Готувалися до весілля, та завадила проклята війна

Віктор ЗЕЛЕНЮК. Жмеринський район Вінницької області (Газета "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ")

Зі змарнілим від болю обличчям і виплаканими запалими очима вона вже не нагадує
ту щасливу й веселу жінку, яку я вперше побачив влітку 2009 року. Ми тоді із соцпрацівником Наталією Войцеховською приїхали в село Каришків Барського району в новостворену прийомну сім’ю Надії Миколаївни Години. Серед восьми прийомних дітей знайшли там родинне тепло й четверо рідних по мамі братів і сестер — Станіслав, Віталій і Оксана Драченки та Марина Вовк. Вони були родом із села Клебань Тульчинського району.

«ДЛЯ МЕНЕ всі 24 дитини, які пройшли і ще проходять життєву школу в нашому будинку сімейного типу, однаково любі й однаково дорогі, — каже Надія Миколаївна. — Я ніколи нікого не виділяла, але Віталик Драченко був якимсь особливим. Він в усьому мені допомагав, був душею нашої великої сім’ї, наче сонечко у хаті… Ніколи ні на кого не гнівався, ні з ким не конфліктував. Це ж треба було таким вродитися… Він мав синівську прив’язаність до мене, горнувся, наче до рідної мами. А тепер не прийде, не усміхнеться, не обійме…»

«Віталій належав до тих людей, які живуть за принципом: бачу мету і твердо йду до неї, — долучається до розмови рідний син Надії Години Сергій. — Ми зразу знайшли спільну мову, мали багато однакових інтересів. Весь вільний від допомоги батькам час проводили на стадіоні, а взимку — на лижах і санях. Приходили додому впрілі, мокрі, куртки хоч викручуй, але ніхто не хворів. Загартовані були, азартні, нестримні… Він з дитячих років марив великим футболом і все робив, щоб наблизити свою мрію. Після дев’ятого класу вступив до Вінницького педколеджу на спортивне відділення. Я пишався, що у мене є такий молодший друг, як Віталій, мені його дуже не вистачає. Гірко і боляче…»

Крім втрати Віталія, ця жорстока війна залишила й інші страшні свої відмітки в родині Надії Години. Її рідний молодший син Микола, батько двох маленьких донечок, зараз перебуває вдома на реабілітації після автоаварії, яка сталася під час виконання бойового завдання. Переніс шість затяжних операцій, не ходить, пересувається на інвалідному візку. Брат Надії Миколаївни Микола Тичук два роки на фронті, а його син Юрій з трьома контузіями захищає рідну землю від окупантів ще з 2014 року. Другий племінник Юрій Шовдра зник безвісти в травні цього року.

Кілька місяців тому Віталій повідав Надії Миколаївні, що знайшов «свою другу половинку» — вінничанку Олю. В Каришкові вже думали про весілля, а натомість в село 4 листопада привезли труну з тілом навідника 3-го механізованого взводу першої роти 10-го батальйону 59-ї бригади імені Якова Гандзюка Віталія Драченка.

«Віталик завжди був на позитиві, завжди усміхнений. Вже при першій зустрічі знайшов контакт з моїм синочком Тарасиком. Він був би хорошим батьком і для нього, і для наших майбутніх дітей, — розповідає Ольга Савельянова. — Він працював експедитором в торговій мережі і 7 вересня поїхав у відрядження. На Гайсинському блокпосту машину зупинили, Віталія відправили на ВЛК, визнали придатним до служби, і вже наступного дня він офіційно став воїном ЗСУ. У соцмережі я відкрила збір, за п’ять днів зібрала 30 тисяч гривень і змогла придбати все, що він просив. Відправила першу посилку, коли він ще був у навчальному центрі, але другу так і не встигла… Шостого жовтня Віталик зателефонував, що проїздом має бути у Вінниці, і попросив взяти Тарасика й вийти до залізничного вокзалу. Наша зустріч тривала не більше пів години, ми не могли наговоритися. Домовились, що до нового року офіційно створимо сім’ю… Але 23 жовтня поблизу населеного пункту Воздвиженка Покровського району Донецької області мій коханий не повернувся з позиції. Тиждень жила з вірою, що він живий… Та не судилося. Віталій багато розповідав про свою сім’ю, про маму Надю і дуже хотів нас познайомити. Не вдалось нам раніше приїхати в Каришків, зустрілися вже на похороні. Знаю, що з часом біль стихне, але рана залишиться назавжди…

Колеги з «Асоціації футзалу Вінницької міської територіальної громади» написали в соцмережі: «Війна — це коли хлопці у свої 26 змушені йти на фронт і гинути за те, щоб майбутні наші покоління мали шанс на світле життя. Віталій також був світлою людиною, а ще чесною, відвертою та такою, що за словом в кишеню не ліз. Зате справжній! І завжди безкомпромісний. Запам’ятаємо його таким…»

                                     (Газета українських селян "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ")