А СУДДІ ХТО?

   Ексголова Верховного Суду України Всеволод Князев, затриманий торік органами правопорядку під час отримання хабара 2, 7 мільйона "зелених"                                        

      У СУДОВІЙ РЕФОРМІ ОСНОВНЕ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ – КАДРОВЕ ОНОВЛЕННЯ                                         

                                                               +  +  +  

    В ДОСТУПІ ДО ПРАВОСУДДЯ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДУ НАРАЗІ ВІДМОВЛЕНО

   Є ВІЧНІ і завжди актуальні питання, які здавна хвилюють людство. Як от питання з монологу шекспірівського Гамлета, принца Датського - бути чи не бути? Або-або! По суті життя або смерть. І не менше. Сьогодні для України воно звучить як набат. Але якби тільки воно. Недавно Фонд «Демократичні ініціативи»  ім. І. Кучеріва у купі з соціологічною службою Центру Разумкова  провели опитування населення, якої воно думки про нинішній стан судової влади в Україні та які пріоритети вважає стосовно не перший рік обіцяної уже рішучої судової реформи. Результати цього дослідження якось залишилися поза пильною увагою громадськості. А наш сайт «Фермер Придніпров’я» взяв і оприлюднив судження та висновки опитаних. І що ви думаєте? Спершу здавалося, що несподівано, та відразу стало ясно, що насправді не випадково серед відвідувачів-читачів сайту зчинилася бурхлива підтримка результатів соціологічного дослідження. В тому дусі, що нарешті дістала розголосу суща правда, яка досі у нас приховується. Або підступно замовчується.

         А все тому, що народ висловився прямо і вимогливо іншим крилатим питанням, а саме - а судді хто? Воно дійсно не нове і здавна широко відоме та вживане, але сьогодні набуло у нас, виходить, надзвичайної актуальності. Бо головний висновок, який зробили соціологи зі свого опитування, звівся ось до чого: «У судовій реформі основне для українців – кадрове оновлення». А як інакше, якщо 62 їх відсотків дотримуються нині такої думки. В той час, коли, скажімо, на підвищені зарплат та гарантій суддям наполягає лише 2.3%. І ще один цікавий, а швидше принциповий і симптоматичний момент – 41 відсоток опитаних вважають, що при доборі та відборі нових суддів довіряти слід винятково міжнародним експертам. Доморощеним ні в якому разі. Інша річ, що паралельно 61 відсоток опитаних вимагають «ретельної перевірки під відповідальністю особисто Президента Володимира Зеленського і його Офісу майнових декларацій суддів  - з подальшим, ясна річ, прийняттям рішень про їх перебування на посадах». Як підсумував доктор юридичних наук Михайло Жернаков, «вочевидь кваліфікаційне оцінювання стоїть у пріоритеті уже не тільки для західних партнерів, а давно насправді і для самих українців». Зауваживши при цьому, що «чого не можна сказати про вітчизняну судову верхівку на жаль».

   СЕРЕД ТИХ же, хто на публікацію «Фермера Придніпров’я» відгукнувся прямим закликом «негайно прийняти до виконання вимоги опитаних», може навіть сприйняти діючій наразі українській владі «за наказ громадян країни» домінував сільський народ. Чи не тому, що саме він натерпівся від судового свавілля в останні літа по самісіньку зав”язку. Відповідаємо: не сумніваємося ні на йоту, що саме тому. Як перш за все прокоментував ситуацію мешканець села Саксаганське в минулому Криничанського району Владислав Грушка, «не сьогодні, так завтра терпіння лусне, бо зла та обурення нагромадилося через край». А що майже з відчаю ось так заявив Владислав Олександрович, зрозуміти його можна. Шостий рік пішов, як у грудні 2018 троє розбійників жорстоко розправилися з його батьком, фермером Олександром Грушкою. До речі, й депутатом на той час райради. Увірвавшись у приватне житлове помешкання, бандити зі зброєю та ножами спочатку заходилися катувати Олександра Федоровича. Бити в обличчя та скрізь по тілу, а насамкінець, змотуючись геть, встромили у груди і серце по рукоятку ножа.

   І все це чинили, як навіжені, на очах двох малолітніх внуків Грушки, дружини його і дочки та зятя-іноземця. Останні напередодні Різдва завітали у гості до батьків. Та і дружину, і дочку, і зятя, і навіть дрібних діточок бандюги туго пов’язали, аби ті «ні кроку ні туди, ні сюди».

   Відразу за слідами жахливого кривавого розбою кілька явно підозрілих моментів привертали увагу. Розбійники над усе наче домагалися доступу до сейфу з коштовностями та грошима, однак не приховували, що налаштовані й покінчити «при цій нагоді» з Грушкою. Один з трійки нападників перебував з кимось на постійному зв’язку і врешті-решт навіть зв’язані «свідки» почули команду, яка прошипіла у рації: «Мочіть, забирайте його тачку і валіть!» Отож розбійники діяли також за чиїмось ще й замовленням. Це з одного боку. А з іншого «дивував» той факт, що визнаний згодом ватажком банди працівник місцевого закладу позбавлення волі Валентин Канівець утік з місця злочину на кимось поданому йому авто і як крізь землю провалився. А двоє інших поплічників поночі пішки подалися в сусіднє Кам”янське – а це за п”ятдесят з лишком кілометрів від Саксаганського. Більше того, їх двічі два різні наряди поліції перестрівали, допитували, хто такі і куди путь тримають, і… відпускали геть, не зауваживши нічого підозрілого.

Далі ж родина загиблого, а разом з нею і обласна Асоціація фермерів ніяк не могли збагнути, чому слідство довірили хай і спеціальній прокуратурі, але з пропискою в сусідній області, а вона «неквапливо, в’яло», як говорить сьогодні Владислав Грушка, здійснювала пошуки злочинців. Знайти їх навіть змогла лише під постійним тиском  правничо-юридичної служби фермерської Асоціації. Що слідство тривало потім вісім місяців, можна було сприймати за норму певно. Тільки чим воно скінчилося, спокійно уже сприймати навряд чи могло вистачати духу і сил. Уявіть собі, справу «злили» у суд міста Полтави, а той не знайшов підстав тримати під вартою Канівця-головоріза – відпустив «на усі чотири боки з Богом». Двох інших, Володимира Божаткіна та Данила Павлюченка, на той момент ще й не притягували до відповідальності, наче їх і не було під час розправи з Грушкою. Їм навіть не повідомляли тоді ще, уявіть собі, підозри…

ТА В ЦІЙ історії стався жаданий переломний момент, коли фермерська спільнота регіону домоглася, аби справою неодмінно зайнялася прокуратура області – «і ні про які інші варіанти, тим паче компроміси, і чути не хочемо». Якихось троє більше, ніж виродків-негідників зухвало й жорстоко позбавили життя авторитетного власника фермерського господарства, і що, їм зійде це з рук, які по лікті в крові, чи як розуміти? І чи надіятися зрештою на звершення справедливості? Так от, не перевелися ще в прокуратурі - бодай де-інде, а у Дніпрі точно – благородні, сумлінні й самовіддані своїй місії поборники права і закону. Тут слідчі прокуратури на чолі з Юрієм Науменком зуміли провести настільки прискіпливе і безпрецедентне вивчення усіх обставин злочину, що його фіналом став резонансний процес у Баглійському суді, який назвали відразу «безпрецедентним за останні двадцять п’ять літ». Прокурорів, якщо хочете знати, одні колеги вітали, а інші заздрили: рік тому, у січні минулого, на пам’яті нинішніх борців за правопорядок на Дніпропетровщині вперше убивць рішуче засудили на довічне ув”язнення. Усіх трьох як під гребінку.

Це для багатьох в області стало «подією, котрої не чекали і котрої навіть не повинно було відбутися» - ось так і не інакше, якщо хочете знати. Але як це розуміти? – запитаєте ви. А так розуміти, що вирок не інакше, як для багатьох став мов кип’яток на голови. В усякому випадку невідомо ким була запущена «тверда думка, що перегляду гучного судового рішення не уникнути». А коли засудженні подали апеляційну скаргу і спромоглися миттю найняти чотирьох адвокатів, фермерська спільнота області все одно, що «затаїла подих і усіма фібрами своїх душ відчула небезпеку», як розповідав глава обласної Асоціації фермерів Анатолій Гайворонський.

-Що й підтвердилося з першого ще у червні минулого року у цій справі засідання апеляційного суду під головуванням Андрія Мазниці, - вважає син вбитого фермера Владислав Грушка. – Адже адвокати убивць більше, ніж дві години морочили членам судової колегії голови, вказуючи ніби на ймовірні на їхню думку «суттєві порушення законодавства слідством та судом першої інстанції, котрі мовляв викривлено констатували висновки». І судді це «якщо і не сприймали за чисті монети, одначе неприховано зацікавилися нав’язаною адвокатами дискусією і навіть заохочували її».

Чим «дивували» і прокурора Юрія Науменка, який підтримував у суді державне обвинувачення. «Під час слідства зібрано  велику кількість речових та інших доказів, - заявив він тоді журналістам, - які свідчать про причетність засуджених на довічне ув”язнення до злочину в садибі фермера Грушки, і піддавати їх сумніву суд не мав підстав. Тим паче, що достатня кількість і експертиз та свідчень свідків однозначно на боці досудового слідства». 

Ситуацію в  апеляційному суді зі свого боку коментував адвокат рідних Грушки Дмитро Уманець. Він заявив, як відрізав, що захист трьох бандитів як і «в суді першої інстанції, знов обрав тактику навмисного затягування розгляду справи по суті, аби рано чи пізно звести її нанівець». Уманець висловив думку «що суд задовольняє усі клопотання противної сторони, аби наплутати сім мішків гречаної вовни, а в разі скасування вироку однак убезпечити себе від претензій суду касаційної інстанції». Такої  коротше «соломки» підсипати. А що, цілком не безпідставна підозра.

Яку  автор цієї публікації може підтвердити зі свого боку, оскільки брав участь у кількох подальших засідань під головуванням судді Андрія Мазниці. Їх відбулося більше десяти, хоч на моє переконання апеляційний суд  ще до осені минулого року міг і мав остаточно розставити крапки над «і». Однак не розставив до цих пір. І лише тому, що аж бігом задовольняв усі відверто хитрі забаганки захисників убивць. Це була, як на мене, якась гра «в підкидного» чи «жмурка»: ті знаходили нові і нові «прорахунки слідства та Баглійського райсуду», а апеляційний суд відразу покірно погоджувався їх переглядати. Повірте, вигляділо це як цирк, даруйте, але судочинці не соромився цього.

Такий прилад: чергове засідання переноситься, позаяк захист наполіг повторно заслухати ще одного свідка, точніше залученого слідством понятим при огляді авто, на якому «тікали» Валентина Канівця. Той являється і мало не обурюється, навіщо його вкотре тривожать? Адже він уже «все, що бачив і знав, розказував, і не один раз, а зараз навіть багато чого забув, оскільки діло було більше чотирьох років тому». І що, нічого не уточнить, нічого нового і не доповнить? Нічого! Суд, не допитуючи, відпускає такого свідка, а адвокати засуджених одразу висловлюють клопотання ще й зовсім іншого викликати.  Котрий ніби неодмінно внесе ясність, яку, як на їх думку, проігнорувало як досудове слідство, так і судове в першій інстанції. І колегія суддів під козирок бере «білими нитками штопану фактично приховану команду».

Ось тільки після тривалої перерви нарешті ніби останнє засідання суду несподівано не відбувається. Чому? Цитуємо дослівно повідомлення все того ж «Фермера Придніпров’я»: «Лише зараз виявилося, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України рішенням ще від 23 липня 2018 року за №1301/ко-18 визнала суддю Апеляційного суду Дніпропетровської області А. Мазницю таким, що не відповідає займаній посаді і тому рекомендувала Вищій раді правосуддя розглянути питання про його звільнення з посади». Уявляєте? Та насправді Мазницю відрядили з його Апеляційного суду Дніпропетровської області в Дніпровський апеляційний, де він вісім з гаком місяців і розглядав апеляційну скаргу убивць фермера О. Грушки. Незважаючи, виходить, на те, що «залишався одним з кількох суддів даного суду, які позбавлені права на здійснення відповідних повноважень».

Адже дійсно безглуздо та бездарно товкли і товкли воду у ступі, і умили руки: тепер призначається новий склад колегії, а він має почати слухання за повторним колом. Від «А» до «Я» по-новому. Знову певно за принципом довгограючої грамплатівки. і ви дійсно повірите, неначе така прикрість трапилася випадково чи й помилково? Та ні в якому разі! Ми стверджуємо, що умисне і не безкорисно. Цілком можливо, що й на замовлення когось досі зовсім невідомого і прихованого. А якщо ж Дніпровський апеляційний суд на чолі з його головою Наталією Деркач заперечуватиме і навіть захищатиме свою у даному випадку честь та гідність, то однозначно така ціна його честі і гідності. А ось професіоналізм та сумління служителів непідкупної Феміди й ламаної копійки явно не варті. Отим відомим віником гнати пора геть такий суд, щоб уже сьогодні його і духу не було.

ТИМ ПАЧЕ, що цей Дніпровський апеляційний щойно й не нами уже, а Верховним Судом України що називається по самісінькі вуха небезпідставно втокмачений у багнюку. Щоб зрозуміти, за які «заслуги», давайте пригадаємо публікацію «Сільських вістей» «Узаконена змова», яка була вміщена у номері від 25 липня минулого року. Коротко нагадуємо: пройдисвіт Артур Погосян, стрімголов утікаючи з Україні на свою батьківщину, спершу ошукав успішне у селі Оленівці Магдалинівської громади фермерське господарство Михайла Ручика та його сина Кирила і зятя Сергія Лебедя. Умовив їх аж на цілих 50 літ взяти в оренду його три земельні паї - разом 32 га. Але наполіг погодитися виплатити йому оптом наперед – за півстоліття тобто – орендну плату. Хоч річ зараз не про неправомірну забаганку Погосяна: наші фермери то вдарили з ним по руках і уклади Договір на цей рахунок. А пізньої осені 2018 року, коли Погосяна і сліди тут прочахли, раптом дізналися, наче цей Договір вони з ним розірвали. А тому останньому ніби нічого не залишалося, як чи не на таких же умовах… «перепродати» земельні паї іншому по-сусідству ФГ «Дніпровські чорноземи».

Що це була підступна афера, «СВ» і розповідали у згаданій  публікації. І про те також, що у неї були посвячені власники ФГ «Дніпровські чорноземи». Особливо враховуючи, що один з них – Сергій Дудка - раніше був державним реєстратором майнових прав, а паї чомусь викупила його мати мешканка аж Полтави. Щоб згодом «розбити» їх на шість нових окремих ділянок з новими, ясна річ, кадастровими номерами і передати своїй… невістці Яні Дудці. Себто дружині… Сергія Дудки. Зрозуміли? Заплутали «по самісіньку зав’язку» - спробуй тепер віднайти в натурі ділянки Погосяна!

Та ми про інше далі. Про те, що Михайло Ручик з сином і зятем подали позов до суду «визнати дійсними договори оренди, укладені ними з Артуром Погосяном, та витребувати паї останнього із чужого володіння». Цей позов з квітня 2019 року і почав розглядати Магдалинівський районний. І більше, ніж чотири роки тож намагався встановити істину. Правда, з кількома перервами, одна з яких тривала понад рік. Тому що насправді суддя Тетяна Ковальчук, як переконливо доводив адвокат Ручиків Євген Падашуля, старалася навпаки чим далі відходити від істини. Уже хоч би тому, що договори Ручиків довго не знаходила підстав вважати достовірними, а ось договори матері Сергія Дудки у неї не викликали сумнівів. Викручувала і викручувалася сама, блукаючи між трьома, образно кажучи, паями. Врешті-решт Падашуля підготував до Вищої ради правосуддя скаргу на Тетяну Ковальчук «щодо несумлінного виконання процесуальних повноважень, щоб припинити недобросовісне  поводження опонентів Ручиків», а справа благополучно перекочувала у знайомий нам Дніпровський апеляційний суд.

   Він і довершив цю історію ну дуже оригінальною «жирною крапкою». І відверто просто, навіть «віртуозно» та хвацько, глузливо: не кліпаючи очима, «залишив поза увагою в законному порядку зареєстровані три договори оренди паїв Погосяна, укладені фермерами Михайлом і Кирилом Ручиками та Сергієм Лебедем, наче таких договорів не існувало в природі, а значить і кінці у воду. Ні, не зовсім у воду: адже договір, який наче підписувала теж з Погосяном полтавчанка Наталія Дудка, «відповідно став… єдино існуючим». Цього юрист- адвокат Євген Падашуля й поготів не міг стерпіти. Він звернувся безпосередньо у Верховний Суд України І ось за його скаргою Верховний у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалив наступне: «Постанову Дніпровського апеляційного суду в частині  відмови в задоволенні позовних вимог членів ФГ Михайла і Кирила Ручиків та Сергія Лебедя до ФГ «Дніпровські чорноземи» про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до апеляційної інстанції».  І ніяких заперечень, тим паче спростувань: «Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає».

Ми з цього природу тепер підсумуємо єдине: служителі сліпої Феміди з Дніпровського апеляційного за тривалий час шахрайських судових розбірок так і не спромоглися на справедливий вирок у справі, істина якої наскрізь світиться. А чому не спромоглися, здогадатися не важко. Читайте задруге дану нашу публікацію, і переконуйтеся в цьому: вони і не хотіли верховенства правосуддя. Як мінімум підкуплені намагалися все звести нанівець і благополучно поховати.

                                                                                    Микола НЕЧИПОРЕНКО.

P.S. А наш сайт «Фермер Придніпов’я» знову взяв і продублював ще одну голосну сповідь, яку спеціально для «Української правди» підготувала суддя одного з райсудів Полтави Лариса Гольник. Швидше відкриту заяву, яка теж чомусь не отримала належного резонансу в суспільстві, а ось серед сільського населення Дніпропетровщини знову «збурила неабиякий інтерес». У ній йдеться про те, «як вищі судові інстанції ганьбили і ганьблять до цих пір себе і державу». Читаємо: «Вища рада правосуддя у судовій системі ключова. Від неї залежать призначення, переведення і звільнення суддів, притягнення їх до дисциплінарної відповідальності та відсторонення від судочинства. Вона ж призначає і звільняє також членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів, яка здійснює добір на вакантні посади судочинців та оцінювання придатності уже діючих. Однак попередні склади обох органів потурали покручам у мантіях, захищали одіозних представників суддівських кланів, забезпечували замість вигнання їм почесні відставки – із запаморочними вихідними допомогами та довічним грошовими утриманнями».

   Коротше, бунтарка Лариса Гольник згодна, що потреби перезапуску як  ВРП, так і ВККС стали очевидними. Що й відбулося останнім часом з гучними обіцянками. Та читаймо далі: «Перші ж кроки «оновлених» ВРП та ВККС не справджують очікувань суспільства і багаторічних зусиль ніби реформаторів. Процес реформи має забезпечити Етична рада судочинців. А вона «глибоко» усвідомила, що й для чого робить. В результаті «за бортом» опинилися перш за все судді,  прокурори, детективи НАБУ, які конкретними справами довели свою незалежність та непідкупність. І, навпаки, «зелене світло» отримали судді з сумнівними судовими рішеннями та надмірними також сумнівного походження статками. Більше того, й зі зв’язками з фінансово-промисловими та  корупційними групами і фактами прислуговування інтересам «системи».

   Як не сумно, люди добрі, а  висновки Лариси Гольник звелися, знайте, до того, що «в доступі до правосуддя українському люду наразі відмовлено».

                                                                                                         М. Н.