«Правила на цій війні не діють». Фронтовий медик про найтяжче в «червоній зоні»

      На Сході України у гарячих точках працюють сотні медиків, які під обстрілами рятують життя військових та цивільних (Фото:REUTERS/Jorge Silva)

    З самого початку повномасштабного російського вторгнення пліч-о-пліч з героями у піксельці на фронті стоять герої у білих халатах — сотні медиків, які під обстрілами рятують життя військових та цивільних.

   Зараз в ПДМШ багато роботи на сході країни: медики шпиталю виїжджають на місця ракетних ударів та чергують впритул до лінії зіткнення — щоб перехопити та стабілізувати найважчих пацієнтів, яких потім транспортують у медзаклади великих міст.

     Заступниця медичного директора ПДМШ Світлана Друзенко розповіла НВ про те, що робить на цій війні.

     «Мене особисто сильно зачепила історія, коли по Бахмуту вдарила ракета і постраждали дві сестрички 12 і 9 років, які в той момент гралися на подвір'ї. У старшої було поранення голови, у молодшої - грудної клітини й легенів. Я була присутня в реанімації, коли у старшої сталася клінічна смерть. Але відкачали. Вона прожила ще тиждень і, на жаль, померла у лікарні. Коли на твоїх очах страждають діти — це страшно.

    З самого початку ми планували працювати з пораненими з «червоної» зони, знаходячись при цьому у «жовтій» або «зеленій». Але зараз на сході «червоною» може бути будь-яка точка. Наприклад, Слов’янськ, де ми працюємо і який щодня обстрілюють, чи от випадок з Часів Яром: коли вдарили ракетами по приватному сектору, ми якраз там забирали поранених і чергували біля будинку. Таке бувало неодноразово, тому, можна сказати, мимоволі потрапляємо в «червону» зону та виводимо звідти людей.

     Спеціально ми не ліземо «на нуль», там працюють медичні військові підрозділи: вони самі і воюють, і витягують на собі побратимів з-під ворожого вогню, а потім вже передають їх нам.

    Через ближні удари артилерії повітряну тривогу зазвичай тут просто не встигають оголосити. Удари стаються завжди неочікувано, часто по цивільних об'єктах з великою кількістю поранених. Їм ми також допомагаємо.

Світлана Друзенко та Перший добровольчий мобільний шпиталь працюють з пораненими на Сході з 2014 року / Фото: DR

     Зараз на Сході працює наша чергова ротація. Вона триває місяць, а загальна база шпиталю за вісім років роботи налічує щонайменше 600 працівників. Серед них є ті, хто не можуть мобілізуватись, але хочуть допомогти наблизити перемогу. На кожну з ротацій їде близько 30 лікарів — висококваліфіковані травматологи, хірурги вищих категорій, анестезіологи і реаніматологи, операційні сестри, лікарі невідкладних станів і парамедики. Для новачків проводимо співбесіду, бо не всі одразу розуміють, що ми працюємо безкоштовно і у нас діє сухий закон. В залежності від психотипу, формуємо з них команди, які перед ротацією проходять тиждень злагодження. Там цивільних лікарів вчать, як поводити себе під обстрілами та надавати базову допомогу в бойових умовах.

    Якщо казати про найважчий досвід, то один день і не згадати. На думку спадає одразу цілий період в Бахмуті, який дуже сильно обстрілювали. Наші медики стояли в операційних під вибухами весь день, а вночі не могли спати, бо було гучно і доводилось спускатись в бомбосховище. Звідти в ранці вони повертались у операційні, і так тривало багато днів поспіль. Це було важко й виснажливо, та до цього часу, на щастя, всі цілі. Один з наших лікарів, реаніматолог-анестезіолог і кістяк команди, помер за два дні після ротації - не витримало серце...

    Також їхати з нами зголошується багато іноземців, але я не дуже толерую такій практиці. Бо вони найчастіше не розуміють мови, а в екстремальних обставинах має бути гарний контакт з пацієнтом і командою. Там, де потрібна швидка реакція, мовний бар'єр може заважати. Наприклад, коли команда їде у машині і починається обстріл, чи якщо працюємо в приміщенні й використовуємо рації. Ми щодня збираємося і проговорюємо шляхи евакуації, а перекладати це важко. У таких непередбачуваних умовах нерозуміння — проблема та ризик, насамперед, для іноземця.

    Але ж вони чудові фахівці, тому тепер формуємо окремі команди. У нас працювали медики з Великобританії, США, Німеччини, Австрії та навіть Корсики. Звичайно, є моменти, коли відрізняються певні медичні протоколи — наприклад, в Британії вже 15 років не використовують стабілізаційні комірці для шиї пораненого. Тому британці дуже дивуються, але на роботу в цілому це не впливає. Бо кожен з них, не менше за українців, хоче наблизити нашу перемогу".

    "НВ".