Акти громадянської непокори у Соцмісті

                                                                                                                     ЗГАДАЙМО, ДРУЗІ, ПЕРЕЖИТЕ

Соцмісто – не просто один з мікрорайонів Кривого Рогу. Це його другий, «новіший» центр, який справді рівно посередині міста, що тягнеться з півночі на південь понад 120 кілометрів. А якщо «новіший», значить, що забудований у розквіт радянської епохи і так званого розвинутого соціалізму. Тобто «все для людей» і за принципами «радянського способу життя». Власне, у ті роки чи не у всіх  містах Союзу РСР з”являлися житлові масиви-мікрорайони, які називали Соцмістами. І якими потім пишалися як свідченнями процвітання Країни Рад. Але для Кривого Рогу його Соцмісто було дійсно більше, ніж мікрорайон. Воно уособлювало особливу роль «столиці» залізорудного басейну та її винятково в соціалістичній державі щасливу й заможну для народу долю. Як писав колись ще В. Маяковський, «у радянських власна гордість - на буржуїв дивимося звисоку».

І от одного ранку уже майже 60 років тому, у червні 1963-го, з південної околиці Кривого Рогу і до його центру стукотів на рейках трамвай найдовшого тут маршруту. Пасажири переважно дрімали: серед них переважали робітники двох гірничо-збагачувальних комбінатів, які поверталися з нічних змін додому. А з кінця в кінець їхати треба було довгенько. Одначе цього разу нудьгувати пасажирам не довелося. Серед них виявився солдат строкової служби, якого відпустили у короткотривалу відпустку на батьківщину. Солдат же є солдат: вийшовши через КПП військової частини, він одразу натрапив на літню віком жіночку, яка торгувала з-під поли самогоном. Солдата вона «уважила», а того, певно відвиклого від алкоголю, швидко «розвезло». У вагоні трамваю запалив він цигарку, а тут ще й попереду сіла молоденька дівчина. Ясно, «зацікавила» вона солдата. Трохи роз”язано він намагався познайомитися з нею. Коротше, хтось з пасажирів не стерпів і зробив хлопцеві зауваження. Не гарно, мовляв, ведеш себе. А хлопець як не чув.

Та вже за кілька хвилин солдат покірно замовк. Треба такому статися: на одній із зупинок до вагону зайшов міліціонер – як потім з’ясується, на прізвище Панченко. Він швидко збагнув, що у салоні відбувається і ніби як не міг у даній ситуації залишатися стороннім. Підійшов і попередив солдата, що «якщо той не припинить порушувати громадський порядок, йому буде гірко». Солдат це збагнув. Все гаразд, інцидент вичерпано? Пасажири відразу мов і забули про нього.

А тим часом трамвай, минувши прохідну заводу «Криворіжсталь», вибіг на проспект Металургів Соцміста. До кінцевої зупинки зоставалося два чи три квартали. Одначе прикра «історія» несподівано для людей отримала «дивне» продовження. Міліціонер Панченко того раннього ранку теж виявився у стані, як потім напишуть, алкогольного сп’яніння. І очевидно, що доволі відчутного. Адже зрозумівши, що «грізний» порушник на кінцевій вийде з трамваю і як крізь землю провалиться, міліціонер вирішив негайно затримати його. Ось так захотів захмелілий міліціонер Панченко. Згодом йому цю спробу зарахують в провину уже з тих міркувань, що військовослужбовця за тодішніми правилами затримати міг лише військовий патруль. «Цивільному» міліціонеру робити це закон не дозволяв. Але «зірвавшись», Панченко уже не зміг зупинитися. Річ у тім, що солдат «відчув смалене»: замість десяти діб відпустки потрапить чого доброго на десять діб у міліцію. Тому вистрибнувши з трамваю мало не на ходу, кинувся тікати. А Панченко з вигуком «Тримайте хулігана!» погнався за ним слідом. Почалася погоня.

Швидше всього, наляканий рядовий Радянської армії утік би, бо вмить протверезів, і ми не розповідали б про несподіваний бунт мешканців Кривого Рогу, який тоді ніби неочікувано дуже спалахнув все одно, що від запаленого сірника. Але кінцева зупинка трамваю була в самісінькому центрі Соцміста, а тут несли службу чергові інспектори Дзержинського відділку міліції. За одними даними їх було троє, за іншими п’ятеро. Та головне, що ці міліціонери явно зопалу, але азартно і дружно кинулися помагати колезі затримувати утікача. Згодом будуть виправдовуватися, наче подумали, що Панченко переслідував ну вкрай злісного правопорушника. А «виправдовуватися» прийшлося: адже аби «не дати зникнути хлопцю у військовій формі», один з міліціонерів посмів вийняти з кобури пістолет і стріляти навздогін «бандиту». На проспекті поруч з ринком, до речі, де коли-коли, а ранками народу вирувало завжди більше, ніж треба. Це й скінчилося неабиякою «неприємністю»: міліціонер поранив двох молодих людей, юнака та дівчину. Народ кинувся потерпілим на допомогу. Знайшовся серед них лікар, котрий зупиняв кровотечі і наказав негайно викликати швидку. А в цей час уже не тільки пасажири фатального трамваю, а цілий натовп як перехожих, так і відвідувачів ринку зібрався на місці «кривавої пригоди». Їх обуренню поведінкою - чи вчинком - інспекторів міліції не було меж. Здійнявся такий крик, зойк та галас, що збігався і збігався сюди люд як на пожежу.

А оскільки ж бойові стражі правопорядку, не вельми чомусь реагуючи на те, що поранили невинних і випадкових, продовжували завершувати свою «операцію» і врешті-решт наздогнали та затримали солдата. Звалили його на землю. Кажуть, що і вдарили кілька разів ногами «під дих», хоч письмових свідчень на цей рахунок немає. Тепер же для більшості в натовпі не було ясно, що бідолашний вояка скоїв чи чим завинив, і тому більшість взялася захищати «полоненого». Знайшлися навіть смільчаки, які спробували виручити,  відбити  затриманого. Хай і не бійка, а сутичка дійсно зав’язалася. І наряд міліції нічого іншого не придумав, як поволокти солдата у райвідділок МВС. Благо він був поруч. А це виявилося черговим «помилковим» рішенням служивих. Будівлю міліції на «знервований» подив правоохоронців, які явно перебували в екстазі уже, оточили збуджені через край городяни. Насамкінець вони ще й натовпом заблокували вхід до відділку. Є неспростовні дані, що солдата за зачиненими дверима заходилися бити – ніби як з відчаю, бо «де він взявся на нашу голову, яку тепер навряд чи погладять». Були й свідки тих подій, які на власні вуха чули, як солдат кричав та стогнав від болю.

А далі? А далі журналіст Пономарьов у міській газеті наступного дня писав, наче «зграя розгарячілого народу захопила телеграф і намагалася зв”язатися з Москвою, причому з самим Микитою Хрущовим». За офіційною ж версією ніякого захоплення не було або воно людям не вдалося, одначе «телеграму в Кремль на ім’я Хрущова було дійсно подано, але виконуючий обов’язки прокурора міста Закоморний заборонив її відсилати». Намагалися, коротше, замовчати, приховати бунт, як відразу нарекли «вияв громадської непокори» мешканцями міста – вирішили «не виносити такого неприємного сміття з Соцміста». Принаймні не спішити з ним. Сподіваючись, що «до ранку народ вгамується, ситуація заспокоїться», а тому навіщо квапитися поперед батька в пекло? Навіщо накликати на себе і місто недобру славу!

Наполягав на цьому в першу чергу міськком компартії. Одначе тодішній начальник міського управління КДБ – Комітету державної безпеки – Микола Кучма виступив проти «подібних незаконних дій». І зі скрипом зубами «інформацію про бурхливі події в Кривому Розі доставили в столицю спеціальним літаком», відрядивши для цього одного із замів прокуратури Тараса Афанасьєва.

Сьогодні ж можна з упевненістю твердити, що у центрі – у Москві – не вельми спершу переполошилися і не дуже гримали «навести порядок». Схоже розцінили «акт громадської непокори» як «спонтанний спалах людського гніву локального значення, котрий виїденого яйця не вартий». А оскільки з Дніпра секретар обкому КПУ Микита Толубєєв послав своїх «бійців» втихомирювати суто стихійних ніби бунтівників, то вважали, що цих «заходів» буде досить. А воно спокійних та мирних перемовин з «повстанцями» не вийшло. Вперше ті на повен голос тут дали зрозуміти, що справа не лише в одному конкретному випадку з солдатом строкової служби. А і в тому також, що міліція у Кривому Розі «останніми роками веде себе брутально і навіть як кубла розбійників та хуліганів по відношення до людей». Уже не можна ніби терпіти її безмірного зухвальства та насилля, а також «пихатого й злобивого поводження». Як знову таки єдина тоді у Кривому Розі міська газета написала, «мітингарі вимагали негайного покарання стражів правопорядку, котрі розперезалися, на їх думку, далі нікуди, арешту та віддання до суду за перевищення своїх повноважень з повідомленням про це в пресі і по радіо». Обкомівські ж посланці про подібне не доповідали, але не змовчали, що «розгніваний натовп вимагав видати для самосуду злочинців в погонах».

І тоді у Кривий Ріг прибув один з заступників Генпрокурора республіки. До натовпу, що не розходився і продовжував вирувати третю добу, звернувся він з балкона другого поверху міськуправління МВС. І чи то не зорієнтувався, «з ким мав справу», як згадували потім очевидці, чи «вважав свою посаду зампрокурора України дуже грізною, котру слід боятися, як вогню», «обізвав протестувальників хуліганами і негідниками». Пославшись на Кримінальний кодекс, далі ж пообіцяв «жорстоко покарати злодіїв, які затіяли цей бунт у славному робітничому місті». На цю погрозу з натовпу на балкон полетіло каміння. Один камінь поцілив у голову зампрокурора. Розбив не лише її, а й окуляри. Настільки ніби поранив, що високого київського посадовця негайно літаком відправили додому в елітну лікарню для вибраних Феофанію.

Від заступника Генпрокурора і сліди прочахли, а у Кривому Розі «мирний перебіг події на цьому скінчився». З усіх кінців басейну на Соцмісто до Палацу металургів звозилися міліцейські підрозділи ледве не у повних складах. Один з полковників міськуправління МВС на прізвище Чорний згадував, що звезли «не менше півтисячі особового складу». А уже в процесі «авралу» і почалися заворушення. Як писала навздогін все та ж міська газета, «прибуття кожного міліцейського підрозділу викликало наростання обурення демонстрантів». І правда полягає в тому, що як міліцейські чини, так і їх підлеглі тут вважали, що «безпідставно зневажено їхню честь, нахабно заплямовано їхні мундири» і так далі. Тому зважилися приборкати бунтарів, а в результаті збурили навкруги усіх сутичками та й бійками. Коли стражам правопорядку дійсно діставалося більш, ніж на горіхи.

І тоді – що ви думаєте? – зчинилася й стрілянина. Кажуть, наче підполковник все з того ж міського управління МВС Огурцов з’явився до Палацу металургів в цивільному одязі, і коли молоді та дужі хлопці не пустили його у вир подій, відтіснили геть і не реагували на гнівні вигуки «Розійтись!», підполковник і дав команду стріляти. Забігаючи наперед, скажемо: офіційно повідомляли, що убито було четверо, а поранено 15 чоловік. Але авторитетний у місті Петро Саворський, директор одного з гірничих комбінатів, знайшов за потрібне признатися землякам, що насправді загинуло семеро криворожан, а зазнали тяжких поранень і травм 36-ть.

Справа у тім, що розгорілися «запеклі баталії»: послідував наказ натовп розігнати. Розділили міліціянти свої сили на два загони-напрямки і намагалися найзатятіших зачинателів непокори ще й загнати та заблокувати у приміщенні Палацу металургів. Але бунтівливий натовп з обох боків відбив натиск, більше того – перехопив «ініціативу» і «пішов у наступ». Погнав міліцейські «загони» у бік районного управління МВС. Правда, офіційно згодом твердилося, наче стражам правопорядку було наказано відступити до свого районного відділку. Так чи інакше, а врешті-решт більше сотні командирів-міліціонерів і рядових «забарикадувалися у приміщенні відділення і зайняли кругову оборону». Яку «кілька тисяч» повстанців прорвали, і читаємо сьогодні в офіційній довідці наступне: «Повстанці проникли в приміщення райвідділення МВС, перерізали кабель телефонного зв’язку, викидали на вулицю сейфи та документи, останні палили». Одним міліціонерам не залишалося нічого іншого, як зосередитися в коридорах, куди не долітала каміння, а другі сховалися у підвалі і стріляли по людях звідти». Тим же підрозділам правоохоронців, які перебували на зовні, пробитися на виручку оточеним колегам можливості не було: бунтівники теж поділилися, але аж на чотири групи, і здолати їх своїми силами міліції явно не вдавалося. Бунт набув загрозливих для силовиків меж. Ще трохи, і…

Перший секретар Криворізького компартійного міськкому Олейников у паніці практично почав просити «використати війська», а один із секретарів обкому Чебриков і прокурор області Чубар підтримали його. У Соцмісо рушили підрозділи танкової армії, гарнізон яких розташовувався на отій околиці, з якої бідолашного потерпілого солдата напередодні  пустили у відпустку і про якого, схоже, уже й забули. А  слідом у Кривий Ріг автотранспортом з області прибули бійці внутрішніх військ. Стало ясно, що бунтарі приречені. Оточені міліціонери одразу відчинили двері і напрочуд сміливо вибігали у двір, хапали усіх підряд «повсталих і тепер гнаних». Солдати внутрішніх військ же познімали ремені і «лупцювали людей по чому попадали». Двох мало не забили до смерті – для їх порятунку навіть викликали «медичних світил» з Києва. Під обід четвертого дня повстання, яке згодом увійде в історію Кривого Рогу як «Бунт на Соцмісті», було придушене. Ще точніше – розгромлене. Затримали і кинули в буцегарні щонайменше 86 учасників супротиву. Хоч місцеві краєзнавці уточнюють, що це стільки остаточно залишили під арештом. А за гарячими слідами затримали спершу понад дві сотні осіб. Розправу ж довершили судові процеси. Вони мало не півроку – показово! - тривали у Будинку культури заводу «Комуніст» на вулиці Комуністичній. Цікаво, що лише 12 чоловік отримали грізні вироки до 10 років суворого режиму. А 41-го бунтаря засудили «як злісних хуліганів, яких до таких злочинів довела пиятика». Тобто ніби горілка винна – «затуманила» людям голови. Думаємо, цим самим принизили горду й багаточисельну армію бунтарів.

І ми тепер вперше вирішили повідати власну версію, у якій переконанні і не сумніваємося, чому в розпал «розвинутого» в СРСР соціалізму, у Кривому Розі стали можливі антидержавні заворушення «гвардії робітничого класу - металургів і гірників». Зробити такий аналіз сьогодні, як на нас, актуально уже тому, що це дасть змогу зрозуміти і причини нинішньої війни, з якою прийшла в Україну фашистська росія, і природу відсічі та опору, які зазнають окупанти від українського народу. Сподіваючись, що ясність внесе порівняння «способів життя» у Донецьку і Кривому Розі, що домінували ще недавно там і тут.

Сталося так, що автору цієї публікації у сімдесяті літа минулого століття спершу три роки довелося жити і працювати в Донецьку, а потім три в Кривому Розі. У містах, які ніби споріднені. Перший центр вугільного басейну, другий – залізорудного. Так от, Донецьк запам’ятався пихатим і самозакоханим. Чи не найкращий ніби в масштабах України і економічний, і науковий, і культурний центр. Зовні справді нагадував мало не перлину. Хвалилися, наче більше від усіх висаджують тут троянд. А ось глибоко в душі, якщо так можна сказати, прогнилим був Донецьк, поверховим і напівбандитським. З вуст начальника Донецької обласної міліції восени 1971 року я особисто чув, що у той час на 5 мільйонів мешканців Донбасу нараховувалося понад 760 тисяч судимих. Якщо відкинути дітей – який відсоток буде? Отож! А судили тоді по заслузі. Може що декого й за крадіжки шапок з голів перехожих, як Віктора Януковича приміром, але по заслузі. То якого пошибу негідники могли у 2014 році зустрічати там росіян з розпростертими руками, здогадатися чи уявити не важко. Пам”таю ще я, як знаменитий Олексій Стаханов голосно вигукував: «Коли навколо Юзівки почали виникати вугільні шахти, сюди вся Курська губернія перебралася». І з посмішкою докидав, що український селянин під землю не поліз. А й справді йому і на землі зверху було не кепсько. Сільська Луганщина, скажімо, довго залишалася і залишається досі україномовною.

І зовсім інший Кривий Ріг. Зовні навпаки простенький і скромний, майже периферійний. Відверто робітничий: вранці виходиш на транспортну зупинку – народ у робах заповнює салони трамваїв, тролейбусів і автобусів. Тим часом внутрішньо місто з одного боку приязне і добре, щире, а з іншого його люди явно були наділенні почуттями власної гідності. В обиду себе не давали. З тих, хто не звик кланятися пихатим клеркам і чиновникам, готовий завжди стояти за свою честь і честь своїх рідних та близьких. Тут історично склалося так, що на рудники, шахти і заводи басейну багато літ поспіль з”їжджалися вихідці з Дніпропетровської області, а також сусідніх Кіровоградської і Херсонської. А в другій половині минулого віку у Кривбасі заходилися зводити одразу чотири гірничо-збагачувальних комбінати. Це була велика епопея суто за тодішніми традиціями всеукраїнських ударних комсомольських будов. Західні області України – Львівська, Івано-Франківська, Рівненська, Волинська і так далі – здійснювали, як тоді говорили, шефство над ними. Отож молоді і завзяті хлопці та дівчата звідти їхали сотнями й тисячами «за путівками комсомолу казки робити дійсністю». Від тих пір Кривий Ріг й поготів став та залишається до цих пір українським містом.