Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Назустріч знову їдуть українські військові. Танкіст висовується з люка, посміхається нам і махає. Місцеві жителі роблять те ж саме. Здається, що потрапив до фільму про війну зі щасливим кінцем. Але до хепі-енду ще далеко.<\/p>
"Дав Бог, ми вижили" <\/p>
В'їжджаємо до села Вербівка, що за три кілометри від Балаклії. Біля місцевого гастронома "Їжачок" – стовпотворіння. Переважно – пенсіонери, багато хто приїхав на велосипедах. Нас уже звично вітають, як старих знайомих.<\/p>
"They know you have chocolate", <\/em>– посміхається колезі американська журналістка.<\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/0\/e\/0ea132f-----3.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Виходимо з автобуса. Журналісти відразу оточують місцевих, навперебій ставлять запитання. Чоловік у кепці з сивою бородою запрошує нас на екскурсію. Петро Тимчук<\/strong> приїхав сюди з Хмельницької області 30 років тому, працював водієм у місцевому радгоспі.<\/p>"Це сільска рада наша була, <\/em>– вказує він на понівечену будівлю з вибитим склом і табличкою біля входу "Проход запрещен". – Пів году ми ж в окупації жили, через тиждень вони почепили (свій прапор). Як наші зайшли шість днів назад, зняли.<\/em> А це їхній мусор остався, бачите. Вони не встигли прибратися". <\/em><\/p> Поряд із сільрадою стоїть пофарбований у зелений автомобіль "Жигулі" з літерою Z.<\/p>
"Ось дивіться – їхня машина, російська Z, <\/em>– показує наш гід. – Це мєлочі осталися. Он, подивіться, як дерево звалило, шпаківня валяється". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/3\/3\/334dec6-4.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Кузубов<\/div><\/div>
На землі бачимо розкриту коробку з двома снарядами.<\/p>
"БМПшки тут стояли, <\/em>– згадує Петро. – Бачите, шо осталося – чи з танка, чи з БМП, чи з БТРа, чи з пушки. Наші Збройні сили вже два БТРи звідси забрали, машини, танки порозтягували, позбирали зброю, снаряди". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/4\/c\/4c014c4-5.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Кузубов<\/div><\/div>
Раптом за нами чіпляється вівчарка.<\/p>
"Оце Мухтар, їхня собака, служила їм, <\/em>– пояснює Тимчук. – Вони сиділі на мосту, і вона постійно з ними лежала. Бо у них була тушонка, і собака привикла дуже".<\/em><\/p>Петро запевняє, що росіяни зайшли сюди без боїв. Того дня він був у Балаклії.<\/p>
"Я в шоці був, побачив їхні машини, автобуси, "Камази", <\/em>– розповідає він. – Вони тут не дуже (господарювали), в основному, в Балаклії. Блокпости виставили на мостах. Партизанів у нас не було, боялися, а з чим іти?". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/6\/1\/6101ae1-6.jpg\")
Петро Тимчук попав у полон до окупантів за те, що вийшов надвір без паспорта<\/em><\/div>Фото: Дмитро Кузубов<\/div><\/div>
Дружина Петра поїхала до Житомира, сам він вирішив залишитися. З росіянами намагався не перетинатися. Проте 7 травня вийшов надвір без паспорта та потрапив до в'язниці, яку росіяни організували в Балаклійському райвідділі поліції.<\/p>
"Спитали: "Документи?" <\/em>– згадує він – Кажу: "Нема". "Поїхали, говорють, до вияснєнія". Допитувалися: "Назви два-три чоловіка, які служать у Збройних силах". А я відкіля знаю? <\/em><\/p> У камеру РВВС (привезли), там було сім чоловік. Вісім днів сидів у ізоляторі. Нічого не робили, не били. Потім мішок на голову наділи, вивели, зняли мішок, я стою вже за воротами: "Ви свободни". В мене кнопочний телефон був, ні інтернету, ні фотографій, нічого не було. Нарушеній ніяких, вони, відно, провіріли.<\/em> І я пішов додому. <\/em><\/p> По сьогоднішній день носю паспорт, хоч Збройні сили не провіряють ні паспорти, ні прізвища, а в мене вже звичка осталась".<\/em><\/p>Деяким односельчанам Петра пощастило менше.<\/p>
"У нас в селі отута хлопчина стояв – ну як хлопчина, мужчина 30 год – знімав, як їхня колона йшла, <\/em>– розповідає він. – Забрали його, нема по сьогоднішній день, ніякоїзвістки. Ніхто не знає, чи він в Росії, чи в полоні".<\/em><\/p>Зараз Петро радий тому, що Балаклію та околиці звільнили від окупантів:<\/p>
"Наші зайшли неділю назад. Якось швидко так, бистро, молодці! Шо відчуваю? Я дуже радий, у нас і руху не було, хіба на вєлосипеді хто проїде... А щас машини українські-українські. Якось у шокі, не віриться, чесно!".<\/em><\/p> Тут же зустрічаємо бабусю в хустці з велосипедом. Ольга Іванівна Мірошниченко<\/strong> також провела всю окупацію у Вербівці. Виїхати з села після приходу росіян у неї не було ані грошей, ані можливості.<\/p>"Мама моя старенька, ну як її кинути? В основном, сиділи в підвалах, не вилазили. Фух, ну це, канєшно, важко за це розказувати, <\/em>– зітхає вона. <\/em><\/p>– Не знаєш, коли де шо нагряне, не встигла дійти, а тут снаряд зірвався. Хати зруйновані, в городах снаряди лежать<\/em>. У нас у хаті повибивані тільки вікна, вона і досі без вікон, бо нічим їх склити. <\/em><\/p> Ходили рашисти по вулиці – комендантський час, дивилися. Ну, ми ніде не вилазили, ми старі люди. Чули, шо стріляли вони, і бачили, як вони тікали на БТРі, через залізну дорогу стрибали. Оце ми бачили, бо ж уже тоді трошки вилазили з підвала, почули, шо наші уже ідуть.<\/em><\/p>Наші діти до сіх пор сплять у теплому і в сапожках, літо пройшло, онучці 12 років, вона вдівається на ніч, шоб кудись бігти, і рюкзак біля них". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/8\/3\/83d23c2-7.jpg\")
Ольга Іванівна пів року ховалася від обстрілів по підвалах<\/em><\/div>Фото: Дмитро Кузубов<\/div><\/div>
На запитання, що вона відчуває зараз, після звільнення села, Ольга Іванівна починає плакати.<\/p>
"Почуваємо радість, що наші хлопці їдуть усі, <\/em>– крізь сльози каже вона. – Дав Бог, ми вижили. <\/em><\/p>Хай це все проходе, шоб ніщо це не верталося до нас. Хай всім миру, щастя, здоров'я і нікому не бачити війни, нікому снаряди ці не чути… <\/em><\/p>А нам – світла і тепла. Хоча би щоб у хаті 15-13 градусів було. Картоплина, цибулина – ми ще якось в селі проживем. А от дрів ніде не візьмемо, нам ніхто їх сюда не завезе".<\/em><\/p>Проходимо трохи далі і бачимо справжні руїни – місцевий ліцей, який знищили окупанти. Від будівлі залишилося менше половини, а цегла, шматки бетону та розламані дошки розкидані на багато метрів навколо.<\/p>
![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/a\/3\/a3b966e-----8.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Неподалік від руїн зустрічаємо добродушного чоловіка із золотими зубами, у штанях кольору хакі. Володимиру Виннику<\/strong> 64 роки, у Вербівці у нього дача, мешкає у військовому містечку в Балаклії. Працював у тій самій військовій частині, де 2017-го сталися вибухи боєприпасів.<\/p>"Я працюю у військовій частині з 1980 року, <\/em>– розповідає він та озвучує свою версію тих подій: – Я думаю, шо диверсія була. Ну як, там людей-народа стільки було, що, своїх зірвуть? Думаю ж, ні".<\/em><\/p> Версію про недбалість військових, якої після вибухів дотримувалися багато жителів Балаклії, він також відкидає.<\/p>
"Ніякої халатності теж не було, <\/em>– стверджує він, – То казки, тому що перед цим дрони прилітали, скидали (вибухівку). Попали на евакоплощадку, там ящики з боєприпасів, але пусті. Чи тренувалися (росіяни)… Тоді вже готовилися. А потім же ж пішов той вибух".<\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/b\/9\/b97298e-9.jpg\")
Володимир Винник вважає, що росіяни причетні до вибухів на складі боєприпасів у Балаклії<\/em><\/div>Фото: Дмитро Кузубов<\/div><\/div>
Як і більшість місцевих, Володимир ховався від обстрілів у льоху. Але одного разу все ж таки потрапив під ворожий вогонь і отримав контузію.<\/p>
"З погреба не вилазили, боялися всього,<\/em> – згадує він. – Як обстріл – сиділи,<\/em> як обстрілу нема – вилазили з погреба води попити, шось поїсти, в туалет сходити.<\/em><\/p>Попав під обстріл з місяць назад. З міномета. Це я точно знаю, бо в армії служив. Жінка стояла, у дворі ми прали, ну надо ж випрати! Не успіла заховаться, і ми у підвал ускочили. Трохи контузило, глухий я трошки".<\/em><\/p> Володимир каже, що на околицях господарювали як представники маріонеткових квазіреспублік, так і російські регулярні військові.<\/p>
"У нас стояло "лнр" і "днр",<\/em> – каже він, затинаючись у першій комбінації приголосних, – Були калмики, чеченці, і з підмосков’я вояки, регулярні війська, і фсбшні, контррозвідка, вся шантрапа. <\/em><\/p>У них екипіровка друга була, вони не то що ці голодранці (з "л\/днр"). Ось проводи валяються, у них даже рацій не було, телефони притягли ще із Другої світової війни".<\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/d\/a\/da6f32a-----10.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Як і наш перший герой Петро, Володимир згадує, як деякі місцеві жителі після зустрічі з окупантами ніби розчинялися.<\/p>
"Брали за все, що їм не нравилось. Не так глянув, або не так сказав шось, – <\/em>стверджує він. – Багато (зниклих людей). Ніхто щас не знає, де вони, шо з ними. <\/em><\/p>У воєнному городку у мене сусіда забрали, 37 діб держали. Повернули перед освобождєнієм. Він сказав: "Владимир Николаевич, лучше вам туда не попадать". <\/em><\/p>Зараз, після повернення українського прапора, Володимир почувається святково:<\/p>
"Випити хочеться! А нема! А так би щас рюмаху потянув!". <\/em><\/p> "Ви чого сюди приїхали? Їдьте до мамки!" <\/p>
На виїзді з Вербівки дорога впирається в розбитий і провалений міст, під ним на боці, наполовину у воді, лежить БТР.<\/p>
Водієві доводиться об'їжджати міст імпровізованою дорогою із щебеню, на півдорозі автобус зрадницько застряє. Декілька журналістів штовхають його, але це не допомагає. Інші тим часом випробовують міст на міцність, ніби не помічаючи табличку "Небезпечно міни!"<\/p>
Поки автобус намагаються взяти на буксир військові, пересідаємо в інший, який вже чекає на нас на виїзді з мосту, поряд із зеленим фургоном з літерою Z. <\/p>
![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/f\/b\/fb4812b-----11.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Через кілька хвилин дорогою зустрічаємо згорілий танк з такою ж міткою. А ще – посічений уламками бетонний паркан із емблемою Олімпіади-80 та зображенням кремля.<\/p>
На в'їзді до Балаклії бачимо обгорілі і скукожені машини, знищені заправки та магазини із розбитими вікнами та вивісками, в яких не вистачає літер. Проїжджаємо приватні будинки зі зруйнованими дахами та панельки, усіяні осколками. По зустрічній їде хлопчик на велосипеді і показує нам "козу".<\/p>
![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/2\/6\/2676a26-----12.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Висаджуємося на вулиці з промовистою назвою Центральна. 10 вересня тут на флагштоку біля міськради підняли український прапор. Біля входу в адміністрацію задумливо сидить бронзовий Тарас Шевченко, поруч з ним – дівчинка з голубом авторства харківського скульптора Сейфаддіна Гурбанова. Обидві скульптури також із жовто-синіми прапорами. Навпроти – понівечена будівля торговельного центру.<\/p>
![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/3\/d\/3d3c717-----13.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Сьогодні у центрі Балаклії ажіотаж. З кузова припаркованої "Газелі" двоє волонтерів роздають гуманітарку, до машини вишикувалася довжелезна черга.<\/p>
"Один пакет на сім'ю!" <\/em>– кричить один із волонтерів натовпу, але люди в перших рядах, здається, його не чують.<\/p> Ті, кому пощастило, виходять із черги із заповітною скринькою в руках. Але деяким однієї коробки здається замало.<\/p>
![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/6\/1\/611c4c6-----14.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Жінка в хустці з телефонним номером на руці терпляче чекає на свою чергу.<\/p>
"Номерки є?",<\/em> – запитують у неї ті, хто знову прийшов.<\/p>"Нет, тут живая очередь, занимайте!" <\/em><\/p>Наталя Полянська <\/strong>з жахом згадує останні півроку. З початку окупації вони з чоловіком перебралися із квартири до її матері у приватний сектор. Ховалися від обстрілів у льоху з онуками, потім відправили їх до Дніпропетровської області. Сама Наталя не могла виїхати з Балаклії через лежачу матір.<\/p>"Сразу оккупировали, повесили тряпку свою (на горсовет) в марте,<\/em> – згадує вона. – Я была в трансе, у меня случился нервный срыв, плакала, слезы рекой лились.<\/em><\/p>Еда-вода были с перебоями, у нас запасов никаких... Каждое зернышко берегли, экономили. Потом уже начали оккупанты давать гуманитарку, приходилось брать, так как мы были голодные… Привозили (в магазины) колбасу луганского производства, но не хотелось даже попробовать.<\/em><\/p>А еще они стали раздавать пенсионерам рубли, как единоразовую помощь". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/a\/4\/a4460bd-15.jpg\")
Наталя Полянська дуже чекала на деокупацію <\/em><\/div>Фото: Дмитро Кузубов<\/div><\/div>
росіяни влаштували в місті справжній терор. Наталя намагалася не перетинатися з ними – навіть поглядом.<\/p>
"Все люди ходили, смотря в землю,<\/em> – згадує вона. – У мамы моей домик такой не совсем взрачный, может поэтому (русские к нам не заходили). А по квартирам, и по домам людей более состоятельных, которые уехали, обирали, мародерили капитально, машины отжимали.<\/em><\/p>Здесь после обеда уже никого не было на улицах. Боялись выйти позвонить, телефон все время приходилось оставлять дома, потому что у меня были загружены каналы патриотические.<\/em><\/p>Мобильный интернет сначала был наш, потом они его заглушили. В одном месте мобильная связь ловила, люди туда ходили. И они там частенько шерстили телефоны, в основном у молодежи, и забирали сразу ребят". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/c\/b\/cbc6355-----16.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Попри страх опинитися у полоні в окупантів, деякі місцеві мешканці відкрито бунтували. Наталя згадує один із таких випадків, який стався на ринку.<\/p>
"Стоит бабка торгует, разложила какие-то арбузики, <\/em>– розповідає вона. – Подходят к ней русские, на чеченцев похожи. А бабулька: "Хлопці, по нашему кажіть!". Возле бабки стоят, товар ее смотрят. <\/em><\/p>Один поворачивается: "Будь ласка!". А она: "Чого ви сюди приїхали?". Ну, думаю, сейчас бабку… А они: "Вы на нас говорите, что мы оккупанты, а мы покупанты!". <\/em><\/p>Бабуле 7 гривен положили, она кинула их: "Не надо в мене нічо куплять!". Я говорю: "Бабушка, та не надо, щас что-нибудь прицепится!". А она: "Чого мені їх боятися? Дід умер, сина вже немає, внуки повиїжджали, 25 соток огорода". И говорит им: "Ви чого сюди приїхали? Їдьте до мамки!". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/e\/6\/e6daf31-----17.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
росіяни, згадує Наталя, тікали спішно. Деякі – прямо на її очах.<\/p>
"Я их насчитала 17 человек, с рюкзаками, с карематами, со спальниками, <\/em>– стверджує вона. – Бежали не по дороге, а понад окнами и под деревьями, потому что уже шли обстрелы. Я так рада была, смотрела на эти вертушечки. <\/em><\/p>Мне кажется, как говорят, на мій хлопський розум, точечно наши (стреляли), прицельно. У нас на улице русские бросили бронемашину, вот в нее и попали. И они, конечно, убегали. А потом наши зашли". <\/em><\/p> Про звільнення міста та прихід ЗСУ Наталя згадує з неприкритим захопленням.<\/p>
"Как ребята наши приехали, я не могла на них насмотреться, <\/em>– усміхається вона. – Настолько ждали! Обнимала всех ребят, плакала. У нас большой виноградник, мы им винограда нарезали сразу, чтобы угощать. И потом тихие ночи – это вообще…".<\/em><\/p> "Покарайте путіна найстрашнішим судом"<\/p>
Для мешканців Балаклії радість деокупації межує з болем, який ще довго нагадуватиме про себе. Поки у центрі звільненого міста роздають гуманітарку, лише за кількасот метрів, на вулиці 8 березня, криміналісти та слідчі проводять ексгумацію.<\/p>
За даними правоохоронців, 6 вересня, в останні дні окупації, російські військові розстріляли в центрі Балаклії машину з цивільними. В результаті загинуло двоє чоловіків, 7 вересня місцеві жителі знайшли їх та поховали тут, поряд із приватними будинками, бо по-іншому було неможливо.<\/p>
![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/0\/9\/09c2970-----18.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
Поки робітники завантажують мішки з тілами загиблих та труни у фургон ритуальних послуг, до об'єктивів численних камер потрапляє вбита горем жінка у чорній сукні, яка проклинає путіна. Це мати одного із загиблих, Валентина.<\/strong> Її синові Петру було 49.<\/p>"Я прошу все человечество: накажите путина самым страшным судом! – <\/em>волає вона крізь сльози. – Пусть в первую очередь россияне, которые там верят ему... Они живут в империи лжи в россии. Он врет на каждом шагу и пришел к нам в Украину со страшной целью – убивать, разрушать. Он убил моего единственного сына, которого мне никто не вернет. <\/em><\/p> Если бы он стоял возле меня, я бы его убила из его же страшного оружия. Поэтому я прошу всех матерей, у которых есть дети и у которых будут – восстаньте против этого убийцы!". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/3\/1\/3191473-19.jpg\")
Росіяни вбили єдиного сина Валентини <\/em><\/div>Фото: Дмитро Кузубов<\/div><\/div>
Валентина згадує, що в день трагедії її син пішов із дому та пообіцяв повернутися до комендантської години. Але так більше вона його не побачила.<\/p>
"Ночью нет и утром нет, только закончился комендантский час, думаю: "Буду выбегать на улицу искать",<\/em> – розповідає вона. – И вдруг женщина подходит: "Пройдите по такому-то адресу". Я говорю: "Что случилось? Он жив?". Она говорит: "Я ничего не знаю". <\/em><\/p> Иду и думаю: "Наверное, его задержали". А в тот вечер, когда он вышел, как раз был последний вечер бегства рашистов с Балаклеи. Они тут метались, тикали, ездила техника, облепленная солдатами как мухами. И мой сын с другом на машине попал в центре под обстрел. Очевидцы рассказывают, что человек 15-20 с автоматами вышли со двора дома и в упор расстреляли эту машину". <\/em><\/p> Згадуючи, як дізналася про смерть сина, Валентина знову починає плакати.<\/p>
"Я когда увидела эту картину ужасающую, кричала на всю Балаклею, думала небо разразится, проклинала войну эту, путина! <\/em>– всхлипывает она. – И я поклялась, сыночек, что буду жить и бороться за тебя, чтобы отомстить, чтобы наступил мир на Земле, чтобы путина вообще не было. Пока он жив, покоя нам не будет". <\/em><\/p>![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/5\/7\/576e53c-----20.jpg\")
<\/div>
Фото: Дмитро Ларін<\/div><\/div>
"Декого били так, що вони говорили: "Мене точно вб'ють"<\/h3>
В жаху від побаченого повертаємось на вулицю Центральну, де годину тому роздавали гуманітарку. Тут, за п'ять хвилин від міськради, знаходиться місцевий райвідділ поліції.<\/p>
Останні пів року в цій будівлі розташовувалась та сама в'язниця окупантів, де вісім днів тримали Петра з села Вербівка, який вийшов на вулицю без паспорта. І ще багатьох ні в чому не винних цивільних.<\/p>
Прямо зараз усередині будівлі працюють криміналісти – фіксують сліди злочинів росіян, які організували тут справжній концтабір на 40 осіб.<\/p>
"Для розуміння – цю вулицю люди обходили стороною, бо рашисти могли в будь-який час загарбити будь-яку особу та посадити до себе в тюрму. Це майже як Освенцим, організований рашистами в цьому місці"<\/em>, – підкреслює начальник слідчого управління поліції Харківської області Сергій Болвінов. <\/p>
![](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/9\/f\/9fce6f9-1balaklia-golovna.jpg\")
![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/9\/8\/989fa0a-----1.jpg\")
![\" \"](\"https:\/\/img.pravda.com\/images\/doc\/e\/9\/e9802ef-----2.jpg\")