Одягаю вишиванку і повертаю собі життєві сили

Ви, напевно, знаєте те відчуття, коли у спеку майже помираєте від спраги? Так і я, з такою ж жагою, давним - давно хотіла вишиванку. Ходила, працювала, спала, але нестерпно відчувала вишиванкоманію. І, мабуть, коли сильно переймаєшся, то вищі сили посилають тобі провідника, з яким можеш здійснити бажане.
Якось влітку, мандруючи Дніпровими вуличками, зустрічаюся зі знайомою, яка, між іншим, розповідає про свою  роботу з вишивками, які візерунки сучасні, та де розшукує їх схеми. Потім додає, що її бабуся  вишиванку в землі від совєтів ховала,  потім їй передала, як святиню. Уявляєте, настільки дорогою і унікальною люди вважали вишиванку, щоб зберегти і  потім передавати у спадок? Зерно, знаю, від радянських холуїв ховали, але щоб одяг...
На цих словах дах у мене зовсім з'їхав: сльози на очах, хочу вкрай вишиванку, ніби життя без неї зовсім неможливе.  А, мабуть, так і було. Бо  сильне бажання народжує сильні емоції, від яких спокою не діждешся.  Повний розлад у собі і нервозність здобула. Взагалі, я не доміную свою не кращу рису характеру - "будь - якою ціною треба". Але моя гарячковість і запал не стихали. Тому, коли Діонізія, так звали мою співрозмовницю,  почала розпитувати, що саме хочу,  які квіти, колір сорочки, не здивувалася запитанням. Для мене було головне - щоб червоні квіти і яскраві. Ніби треба було щось ними приховати і  прикрити. І тут жінка впевнено і ствердно заявляє, що мені не можна червоні квіти. "Ти й так неспокійно-гаряча, куди тобі ще жару. Будеш горіти в ній ще більше", - промовила Діонізія і розвернулася йти від мене.  
"Які ж мої кольори?"- думаю, запитаю наостанок.
"Легкі, небесного кольору, щоб заспокоювали, наповнювали енергією і дарували умиротворення", - не тішила мене її  відповідь.
На цьому розійшлися, обмінялися телефонами та й попрямували у своїх справах.
Через два тижні телефонує Діонізія і говорить, що моя вишиванка  наполовину готова. Я оніміла: яка, колір, фасон не обговорювалися ж! Зустрічаємося,  вона з торбиною, каже, принесла. Я, як мала дитина, сама до торбини тягнуся, цікавість зашкалює, дістаю частини білого полотна, а там... квіти як волошки, обрамлені темно - синім, чарівним орнаментом помережані - і такі вони рідні! Ніколи б не подумала, що здамся не червоному кольору. Діонізія сміється, я шокована переміною своїх вподобань, і не випускаю тканину з рук.
Ще минуло багато часу, доки я пошила з вишитого Діонізією полотна собі сорочку. Але вже не було невідступної манії. Я враз побагатшала на мільйони маленьких блакитних стьожків, хрестиків, кружечків, колосків, петельок, стібків -  і це стало моїм оберегом, моїм одягом сили. Причому, зворотня частина вишиванки мала такий же бездоганний вигляд, без вузликів, як і зовні. Так у мене з'явилося свято: одягаю і наповнююсь заспокійливою енергією.
А ще добрим словом завжди згадую майстриню, відому у Дніпрі і за його межами  - Діонізію Точену. Як її творче вміння переплавило моє нестерпне горіння. Буває ж...

Цю історію я згадала завдяки вишиванковій ініціативі Дніпропетровської обласної організації НСЖУ. Друзі-журналісти  організували яскравий флешмоб, щоб нагадати всім, якою потужною і масштабною є українська культура.

http://nsju.dp.ua/do-stibka-stibochok-mamina-sorochka-br-oberig-rodini-simvol-ukrayini.html?fbclid=IwAR3ZV1FkSfDA7FWPErAVTN5GxkYwOKiC2Fd1zqi6tuIkmqGCMIhZfUos9Yw

Зі святом, дорогі читачі "Фермера Придніпров'я"!

Як сказала одна із дописувачок, вишивайте красивими нитками не тільки сьогоднішній день!