Нечуй-Левицький слушно вважав росмову і літературу шкідливими для українців

   Іван з’явився на світ в селі Стеблів Канівського повіту Київської губернії Російської імперії (нині селище міського типу в Україні, в Корсунь-Шевченківському районі Черкаської області) у сім'ї сільського священика. Батько його, Семен Степанович, був освіченою людиною прогресивних поглядів, на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. У Левицьких була велика домашня бібліотека, де Іван познайомився з історією України, творами Шевченка, Пушкіна, Гоголя.

    Ганна Черкаська, письменниця, сторінка ФБ.

   Майбутній письменник закінчив Київську духовну академію і заручився з Надійкою Сольською, сестрою однокласника. Але її рід мав графську корону, тому до вінчання не дійшло. Так він і прожив, однолюб, самітником.

   Кілька років Левицький викладав у дівочих гімназіях Речі Посполитої російську. І хоч Іван був непоганим вчителем, його вразливу душу краяла думка, що мимоволі русифікує край. І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал - єдиний у своїй службовій кар’єрі - наполіг і переїхав до Кишинева. Там і служив до пенсії без жодної відпустки

   В ті часи начальником штабу Одеського військового округу був Михайло Драгомиров, який усюди шукав українського співбесідника, у Кишиневі вони подружилися. Скромний чиновник дослужився до статського радника (чин генерала), отримав спадкове дворянство; мав ордени Св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, Св. Станіслава ІІ ступеня.

   Нечуй-Левицький є автором геніальної праці “Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини”. У ній автор доводив, що ця література не “гірша” за нашу - цінував Лєскова, Островського, Толстого, Щедріна. Але був переконаний, що російська література потрібна для росії, а нам потрібна своя! Гріх нашої інтелігенції, на думку автора, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

   Вільний від служби час Іван Семенович віддавав Музі: писав під псевдонімом Нечуй (прізвище козацького полковника, героя улюбленої “Думи про Нечуя”). Видав понад 50 творів, нагадуючи світові, що українська література ще існує. Крім прози, Іван Нечуй-Левицький приклав руку до перекладу Біблії. Василь Тарнавський оплатив цю роботу, редактором був Іван Пулюй. Книгу повністю переклав Панько Куліш, але після його відходу у вічність чверть рукопису загинула. Та Нечуй-Левицький закінчив роботу, пишучи кулішівкою.

   У відставці великий самітник жив у Києві.

   Оселився у флігелі на вул. Новолізаветинській, 19 (з 1899 року - Пушкінська), мав садок, невеликий ставок і пасіку.

   До кінця життя І. Нечуй-Левицький жив у злиднях: часто його обід складався зі склянки чаю та кусня хліба (на великі свята – пиріжок). Під час Першої світової сивий дідусь на базарі продавав книжки на самокрутки. Влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву.

   У 1917 р. Іван Нечуй-Левицький лежав у Софійській лікарні, у так званому “шпиталі для самотніх людей”, потім був притулок для шляхетних самотніх людей на Дегтярівці, де й помер без належного догляду 2 квітня 1918 року. Поховано визначного письменника на Байковому кладовищі.