Та не можуть бути строки служби вічними! - Артем Чех
За матеріалами інтернет-видань
10.10.2024
173
Ще взимку я писав про прірву. Писав як умів – образно і експресивно.
Я писав про прірву, яка може стати настільки широкою і глибокою, що розведе всіх, розлучить, розвалить зсередини і, що там уже, роздовбе. Тоді мене дехто звинуватив у тому, що я сам подібними дописами розколюю суспільство. Що не всі створені для війни, не кожен здатен взяти до рук зброю, а я оце лише маніпулюю і хайпую на такій непростій темі.
Артем Чех, військовослужбовець ЗСУ, письменник, сторінка ФБ.
Тема була справді непроста, її загострення почалося ще рік тому, коли ми всі чекали на правильні рішення від держави: конкретні строки служби, справедливий процес мобілізації, а зрештою – акцептування соціального запиту від найважливішої втрати нинішнього суспільства – людей у формі. Тоді всі очікували якогось зсуву.
Військові сподівалися, що невдовзі їм надійде заміна, яка стане на все готове й не вигрібатиме лайно серед хаосу, як вигрібали добровольці у перші місяці великого нашестя. Цивільні ж очікували, що військові гребтимуть у цьому лайні й надалі, забезпечуючи комфортне тилове життя усім, хто не на службі. Черешеньки, у свою чергу, чекали, що воно все якось затягнеться, мов виразка під листком капусти. А воно – диви – ніфіга не затягується. І служба – безстрокова. І мобілізація – смішна. Деякі індульговані за п’ятивідсотковий податок наповнювачі бюджету продовжили вивергати катастрофічну єресь про економічне бронювання і про те, що воювати мають військові. Тоді як військові виявилися взагалі не військовими, а такими ж цивільними, лише з тією різницею, що в потрібний момент не обіс-алися і впряглися тягловими борозенними у цей нескінченний процес із порятунку країни.
Словом, все це так нудно, що аж щелепу зводить. Бо хочеться шукати смисл у живій природі, любові і творчості, натомість шукаєш його у боротьбі з веганським ухилянством. Але, ясна річ, не знаходиш. Та і яка це боротьба? Так, слова одні.
Про дії вже тоді почали активно говорити. Спершу несміливо, а потім цілком конкретно. Говорили різні люди. Не всі. Але багато. В моєму колі десь рік тому вперше прозвучала фраза про публічне сзч. Бо про задовбаність, про невивозимість, про паркетну пургу типу «а в вєлікую отєчствєную воєвалі до конца, і одной палкой на троіх» – то вже давно говорилося. А от конкретно про «піду в сзч публічно» – з осені 23-го.
А хто може піти в сзч публічно? Лише публічні люди. І не лише ті, хто в бойових, і не лише ті, хто ригає від фрази «тут беерка прийшла». Всі, хто втомився від несправедливого розподілу ролей.
Сергій Гнєзділов це зробив першим. І зробив це чесно. Не виправдовую, не засуджую, але тривожуся.
Це доміно дуже скоро може посипатися. Десь із березня. Бо багато хто собі сам поставив конкретні строки служби: три роки. Три роки – це чимало. Це прямо дуже до-уя. У березні в мене, наприклад, буде 4 роки і два місяці, що я віддав службі. Більшість з цього часу я провів в лісах і полях, зрідка навідуючись у спокійні міста, де ніфіга не видно, що іде боротьба за виживання. Боротьба за виживання йде там, де виживають. На позиціях у начисто виголених посадках. На островах. В полях. Де зариваєшся носом у землю так, що потім ще тиждень відхаркуєш чорні соплі. Де сидиш в окопі з двохсотими. Де копаєш, не спиш, знову копаєш. Отам боротьба за виживання.
І витягує це все переважно піхота. Діди витягують. Заручники війни та системи. Саме тієї системи, яку все влаштовує, поки не рвоне. А скоро рвоне. І це буде прямо дуже неприємно і пожежонебезпечно. Проігнорувати не вдасться. Бо одна справа тихі сзчешники, що розбіглися селами та містечками, а інша – публічна і серйозна розмова з тими, кого слухають не лише тут, але й на заході. Слухають, дослухаються, роблять висновки.
І розмова ця буде відверта. На категоричну відповідь від держави, що демобілізація неможлива, є проста у своїй наївності відповідь: так мобілізуйте, блядь! Корупція не дозволяє? Так а я чому маю за ваші продовби віддуватися? Я достатньо довго захищаю державність, а ти, як держава, маєш давати пи-ди всім, хто заважає тебе захищати. Оцим чмошникам у влк, що мають свій прайс, оцим юристам, які фіктивно розлучають, женять, доглядають і так далі, оцим от у-обкам з барсєтками під ТЦК, що рєшают тут за чєловєчка... Це простий запит на справедливість. І наївний, так? Нехай наївний. Але чесний.
Військовослужбовець не мусить копирсатися ще й у цьому гівні. Він приходить і каже: я віддав здоров’я, час, сім’ю, яка розвалилася, робочі навички, що прос-ав, життя, яке не пожив. І вимагаю простої справедливості без казенних відмовок і перекидання відповідальності. Я стерся, згорів, мене майже немає, і хочу повернутися у цивільне життя гідно. З честю. З медалями. З шаною. Інакше я йду жити своє життя, яке жив до. Бо люблю його. А ще люблю, коли мене не нахитують. Коли не роблять крайнім. І не виношу, що мою готовність загинути зрештою за якихось два роки забули й натомість таврували мене потенційним зрадником, кримінальником і дезертиром…
Як же хочеться про все це мовчати.
Але говоримо. Ті, хто можуть і хто має право про це говорити. А прірва ширшає. І не я її розширюю. Зовсім ні. Але бачу, що все це ні на який клей вже не посадиш і ніяким скотчем не перемотаєш. Та і не хочеться вже.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ