16 лютого 2015 року. Бої за Дебальцеве. Редактор редакції телебачення Телерадіостудії Міністерства оборони України «Бриз» капітан 3 рангу Дмитро Лабуткін провів зйомки та зібрав фотоматеріали для переговорної групи в Мінську.
Цього ж дня, 16 лютого 2015 року, він зник зі зв’язку. До останнього офіцер виконував свій обов’язок — військовий та журналістський.
Відтак, розпочинаючи з 2018 року, цей день, 16 лютого, відзначається в Україні, як День військового журналіста (також — День вшанування військового журналіста України).
З широкомасштабним вторгненням рф актуалізувалася роль людини з камерою на полі бою: вони фіксують злочини, показують правдиву картинку, є «антидотом» від ворожих інформаційно-психологічних операцій та пропаганди.
Їхнє завдання — правда з окопів, кадри з траншей, події на фронті, які творять наше майбутнє, і вже, без перебільшення, є історією. Ба більше — частиною світової історії.
Але часто військові журналісти України жертвують найдорожчим — життям і здоров’ям. Так, 10 червня 2022 року, під час боїв за Сєвєродонецьк загинув майор Олексій Чубашев, журналіст, мобілізований до Сил оборони.
Під час широкомасштабного вторгнення зазнали поранень, зокрема, військові журналісти Єгор Трошкін та Данило Іщенко.
Так, під час виконання службових обов’язків під Бахмутом 3 квітня 2023 року зазнав поранення Єгор Трошкін, спеціальний кореспондент Військового телебачення.
Данило Іщенко у червні 2022-го дістав важке поранення під час мінометного обстрілу вХарківській області. Уламок міни пошкодив ногу, і, за рішенням лікарів, Данилу ампутували кінцівку.
Обидва нині продовжують службу в лавах ЗСУ. АрміяInform поспілкувалася у форматі бліцінтерв’ю із цими двома офіцерами — про їхню мотивацію, відданість професії, найскладніші та найцікавіші сюжети. І не лише.
Данило Іщенко: «Немає такої зйомки, за яку мені було б соромно»
— Що вас привело у військову журналістику?
— Я з 2012 року в армії. Єдиний в родині, хто став професійним військовим, крім діда з бокуматері. Я закінчив кафедру журналістики в КПІ та факультет військової підготовки при ВІТІ. Вмене вже був досвід у журналістиці, я працював на радіо — Першій державній телерадіокомпанії. У 2012 році запропонували попрацювати в Центральній телерадіостудії Міністерства оборони. Я пішов спочатку цивільним, потім мені запропонували контракт, бо я непогано себе проявив як журналіст. Ухвалив рішення, що мені треба військова служба, я тоді дуже хотів потрапити в миротворчу місію. Так все і стартувало — полігони, навчання… Потім почалася війна, тоді ще АТО.
Я одним із перших вирушив туди добровольцем, працював у штабі АТО. Були відрядження в різні ОТУ, командування. Мені пощастило служити в різних місцях і штабах.
— Що для вас найскладніше у військовій журналістиці за 10 років війни?
— Працював на Харківщині навесні 2022-го. Там було як мінімум три «Бучі». Я документував злочини росіян, надсилав ці матеріали в Генштаб, а звідти їх надсилали в прокуратуру та СБУ. Я усвідомлював відповідальність щодо того, що ці матеріали мали потрапити куди слід. Були й традиційні сюжети. Ми працювали досить плідно у складі мобільних груп на різних напрямках, взаємодіяли з різними бригадами. Робив багато зйомок для архіву, для командування тощо.
— За яких умов ви зазнали поранення?
— Це було 1 червня 2022-го, кінець моєї ротації — я майже три місяці провів у відрядженні. Це вже було на «зльоті» (завершенні ротації. — АІ). Ми приїхали тоді до гурту «Антитіла» —вони якраз знімали роботу медиків. На їхніх бронежилетах були бодікамери — вони, власне, задокументували епізод з моїм пораненням.
Нині це село — Прудянка Харківського району — росіяни майже знищили. На той час цивільних там майже не залишилося.
Той обстріл — то була артпідготовка, росіяни старалися контратакувати, вони боялися, що ми вийдемо на пряму дорогу до Бєлгорода.
— Що вас мотивує залишатися в Силах оборони після поранення?
— Бажання бути корисним. А військова служба — це та справа, яка затягує. Мені це подобається, я хотів би служити далі.
— Яка роль людини з камерою на полі бою?
— Якби не було людей, які за допомогою камери, слова фіксують подію — ми багато не дізналися б з минулого про історію нашої держави, скажімо, чи про історію світових воєн. І так: певна частка історії висвітлюється зараз за допомогою наших (військових журналістів. — АІ)старань.
— Який матеріал дався вам найважче?
— Найважчий і найнеприємніший матеріал, який мені довелося робити — похорон Діми (Дмитра Лабуткіна. — АІ). Я його знав, встиг із ним разом попрацювати. І знімати те, як його закопують у землю на його рідній Рівненщині було дуже боляче. Ще болючіше було дивитися в очі його матері й усвідомлювати, що я стою перед нею живий. А він — не стоїть. І більше стояти не буде. Це був 2015 рік, закінчення дебальцівських подій. То була для мене найбільш важка зйомка. Ніякий інший матеріал, навіть дуже жорстокий, фіксування найгірших подій, не коштували мені стільки сил, як коштувала саме та зйомка.
— Який матеріал був, навпаки, найщемніший і найприємніший?
— Немає такої зйомки, за яку мені було б соромно. Один матеріал, який було насправдіприємно та цікаво робити — про одного нашого колегу, Василя Ковтуна. Він зазнав поранення під час обстрілу Краматорська у 2015 році. Я зустрів його під час однієї зі зйомок у київському госпіталі. Ми відзняли з ним невеличке інтерв’ю, на основі якого зробили матеріал про те, що життя після поранення продовжується… Мені було дуже приємно робити цей матеріал — я бачив людину, котра живе, не зважаючи на поранення. Йому тоді перебило ноги, під час обстрілу. Осколками від «Смерча». Тоді я його зустрів на милицях, але тепер він ходить самостійно, хоча не без допомоги ціпка. Все одно він не опустив руки, вів звичний спосіб життя. Потім ця історія надихала мене, через певну кількість років, старатися і щось робити, щоб бути активним.
— Що залишилося за кадром (поки що), але ви мрієте про це розповісти згодом читачам та глядачам?
— Є кадри, які не можна публікувати на загал через їхню жорстокість, але вони свою аудиторію вже знайшли та виконали свою роботу. Це кадри, на яких зафіксовані злочини рф проти цивільного населення: людські тіла були просто на дорозі. Навесні 2022-го під час окупації Харківщини росіяни зупиняли цивільні авто, мирних мешканців розстрілювали на узбіччях. Там було видно візуально, як по ґрунту тягнули пенсіонерів, як їх розстрілювали…
Була бабуся, яку вони облили бензином, підпалили, а хтось потім добив з автомата. Тіла залишалися там кілька тижнів, поки 92-га бригада не зайшла на ті позиції і не вибила звідти росіян. Я був там наступного дня й побачив, що залишилося від окупантів, і, власне, факти звірств самих росіян. Не всі речі ми показували — але важливо було зафіксувати.
Ці матеріали потрапили в прокуратуру, в СБУ. Я підозрюю, що цей матеріал потрапив також у Гаагу.
— Про що ви мрієте зняти сюжет?
— Я би хотів колись зняти документальний фільм про те, як, власне, все було: як склалася доля наших колег, військових журналістів…
— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
— Я реально дивлюся на речі, і вважаю, що ми житимемо, як Ізраїль. І коли прилаштуємося до такого способу життя, і в нас буде чітка стійка позиція з певною кількістю людей, які тут живуть постійно і котрі не хочуть виїжджати… Коли з’явиться наступне покоління, яке буде так міркувати, — тоді можна буде сказати, що ми досягли певної перемоги.
Бо навіть коли ми вийдемо на кордони України 1991 року, боротьба для нас не закінчиться. Не закінчиться вона і після кончини російських лідерів внаслідок старості, вони ж просто будуть змінюватися. Для змін докорінних — має пройти революція, і певна кількість років.
Єгор Трошкін: «Ніколи не забуду штурм посадки під Кремінною»
— Що для вас найскладніше і найцікавіше у військовій журналістиці?
— Військова журналістика дає можливість приміряти на себе будь-яку роль у війську. За всі роки, відколи я в ЗСУ, залишилося мало місць, де я не побував (усміхається. — АІ). Ми і ходили на військових кораблях через Чорне море, я літав на вертольотах та літаках, стріляв майже з усіх видів артилерії, зенітних видів озброєння тощо, їздив на різних видах техніки — і за кермом, і на броні. По всій лінії фронту ми були присутні: від маріупольських і широкинських окопів, териконів біля Шумів — закінчуючи Серебрянським лісом, якщо конкретніше — штурмом узлісь у цьому лісі. Саме ця можливість — побувати в різних іпостасях військової служби, різноманіття — це найцікавіше.
Але саме завдяки цій професії ти знайомишся з багатьма людьми — і потім дізнаєшся, що когось із хлопців не стало... З 2016 року, за майже сім років, чимало знайомих немає серед живих.
— Після поранення ви не звільнилися з лав ЗС. Що вас мотивувало і мотивує продовжувати службу?
— Складність мого поранення не дає мені морального права вважати себе нездатним приносити користь у нашому глобальному протистоянні.
Навіть якщо після поранення я не зможу так активно бігати з камерою по окопах, полях, то всі знання, набуті за ці роки у війську, думаю, що зможу застосувати для розвитку спроможностей ЗС .
— Яка, на вашу думку, роль людини з камерою на полі бою? Яка стратегічна роль інформації під час війни фізичної?
— Ці люди мають донести реальну, правдиву інформацію з місця подій. Бо те, що зняла камера, — те і побачать люди. Власне картинку важко змінити.
Але ми всі знаємо, що війна триває не лише в площині посадки чи лінії зіткнення, а ми також воюємо за hearts and minds і свого населення. У нас триває війна добра і зла. Перебуваючи на стороні добра, себе можна реалізувати не лише з автоматом в руках, а й в інформаційній площині, доносячи правдиву інформацію з місця.
Але тут є ще й важлива морально-психологічна складова: коли журналіст приїздить на лінію зіткнення, до хлопців і дівчат на передовій, розказує про себе, що приїхав з Києва чи іншого міста, то хлопцям і дівчатам трохи морально легше від того, що про них не забувають, що є люди, готові розділити з ними окоп та підвал. Це підіймає їхній бойовий дух. І для наших військових важливо те, що їх можуть показати по телебаченню — і їх побачать рідні в телевізорі, чи в репортажах ЗМІ, чи на ютубі тощо.
— Який ваш матеріал чи репортаж — найскладніший? А що вам було суперцікаво знімати? Чому?
— Для мене завжди було найскладніше знімати «паркет» — протокольні заходи. Суперцікаво знімати все, що пов’язано з драйвом, адреналіном, справжніми емоціями — район бойових дій, передній край. Там не буває нудно — завжди можна знайти цікаву історію, показати побут тощо. Такі матеріали, з професійної точки зору, для мене найцікавіші.
— Що у своїй роботі ніколи не забудете?
— Чимало стирається з пам’яті… Але, напевно, ніколи не забуду штурму посадки під Кремінною. В лісі ми ходили в бік Рубіжного. Хлопці, гірські штурмовики, провели розвідку, засікли позиції, ухвалили рішення вибивати звідти росіян. І коли ми до них приїхали і напросилися — вони не відмовили. І це незабутнє відчуття: коли ти йдеш поруч із штурмовиками, в одному порядку, заходиш на ці позиції, відбиті та покинуті… Це була одна з найбільш пам’ятних подій.
— Що залишилося за кадром (поки що), але ви мрієте про це розповісти згодом читачам та глядачам?
— Як мені казав один із моїх наставників, телебачення — це «високовідходне виробництво». Тобто чимало з того, що ти знімаєш під час діяльності, співпраці з військами, не виходить в ефір. Чому? Через обмеженість у часі.
Пригадую випадок, коли ми заїхали в Сєвєродонецьк наприкінці травня 2022-го, у місті цивільних не залишилося, на підступах до міста тривали бойові дії. Ми заїхали в місто, не володіючи достатньою мірою обстановкою. Шукали голову ВЦА. Приїхали на одну точку —нас скерували до іншої. Ми проклали на мапі маршрут, їхали ним — і потрапили під масований артилерійський обстріл. Почали дзвеніти осколки по машині. Ми розвернулися і дали «по газах» звідти. GoPro в цей момент знімала… Але, розумієте, ти не знімеш і не передаси всі ті емоції… Таке, зокрема, і залишається за кадром.
— Про що ви мрієте зняти матеріал?
— Хочеться завершити історії, які не до кінця залишилися розказаними. Такий свій матеріал я б назвав так — «Рекрут. Невидане». Ми багато зняли матеріалу з Олексієм Чубашевим. І ми планували якщо не зйомку нового сезону, то розбір цих сюжетів і вихід їх в ефір під назвою «Рекрут. Невидане». І я не полишаю цю надію і дотепер — але цей проєкт потребуватиме чимало ресурсу. Й найперше — часу, якого завжди не вистачає. Але це справді хотілося б зробити.
— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
— Особиста суб’єктивна думка: для мене перемогою в цій війні буде відкриття трьох меморіалів. Місце розташування — москва, червона площа.
Перший: пам’ятник усім видатним українським діячам, починаючи з козацької доби, УНР, ОУН-УПА, дисидентів, Розстріляного Відродження — і завершуючи образним зображенням захисників у цій війні.
Другий меморіал: позначки всіх міст України, які бомбила рф і поіменний список усіх загиблих цивільних і військових. Цей список має простягатися по всій червоній площі, по кремлівських стінах. Просто поіменний список із зазначенням дати народження і дати загибелі всіх полеглих у війні з 2014 року — і до дати її завершення.
Третій меморіал: щось, що символізуватиме поразку російської зброї. Можливо, переплавлені танки, ракети. Те, що метафізично зображувало би їхнє покаяння і подальшу відмову від планів загарбання України.
І також було б незле, щоби щоранку, о 9:00, була хвилина мовчання (в москві. — АІ), де би згадувалися всі невинно загиблі — цивільні, діти, військові. Це би для мене означало перемогу в російсько-українській війні.
