Радикальні реформи - обов'язкова умова перемоги України та перетворення її на «центральноєвропейського тигра»

Спецпроєкт НАЗК "UKRAINE NOW. Візія майбутнього"

         Україна отримала унікальний шанс стати справді незалежною європейською країною, адже сьогодні її підтримує весь цивілізований світ. Ми маємо скористатись цим шансом, а це означає не тільки перемогти у війні з росією, а ще й провести (а в деяких випадках – завершити) важливі реформи.

Тільки швидкі радикальні зміни дозволять Україні відновитись та перетворитись на провідну країну Європи, на справжнього "центральноєвропейського тигра".

Про це ми говорили під час інтерв'ю для проєкту НАЗК.

З історичної точки зору одна з найбільших помилок, яку ми свідомо чи несвідомо допускаємо – дивитися на Україну в тіні росії. Ми звикли до цього, вважаючи, що українська історія тісно пов'язана з російською. 

         Насправді російський фактор в українській історії є досить пізнім. Це фактор останніх 200-300 років (залежно від того, як рахувати). Ми забуваємо, що до того часу Україна була частиною іншого простору. Якщо окреслити, то це є простір старої Європи. 

Встановлений факт: 75% усіх шлюбів дітей київських князів давньої Русі були шлюбами на Захід, у католицькі країни, а не Візантію чи на Схід. І Русь, і українські землі після Русі були тісно пов'язані з європейським континентом, із тим, що ми називаємо католицькою чи Західною Європою. 

Найбільший вплив на сучасну політичну культуру України мала культура Речі Посполитої. Як добре сказав гарвардський візантолог Ігор Шевченко, коли йдеться про вплив Польщі, то це насправді не вплив Польщі, це Захід прийшов до України в польському одязі. І цей вплив тривав до Другої світової, якщо брати Галичину, та до Першої, якщо брати решту України. 

Тому риторика путіна, що Україна – це частина "ворожого" Заходу, має сенс. Історично ми справді більше пов'язані із Заходом, аніж із росією.

Якщо говорити про історичні реалії, то українці не тільки руйнували, а й будували імперію. Перші покоління української козацької старшини та українського духовенства активно будували імперію, прокладали їй шлях до світової могутності, бо вважали цю імперію своєю. 

Блискучу кар'єру зробили потомки козацької старшини в Петербурзі, про що, зрештою, Шевченко пише в поемі "Сон". Тут можливе порівняння з шотландцями, які так само активно будували британську імперію. 

Українці справді починали, як шотландці. Але іронія історії полягає в тому, що ми почали як шотландці, а закінчили як ірландці, у яких головною метою було відірватися від Британії.

         Треба показати цю зміну: як українці з будівників імперії перетворилися на руйнівників. Ми дуже часто думаємо в категоріях "або – або", а в українському випадку це й одне, й друге – українці й будували імперію, і руйнували її. 

Українці вийшли зі своєю мовою, культурою та своєю візією цієї імперії. Вони будували імперію за європейським зразком. А європейські зразки не дуже пасували цій імперії. 

Головна ідея козацької старшини – обмеження центральної влади за зразком Речі Посполитої, де короля вибирали, і він правив, але не володарював. Але їхні спроби створити імперію за таким зразком провалилися. 

Адже російська імперія не передбачала обмеження влади правителя. Він був самодержавцем, і спроби перетворити імперію на конституційну монархію прийшли запізно – лише після революції 1905 року – і тривали замало. 

Усі спроби українських патріотів будувати власні організації зазнавали провалу через урядові заборони й репресії. Ми часто звертаємо увагу на слабкість українського руху та намагаємося знайти причини. 

           Я ж ставлю питання інакше: "Якщо українці зазнали поразки, то який рух був успішним?". Не знаю жодного успішного національного руху, може, за винятком Польщі, через чисельність і зорганізованість польської еліти. Але решта рухів на просторі російської імперії була слабкими, бо суспільство було слабким і слабо організованим. 

У російській імперії були піддані, але не громадяни. Була традиційна патріархальна спільнота, де роль патріарха виконував імператор. За таких обставин слабкими були не лише національні рухи на окраїнах імперії, але й російські партії в центрі. Чи кадети були сильними? Октябристи були сильними? Навіть більшовики були винятково слабкі. 

Українському рухові після падіння імперії не вдалося побудувати й утримати свою державу. Називають різні причини, але зараз історики все більше говорять, що головні полягали не стільки у внутрішніх слабкостях, як у зовнішніх обставинах. 

Проблема була в тому, що український рух не мав геополітичної підтримки. На початку 1918 року український рух увійшов у союз із німцями, щоб врятуватись від більшовиків. Це наклало на український рух печатку германофільства. 

А Німеччина Першу світову війну програла, й українці з перспективи переможців-країн Антанти опинилися в таборі переможених.

Я майже впевнений: якби німці перемогли в 1918 році, то українська держава втрималася б. Ми би зараз святкували не 30-річчя української держави, а 100-річчя. 

Тобто це злий жарт поганої політичної географії, в якій опинилася Україна. Тому важливо підкреслювати, що тепер вперше за останні 100 років українське питання має геополітичну підтримку. Це феномен, який не можна недооцінювати і який є однією з передумов нашої перемоги. 

Але чому українці є однією з найбідніших держав у Східній Європі, чому нам не вдається з бідності вийти – це вже інше питання. Це не питання існування самої держави, це питання реформ у цій державі.

Польща теж була в комуністичній системі, але вона не була такою ізольованою від Заходу. 

"Батько польських реформ" Бальцерович у молодості був на стипендії Фулбрайта в Америці. Чи хто-небудь із українських радянських економістів міг би поїхати на Фулбрайт в Америку? 

Усе розумне й активне в радянському союзі мусило бути в москві, у гіршому випадку – в Ленінграді, але майже ніколи – у Києві чи Мінську, хіба що як виняток. І ця провінціалізація таки вплинула, бо в 1991 році майже нікому було робити реформи в Україні. 

Головним завданням України в 1991-му було втримати незалежність попри загрози, які існували, зокрема російські. І це вдалося. А питання реформ було значно пізнішим, коли в Києві зникла ця провінційність, коли з'явилося перше покоління таких реформаторів. 

         Треба було пройти певні стадії росту. Реформи можна було починати у 2000-х роках, у часи Ющенка. Він мав шанси стати українським Бальцеровичем. Тут уже справді можна висувати законні претензії, зокрема персонально до Ющенка: на нього як економіста була велика надія. 

Є дві причини, чому нам довго не вдавалося з реформами. По-перше, росія нас надто відволікає від реформ, бо тяжко впроваджувати їх, коли є небезпека. По-друге, український рух традиційно був зосереджений на питаннях культури. 

Обговорення економічних питань у ньому мало присутнє – може, за винятком Франка та першого покоління націонал-комуністів: ці люди вміли думати в категоріях економічних. В цілому український рух був літературним. 

             Зверніть увагу, що більшість наших лідерів – це поети, письменники, літературні критики. Це те, що Липинський назвав "літературною Україною". Вона більше зосереджувалася на питаннях культури та мови, її модернізаційний потенціал був досить слабким. 

І це відображає певні реалії: українці були недержавною селянською нацією, якій доводилося відстоювати свою ідентичність перед лицем загрози з боку державних націй – не з власного вибору, а внаслідок обставин – а питання економічні були "поза межами можливого".

            Як писав Орест Субтельний, напередодні Революції 1917 року в Україні виникла дуже небезпечна дихотомія: усе українське було немодерне, а все модерне було неукраїнське. Поєднання українськості та модерності, особливо в економічному питанні, дуже бракувало. Ми наверстали це тільки в останні 20-30 років. 

Струмінь економічного думання став можливим, коли в український рух увійшли інші категорії, а не тільки поети, письменники, літературознавці. 

Одна з умов нашої перемоги – продовження чи звершення дуже радикальних реформ.

Я маю надію, що коли Україні після війни будуть надавати допомогу, то лише взамін на реформи. 

Вочевидь, ключовою політичною реформою є судова. Я завше повторюю, що судова реформа – це та голка Кощія, не зламавши якої ми не подолаємо головних проблем України, зокрема вихід із зони бідності. 

         Я вважаю, що все: причини історичні, колоніальність, складний стан провінційної еліти, зацикленість української національної ідеї на літературі й мові, філології, наше невміння чи небажання довести реформи до кінця – все це є "подарунком минулого". 

Теперішня війна, звичайно, є катастрофою. Але вона створює нагоду подолати минуле.

Тому вважаю та весь час це повторюю: для нас стратегічним рішенням є подолання цього минулого. Україна багато чого зробила, але, на жаль, недостатньо.

Якщо говорити про історичні приклади, то, перше, що спадає на думку – це Ізраїль, країна, яка розвивається в умовах постійної загрози. Подібність полягає ще й у тому, що Україна, як і Палестина, стоїть на зоні великого геополітичного пограниччя. Те, що відбувається в таких країнах, має вплив на ситуацію у всьому світі. 

Другий приклад, який спадає на думку – це Польща. Бо все-таки історично ми ближче до Польщі, ніж до росії. Я думаю, польський досвід, зокрема кінця 80-х років, для нас мав би бути дуже важливим. 

Натомість я мушу сказати, що Україна не може повторити приклад Сінгапуру. Це контрприклад. Лі Куан Ю – герой для багатьох реформаторів, але він проводив модернізацію Сінгапуру дуже авторитарним способом. Його особистий приклад служить виправданням для багатьох авторитарних правителів, але Лі Куан Ю – радше виняток, ніж правило. 

          Як сказав Дені Роднік, гарвардський професор політичної економії, на одного Лі Куан Ю припадає сто Мобуту. Нагадую: це правитель Заїру, який прийшов до влади внаслідок перевороту, правив країною 22 роки – майже, як путін – і привів її до повного економічного занепаду. 

Тобто для України не пасує спосіб ведення реформ авторитарним методом, насадження зверху. 

Насамперед треба мати іншу історично-культурно атмосферу, як у нас кажуть, менталітет. Сінгапур є конфуціанською країною з конфуціанською етикою, де правителя, чи старшого батька, чи старшого брата поважають і слухаються майже безумовно. 

         Україна не є конфуціанською. У нас авторитарна модель не діє. Спробували двічі за Кучми та януковича – не діє. Тому все-таки ми ближче до польського випадку, що показує, як громадянське суспільство організовано відсилає свій десант до влади, приходить у владу й змінює країну. 

Отже, для мене близькими є приклади Ізраїлю, Польщі, США, а не росії, Китаю чи Сінгапуру. Формула проста: у результаті кризи – війни чи революції – у країні до влади приходить новий політичний клас, який має політичну волю провести радикальні реформи, як економічні, такі політичні.

Одна з небезпек, пов'язаних із перемогою в цій війні – це те, що ми матимемо спокусу авторитаризму, може, навіть легкого. Умовно кажучи, "зеленого". Приблизно як Порошенко – "солодкий", але таки авторитаризм. 

Я просто боюся, що знову буде не проведення, а вдавання реформ. Теоретично це не виключає, що вдавання врешті приведе до проведення – як кажуть американці, "fake it until you make it". Але я маю надію на прихід до влади групи реформаторів, яка справді повинна змінювати країну, не вдаючи, а знаючи, що вона робить.

Однією з найбільших проблем України було те, що з Майдану не вийшов окремий політичний проєкт. По суті всі політичні лідери, які вийшли з Майдану, інтегрувалися в старі політичні партії замість того, щоб створити нову. 

Хвилює, що чим довше буде тривати війна, тим більше ця парадигма може відходити на другий план. Україні просто доведеться вже не реформуватися, а виживати. Тоді наша держава ще більше віддалиться від своєї мети. У нас з'явилося вікно можливостей, але будь-яке вікно не може бути відкритим довго. 

Мінятися треба вже найближчим часом. У мене є враження, хоча можу помилятися, що зараз час почне грати проти України, а не за.

Вважаю, що переписувати історію треба. Це неминуче. І не тому, що історія – це якась служка політики, що змінюється щоразу з політичним режимом. Я вважаю, що історія – це спосіб відповісти на нагальні питання сучасності, вживаючи історію та її приклади як підказку.

Зараз головне завдання України, українських підручників – уміти відписати Україну з російського контексту та вписати її в інший – ширший. Очевидно, для багатьох із нас цей контекст європейський. Ми це робили в 90-х роках. 

На мою думку, це контекст є добрим, але недостатнім. Ми – глобальна держава зараз. Адже те, що відбувається сьогодні в Україні, має вплив майже на кожну точку світу. Тому контекстом української історії має бути глобальний. Відповідно, коли ми шукаємо моделі для розвитку України, ми дивимося не лише на її найближчих сусідів, але й на країни Азії, Північної та Південної Америки, Південної Африки.

Одна з проблем українських політиків полягає в тому, що вони думають тепер і зараз, думають від каденції до каденції. А мислення від каденції до каденції не є стратегічним – це питання тактичне. 

          Проблеми ж, які постають перед Україною, потребують стратегічного розв'язання. Це питання не на 5-10, а на 50-100 і більше років. Аби було стратегічне мислення, воно обов'язково повинно мати мислення історичне. 

Стратегія неможлива без звернення до історії. Історія – це репозитарій підказок для мислення стратегічного.

            Для мене дуже важливо, щоб ми зрозуміли проблеми України, що нам заважають робити реформи. 

Якщо наші школярі вчать козацтво, вони повинні сприймати козацтво не тільки як боротьбу за національне визволення та національну волю, а ще й як носій певної політичної культури, яка нас робить близькими до Заходу й не подібними до росії. 

Як на мене, дії Міністерства освіти останніх років – ліквідація поділу української історії – є дуже позитивними. Тепер лишилося тільки вписати Україну в глобальний контекст.

Я не кажу, що це все швидко. У середньому період трансформації триває 50 років. Але дуже важливим є вибір стратегії цих змін. 

"Стратегія равлика" або черепахи – впевнено, але повільно – не діє. Це стратегія стагнації, бо зміни відбуваються або дуже поволі, або надто пізно. А для держав, таких як Україна, економічно відсталих, має бути стратегія стрибка – те, що називається "стрибок жаби", як казав Александер Ґершенкрон. 

Ключова умова дуже проста: стрибок організовується приходом до влади нового політичного класу, який готовий, вміє та має бажання робити цей стрибок, робити радикальні реформи. 

Те, що було в Америці наприкінці XIX століття, те, що було в Польщі наприкінці 1980-х років – це дуже важливо. Те, що ще не сталося, але, маю надію, станеться в Україні. Принаймні є всі підстави. 

     Це надважливо: в Україні є ціла група людей, які не просто хочуть робити реформи у владі, а вже були при владі, набили собі ґулі й синці. Вони вже не тільки мають бажання робити, а ще й досвід, гіркий, звичайно, але досвід. Це дуже важливо. На майбутнє критично необхідно скласти другий захід до влади цій групі реформаторів.

Я не боюся поразки. Вважаю, що можемо її винести за дужки, коли обговорюємо сценарії України. Я боюся, що ціна перемоги може бути надто високою.

Інший мій страх: чим довша війна, тим може бути меншим шанс створити нову Україну. Бо затяжна війна формує інший порядок дня – не росту, а виживання. Час може працювати і за нас, і проти нас, проти України – і цього справді боюся.