолітню традицію державотво­рення в Україні,

виходячи з права нації на самовизначення, передбаче­ного Статутом ООН та іншими міжнародно-право­вими документами,

здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціа­лістичної Республіки урочисто

проголошує

незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність ви­ключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення".

— Прошу проголосувати! Референдум — у постанові! — Кравчук навздогін нагадав про домовлений компроміс між більшістю та опозицією.

Секунда за секундою табло показувало зворотний від­лік до завершення голосування: 5, 4, 3, 2, 1…

— "За" — 346! Приймається! — вигукнув Кравчук.

Камера показувала обличчя. Плющ — ляльково очуднений такою кількістю голосів. Кравчук — сяяв і всміхався, показуючи залі долоні вгору: мовляв, ось він — результат! Гриньов теж усміхався, але очі його були сумні: його слушну, але не дуже вчасну ідею зала не підтримала.

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

Зала підхопилася на ноги й аплодувала. Комуністи, здається, раділи навіть більше, ніж демократична опозиція.

Олександр Бандурка: "Було таке враження: гора з пле­чей. Що це сталося".

Іван Заєць: "Була втома. Велика втома".

Юрій Костенко: "Головатий Сергій Петрович плакав. У багатьох сльози були на очах. Як і в мене, до речі. Така була емоція, що передати неможливо".

Дмитро Павличко: "То була найвища хвилина радості в моєму житті. "Добре було б тепер умерти!" — подумав я".

Левко Лук'яненко відчув щось дуже подібне до емоцій Павличка: "Від щастя хотілося плакати. Подумав: "Якби на цьому моє життя закінчилося, то я не дурно прийшов на білий світ!""

Леонід Кравчук: "Завдання, яке було поставлене, ви­коналося. І це завжди приємно, коли перемагаєш!"

На балконі було помітно фігури трьох офіцерів у по­гонах із великими зірками. В одному з них можна було впізнати командувача Київського військового округу, гене­рала Віктора Чечеватова. Як і всі, він теж аплодував сто­ячи. Але не всміхався.

Один депутат проголосував проти.

Є міф, що цим депу­татом був майбутній другий президент України Леонід Кучма. Але червону кнопку в момент проголошення неза­лежності натиснув інший депутат — Альберт Корнєєв. Ми­кола Багров, який найгостріше виступав у дискусії проти цього голосування, не проголосував. Перший секретар ЦК Компартії України Станіслав Гуренко проголосував "за".

   Віталій Портников став свідком несподіваної сцени: "Я вийшов до фойє і побачив першого секретаря ЦК ком­партії України Станіслава Гуренка, який стояв біля вікна і дивився на розбурханий натовп. І до нього підійшов голова КГБ Микола Голушко: "Вітаю тебе, Стасе, — сказав Голушко, — нарешті ми вільні". І вони обійнялись".

Лариса Скорик принципово не хотіла "брати незалеж­ність із рук комуністів". Але її ім'я також значилося серед тих, хто проголосував "за".

Лесь Танюк: "Не натиснула своєї кнопки й Лариса Ско­рик, яка в цей час металась по залі й закликала не голо­сувати за незалежність із рук комуністів, — "ганьба тому, хто цього не розуміє!" Її кнопку натиснув я — наші місця були поруч.

— Що ви робите!? — з обуренням скрикнула вона. — Для чого?!

— Для історії! — сказав я трохи пишно, — щоб ваше прізвище було там, де йому належить бути…"

   Але в списку тих, хто не голосував, несподівано опини­лися декілька демократів. Лише декілька. Адже голосувати за Акт проголошення незалежності в пакеті із забороною компартії збиралася більшість опозиційних депутатів.

Володимир Філенко: "Було ясно, що без заборони ком­партії ми досягаємо тільки частини успіху. Це не був повний успіх: велике щастя і трохи дьогтю — продовження існування компартії псувало почуття найглибшого задо­волення. Тим більше, що на мені лежала персональна від­повідальність за те, що я своїх земляків, колишніх компар­тійних лібералів, втягнув у "Народну Раду", переконуючи, що ми спільно будемо і за незалежність, і за демократію.

І тут виходило, ніби "незалежники" зрадили "демократів". Виходило, що вони свій приз отримали, а ми — лібераль­ні демократи, соціальні демократи — свій приз у вигляді заборони компартії — ні…

   Ми хотіли взяти по максимуму. Та коли дійсно дійшло до остаточного голосування, більшість із нас відступила. З точки зору історії, можливо, це була помилка. Але і не проголосувати теж було помилкою".

Про ці суперечності між депутатами в залі на площі перед будівлею парламенту не знали. Юрма скандувала: "Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність! Не-за-леж-ність!"

Оксана Забужко: "Я свідок того, що було внизу — в юр­бі, на вулиці. Я свідок тієї ейфорії! Я це пам'ятаю: Боже, ось воно! Отак раптом тебе пробиває і раптом ця вся історія починає фугасити крізь тебе, ти її чуєш! Ось воно — оцей дев'ятий вал історії, який володіє колосальною сугестивністю! Який втягує в себе, от втягує просто всіх по дорозі, підгрібає, як цунамі!"

   Катерина Ющенко згадувала: "У 1991-му, ще до неза­лежності, ми з батьком приїхали в Україну. Він побачив країну після 50 років. Наприкінці він сказав, що ця країна ще не готова до незалежності: "Я боюся, що ми ще не го­тові". 24 серпня, я телефоную татові. Пам'ятаю: я стри­бала і кричала: "Тату, ми — незалежні!" І він сказав: "Я не вірив! Я не вірив…" І він такий щасливий був. Це була найкраща хвилина нашого життя!"

***

До завершення надзвичайної сесії парламент "клепає" одну постанову за іншою. Депутати приймають постано­ви "Про політичну обстановку і негайні дії Верховної Ради по створенню умов неповторення надалі військового перевороту" та "Про надання додаткових повноважень Голові Верховної Ради України".

Постановою "Про вій­ськові формування на Україні" Верховна Рада підпорядко­вує собі всі війська та створює Міністерство оборони.

По­становою "Про департизацію державних органів, установ та організацій" припинено діяльність будь-яких політич­них партій у держапараті.

Крім того, Верховна Рада під­готувала окреме звернення до парламенту та президента Росії Бориса Єльцина, в якому поінформувала про ухвален­ня Акта проголошення незалежності України та подякувала за героїзм під час спроби держперевороту в Москві.

Під кінець засідання до трибуни вийшов народний депутат Роман Лубківський: "Пропоную внести націо­нальний український жовто-синій прапор і встановити в приміщенні Верховної Ради України!"

І Кравчук підтримав цю ідею: "Пропозиція зводиться до того, що йдеться про пам'ятний прапор, який був на на­шому танкові… Ну не на нашому, а на якому?! Я не знаю…"

Обмовка Кравчука про "наш танк" у Москві спричинила хвилю ентузіазму і сміх як серед депутатів демократичної опозиції, так і серед представників комуністичної більшості.

   Кравчук завершив: "…І він стояв, той прапор, і той танк, і захищав Верховну Раду РСФСР, ми його бачили часто по телебаченню. Я вважаю, що він завоював право як пам'ятний прапор бути в цій залі!"

   Раптом у центральному проході з'являється група лю­дей. Вони вносять у залу величезне синьо-жовте полот­нище, яке цілий день тримали в руках люди на площі перед будівлею парламенту. Попереду йшли абсолютно щасливі В'ячеслав Чорновіл та Іван Заєць, за ними — Ми­кола Поровський і Михайло Косів і, здається, кілька зви­чайних людей з юрби на майдані. Замикав процесію ще один опозиційний депутат Дмитро Чобіт із тим самим прапором "з нашого танка" в Москві.

Скріншот із фільму "Колапс. Як українці зруйнували імперію зла"

Кравчук явно не очікував такого масштабного перформансу:

— Так, що це таке?!

— Прапор! — відповів Іван Плющ, він того дня викону­вав функції Капітана Очевидність.

Ярослав Кендзьор згадує той момент із неприхованим зворушенням у голосі: "Вперше за роки існування цього приміщення Верховної Ради УРСР у залі появилися си­ньо-жовті кольори…"

Біля трибуни утворилася невеличка метушня: синьо- жовте полотнище зісковзнуло зі столу президії. Іван Заєць цей момент добре запам'ятав: "Тут Плющ його так бере, це полотнище, — з такою усмішкою, з таким задоволен­ням — і натягує його до себе, щоб не впало. А Леонід Ма­карович бере цей прапор у Чобота і ставить під постамент статуї Леніна в куточок".

Ярослав Кендзьор: "Він, напевно, перший раз у своєму житті тримав у руках древко, на якому красується синьо- жовтий прапор!"

Було помітно, що Кравчук почувався виснаженим. На­останок він оголосив: "Сесія завершується. Бажаю вам творчих успіхів!"

Але депутати не поспішали розходитися. "У сесійній залі панувало фантастичне піднесення. І впевненість, що все, тепер Україна як рво-о-о-оне!" — вимовив Юрій Кос­тенко це слово так, ніби Україна здіймалася, як космічний корабель у космос.

Ярослав Кендзьор: "Після цього стихійно трибуну обступили наші колеги з "Народної Ради", тобто такий імпро­візований депутатський хор".

У залі залунало: "Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля! Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці…"

Іван Плющ жестами і не тільки жестами намагався за­дати напрямок руху цьому імпровізованому хору. Але представники співочої нації виходили не поспішаючи. За дверима Верховної Ради і далі чекали тисячі людей. Вони підхопили: "…Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду!"

Левко Лук'яненко приїхав додому за десять хвилин до півночі. На порозі його зустріла дружина Надія: "Щиро вітаю! Я все чула. А ти що — сам?! У тебе ж день народжен­ня!" Лук'яненко увійшов до хати і побачив гарно накритий стіл.

У 1961 році Лук'яненку оголосили вирок: розстріляти! Бо він "з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР". 30 років по тому на день народження він отримав як по­дарунок те, за що тоді мав отримати кулю. А за кілька хвилин у передпокої зазвучали радісні голоси: Лук'яненка наздогнали друзі, щоб відсвяткувати день народження — і його, і країни!

Консул США Джон Степанчук вийшов із Верховної Ради та поїхав до дипломатичного представництва Канади: "Я пам'ятав про сумний стан телетайпа в нашому посольстві. І відіслав рапорт про події того дня з посоль­ства Канади. Я був дещо консервативнішим у своєму ра­порті, а канадський колега закінчував свій розмовним зворотом: "Товстушка заспівала". Українською це озна­чало щось на зразок: "А от і рак на горі свиснув!"

Сталося диво. Сталося те, у що мало хто міг повірити за кілька тижнів до цієї події. Україна проголосила незалежність.