«Коли мені дали яблуко, пам'ятаю його смак, це був запах волі»
За матеріалами інтернет-видань
20.12.2023
232
Прикордонник Володимир Костенко став до лав оборонців Маріуполя добровільно. Свій вибір він зробив свідомо – ще у 2014-му, коли окупаційні війська перетнули кордон держави. У його житті тоді панувала гармонія: дружина, четверо дітей, робота. Але серйозність становища Володимир оцінив одразу і вступив до лав Держприкордонслужби.
24 лютого 2022 року Костенко був на посту спостереження за акваторією Азовського моря в селищі Сопине під Маріуполем.
«О 06:00 була вже замінована акваторія Азовського моря. Ми разом з «азовцями» облаштовували фортифікаційні позиції та відійшли у Дніпро. Там отримали додаткове озброєння й повернулися до Маріуполя. Щойно зайшли, як «коробка» закрилася: місто було оточене», - згадує військовий.
За його словами, почалися шквальні обстріли. Тоді він із побратимами стукали у квартири багатоповерхівок і просили людей спускатися в підвал. Але їхні застереження часто ігнорували. Тим часом окупанти захоплювали лікарні та брали в заручники медиків, щоб ті лікувати їхніх поранених. З будинків лунали крики про допомогу, люди гинули у власних домівках, місто палало.
Під щільним вогнем прикордонники відійшли до заводу ім. Ілліча. Там разом з «азовцями» й морськими піхотинцями два тижні тримали оборону. Їли раз у день, пили технічну воду або топили сніг. Готувалися до прориву. Утім, шансів на нього не було: комбінат уже був оточений у три кільця 16-тисячним військом. Володимир говорить, що на них кожні 15-20 хвилин скидали авіабомби.
Із заводу українські військові вийшли 12 квітня – і почалася жахлива «подорож» по таборах: Оленівка, Таганрог, Рязань, Мордовія. У кожному новому місці українських полонених жорстоко били, морили голодом. Підйом о 06:00 і до 23:00 на ногах – не давали навіть присісти. Щодня змушували співати гімн рф та слухати про «фашистів-українців». А коли 23 лютого наші військові відмовилися вітати конвоїрів – ті побили їх до непритомності. Так минув рік…
По дорозі до місця обміну полоненим наділи мішки на голови і сказали сидіти тихо, а то будуть стріляти, а вже за кілька хвилин вони почули рідну мову:
«Хлопці, виходьте! Ви вдома!»
«Це був момент абсолютного щастя, – зізнається Володимир. – Під час переходу в пункті пропуску ми побачили їхніх військових, які були в українському полоні: всі чисто одягнені, відгодовані, із зачісками, і ми – худющі, побиті, як сама смерть. Я пам'ятаю, як мені дали яблуко, пам'ятаю його смак і запах. Це був запах волі».
Коли після довгої розлуки Володимир почув по телефону голос 5-річної донечки, заплакав. Але одразу до родини не поїхав: не хотів, щоб його бачили хворим і схудлим на 24 кілограми.
Нині Володимир Костенко знову служить у Донецькому прикордонному загоні. Але інколи любить помріяти про життя на пенсії: виростити виноградник та проводити вечори зі своєю великою родиною за бокалом ароматного домашнього вина.
Державна прикордонна служба України
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Telegram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ