Викладання української стало голосом крові

Леся Скорик - добре відома менторка в сучасному січеславському мовному просторі. Вона - одна із перших започаткувала у Дніпрі курси української мови, де збиралися як шанувальники української, так і всі бажаючі її освоїти. У неї вже сила - силенна продовжувачів традицій і вдячних учнів.

Жінка, яка свою рідну мову зробила візитівкою, сьогодні в гостях "Фермера Придніпров'я" з нагоди Міжнародного Дня рідної мови. Саме її рідна сторона і спонукала  до дій і просвітництва в міському білінгвальному середовищі.  Перше, що вражає при знайомстві з пані Лесею - це її мова, чиста, витончена і красива. Чуєш - і милуєшся!

"Народилася я у великому селі Широке на Дніпропетровщині. Моя мама працювала вчителем української мови та літератури і мову я ввібрала з молоком матері буквально, в прямому сенсі цього слова. Пішки я ходила не під стіл, а під парту, бо росла фактично в школі, де моя мама прививала любов до рідного слова своїм учням. А виходило, і мені. То ж не дивно, що українську мову я знала дуже добре. Настільки добре, що в університеті, а я вступила на факультет журналістики у Дніпро, мені майже не довелося готуватися до іспиту з української", - розповідає Леся Скорик.

Згодом вона працювала журналісткою на обласному радіо. ЇЇ програми завжди мали свій вишуканий стиль, а відтак, і безліч завойованих слухачів. Але радіо пошкодувало для неї свого безцінного невидимого флеру, і Леся розлучилася з багатотисячною радійною аудиторією. Хоча, мабуть, ще більшу аудиторію вона здобула через наставництво. Викладання української мови стало для неї голосом крові.

"У 2013 році, коли Україна відстоювала своє право на європейський вибір на революції Гідності, Росія готувалася до війни, яку розпочала у 2014 році з анексії Криму. Саме тоді я стала викладачем-волонтером на Безкоштовних курсах з вивчення української мови, бо багато дорослих, яким не дали можливості опанувати українську мову, адже  все викладання в університетах було російською, сказали: "Не хочу говорити мовою агресора". Адже одним із приводів для початку війни Росія проголосила захист російськомовних громадян України. Тому багато моїх учнів, які народилися в російськомовних регіонах, стали свідомими українцями", - згадує відома викладачка.

Життя не стоїть на місці. Воно послало Лесі коханого і донечку. В її родині російських слів не звучало, бо то не та енергетика, яка поєднує...

"24 лютого 2022, коли розпочалася активна фаза війни, я зрозуміла, що небезпечно залишатися в місті, бо у разі окупації мене, як і багатьох інших патріотів, просто знищать. Разом з донечкою ми виїхали за кордон.
Отут на перший план спочатку вийшла англійська, якою багато років не послуговувалася, але яка стала допомогою у перші місяці, але потім поруч з нею стала німецька, і вона зараз переважає. Адже треба знати мову країни, яка тебе прихистила, треба її шанувати.
Я із задоволенням вчу німецьку на мовних курсах, знаходжу несподівано багато спільних слів з рідною українською", - поділилася сьогоднішнім днем пані Леся.

Вона додала, що наразі німецькою намагається пояснювати слова своїм новим учням – діткам українців, які живуть в Німеччині уже давно і які хочуть, щоб їхні діти знали мову предків.

"Отак і живу в коловороті мов і повсякчас згадую слова моєї мами: "Знання за плечима не носити".

На світлині -  Леся і мама, яка ще досі вчить дітей любити українську у рідному селі, неподалік від Кривого Рогу.