«Інколи мені здається, що ми нікуди не виїжджали, а жили завжди тут, в Маломиколаївці»,- красногорівчанка Ірина Іхно

Один трагічний день перемістив родину Іхно із міста Красногорівка Донецької області до села Маломиколаївка Дніпропетровщини.

2 серпня 2022 року ніколи не зітреться з пам'яті всіх членів родини. Війна забрала життя батька Ірини Іхно. Це стало останньою краплею у рішенні покинути рідну домівку.  Безпечною територією для чотирьох красногорівчан стала затишна Маломиколаївка.

"Як почалася для нас війна? Так, як і для всіх українців. Я в це зовсім не могла повірити.  І не думала, що так все повернеться. Ми жили і працювали в місті Красногорівка Донеччини.   До останнього працювали і не думали виїжджати. Лякали обстріли, але вірили, що ось - ось все завершиться", - привітним, трохи стишеним голосом розповідала телефоном пані Ірина.

І я уявляла собі за голосом добру, турботливу і сміливу співрозмовницю, яка погодилася розповісти "Фермеру Придніпров'я" свою болючу історію. Війна болить усім, та найбільше тим, у кого вона забрала рідних.

"Я їздила на роботу до  магазину, де працювала продавчинею. Чоловік у числі інших охороняв Красногорівський вогнетривкий завод. Буває, іде на зміну - не знаєш, повернеться він живим додому, чи ні. І я в магазині страху натерпілася. Бо він недалеко від вокзалу. Стоїш в магазині, свистить, шумить, бахкає, а ти не знаєш, біля якої стіни заховатися, страшно дуже. Донька і син вдома самі, я заборонила виходити",  - згадує Ірина Іхно.

"Ми жили в підвалі, але я чоловікові говорила, що з такими обстрілами нас підвал не врятує. У нього не стійка конструкція, це ж для зберігання овочів, а не життя. Коли вже зовсім не можливо було добиратися на роботу, то відпрацювала останній день червня і місяць перебувала вдома. Хтозна, чи поїхали ми б з батьківщини, якби не трагічна загибель батька", - жінка зробила паузу. Я не могла зібрати до купи слів, щоб продовжити розмову...

Пані Ірина повільно  перераховує всі  маленькі деталі  пережитого лиха, і я наважуюсь на запитання про трагічний випадок.  Їй боляче розповідати про загибель батька. Але, сподіваюсь, що проговорений біль трохи зменшиться.
 

"Батьки жили в тій частині міста, де було постійно гучно від обстрілів.  І коли сусідню хату розбив снаряд, вони вирішили перебратися до сестри. Там якось благополучніше було і безпечніше. Та й підвал був надійніший. Мамі добиратися до роботи зручніше. Вона в лікарні працювала. У той день батько знав про скажений обстріл тої частини міста, до працювала мама, вона якраз під нього попала. Їхала додому. Батько дуже переживав за неї. І вийшов на вулицю з чоловіком сестри, подивитися, ну де ж вона йде? І в цей момент снаряд попадає прямо туди, де стояли чоловіки... Я залишилася без батька. Сестра - вдовою з двома дітьми", - поділилася трагедією Ірина Іхно.

Вона додала, що це було останньою краплею для  виїзду з Красногорівки. За два дні  після похорону мама з сестрою виїхали, було нестерпно жити там далі. А Ірина вагалася. Занадто багато людей розповідали, що покинули домівку, а не змогли жити в іншому місці, ні роботи, ні коштів, ніякої допомоги. Ну кому ти потрібен, в усіх свої негаразди. І поверталися жити в постійному страху, аби тільки вдома.

"Чоловік першим поставив ціль - виїжджати. Казав,  питай людей. Треба щось робити. І тут нам подзвонили знайомі висловити співчуття з приводу трагічної загибелі батька, я у них розпитала, де вони та як. Вони мешкали в Маломиколаївці Дніпропетровської області. Дізналися у Світлани Василівни ( Гарнадко), чи нема, бува, хати для переїзду. Відповідь була позитивною. І ми, знайшовши волонтерів, 14 серпня покинули рідні місця і вже цього ж дня були у  селі", - полегшено зітхнувши, говорить співрозмовниця.

За словами старости Петрівського старостинського округу Світлани Гарнадко, в окрузі  проживає 64 родини переселенців. Всього 196 людей. Найбільше з Донецької області. Решта -  з  Луганської, Харківської областей. Люди жили у приміщенні колишнього дитячого садка, і коли зрозуміли, що повернутися додому ще довго не зможуть,  то заселилися в сільські будинки.

"Загалом, у Миколаївській громаді  офіційних переселенців  - 1280 чол.  Вони переважно  із Сєвєродонецька, Лисичанська, Ізюма, Кремінної,  Слов'янська. З них 90 осіб проживають у приміщенні колишньої лікарні - амбулаторії Дмитрівського с/округу, Звичайно,  вони забезпечені харчуванням та  предметами побуту. З ними працюють психологи і працівники соцслужби", - повідомила пані Світлана.

Хто, як не вона, добре розуміє, що за кожною цифрою окреме життя, і воно має  продовжуватися.  Це і відповідальність, і терпіння, і сили, які дає ріднизна.

"Ви знаєте, що мене здивувало найбільше по приїзді? Ми ще не встигли ввійти до хати, а нам люди вже овочів принесли. Ніхто ж не знав, є вони в нас, чи ні. Несли, питали, допомагали. Це не передати. Атмосфера добра і злагоди панує серед людей. І вони нею радо поділилися з нами. Не тільки житлом. Просто тут добре.  Інколи мені здається, що ми нікуди не виїжджали і тут жили завжди", - пані Ірина щиро зізнається у теплих почуттях до маломиколаївців.

"Я після смерті батька знаходилася в такому емоційному проваллі, що не розуміла, що і як. А тут люди відкритими серцями повернули мене до життя. Спасибі їм величезне. Вони без допомоги не залишать нікого", - зауважила Ірина Іхно.
За її словами, відволіктися від війни допомогла природа у цій красивій місцевості.  

"От зараз я не працюю, клопочусь домашнім побутом і помічаю навколо себе купу принад. Яка гарна природа, яке чисте повітря! Раніше в тому житті крутилися "будинок - робота", все як рутина. Ніколи було перепочити і помітити навколишню красу.  А зараз знаходимо втіху в речах, які нас оточують. Чоловік знайшов віддушину в риболовлі, я з дітьми  збираю гриби і милуюся красою навколо. Це нашу родину зміцнює. Та і приклад дітям подаємо. Бо, якщо не ми, то яка їм опора?" - налаштована на позитивне мислення співрозмовниця.

Так донька пані Ірини займається творчістю.

Ірина Іхно дуже переживає за дітей і чоловіка, який шукає роботу через біржу праці, і сама себе настроює оптимістично. Її внутрішня міць, схоже, передалася дітям в спадок.

"Коли війна  почалася в 2014 році, діти були маленькими, психіка у них адаптувалася до прильотів... У мене не було з ними такого, як розповідали інші мами, що їх малі втрачали свідомість від обстрілів, непритомніли, впадали в істерію, кричали, бо психіка не витримувала. Наші нормально до воєнних жахів відносилися, особливо не лякалися, не панікували. А які вони були раді виїзду! Можна вийти на вулицю! І можна навчатися, хоч і слабий інтернет, але є! Обстановка спокійна і безпечна!" - промовила пані Ірина, і, здається, усміхнулася.

"Ви кажете про ностальгію. Так, вона інколи немилосердна, сильно душить. І хочеться повернутися додому будь - якою ціною, але ситуація залишається на батьківщині жахливою. Там  наш дядько. І на зв'язок виходить тільки тоді, коли він є. Йому 59, і він категорично не захотів виїжджати. Хай Бог його збереже на тій палаючій землі.
Всім-всім хочу побажати почуття безпеки, оптимізму, віри, бо Перемога буде нашою! І намагатися берегти мир і спокій в своїй душі, хоч це непросто у воєнний час. Треба бути добрішими,  уважнішими, людянішими,  бо ніхто не знає, що буде завтра", - завершуючи телефонну розмову, сказала "Фермеру Придніпров'я" Ірина Іхно.