Юліанна Кокошко

31.12.2024 

+ "ФЕРМЕР ПРИДНІПРОВ"Я": Володимиру Павловичу НЕБОЖЕНКУ, відомому не лише у Дніпрі скульптору і Народному художнику України, здавалося б приходиться обижатися на останні роки. Серед місцевих колег він найбільш талановитий і плідний уже хоч би тому, що у рідному місті його монументальних тврів найбільше. Інша річ, що часи пішли такі, які деякі пам'ятники зносять назавжди. Та Володимир Павлович не в обиді на це - він з тих, хто розуміє, що нам усім випало жити й творити у суперечливу і не завжди однозначну епоху.  І може уже досить пам'ятника молодого Тараса Шевченка та Олександра Поля, котрого Небоженко немов  вернув з забуття, щоб  погодитися чи зайвий раз переконатися, що це неповторні його творіння. Одначе нам, його землякам і знайомим, а то й друзям з юначих літ прикро від того, що коли зносять монументальні скульптури як наслідки радянсько-комуністичних реалій, то в запалі забувають, що одне діло прощаються з минулим, а інше, що необачно часто втрачаємо пам'ятники, котрі мали і мають з іншого боку насправді неповторну художню цінність. Якщо хочете - зносяться художні шедеври, яким місце бодай в музеях. Як от і у Дніпрі нинішній парк Лазаря Глоби колись носив ім'я Валерія Чкалова. І зі стрімкою вулички парку до людей немов зі злітної смуги аеродрому виходив втілений Володимиром Небоженком бронзовий Чкалов - гадаємо, багатьом старожилам-дніпрянам це не вважко і тепер згадати. АЛЕ ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО ПАМ"ЯТНИК ЧКАЛОВУ ВОЛОДИМИРА ПАВЛОВИЧА БУВ НАЙКРАЩИМ І НАЙВДАЛІШИМ ПАМ"ЯТНИКОМ ЧКАЛОВУ В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ? ОТОЖ!

Але сьгождні Народний художник України, справді автор багатьох пам’ятників Володимир Небоженко зустрічає Новий рік з родиною. Про це він повідомив журналістці «Нашого міста», а ми тепер розповідаємо і для відвідувачів-читачів "Фермера Придніпров"я"

Володимир Небоженко з дружиною

До нас з дружиною на Новий рік завжди приходять донька та онука, – ділиться Володимир Павлович. – Донька  Леся Соколова викладає в Університеті митної справи та фінансів. Онучка Марія зараз більшість часу проводить у Львові, але на свята приїжджає до Дніпра. Дружина  Вікторія Віталіївна традиційно готує на Новий рік качку з яблуками. Ялинку ставлять в себе донька та онука, а ми з дружиною прикрашаємо квартиру сосновими гілочками.

Більше за все Володимиру Небоженко запам’яталась зустріч 1958 року у колгоспному клубі. Це було у селищі Покровському колись знаменитого Покровського району, нині Синельниківського. Ще точніше, якщо Володимиру Павловичу пригадався колгоспний клуб, то це був клуб знаменитого також колгоспу "Побєда", який з перших повоєнних літ минулого столітя і до останніх радянських, отож майже п'ятдесят років,  очолював Іван Григорович Кісенко. Той Кісенко, яких частіше поля свого господарства об"їжджав на велосипеді, ніж на автомобілі. І коли Іван Григорович помер, то на його могилі саме Володимир Небоженко поставив легендарного колгоспного вожака на повен зріст з велосипедом у руках. Немов він виїхав на пагорб, зупинився і задивився в далеку глибочін тутешнього степу.              

У клубі був бал-маскарад, ми були молоді, закохані, – згадує Володимир Павлович. – Писали один одному записки з привітаннями. Я вчився тоді у 10 класі і розумів, що це вже – прощання з юністю. До речі, ми з однокласниками досі іноді влаштовуємо зустрічі зі спогадами про ті часи.

А у новорічну ніч-2025 Володимир Небоженко загадає своє сокровенне бажання. Яке? А щоб скоріше закінчилась війна на користь України. Боже, аби ця не лише його заповітна і уже вистраждана мрія, а усіх нас неодмінно збулася.