Як у ВР 24 серпня 1991-го проголосували Незалежність України ч. 1

Перша частина фрагменту "День Незалежності. На межі громадянського конфлікту"

   У перерві події змінювалися з калейдоскопічною швидкістю.

Леонтій Сандуляк: ""Народна Рада" засідала на третьо­му поверсі, а комуністи — у кінозалі. Я направився до кінозалу. В'ячеслав Чорновіл звернув мою увагу на те, що я не туди йду. На що я відповів, що саме туди, бо в "Народній Раді" нема кого агітувати за ухвалення Акта проголошення незалежності України, а комуністів треба переконувати в необхідності проголосувати "за"".

   Депутати комуністичної більшості збиралися у другому за розміром приміщенні будівлі Верховної Ради. Півжар­тома цю залу називали "Катрусин кінозал" — на честь популярної дитячої програми на українському телебачен­ні, яку вели тьотя Катя і лялька Катруся. Чомусь у парла­ментських жартівників це місце спричиняло такі дивні асоціації. Хоча навряд чи хтось із тих, хто там зібрався того дня, хотів би навіть півжартома почути, що вони — ляльки в чиїхось руках.

   Микола Вересень теж вирішив спуститися в "Катрусин кінозал": "Я ніколи не забуду, коли Гуренко вмовляв у кінозалі комуністів голосувати за незалежність. Але це також означало, що їх треба було вмовляти!"

   Міністр охорони навколишнього середовища і пись­менник Юрій Щербак, як і решта членів Кабінету Міні­стрів, був присутній того дня в парламенті. Він теж спус­тився послухати, що буде на обговоренні в комуністів: "Вони внизу в кінозалі зібралися, і казав Гуренко, що "ми сидимо у повному гівні"".

Микола Вересень так запам'ятав основний мотив дис­кусії: "Якщо ми зараз не проголосуємо, нас просто розі­рвуть на шматки і нас не буде!"

Марта Дичок: "Ми слухали їхнє обговорення, там були такі "яструби", що були проти незалежності, й були ті, хто хотів проголосувати. І що буде — то величезне питання!"

   Леонтій Сандуляк: "Хтось, здається, секретар Сторожи­нецького райкому КПУ Жук, сказав, що хотів би бачити того розумника, який склав цей документ. Я підвівся і ска­зав, що я тут. Потім звернувся до присутніх: "Я розумію глибину вашої відповідальності за ухвалення цього до­леносного історичного документа. Але Український народ уповноважив вас ухвалювати такі рішення. Спрогнозуй­мо, що станеться, якщо ви не ухвалите Акт проголошення незалежності України. Гадаю, вам не вдасться вийти з цього приміщення. Вигляньте у вікно: там 50 тисяч гро­мадян України очікують на ваше позитивне рішення… А якщо ви хочете знати думку народу, ухваліть документ і винесіть його на всенародне обговорення!""

   Юрій Щербак: "Величезну роль відіграв Юхновський. Він колись сам був членом компартії. Він був ветераном війни Другої світової. Його шанували: він академік, він був такий поміркований, і він заколисував комуністів: ухвалюймо Акт незалежності! Він не тільки їм говорив, що це найкращий вихід для України, а й що це найкращий вихід для них, для самих комуністів, — проголосити неза­лежність. Це взяти на себе відповідальність, це почати будувати Українську державу, це, по суті, змити з себе ту ганьбу, яка була на прапорі комуністичної влади і в дні путчу, і ще до путчу. І тоді суспільство їм пробачить ці всі гріхи, якщо вони будуватимуть Українську державу!"

   Разом з академіком Юхновським переконувати кому­ністів прибіг усюдисущий Дмитро Павличко: "Ігор Рафаїлович говорив мудро і лагідно, я — сердито і розхристано. Але я нагадав їм пророчі слова Івана Багряного про те, що самостійну Україну побудують комуністи… Ті комуністи, що стали освіченими людьми, що запізналися з історією України, що побачили, як розвивається світ, ті комуністи, що з почуття соціальної справедливості не могли не вийти на почування національної рівності, ті комуністи мусили перейти рубіж — за голосом совісті прийти до усвідомлен­ня потреби мати свою національну державу".

   Того дня поет Дмитро Павличко у виступах зловживав високим стилем: "Ваші імена будуть викарбувані золотом на цих стінах! Але проголосуйте за незалежність України! Станьте впорівень із комуністами Франції чи Польщі, для яких патріотизм понад усе!"

   Комуністичній більшості та опозиції треба було поба­чити компроміс. Академік Ігор Юхновський першим усві­домив, що більшості треба запропонувати референдум на затвердження Акта проголошення незалежності, бо вони не мали аргументів проти народного волевиявлення. Проти референдуму були і Заєць, і Павличко, і бага­то інших депутатів "Народної Ради". Їм це видавалося

непотрібною тратою сил, справою з погано прогнозова­ним результатом. Але Юхновський демонстрував незво­рушний спокій.

Дмитро Павличко: "Він переконував мене: "Ми вигра­ємо референдум. Наш народ розумний. А проголошення нашої суверенності з референдумом матиме легітимний характер. Його ніхто і ніколи не зможе ні оскаржити, ні відмінити"".

Ігор Юхновський повторив ці думки й у сесійній залі: "Незалежність, одержана шляхом референдуму, є справжня незалежність. Усі цивілізовані країни світу одержа­ли незалежність як результат вільного волевиявлення народу!"

"Ігор Рафаїлович — мудра людина. Він каже: "Яким буде парламент у наступні роки, невідомо. Але коли за цим буде воля народу, тут уже змінити рішення парла­менту без референдуму неможливо буде", — згадував об­говорення серед депутатів опозиційної "Народної Ради" Юрій Костенко.

Юхновський переконав колег.

Іван Заєць: "Я пішов до Леоніда Макаровича і кажу: "Леоніде Макаровичу, треба ставити на голосування Акт проголошення незалежності України!"

А він каже: "А комуністи не проголосують без референдуму!"

Я кажу: "Та ставте з референдумом!"

Хоч я сам був проти референдуму, кажу: "Ставте з рефе­рендумом, але ставте, не відтягуйте!""

Кравчук говорив із демократами. Кравчук говорив із депутатами комуністичної більшості.

"Я сказав: на референдум ми можемо винести вже при­йнятий Акт. І тут уже аргументів проти цього не було ніяких: ми ухвалюємо рішення і затверджуємо його загальнонародним рішенням!" — так окреслив підсумки кулуарних переговорів голова парламенту.

У цей час на третьому поверсі зібралася опозиція. Там знову вирували емоції. Юрій Щербак прийшов із "Ка­трусиного кінозалу" нагору. Але навіть за три десяти­ліття після побаченого він хапався за голову: "А що нагорі робилося? Ну істерика повна! Там були такі па­сіонарії…"

"…І тут на засіданні "Народної Ради" з'явився Володи­мир Борисович Гриньов, заступник голови Верховної Ра­ди, й каже, що ми не маємо ніякого морального права підтримати цей Акт без заборони компартії", — згадував Володимир Філенко.

   Ярослав Кендзьор знову ввімкнув камеру. "Значна час­тина апарату перейнялася ідеєю зробити суверенною Україну. Але комуністичну суверенну Україну", — переконував колег Гриньов.

   Він говорив далі: "Сьогодні найбільші консерватори в парламенті готові підіграти в цьому питанні. Тому я — хочу звернути вашу увагу — буду різко виступати в парла­менті, що без декомунізації, без націоналізації майна ком­партії, без призупинення її діяльності, без переслідування комуністів ми не можемо голосувати жодного Акта про незалежність!"

Після Гриньова слово взяла полум'яна Лариса Ско­рик: "Я хочу сказати! Шановні! Ми будемо мати незалеж­ну Україну! І дуже скоро! Я вас благаю: зробімо те, що є найважніше! Позбудьмося комуністичної диктатури! Не­залежна Україна через пару місяців буде!"

   Лесь Танюк: "Для Лариси Скорик проголошення неза­лежності разом із продажними українськими комуніста­ми, які злякалися Єльцина й підуть тепер на будь-які компроміси, аби вижити, було актом нешляхетним, — ми ніби брали незалежність із рук комуністів. Спочатку — за­борона партії і все, що з цього витікало, наполягала вона, а потім — незалежність. Марно ми доводили, що в разі заборони компартії "Група 239" опиниться за межами парламенту, після чого просто нікому буде голосувати за Акт незалежності, — нас у "Народній Раді" було не більше від 125, таке голосування для світу мало б вигляд нелегі­тимного. Сьогодні ми проголосуємо Акт про незалеж­ність — повним складом парламенту, а в понеділок на президії заборонимо компартію. Лариса Скорик не хотіла слухати жодних аргументів".

Генріх Алтунян стояв біля Володимира Гриньова на­впроти Лариси Скорик. Він не витримав: "Вибачте, я хо­чу запитати! Змоделюймо: ми ставимо перше запитання, як ти говориш (декомунізацію). Ось голосуємо — не отри­муємо нічого. А далі що? Я хочу, щоб сказав Володимир Борисович!"

"Моя позиція — у цьому випадку не голосувати за Акт про суверенітет! Ось коли вони не проголосують, то звер­татися до народу!" — відповів професор Гриньов.

Алтунян ніяк не міг заспокоїтися і раз за разом про­гравав ситуацію: що буде, якщо не буде голосів ані забо­ронити комуністичну партію, ані проголосувати за Акт проголошення незалежності України?

   Гриньов обурювався: "Ви подивіться, як сьогодні всі заговорили про суверенітет! Та все, що завгодно, лише не чіпайте нас!"

Алтунян погодився: "Бандурка мені так і сказав: "Усе проголосуємо!""

Ярослав Кендзьор: "Багато з нас розуміло, що такий радикалізм може зірвати найголовніше питання, яке тоді стояло перед нами. Ухвалити документ, який би фіксував відновлення української державності, без голосів кому­ністів ми не могли ухвалити жодного рішення, і сподіва­тися на те, що за такі проєкти постанов Верховної Ради проголосує фракція комуністів, було дуже-дуже наївно".

   Дмитро Павличко: "Лариса Скорик і Володимир Гри­ньов підтримували думку про те, що сьогодні необхідно проголосити незалежність України, але в пакеті доку­ментів. Один із тих документів пропонував не просто департизувати державні органи України, тобто вивести за межі державних структур комуністичні парткоми, а за­боронити компартію в Україні як злочинну організацію. Правильна була позиція, але того дня немислима, неосягненна. Чи могли комуністи проголосувати за такий пакет рішень? Та ніколи, нізащо. Я виступав проти. Я на­полягав, щоб Акт проголошення незалежності України був схвалений окремо. Було ясно, що за такий документ за наявності постанови про референдум на підтверджен­ня Акта комуністи проголосують. Але за заборону ком­партії? Ні".

Володимир Філенко: "Богдан Гаврилишин тоді був у Верховній Раді. Він буквально за нами ходив, смикав, за рукави хапав: "Що ви робите?! Що ви робите?! Голосуйте! Голосуйте зараз! Голосуйте тут! Бо завтра цього може не статися! Може, завтра цієї можливості не буде!""

   За кадром камери Ярослава Кендзьора чути голос: "Хто "за"?" У кадрі видно, як тягнуть угору більше і більше рук депутати "Народної Ради" за рішення вимагати голосу­вання в пакеті Акт проголошення незалежності та забо­рону компартії.

Володимир Філенко: "Ми чули, як представники кому­ністичної більшості між собою перешіптувалися: "Треба цей Акт незалежності приймати, бо якщо ми його не при­ймемо, нас звідси винесуть!" У нас були ті, хто міг би від­чинити двері в парламент: той же Василь Червоній, Тарас Стецьків міг…

Тобто сценарій, як мотивувати комуністів, щоб вони пакетом проголосували і за заборону компартії, і за незалежність був. Можливо, такий пакет проголосували б не з першої спроби. Можливо, це розтягнуло б у часі парламентську дискусію, але люди на вулиці нікого з Вер­ховної Ради не випустили б, допоки в сесійній залі не про­голосували за незалежність. Комуністи проголосували б не о 18:00, а о 21:00, чи по опівночі. Але проголосували б обов'язково. Ми відчували, що значна група комуністів — Плющ, Чепурний, Кучма, Яцуба, багато інших — вони були готові голосувати і за заборону компартії, і за неза­лежність пакетом".

Отже, один сценарій передбачав, що демократи не го­лосують за проголошення незалежності без одночасного рішення за заборону компартії. Цей сценарій примушував комуністів до вибору: голосувати чи наражатися на штурм парламенту революційними масами. Поле для маневру залишалося невелике: проголосувати за заборону власної партії або дефенестрація, тобто вилетіти у вікно волею повсталого народу. Це був не найкращий сценарій. Якби ситуація стала надто гарячою і вийшла з-під контролю, штурм парламенту був би лише початком хаосу. Голосу­вати за незалежність просто не було б кому.

Віталій Портников теж стояв поруч і уважно слідкував за дискусією: "Мене це засідання неймовірно переляка­ло. Тому що частина членів "Народної Ради" на чолі з заступником голови ВР України, харківським профе­сором Володимиром Гриньовим говорила, що можна голосувати на незалежність тільки в пакеті: якщо проголосимо незалежність України і заборонимо компартію України. Ну, і я зробив такий дитячий вчинок… Я роз­шукав Леоніда Макаровича Кравчука і все йому розка­зав. Сказав, що незалежність не вдасться, напевно, про­голосити. Леонід Макарович наді мною посміявся. Він мені сказав, що я демонструю незнання української на­ціональної психології".

Була 17:02. Залишилось 58 хвилин до проголошення незалежності.

***

Дмитро Павличко рухався подібно до броунівської част­ки. Але так можна було казати лише про складну траєк­торію його руху. Сам рух мав усвідомлену мету. Спочатку Павличко спустився в "Катрусин кінозал" переконати комуністичну більшість голосувати за Акт проголошення незалежності, де намагався домовитися про компроміс щодо референдуму. Потім пішов нагору до колег із "На­родної Ради", щоб переконати опозицію не голосувати заборону комуністичної партії в пакеті з проголошенням незалежності. Після цього він спустився до "захристії" — так Павличко називав закапелок біля кабінету голови Верховної Ради.

"Я був ніби офіцер зв'язку між Леонідом Кравчуком і "Народною Радою"", — згадував свої траєкторії Павличко.

У "захристії" стояв круглий стіл. Навколо нього зібра­лася узгоджувальна комісія — кілька депутатів, яким колеги делегували погодити остаточний текст Акта про­голошення незалежності: Олександр Мороз, Олександр Бандурка, Анатолій Матвієнко, Михайло Голубець, Ігор Юхновський, Іван Заєць, Олександр Ємець. Поруч опи­нилися член дорадчої групи парламенту Богдан Гаврили­шин і журналіст Віталій Портников.

Богдан Гаврилишин: "Ішлося про остаточне редагу­вання тексту Акта, і це було зроблено казково швидко. Але найбільше мене вразило, коли хтось запитав: "А як має називатися країна, яку плануємо проголосити неза­лежною?" Перша пропозиція: "Демократична Республіка Україна". "А чому не просто — Республіка Україна?!" — за­питав Іван Заєць".

Олександр Бандурка: "Виникла дискусія, як назвати цю державу, яку ми проголосимо як незалежну. Одні про­понували назвати Українська Народна Республіка, як було в 1918 році за першої спроби зробити Україну незалежною. Інші говорили Українська Радянська Республіка: "Ради" ж залишалися як основа народовладдя. А "Соціалістичну" — відкинути. Була пропозиція назвати на кшталт Чеська Республіка чи Польська Республіка…"

Богдан Гаврилишин: "І тут вступає Павличко, який уміє голосно і запально говорити: "Чому не просто — Україна?!" Рішення про назву ухвалили десь за 30 секунд!"

Поруч стояв Віталій Портников: "Вони вирішили, що не буде ніякої "республіки", і Дмитро Васильович Павлич­ко сказав мені, щоб я взяв ручку і повикреслював це сло­во всюди, де я його побачу. Тепер, коли я беру свій український паспорт, я розумію, що там могло бути написано "Республіка Україна". І від того, що я змінив назву країни власною рукою, мені стає дивно".

Іван Заєць: "Але найбільші суперечки відбулися вже в преамбулі Акта проголошення незалежності України, там, де йдеться про те, що "Виражаючи волю народу Укра­їни до життя в незалежній державі…" І оце викликало велике заперечення з боку Олександра Мороза, з боку комуністичної більшості: "Як це так "виражаючи волю народу"?! Ми референдум не проводили. Ми народ не опитували. Ми не маємо право це говорити!" І Дмитро Васильович Павличко пішов на такий компроміс: він прив'язав преамбулу Акта до події, яка відбулася на днях".

Дмитро Павличко: "Хоч як мені це було не до душі, я викреслив це перше речення і запропонував інший по­чаток цього документа. Думка з'явилася блискавично, і я голосно проговорив її: "Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла над українським народом у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…" Одразу я зрозумів, що думка сформульована недостатньо точно. Потрібно було вжити позаминулий час, оскільки подія 19 серпня вже була в минулому, а українська мова має таку можливість. Текст від цього став точнішим і на­віть урочистішим".

Замість "нависла" в тексті з'явилося "нависла була".

Іван Заєць хотів замінити "смертельну небезпеку" "надзвичайною небезпекою". Але швидко відмовився від цієї правки. Натомість внесли слушні зміни, озвуче­ні Зайцем іще в залі: замість "Територія України є ціліс­ною і недоторканою" записали "є неподільною і недо­торканною".

Була 17:30. Залишилося 30 хвилин до проголошення незалежності.

***

Іван Заєць: "Після того як відбулося остаточне реда­гування проєкту Акта проголошення незалежності Укра­їни ми з Дмитром Васильовичем Павличком побігли в друкарське бюро".

Друкарське бюро було на другому поверсі, як і "за­христія", де редагували Акт, але в "підкові" — закругле­ній тильній частині будівлі парламенту. Збудований він так, що спочатку треба піти вгору на третій поверх, по­тім — знову вниз на другий. Виходило, треба було кори­дорами і сходами набігати метрів 150 в один кінець.

"Хто буде друкувати Акт проголошення незалежності України?" — схвильований Павличко влетів у кімнату. Всі розгубилися. "Людмило, давай швидко!" — це поет поба­чив керівницю парламентського друкарського бюро Люд­милу Шикуту. За дві хвилини Павличко і Заєць побігли назад до сесійної зали з начисто видрукованим текстом.

   Попереду мчав Павличко. За ним ледь встигав на двадцять років молодший Іван Заєць. Дмитру Павличку здавалося, що вони бігли не самі. Йому ввижалося, що з ними біжить його брат Петро, розстріляний гестапівцями в січні 1944 року. Йому ввижалося, що з ними біжить со­тенний УПА "Спартан" Михайло Москалюк, який вигнав шістнадцятирічного Павличка додому з наказом учитися, не вмирати, а трудитися на благо України. Павличкові здавалося, що з ними біг його наставник у поезії Максим Рильський…

   Душі, які летіли навздогін їм, збиралися в хмару з героїв і мучеників, поетів і шибеників, князів і простолюду, козаків і гетьманів… Аркуш, на якому був надрукований Акт проголошення незалежності, був ніби паличкою в нескінченній естафеті, яка тривала століттями.

   Кравчук сидів на своєму робочому місці в залі. Пере­рва була оголошена до 17:00. Телетрансляція відновилася вчасно. Але зала лишалася напівпорожньою. Депутати більшості не поспішали збиралися. Кворуму не було. Ні­чого не проголосуєш.

Десь о 17:15 Кравчук не витримав і спитав у Плюща роз­гублено і трохи роздратовано: "Де вони є?! У кіноза­лі? Щось ідуть по одному, по два…" Трансляція знову перервалася…

Близько 17:35 Дмитро Павличко добіг до сесійної зали. Він і ще кілька депутатів обступили Кравчука.

   Ярослав Кендзьор, який стояв поруч, став свідком діа­логу Павличка і Кравчука: "Дмитро Васильович каже: "Текст готовий, читай!" Леонід Макарович взяв його в ру­ки і не квапиться, весь час десь поглядає в залу. І каже, вагаючись: "А може, не сьогодні, може, на понеділок пере­несемо?" Павличко ще раз каже: "Читай! А як ні — я за­душу тебе!""

   Кравчук потім підтвердив: ""Читай, бо вб'ю!" Або "за­душу"… Таке було".