Ми абсолютно різні. І слава Богу

У них не виходить. Бо вони там не з почуття солідарності один з одним. Вони там просто через бажання вберегти свої задниці від мобілізації. Їм (переконаний, абсолютній більшості) навіть війна не заважає. Якби вона продовжувалась в телевізорі. Їм заважає те, що їх кожного окремо пакують в військкомати. Але їм не болить глобальна, системна хвороба їхнього ж суспільства. Вони там не один одного підтримують – а себе рятують. Тому їх і пакують пачками у в’язниці.

Радомир Мокрик

Історик. Інститут східноєвропейських студій, Карлів університет (Прага, Чеська Республіка)

 

Вулиця Грушевського 19 січня 2014 року

Фото dendidenko

          Здається, я розумію, в чому глибинна різниця між нами – на прикладі саме протестів.

Добре пам'ятаю вечір побиття студентів 30 листопада 2013 року і наступний день. Нам тоді своєрідно пощастило – ми невеличкою групою теж "тусувалися" на Майдані – але в нас був "козир" - місце в гуртожитку десь там, де дідько добраніч каже – на околицях Києва.

Тому ми поїхали звідти на останньому метро. А про побиття дізнались десь о 5 ранку коли нас із наших гуртожитських ліжок підійняли дзвінки усіх батьків, друзів і знайомих одночасно.

      З самого ранку ми погнали в центр міста. Київ був дивний того ранку. Добре пам'ятаю, що першим моїм ранковим враженням було розчарування. Але Київ щойно пробуджувався.

Мій вже не дуже юнацький максималізм вимагав революції вже і негайно. Я пішов до Михайлівського. Там були побиті студенти. Одна заплакана дівчина все м'яла в руках шапку і витирала сльози, безупинно повторюючи "за що, за що?".

Їм надавали допомогу, хтось ще досипав прямо в церкві. Було відчуття розпачу, трохи розгубленості і злості. Злості, мабуть, найбільше. Подвір'ям шастали народні депутати, журналісти і бозна хто ще.

17 лютого 2014 року

       Один епізод врізався мені в пам'ять: якось так стихійно вийшло, що ми стояли в колі – власне, просто люди спілкувались між собою. І раптом заговорив якийсь бородатий дядько. Виявилось - рускій ліберальний журналіст. З якогось "еха маскви" чи радше, здається, - з "медузи". В принципі не важливо. І заводить:

"Ой, да нічьо нє будєт. Вот ми уже прівиклі. І бєларуси прівиклі. І ви прівикнєтє. Всьо нормально".

      І ось тут я вибухнув і почав на нього просто кричати: "Тут вам не москва і не білорусь! Тут такого не буде ніколи! Весь Київ встане!".

       Хороший рускій якось саркастично посміхнувся, а я відійшов від тої групи. Відверто, я абсолютно не був упевнений в тому, що щойно кинув йому в лице. Зранку цього ще насправді не було видно.

Але наелектризованість відчувалась. Це висіло в повітрі. Всюди одне й те саме: "Як вони посміли побити наших дітей?". "Як таке може бути?". Ніби крик тієї дівчини з Михайлівського "За що?! За що?!" резонував усім містом.

       Вже увечері було зрозуміло, що щось буде – все більше автівок з прапорами, все більше людей на Михайлівській. Все виразніше: "Київ – вставай!"

І наступного ранку Київ вибухнув. Я ледве встиг бігти і протискатись морем людей на Хрещатику, щоб побачити, як "доблесна міліція" тупо втікає з Майдану. Їх дослівно змила людська хвиля.

І потягнулись місяці – на Майдані, "на бочках" (ох, одні з найпрекрасніших і найбільш щирих розмов за тими бочками в мінус 20), Грушевського, вбивства і прощання на Майдані. Розбита бруківка.

25 листопада 2013 року

       Кожного разу, особливо в лютому, приїжджаючи на Майдан, коли містом вже лазили зграї тітушок добре пам'ятаю думку – головне прорватися з вокзалу на Майдан – там "свої". І проходячи перші барикади ти реально відчував себе в безпеці – попри те, що насправді опинявся в самому епіцентрі конфлікту. Але там були "свої". Абсолютно незнайомі, але аж ніяк не чужі.

       Якби я мав одним словом охарактеризувати Майдан – я б обрав слово "солідарність". Це було прекрасне і дуже щире відчуття спільноти.

І це саме те, що нас кардинально відрізняє. На Майдані реально діяв принцип один за всіх, і всі за одного. Ось ця взаємопідтримка і солідарність були неймовірні.

Головна різниця в тому, що цей протест – це не протест "за себе" - а протест "за іншого". За права інших і цілої спільноти.

       Тому я сьогодні часто своїм студентам з чистою совістю кажу, що це в якомусь філософському сенсі було продовження дисидентва. Бо дисиденти – це також саме рух за ширші права, готовність самопожертви за права спільноти, за права того, з ким ти стоїш плече в плече.

Це не лише про готовність поділитися взимку рукавицями чи роздобутою їжею на "польовій кухні" Майдану, але й готовність запустити бруківкою в беркута, який намагається пов'язати твого товариша. І ти знаєш – якщо в'язатимуть тебе – то автозак також перекидатимуть твої друзі. Бо ви тут – свої. Бо ви тут саме для цього і стоїте.

Я думаю, саме тому в нас вийшло.

Майдан, 19 лютого 2014 року

        А в них, на рашестані, не виходить. Бо вони там не з почуття солідарності один з одним. Вони там просто через бажання вберегти свої задниці від мобілізації. Їм (переконаний, абсолютній більшості) навіть війна не заважає. Якби вона продовжувалася в телевізорі.

Їм заважає те, що їх кожного окремо пакують у військкомати. Але їм не болить глобальна системна хвороба їхнього ж суспільства. Вони там не один одного підтримують – а себе рятують. Тому їх і пакують пачками у в'язниці.

Ми дійсно абсолютно різні. І слава Богу.