Неймовірна історія про цвинтар, взятий в оренду для особистого господарства

Микола Нечипоренко 04.06.2022 538

    КОРДОНИ

Картина сторожового козацького посту біля села Романкове..

Було-було, але такого тут ще й не було. Уже й не раз, не двічі і не тричі, а безліч разів, побачивши з двору своєї приватної садиби, як до тутешнього кладовища, котре на околиці Кам'янського (колишнього Дніпродзержинська), наближається знов, вкотре чи чергова, даруйте, похоронна процесія, місцева мешканка Людмила Циганок вибігала їй навперейми і намагалася зупинити. Готова була лягати поперек дороги, аби тільки не пустити на цвинтар народ з небіжчиком у труні. Молила й просила, закликала і благала, умовляла людей не чинити святотатства, «глуму над памяттю тих, кого поховали тут раніше». На якийсь час це ніби діяло, і нові похорони обминали старе кладовище. Наскільки давнє, що ще років десять тому лишалося не просто закритим, а навіть немов і забутим назовсім. Останні років зо пять Людмилі Циганок усіма правдами і не правдами, також ціною власного здоровя вдавалося оберігати від знищення, як вона каже, майже пяти сотень горбочків-могил. По всьому периметру цвинтаря на плитах його огорожі повісила таблички з написами про заборону будь-яких тут «свіжих» поховань.

Та з недавніх пір знову унадилися хоронити померлих на старому кладовищі – поверх, як пояснює все та ж Людмила Іванівна, давніх захоронень. Як ось і цими днями прибула сюди похоронна процесія та майже штурмом відчинила ворота цвинтаря. Під «прикриттям» наче  міліціонерів, для «маскування переодягнених у цивільне», а що ще й на чолі раптом «з охоронцем в особі одногоі з заступників голови Дніпровської у місті районної ради Віктором Задорожнім», так це точно. Що вкрай і обурило жінку. Людмила Циганок, покликавши на поміч свого чоловіка, вийшла поперед траурного гурту і нагадала йому, що «здійснювати тут поховання не можна». А далі спробувала заручитися саме підтримкою Задорожнього. Мовляв, хто-хто, а він, заступник з питань комунального господарства, знає про це. «Скажіть їм, Вікторе Кириловичу», - попросила жінка. Одначе замість підтримки почула докір на свою адресу. А як ти зможеш, сміявся в обличчя чиновник з райради, завадити чи не дозволити їм – і кивнув на людей, – бо й хто ти така, щоб заважати убитим горем проводити в останню путь свого небіжчика?

З відчаю, обиди і гніву та й від безсилля і вчинила Людмила Циганок на цей раз відчайдушний вчинок – стрибнула у свіжовириту могилу-яму. Якщо так, то хороніть разом зі мною, ще живою! – вигукнула. Здійнявся лемент, плач і крик. Дійсно підозрілі, хоч і у цивільному, дужі хлопці заходилися діставати жінку з ями. Точніше, силоміць витягати її звідти. То не хтось інший, запевняє Людмила Іванівна сьогодні, а Віктор Задорожній командував цим «процесом». А поміж командами встигав пояснювати людям, що «не слухайте її, вона зараз тут (тобто Людмила Циганок – Авт.) ніхто, оскільки оренду території кладовища, це ось я знаю точно, їй не продовжили»! Навіть оголосив, що самоправству подружжя Циганків на цьому цвинтарі прийшов кінець» -- відтепер і надалі «не варто їх боятися»!

Для початку внесемо ясність, хто ж така Людмила Іванівна Циганок? За освітою історик, багато років поспіль працювала науковою співробітницею в музеї історії Кам'янського, а насамкінець і очолювала його. Згодом же пенсіонерка. А жила вона у приватному секторі на околиці міста, який колись лежав тут «глибоко в степу» окремим селищем. Ще піввіку тому залишався за межами міста. Отут і народився Юрій Григорович Циганок – чоловік Людмили Іванівни. То на схилі літ вони ніби як вернулися до витоків його роду. І не відразу звернули увагу на старе, закрите, як його називали, кладовище, котре починалося відразу за городом їхньої садиби і справді заростало «вище поясу бур”янами», а «вище голови і чагарниками». Одначе невдовзі перш за все Людмила Іванівна наскільки здивувала не лише сусідів, а усіх «односельчан», що ті довго не могли збагнути і втямити, що ж ця жінка надумала, затіяла та захотіла? «Начудила» чи «втратила почуття міри»? Адже заходилася оббивати пороги міської влади і домагатися дозволу орендувати «довоєнну половину закритого цвинтаря» – «земельну ділянку площею 3.0 га, яка територіально прилягає впритул до мого домоволодіння і числиться кладовищем, на якому з середини минулого сторіччя заборонено хоронити померлих».

І знаєте, що одних тут обурювало, а в інших викликало, навпаки, захоплення «метикуватістю практичної жінки»? Готове, мовляв, пасовище чи готовий сінокіс – і скільки влізе коси та загрібай вилами гроші! Людмила Циганок клопотала в оренду дійсно покинутий та захаращений, забутий, як то кажуть, людьми і Богом цвинтар… «для ведення особистого селянського господарства». Ця сенсація облетіла і вразила уже все Кам'янське. Особливо коли жінці, уявіть собі, без будь-яких засторог та гризот совісті і передали в оренду на цілих 5 років «недіюче кладовище».

Правда, мало хто міг навіть здогадуватися, що брати його «для ведення селянського господарства» Людмила Іванівна мусила тільки тому, що з іншою метою використовувати подібну земельні ділянку чинне законодавство не дозволяло. Або не знайшли іншої слушної статті в ньому. Тільки пізніше тут і дізналися, що у міськраді теж не випадково охоче згодилися «вволити дивну забаганку» жінки. Бо що це таке – закрите кладовище? Халепа на голови ватажкам місцевої влади! Його ж треба доглядати і оберігати, сторожувати, якщо хочете, утримувати в належному санітарному стані. А хто і коли буде цим перейматися, особливо зараз, як путньої влади на місцях й серед білого дня з вогнем не знайдеш, а «неконтрольовані задвірки й пустирі» на зразок закритих цвинтарів народ аж бігом перетворює на сміттєзвалища і плідники збудників усіляких хвороб?! А тут жінка-пенсіонерка добровільно підписує договір оренди, котрим зобо”язується чесно й сумлінно доглядати «чистим і не забрудненим законсервоване кладовище» і перешкоджати «здійснювати на ньому не санкціоновані свіжі поховання». На словах же від неї добилися і гарантій, що «виведе на кладовищі не лише здичавілих котів та собак, а і безпритульних, тобто бездомних жебраків-невдах». Таки дуже вигідну угоду уклала міська рада з дивакуватою пенсіонеркою, яка фактично перебрала на себе усе те далеко неприємно, чим насправді мають займатися посадовці органів місцевого самоврядування.

Виникає запитання: з якої речі Людмила Циганок звалила на свої плечі цю «ношу»? Її «взаємини» з покинутим кладовищем почалися з кінця 2005 – на початку 2006 років. Тоді на вулицях мікрорайону несподівано і поодинці, і  купами появилися… людські кістки і черепи. Їх тягали і розносили ті ж собаки, їх буцала, ними грала у «футбол» малеча. А тим часом Людмила Іванівна не могла не звернути увагу, що серед черепів, які уже валялися тут майже на кожному кроці, багато невеличких – з дитячих голівок. Чи можна було терпіти наскільки брутальну й відверту наругу над останками колись померлих? Бо звідки вони «бралися» у даному випадку, великої загадки як для жінки, так і для усіх тутешніх мешканців міської околиці не було. Якраз настали часи, коли «ринок і ритуальних послуг» раптом виявився не по кишені багатьом городянам, коли їхні рідні та близькі помирали і їх треба було хоронити. І у Кам'янському тишком виник підпільний і корумпований «поховальний бізнес». Дере він тисячами за місця на офіційних цвинтарях, за вириті ями і організовані похорони – мало не покажеться, як і тут уже давно нарікають. Але яка від цих нарікань користь, якщо і смерть «винахідливі» ділки справді перетворили нині на прибутковий для себе «похоронний конвеєр»? Народу бідолашному нічого й не залишається, як останні «два аршина землі» для небіжчиків незаконно, свавільно захоплювати на старих недіючих цвинтарях. На зразок цього, що під боком садиби Людмили Циганок. Цей навіть в першу чергу обрали знедолені у Кам'янському. Оскільки він і «під боком», зовсім поруч  з містом, і наче як за його межами – нічиє, забуте, облишене кладовище. Кому діло до того, що тут знову почали ховати померлих?

Інша річ, що вільні, не зайняті місця тут дійсно таки давно вичерпалися. «Резерву» ніякого не зосталося. Останнє дозволене «підзахоронення» за спогадами старожилів відбулося якщо не напередодні ще минулої війни, то незабаром після неї, і все. Тому зараз свіжі могили приходиться копати по старих – от і вигортають з них, викидають геть людські кістки. Тим паче, що старі як правило чомусь виявилися не дуже глибокими, а в багатьох, надто багатьох з них лежали останки і не одного, а кількох небіжчиків. В деяких поховано було й десятками відлетілих у вирій. Нарешті дійсно ж серед колись померлих чимало дітей…

Усе це Людмилу Іванівну і її чоловіка Юрія Григоровича з одного боку схвилювало, з іншого розгнівило страхітливою наругою над померлими, а з третього і зацікавило: що ж це за загадкове кладовище таке? Якусь таємницю воно явно таїло в собі! Немов з останніх сил намагалося зберігатися на цьому світі, бо ж і зникало явно, стиралося та зрівнювалося з землею – давні могили поприсідали так низько і позаростали так густо травою, що не усі їх легко уже було й розгледіти. Не просто не доглянуті десятиліттями, а ніби й не існуючі уже. Ще Циганки, ретельно обстеживши кладовище, збагнули, що воно і на пополам поділене: спершу оці низенькі горбочки, яких подружжя нарахувало мало не п”ять сотень, а далі більш «виразніші». А на отих «невиразних» лише на трьох знайшлися похилені хрести. З уцілілим написом же тільки на одному – «Симоненко Марія Павлівна. 1910 – 1933».

Переглянути оригінальне зображення

На фото: жителі села Романкове після окупації України москвою.

Після цього Людмила Циганок уже не могла не зайнятися пошуковою роботою, аби з”ясувати, хто ж спочиває вічним сном у безіменних могилах? Насамперед опитала місцевих літніх людей, і від них дізналася те, про що, власне, і сама встигла здогадатися: тут поховано не менше трьох тисяч старих, малих і дорослих колишнього великого селища Романкове, які «всі як один померли голодною смертю у 1932-33 роках минулого століття». Тепер й поготів пенсіонерка-історик вернулася у свої улюблені колись архіви, тим паче, що однодумцем став для неї і її рідний чоловік. Так, Юрій Григорович родом з Романкового, але батьків своїх не пам”ятає. І де вони поховані, теж не знає. Його у трирічному віці знайшли повзаючим довкола батька і матері, котрі померли, як потім розповідали хлопцю, в голодовку. Тепер же чоловік ні на йоту не сумнівався, що тато і мама лежать у якійсь з тих могил, які за двором його помешкання. А Людмила Іванівна у сховищах музею знайшла ще й спогади односільчанки батьків Юрія Григоровича Євдокії Шкварченко, 1908 року народження. З її уст було записано буквально таке: «У січні 1933-го у селі померло 589 душ, у лютому ще більше. Люди мерли як мухи і ховали їх у довгих рівчаках цілими сім”ями і вулицями в одну могилу. Над засипаними рівчаками нагортали рядочками горбики і ставили по одному на багатьох хрести. Батьків і дітей, братів і сестер, дядьків і тіток, родичів похованих тут мало зосталося живих і трагічні гробки майже слідом почали і занепадати. Нас не було і сотні, хто доглядав їх, поки міг».

Тепер же за свій обов”язок доглядати кладовище і визначили Циганки. Точніше, спочатку Людмила Іванівна добивалася створення тут меморіалу жертвам Голодомору. Щоб прибрати цвинтар, проголосити його святинею, засадити кущами калини-жалібниці та обсадити високими тополями-обелісками. Але нічого подібного добитися так і не змогла. У міській раді, почувши її ідеї, одразу ставали як глухими й німими. А ще ж продовжувалися нові поховання, після яких назовні знову і знову викидалися кістки і черепи людських останків. Циганки закликали схаменутися, припинити знущатися над убитими голодом, не чіпати праху тих, хто дочасно пішов за вічну межу, одначе також марно – «не можна було догукатися до людей». На нас, розповідала Людмила Іванівна, навпаки, у гніві метали громи і блискавки – у людей, бачте, сьогодні горе, а  ми зі своїми небіжчиками, імена яких уже ніхто і не пам”ятає на цій землі…

І вже у 2007-му році жінка й почала «оформляти» оренду закритого кладовища. Тих його трьох гектар, де упокоїлись душі загиблих від голоду. І це правда, що врешті-решт його «записали» за нею «сінокосом та випасом для худоби». Хоч кожному, мабуть, ясно, що ні трави вона тут не косила, ні худобу не пасла. Уявіть собі, ще й платила зі своєї пенсії не мало – не багато, а щомісяця 160 гривень орендного податку. Аби лише взяти під власну опіку цвинтар. Почистила, привела в порядок разом з чоловіком самотужки. Ще й витратила з ним усі припасені на власні похорони гроші і поставила навколо високу огорожу. Зайнялася і здійснила те, що від імені держави здійснити повинна була місцева влада. Можна казати навіть так, що сім”я Циганків за власні кошти облаштувала і утримувала меморіальний «комплекс» пам”яті убитих Голодомором 1932-33 років – унікальний, винятково благородний, як на нас, випадок в історії і масштабах нашої України. П”ять років Циганки й стримували збиткування, вандалізм та наругу над могилами невинних жертв. Припинили жахіття та блюзнірство, якого тут ще ніколи не знали, а скрізь навкруги, дуже надіємося, уже ніколи нічого подібного і не знатимуть.

Одначе чому ж з весни нинішнього року знову знаходяться охочі ховати рідних, котрі залишають цей світ, на цвинтарі, орендованому однією сім”єю людей похилого віку? Чому Людмилі Іванівні довелося стрибати в могилу? І розповідати тепер, що поки перебувала у тій свіжовиритій і сирій ямі, чого тільки не почула на свою адресу. Що вона сяка-така – це ще і не все. Бо навіть погрожували дійсно закопати живцем. І з усіх сил тримали жінку за руки, аж поки покійника у труні не засипали «врівень з землею». А все тому це знову стало можливим, що п”ятирічний термін оренди скінчився. Новий же договір з Людмилою Циганок міськрада укладати відмовляється навідріз. Навпаки, оповістила весь тутешній народ, що права забезпечувати усі передбачені законом «обмеження експлуатації і вимоги дотримання санітарних норм на офіційно недіючих кладовищах» орендарі Людмила Циганок і її чоловік «раз і назавжди віднині втратили». А це значить, що не тільки зберігати та оберігати трагічне кладовище як меморіал невинно убієнних надалі тут ніхто не думає і не збирається, а  й «можна творити на ньому всякому, що йому заманеться». Що завгодно, як то кажуть. Якщо, поперед мерця стрибаючи у яму, Людмила Іванівна сподівалася, що цим вчинком пробудить нарешті совість і сумління у місцевої чиновницько-бюрократичної братви, то дуже помилилася. Покищо і досі, зрештою, нічого цього не дочекалася.

А чому й з її безпрецедентною орендою старого кладовища вирішили покінчити, причому, рішуче і ледве не показово, щоби іншим прикладом не була, так на цей рахунок є кілька версій. Перша: вчинок Людмили Циганок та її чоловіка час від часу діставав розголосу, що не зовсім приємно діячам міської влади. Коли ім”я Людмили Іванівни на слуху – для місцевих «вождів» докір. Нагадування про їх бездіяльність. Друга версія й поготів потворна. Твердять, наче у Дніпродзержинську вистачало сил, які не схильні згадувати навіть про сам Голодомор 1932-33 років, а не тільки про його жертви. Дотримувалися думки, що пам”ять про злочини минулих комуністичних режимів проти українського люду не варто – немає потреби! -- передавати нащадкам. Ось так і не інакше. І якщо мова іде про верховенство тих, хто намагався і в цьому випадку закласти в прийдешні покоління безпам”ятство, так це, скажемо вам, дійсно дуже схоже на правду.

Хоч найближча до істини, мабуть, третя версія «виживання» з навмисне приреченого на забуття цвинтаря його орендарів Людмили та Юрія Циганків. Знайшлися у місті охочі гріти руки на похоронному «бізнесі» поза офіційними місцями поховань. Отож на закритих та старих. Якщо вони нині користуються «попитом», то чом і їх не взяти під контроль – під свій «дах»? Не за спасибі, звісна річ. Директор комунального у Дніпродзержинську спецкомбінату ритуальних послуг Володимир Бурнос заявляв, що зараз щодня у його місті здійснювалося не менше півсотні незаконних, несанкціонованих похоронів. Арифметика померлих і захоронених на таку цифру щодня не співпадає, наче мерці звідси зграями кудись утікають. А коли хай і за меншу «таксу» хтось же та «санкціонує» поховання на заборонених цвинтарях, можна цьому комусь не те що нівроку, а й на широку ногу жити. Бо і ці побори, якщо хочете знати, виливаються у суми, які для когось таки ближчі й миліші, ніж і найсвятіша пам”ять свого народу.


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ