Масова ініціація та наративний джавелін. Польові нотатки трансформації суспільства

Днями ми записали велике інтерв'ю в рамках спецпроєкту НАЗК "UKRAINE NOW. Візія майбутнього". Ви можете подивитися відео повністю, а тут я наведу у форматі колонки кілька тез, які здаються мені важливими для розуміння суспільних трансформацій.

З першого дня війни українці згуртувалися навколо питомих національних цінностей: воля, самозарадність, згуртованість, взаємовиручка, самоорганізація, волонтерство, почуття гумору тощо. 

Водночас ми спостерігали речі, яких до цього не було ніколи. Я спробую окреслити перше враження від того, що сталося за місяць з українським суспільством. Це будуть скоріше польові нотатки, ніж структурована схема. 

1. Перше спостереження – це припинення політичних чвар

Ми пам'ятаємо: де два українці, там – три гетьмани. І завжди, на всіх поворотах національної історії, політичні чвари залишалися однією з основних проблем як на рівні політиків, так і на рівні громадян, тобто виборців. Значною мірою через це Україна й не змогла втримати свою незалежність 100 років тому.

Я б сказав, що вперше в українській новітній історії політичні чвари майже щезли. Це сталося якось само собою, як на рівні політиків, так і на рівні їхніх прихильників. 

Звичайно, були спроби чвари поновити, але вони не мали популярності. Виглядає так, що тепер ми здатні об'єднатися перед великою загрозою. 

Це принципово відрізняє нашу сьогоднішню ситуацію від ситуації 100-річної давнини й наповнює впевненістю, що тепер свою незалежність ми вже точно не втратимо.

1. Друге спостереження – це зміна ставлення до держави

Українці не мали власної держави протягом століть. Держава була чужою, окупаційною. До неї завжди ставилися зі зневагою й острахом. І кожна бабуся, звичайно, своїм онукам розповідала, що не треба висовуватися, що держава – це щось погане, неприємне, і від неї треба ховатися.

Тобто все треба владнати таким чином, щоб якось повз державу пройшло. 

Це часто перетворювалося на корупцію побутового рівня, адже ми розуміємо: у суспільстві обмеженого доступу корупція – це не хвороба, з якою треба боротися, це основа соціальної структури, без якої просто неможливо вижити. Тому боротьба з корупцією в суспільстві обмеженого доступу неможлива: це все одно, що бджоли проти меду. 

Вперше в нашій історії українці стали довіряти своїй державі та з повагою до неї ставитися. Частково через те, що певна частина очільників держави проявила себе дуже пристойно: вони стали або реальними лідерами тотального спротиву українців, або фронтменами, які уособлюють такий спротив. 

Але це не все, бо ж хороші політичні лідери чи урядовці були в якійсь кількості завжди. Ключове – це тотальна зміна національної свідомості. Українці зрозуміли, що держава – це велика цінність, що вона потрібна, що є сенс за неї стояти.

1. Третє спостереження – зміна українців за 8 років

Якби не було російського вторгнення 2014-го року, оцих болючих втрат Криму, частини східних теренів України, то сьогодні ми б не були такими. А цієї реакції не було би без Майдану. А Майдану, можливо, не було б, якби не випав сніг у березні 2013-го тощо. Тобто ми маємо своєрідний ланцюжок.

Я би порівняв це зі щепленням. Ми отримали невеличке щеплення – це дало нам можливість пережити більше щеплення, яке дало нам достатньо антитіл, аби пережити ще більше щеплення. І от нарешті ми встояли, коли отримали майже смертельну для будь-якої країни дозу ворожого вірусу. 

Ця велика зміна за 8 років недооцінена. Переважна більшість українців, якщо їх спитати, скаже, що нічого не змінилося. Але це неправда. 

1. Спостереження четверте – єдність України й відсутність регіональних поділів та колаборантів

Усі ці регіональні поділи залишилися в минулому. 

Ідентичність української політичної нації об'єднала абсолютно всіх людей, незалежно від походження, місця проживання, етнічної приналежності, конфесійної приналежності чи відсутності такої, соціального статусу, мови тощо. 

Тобто абсолютна єдність на таких величезних теренах і абсолютна віра (понад 90% громадян) у перемогу. Такого соціологи не пригадують.

І тут, до речі, спадають на думку висновки американського політолога Самуеля Гантінгтона про те, що Україна начебто не може існувати, бо вона перекриває собою розлом між цивілізаційними плитами, а це означає неминучий розкол. 

Після нього на основі цієї ж моделі подібне передбачав відомий футуролог Джордж Фрідман. 

Попри це, Україна існує. Це нагадує студентський жарт про те, що, за законами аеродинаміки, джміль не може літати, але він літає, і це проблема не джмеля – це проблема законів аеродинаміки. Отже, привіт Гантінгтону від України!

Важливий момент: я думаю, що регіональні розбіжності нікуди не подінуться, але ми бачимо, що міста, які ще нещодавно вважалися проросійськими, дуже автономними чи належали до регіонів, які називалися "ватними", проявляють зараз дива героїзму. 

В Україні практично немає колаборантів, росія не змогла в жодному захопленому місті знайти достатньої кількості, аби проголосити місцеву владу чи республіку. А якщо їх навмисно завезти з інших територій, то через кілька днів їх просто закопають у цих містах.

1. Наступне спостереження – це фантастичний шквал гумору, який ми побачили з перших днів війни

Психологи скажуть, що це – ефект витіснення, аби пом'якшити стрес і травму, але це не може пояснити такий великий масштаб явища. Я бачу тут дещо значно більше. 

Йде війна між архаїчною імперією та Україною, що хоче стати модерною. Але водночас ми всі занурені в постмодерні культурні коди: постправда, інформаційні війни, фейки тощо. Отаке накладення трьох епох: архаїки, модерну, постмодерну – є унікальним у світовій історії війн за незалежність. 

Багаторівнева війна йде не лише на військовому, економічному, дипломатичному, психологічному фронтах. Це ще й війна семантична, війна сенсів і наративів. До нас прийшли не просто з танками й бомбами, а ще й з величезною кількістю імперських сенсів і наративів, намагаючись залити їх в нашу голову. 

Раніше встояти перед такою навалою було б важко, але постмодерні часи дають дуже важливий інструмент боротьби з чужими сенсами й наративами – деконструкцію. А в деконструкції є найкращий джавелін – сміх. 

Це страшний постмодерний сенсовий джавелін, який ущент спалює чужі наративи. Достатньо було один раз сказати "російський військовий корабель..." – і все! І тепер уже нічого не можна з цим зробити. 

Тепер завжди, скільки б не існував російський військовий корабель, якими б морями він не йшов, що б на цьому кораблі не було, він все одно йтиме за тим самим напрямком. Цього вже змінити не можна. 

До нас приходять із пишномовністю, імперською величчю – і нічого не залишається, усе висміюється.

1. Дуже важливий процес, який відбувається на наших очах, – це велика ініціація українців

У людських спільнотах від початку історії завжди існувала велика різниця між дорослими й дітьми – тими, хто бере на себе відповідальність, і тими, хто не бере. Також завжди існувала процедура, ритуал ініціації – тобто переходу зі стану дитини в стан дорослого.

В сучасному суспільстві ми ініціацію втратили. У нас немає інституціоналізованого переходу від дитини до дорослого. Через це ми оточені мільйонами дорослих дітей, які набрали зріст, часом відростили животи, хтось посивів, хтось полисів. Але вони у свої 30, 40, 50, 60, 70 років залишилися дорослими дітьми, які постійно крутять головою на всі боки, шукаючи дорослого, що візьме на себе відповідальність за їхнє життя.

Видача паспорта не є ініціацією, тому що це процедура автоматична, після досягнення певного віку. 

В давніх племенах ритуал ініціації був випробуванням, з болем, ризиком для здоров'я, а можливо, навіть життя, передбачав принесення особистої жертви. Зі свого боку суспільство, громада, спільнота зобов'язані були цю жертву прийняти, а потім щиро святкувати разом із тим, хто пройшов ініціацію. 

На Майдані якась кількість українців пройшла свою ініціацію, свідоме випробування, щоби взяти відповідальність за себе й за долю країни. Але то була невеличка частина суспільства. 

Сьогодні ми маємо унікальну ситуацію, коли ініціацію проходить не 10-15% нації, а 30-40% чи навіть більше. Ми отримуємо абсолютно іншу націю. Той, хто пройшов ініціацію, назад у стан безвідповідальної дитини повернутися не може, і ніхто інший не в змозі розвернути назад цей процес. 

Ніякий путін нічого з нами не зробить, бо неможливо відкрутити назад персональну історію людини, її особистий перехід, а тим більше історію мільйонів людей.

1. Корупція призводить до поразки

Тотальна корупція в росії стала дуже помічною для України. Я би гасло сформулював: "Слава російським корупціонерам! Ганьба російським антикорупціонерам!". НАЗК навіть написали подяку шойгу, тому що якби не російські корупціонери, то ми би зіштовхнулися з набагато страшнішою військовою машиною. 

І навпаки, з нашого боку корупція під час війни – це по суті військовий злочин. Тому що кожен украдений бронежилет – це, не дай Боже, загиблий боєць. А наближати поразку своєї власної країни – це державна зрада. 

В боротьбі з корупціонерами є два підходи: 

1. Треба їх ловити й саджати; 
2. Треба забирати в них годівницю, можливості отримувати хабарі та привілеї. 

Чому перший шлях важливий? Тому що суспільство хоче бачити когось покараним. 

Другий шлях складніший, але він більш сталий. Йдеться про те, що нобелівський лауреат Дуґлас Норт називає "обмежений доступ" і "доступ відкритий". Але я би користувався не термінами Норта, а, може, й не дуже коректними, але всім знайомими термінами "феодалізм" і "капіталізм". 

В умовах обмеженого доступу шукачі ренти становлять окрему касту, соціальну групу. В таких системах корупція – основа соціального життя. Це завжди феодальна піраміда. 

Мені дуже не подобається, коли кажуть, що в нас в Україні 6 чи 13 олігархів: та в нас 10 тисяч олігархів! Це піраміда! 

Олігархізм – це просто різновид феодалізму, так само, як і соціалізм. Це по суті та сама система, де в основі лежать привілеї, економіка ренти привілеїв, статусів, обмеженого доступу. Просто в цій піраміді є герцоги, є графи, барони, прості поміщики. Так само і в нас: є макроолігархи, мікро-, нано- тощо. 

Васал служить сюзерену, забезпечує йому грошовий потік і підтримує його ініціативи, а той йому згори дає годівницю – поле, де васал може збирати данину. Так само робив король або цар із волостями.

Це означає, що ловити олігархів та корупціонерів та їх саджати – це просто звільняти місце для наступних. Бо не може герцогство лишитись без герцога, а баронство – без барона. 

Набагато ефективніше "розшивати" вузькі місця, розкривати глухі кути, створювати систему, де корупція неможлива. 

Prozorro дає перший приклад, як це "розшивається": відкривається система – і всі тепер можуть заходити в державні закупівлі. Приватизація через Prozorro.Sale: відкривається система – і всі тепер можуть купити держмайно. Це те, що називається складним поняттям "економічна свобода".

1. Ми маємо сформувати нову картинку майбутнього України

Єдність можна зберегти за допомогою тривалого діалогу щодо того, якою мусить бути ця картинка. 

Я особисто маю таку: майбутня Україна – це країна вправних самозарадних господарів, яких радянська влада зверхньо називала "куркулі". Тобто це країна величезної кількості малих і середніх підприємців, які є заможними, самодостатніми, індивідуалістичними, водночас є щедрими й добрими.

Це країна з потужним середнім класом, де в кожного є "садок вишневий коло хати". Не треба нічого видумувати, тому що всі наші українські архетипи давним-давно виписані українськими поетами-пророками. 

Це країна, де в кожного є рушниця. В такій країні, очевидно, не може бути корупції. 

Очевидно, є висока повага до невеличкої, компактної й дуже ефективної, достатньо високооплачуваної держслужби. 

Очевидно, що є інноваційна освіта, тому що у всіх цих людей середнього класу є діти, яких вони хочуть навчити. Саме середній клас створює попит на якісну освіту, а не аристократи й не люмпени. І далі все, що з цього випливає.

Наш шанс – у наших руках. Все просто: якщо ми не зробимо того, що нам треба зробити, ми помремо. Продовження радянської практики, радянських способів поведінки, соціальних практик і способів життя є смертельним. 

Якщо ми залишаємося маленькою копією радянського союзу чи маленькою копією росії, то маленька копія росії від великої копії росії відборонитися не може. 

Ми перемагаємо тільки тому, що ми – вже не росія. Але ми не росія в окремих аспектах, а в інших – поки що тягнемо за собою величезний хвіст радянської спадщини у вигляді корупції, олігархії, надмірної регуляції, бюрократії тощо. Якщо ми це все не подолаємо, нам кінець. У нас просто не буде достатньої економічної й соціальної стійкості для того, щоб встояти.

Якби те, що сталося зараз, сталося б у 2014-му році, я не певен, що Україна залишилася б. 

Ми точно не зробили би того, що робимо зараз, тому що в нас точно не було би такого національного підйому, такої єдності. 

У нас точно були би колаборанти, у нас не було б таких союзників у всьому світі, яких ми завоювали за ці 8 років. 

У нас би не було середнього класу, що готовий стояти за свою країну, бо бачить своє майбутнє в ній. 

У нас би не було картинки майбутнього. 

У нас би не було армії. 

У нас би не було здатності черпати силу з національних ідей та історії. 

Тобто нічого з того, що нам дає зараз силу, у нас би не було. 

У нас би була лише історична пам'ять про те, як Україна завжди боролася, але зазвичай зазнавала поразки. 

А цього разу в нас це є, і ми переможемо.