Як і у будь-якого віруючого, моє життя — діалог з Богом. Коли світлий, а коли — гіркий. Під час війни — скоріше гіркий: «Ну як же так, Господи…». Бачити кривавий наступ зла і океан страждання невинних — нестерпно. Так само, як і бачити роль церкви, духовних лідерів у цьому кривавому наступі.

Згаслий маяк

Ми живемо у світі, де глобальне зло має більше духовних лідерів, голосів та облич, ніж добро. Московський патріархат перетворився на Патріархат Війни. Католицька церква (в особі Папи Римського) співчуває жертвам війни, але боїться сказати, хто ту війну розпочав. Як і євангельські церкви у Європі. В той час як американські євангелісти застрягли у своїх власних "culture wars«…

Армія тьми, в авангарді якої стоять російські ґвалтівники, убивці та мародери, має глобальний «обоз» — духовних лідерів по всьому світу, робота яких полягає в тому, щоб проводити риску між добром і злом, і які не виконують цю роботу, принаймні в контексті цієї війни. Церква, яка мала би мати природній інстинкт на предмет добра і зла, чомусь цей інстинкт втратила. Що вже казати про простих людей.

Випадково чи ні (скоріше ні), путінське повномасштабне вторгнення в Україну збіглося в часі з цією глобальною духовною кризою. З дворічного ковідного карантину людство повернулося втомлене і трошки здичавіле. Багато церков стоять порожні. Моральні аксіоми та Божі заповіді стали ще меншим фактором, ніж раніше. Багато людей радше вірять у змову глобалістів, ніж у риску між добром і злом. Європейський Союз, цей продукт історії християнської Європи, ця перша в історії людства спроба жити за христовими заповідями прощення (історичного) і смирення (політичного), віддав поняття «християнські цінності» в постійне користування таким фігурам, як путін та Орбан.

Україна і глобальна криза невіри

Це криза невіри. В тому числі невіри у самого себе. Багато було сказано про те, що Україна — історичний шанс Заходу повернути втрачену силу. Несподівано для всіх (і насамперед для самої себе) у 2022 році Україна стала для багатьох знаком сподівання, сіллю землі. Наше «без надії сподіваюся», немов локомотив, потягнуло за собою мільйони людських вагончиків по всьому світу із темряви у світло. Ця епічна драма, це диво на Дніпрі, цей героїчний спротив українського Давида перед російським Голіафом нагадали людям, що є речі більші, ніж суєта. Добро і зло. Свобода і рабство. Життя і смерть.

Західні політики не дають нам програти. Головне — щоб дали перемогти

Але ось настало літо 2023 року, літо спокуси, що, може стати переламним моментом: або поїзд поїде далі, до перемоги України — або темрява потягне його назад за собою. Духовні хитання почалися і в самій Україні. Хоча ще нещодавно, коли ми стояли на межі зникнення, все було інакше. Зараз спокуса поринути назад у звичний для українців світ суперечок і безнадії може стати тим другим фронтом, на який так довго чекав біс у Кремлі. І тоді замість нації, яка перемагає, ми знову станемо нацією, яка виживає.

Чи заслужила Україна на війну

У цій війні все — про віру. Віру солдата в перемогу, віру України в солдата, віру світу в Україну. Це — ключова лінія оборони. Для путіна та його армії тьми нема важливішої цілі, ніж зламати її. Зробити сіль прісною. Переконати українців, що вони заслужили на війну і не заслужили на перемогу.

Безумовно, як і будь-яка нація, Україна живе під гнітом своїх гріхів — побутових та історичних. Питання про ці гріхи — легітимне. Але хто без гріха, хай перший кине в неї камінь. Власне, вже кинули — під оплески значної частини українського Фейсбуку. Очевидно, що в цьому нема нічого нового. Відчуття поразки, історичної зламаності - це столітній фон нашої історії. Колупання ран — це наша рутина. Раніше вона була неминуча — бо, коли нема перемог, то лишаються лише рани. Зараз же ця рутина самовбивча і непробачна. Бо вперше за багато століть в української нації нарешті з’явився реальний шанс на історичну перемогу.

Війна вже зробила нас іншими

Часто звучить питання: а де гарантія, що ми станемо іншими після війни? А якщо не станемо іншими, то навіщо все це? Звісно, гарантій в історії нема. Але священна війна українців за свободу приносить в наше життя, принаймні, два нові фактори.

Перший фактор — це подвиг тисяч і тисяч наших громадян, які віддали життя заради України. В християнській реальності жертва — наріжний камінь, починаючи з жертви самого Христа. В Україні 2022 і 2023 років тисячі пішли на хрест. Це змінює все: шкалу цінностей, іконостас героїв, міру патріотизму, відчуття сили, політичну мову, побутову мову, планку терпимості до гріха.

Другий фактор — це перемога, аналогів якої ще не було в українській історії. Об'єктивно, Україна вже перемогла — бо не злякалася сили, якої боявся і боїться весь світ. Ця сила обламала об Україну зуби. Але це той випадок, коли «об'єктивно» — менш важливо, ніж «суб'єктивно».

Другий шанс Голіафа

Суб'єктивно, Україна поставила перед собою максимально високу планку — звільнення від окупантів усієї української землі. До цієї мети — ще чимало днів і крові. Людських життів, снарядів, танків і дронів.

В той час, як Україна платить ціну людськими життями, — снаряди, танки і дрони постачає Захід. Він наш брат по зброї. І тим не менше, його ставлення і до війни, і до самої України — річ динамічна. Якби Україна не стала взірцем героїзму, Захід був готовий змиритися і з перемогою Росії, і зі зникненням України. Але одна річ змиритися з перемогою нездоланного Голіафа, і абсолютно інша — залишити напризволяще переможного Давида. Це було б непристойно і дико. І велика дяка «колективному Заходу», що пристойність, моральність (а підтримка України — в першу чергу про це і лише в другу — про геополітику) стала для нього фактором.

Інша справа — якщо нація, яка була натхненням, пересвариться між собою і, тим самим, стане розчаруванням.

В перший рік війни нас тримав наш колективний дух. Пройти шлях до Перемоги теж може тільки він. Нашу ходу ніхто не зупинить, якщо ми її не зупинимо самі. На жаль, зараз ми робимо саме це — повертаючись у наші звичні самокартання і сварки, занурюючись саме у той стан, на який Путін розраховував, починаючи вторгнення.

Зачаровані кола

Так включається зачароване коло. На фронті важко — отже тонус суспільства погіршується — отже сварки наростають — отже Україна надихає менше — отже Захід постачає менше зброї - отже на фронті стає важче. Єдиний, хто може розірвати це коло, — це ми самі. Не опускаючи голову. Не кидаючи одне одному в обличчя слова, за які нема прощення. Пам’ятаючи, що сьогодні у нас один ворог — той, хто нас вбиває.

У Заходу — своє зачароване коло. Його політичний клас розтягнутий на шпагаті. З одного боку — радикальні ліві, які надто агресивно нав’язують своїм суспільствам політичну коректність та «культуру провини». З іншого — радикальні праві, які взагалі не здатні відчувати провину. У цьому змаганні між «колективним інквізитором» зліва і «колективним соціопатом» справа, не виграють ні перші, ні другі. У виграші лише колективний путін.

Кремлівський біс має надійні і давні містки до крайніх лівих і крайніх правих по всьому світі. Він має власну приватну армію в кожному західному суспільстві - недавніх антиваксерів, які не вірять жодному слову своїх урядів. Він може апелювати до глобальної хвилі антиамериканізму, яку Америка або недооцінила, або проґавила. Врешті-решт, він може розраховувати на масу фріків та маргіналів різного штибу і географічного походження.

І поки українські солдати ціною немислимих жертв вигризають у ворога свої п’яді та крихти, цей ворожий легіон відкрив свій власний фронт. Ліваки і крайні націоналісти на вулицях західних міст вимагають припинення постачання зброї Україні. Політики та телевізійні експерти закликають Україну та Захід «визнати існуючі реалії» (тобто здатися).

Проукраїнська коаліція на Заході тримається на нормальних, порядних, раціональних людях, яких, на щастя, більшість. Але ця коаліція — під все більшим тиском людей непорядних, безсердечних і відверто тупих. І це все більше нагадує кадри із фільму про зомбі.

Глобальна ціна української Перемоги

При всій нашій зацикленості на Україні, ми навіть не уявляємо, наскільки багато глобальних процесів зав’язані на результат цієї війни. Це війна за тлумачення добра і зла, а отже — за душу людства.

Тому на моральну руйнацію України працює ціла світова індустрія. «Бойові комари» та «русофобські віруси» — це були лише квіточки, спрямовані на тупих у росії. Тепер розганяють нові «страшилки» — спрямовані на тупих по всьому світу.

У Сполучених Штатах розганяють чутки про світову педофільську мафію, яка добуває з крові смертельно переляканих дітей особливий вид адреналіну, який дозволяє продовжити товстосумам життя. І робить це, звичайно, в «українських біолабораторіях». А ще є тема про підземні бебі-фабрики, де, нібито, на західне замовлення українські жінки на конвеєрі народжують дітей. А ще є тема про масову нелегальну трансплантологію. А ще є тема про український неонацизм. Ця спрямована проти України глобальна хвиля бруду тільки піднімається. Що буде далі - можна собі лише уявити.

Україна проти тих, кому ім'я легіон

Кожне слово, кожен натяк, що з Україною щось і справді не так, — буде для армії тьми на вагу золота. Кожна ознака нашої слабкості і внутрішня суперечка — буде в радість для тих, кому ім'я легіон. Особливо зараз і цієї осені. Легіон все ще веде осаду України. Її існування все ще під питанням.

Ми 32 роки щоденно бідкалися, що «гірше, ніж зараз, ще ніколи не було». А тимчасом навколо нас відкривалися нові бізнеси, будувалися сучасні багатоквартирні комплекси будинки, ми купляли квартири, подорожували по світу, відправляли дітей у престижні університети. І ось нині справді настав час, коли гірше, ніж зараз, ще ніколи не було. Але парадоксальним чином, саме зараз (якщо на те є сили) варто не посипати голову золою, а стиснути зуби і йти вперед. Інакше немислимо пройти цю хмару темряви, яка опустилася на нас і на світ.

Спокуса поразки

Глобальна реальність змінюється. Бути диктатурою вже не соромно. Світ диктатури легалізується на наших очах і рівняється на Москву та ще одну столицю на Сході. Світ демократії та свободи — дивиться на Вашингтон. Але і це може змінитися, залежно від результатів американських виборів 2024 року. Не треба забувати, у наскільки примарні часи нам випало жити.

Надіючись, що новому поділу світу ще можна якось запобігти, частина Заходу підсовує Україні варіант мирних переговорів з росією — і в цьому теж полягає спокуса. Вони надіються, що Україна «прийде до тями» і погодиться заради миру згодувати путіну ще один шматок української землі, свободи, населення.

Вони думають, що країна, яка ще вчора стояла одною ногою в могилі, сьогодні не може «перебирати харчами» і очікувати ще й на справедливість та покарання убивць. «Ви живі, і це вже диво, то що ж вам іще треба?» Але ми знаємо, що Україна мислить інакше. Воскреслий з мертвих Лазар не хоче просто існувати.

Вони думають, що у 2023 році, не маючи літаків та «атакамсів», ми будемо змушені домовлятися з кремлівським бісом. Але мовчать про інше: якщо ми встоїмо та не піддамося спокусі зараз, то 2024 року обмежені опції будуть вже у них. Бо одна річ заходити на президентські вибори у США з незломленою Україною, і зовсім інша — із втраченою і зрадженою. Тому надія, безумовно, є. І ми точно не є одинокі. З нами — порядні люди світу. З великою імовірністю, пов’язавши своє майбутнє і репутацію з Україною, західні політики зроблять все, щоб не дати нам програти. Головне — щоб дали перемогти.

Про любов

У 2022 році, коли світ з нами подумки прощався, і ми стояли на самоті перед цією темною ордою — нас врятувала любов, яку ми мали в серці. Ми кидалися під танки, записувалися у ТРО, донатили і волонтерили, бо мали її в душі. Ця любов мала колір, звук і ім'я — Україна. Ми не схотіли попрощатися з нею і сказати «здравствуй» чужій, кондовій, сповненій імперського презирства реальності, яка прийшла на нашу землю. Здається, сьогодні ця наша любов трошки загубилася у вирі воєнних днів, важких новин і непевного майбутнього. І все ж таки, втратити її зовсім — означало би втратити Україну.

«Тепер лишаються ці три: віра, надія, любов, та найбільша з них — любов», — пише апостол. За два тисячоліття нічого не змінилося. Треба вірити, надіятися, а найбільше — любити. Багато з нас, імовірно, надовго запам’ятали зворушливе лютневе відео з минулого року. Ніч, порожня вулиця, передмістя Києва чекає на окупантські танки. Раптом хтось починає грати на трубі гімн України. І мертва вулиця вибухає десятками голосів — «Слава Україні!» Це і були ми. Прості, неідеальні, грішні люди з неспокійним серцем. Народ, який стократно проголошувався мертвим та неіснуючим —  сьогодні стократно в силі та здатності відстоювати себе і свою незалежність та державність. Від чого кремлівський виродок-біс рано чи пізно, але точно обламає зуби..