Про поняття справедливості під час війни

Артем ЧЕХ, письменник, військовий.

БАЛАЧКИ про запит на справедливість від чоловіків у цивільному дуже наївні.

У цій м’ясній дійсності не може бути справедливості. Її не може бути там, де гинуть тисячі. А гинуть тисячі. Там взагалі нічого не може бути, окрім бажання кричати. Можна написати про криваве багно та обгорілі рештки. Але не відчути. А відчуєш — коли проживеш.

І це страшний досвід. В армійській службі — будь-якій — психологічно зріла і сучасна людина знайде мало привабливого. Так є, бо так є.

Але. Наша кількість переростає в якість. Більше нас — менше кривавого багна. Так працює війна. І якщо ми не тягнутимемо за гриву до війська тих, хто може тримати зброю, то ми скоро закінчимось. А коли ми закінчимося, то вже нічого не буде.

Чому одні мусять уже майже два роки «двіжувати», а інші ремонтують прорив каналізації, барижать телефонами, покладаючись у питаннях свого виживання на безсмертя і безстрашшя інших?

Так ми не домовимось. І прірва не звузиться.

Бо той, хто не бачив війни, не зрозуміє того, хто бачив. Ніколи. І не буде «після війни», якщо на неї не підуть ті, хто може йти. Буде безперервна війна скрізь, куди дотягнуться виродки. І вже тоді виїдуть усі, хто зможе виїхати. А зможуть не всі. І в їхніх квартирах житимуть… ми це вже проходили, і знаємо, хто там житиме. Ніхто не врятує їх від трудових таборів, тортур заради розваги, кулі в потилицю або, знову ж таки, — мобілізації. Це вже було. Це є там, за лінією. Просто мало хто це бачить.

Не варто обманюватися відносно рівним фронтом. Він тримається, поки той уже майже божевільний від надзвичайного тиску умовний мільйон його тримає. Чи довго цей умовний мільйон триматиме на собі війну? Пів року? Менше? А далі? А далі цей мільйон почне ламатися. А що війна? Розсмокчеться? Таке не розсмоктується.

Інфантильний оптимізм залишився в позаминулому році.

Чи хочу я служити далі? Не хочу. Я втомився. Я банально втомився від несвободи й тиску. Я хочу ремонтувати прорив каналізації та писати романи. І вірити в ЗСУ. Я хочу вірити в ЗСУ, а не щоб вірили в мене. Я хочу їздити на фестивалі без рапортів, виїжджати за межі гарнізону без дозволу, давати інтерв’ю без дозволу, спати досхочу, поїхати в тур Штатами і Європою, а не рахувати дні відпустки, куди я мушу уві­пхнути написання текстів, редагування роману і ремонт у квартирі.

У мене було безліч можливостей уникнути війни. Я міг усі ці довгі воєнні місяці жити в європейських резиденціях і не знати всього того, що пізнав. Я міг стояти 24 лютого у заторі на виїзд із Києва. Я міг піти у внутрішню еміграцію і випірнути десь улітку 22-го і почати говорити від імені всієї країни на міжнародних майданчиках, не маючи на те підстав.

У цій війні немає справедливості. І найбільше це відчувають зараз ті військовики, що добровільно взялися рятувати країну в перші дні. І тим дивніше чути запит на справедливість від цивільних, які «ще не готові».

Поняття справедливості було випалено тоді, коли одна частина чоловічого населення пішла воювати, а решта виїхала або залягла на дно своєї совісті під тиском страху й нерішучості. От і вся справедливість.

А я не кадровий військовик і хочу відпочити. Чи справедливе моє бажання? Чи цивільне населення й далі віритиме в ЗСУ і щиро захоплюватиметься мільйоном, завдяки якому все тримається, та ігноруватиме його потребу у відпочинку? Що я думаю про все це? Вірте. ЗСУ не розчарують. Не мають вибору. Але ЗСУ потребують нових людей.

Мій головний підсумок банальний до нудоти. Я вижив. У прямому сенсі вижив, хоч і з певними наслідками, які почали даватися взнаки. Бажаю нам усім вижити. Бажано без наслідків. Бо навіть у прекрасному мирному Києві виживають не всі...

    Всеукраїнська газета захисту інтересів і прав селян "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ"