Чи не заблукали ми, шукаючи ефективного господаря на селі? Зовсім не полемічні нотатки

                       Парадокси бувають дивовижно несподіваними і ніби не реальними або й помилковими, чи суперечливими. Ось один з таких. Коли в Союзі РСР помер дорогий Леонід Ілліч Брежнєв, уся світова преса наввипередки писала, що «він дав радянському народу нарешті передишку та можливість не колись у світлому майбутньому, а вже нині пожити спокійно і для себе». Коротше, не випадково через кілька літ потому сам радянський народ з гумором говорив, неначе він і не помічав, що за часів Брежнєва порозкушував при комунізмі. Але тоді, ще у гаморі так званої перебудови Михайла Горбачова, довгождані демократи враз обізвали епоху Брежнєва періодом застою. Тобто відверто даючи зрозуміти, що як мінімум топталися ми на місці і нічого хорошого не творили і не мали. Знову ж таки не випадково, коли обраний у тодішньому Дніпродзержинську, тепер Кам'янському, народним депутатом СРСР Сергій Конєв з дуже високої трибуни Верховної Ради на всю країну заявив, що він з батьківщини застою, досі славну хоч і не першу, але і не останню в СРСР Дніпропетровську область навперебій зачали обливати брудом. Хто як міг і на що був гаразд, згадайте, і цькував її та знущався над нею, ще недавно на всі заставки хвалену на весь Радянський Союз.

        А що гордилася-пишалася собою та своїми здобутками і своїм народом Дніпропетровщина, особливо, звичайно, своїми вихідцями, то це факт, і нині який не спростувати. Але знову згадайте також, чим насамперед вирізнялася  область. Це в першу чергу був край лицарів вогненної професії – металургів. Край полум’яних плавок чавуну і сталі. А окремо взятий Криворізький басейн ще й краєм залізної руди, якої там видобували мало не половину усієї в Союзі РСР. В середині минулого століття на Дніпропетровщині одна за одною ввели у дію також і десять вугільних шахт Західного Донбасу – отож додалося слави області. Не кажучи уже про те, що незабаром знамените КБ «Південне» та не менш відомий Південний машзавод зробили Дніпропетровщину не мало і не багато - космічною столицею України.

            Але тепер ще один парадоксальний, даруйте за тавтологію, парадокс. В роки Радянської влади на прапорі області, як тоді казали, засяло два ордени Леніна. Ними Дніпропетровщину урочисто нагороджували за трудові успіхи й досягнення – так і не інакше це пояснювалося в Указах Верховної Ради СРСР То виходить треба думати, що за досягнення у чорній металургії, залізорудній промисловості чи вугільній галузі. Ага, за участь же і в освоєнні космічного простору також та зміцненні обороноздатності Союзу – це ясно, як на долоні, згодні? Одначе насправді орденами область обидва рази нагороджували не за чавун і не за сталь, не за залізну руду і кам’яне вугілля, не за навколоземні супутники та ракети, одні з яких ті супутники виводили в космос, а інші на зразок «Сатани» лякали весь світ ядерною зброєю. Ні за перше, ні за друге, ні за третє, а винятково за його величність хліб, коли хочете знати, вшановували Дніпропетровщину найвищими в Союзі орденами – така от правда, котру теж не спростувати. Не заперечити. І не переінакшити. За високі урожаї пшениці за підсумками радянських п”ятирічок. Як і Героїв Соціалістичної праці серед трудівників сільського господарства за роки комуністичної епопеї набралося в області 67 осіб – не на багато менше, ніж серед працівників промисловості. Причому інших Героїв вийшло трохи більше за рахунок того лиш, що Зірками тут щедро нагороджували директорів великих підприємств, також секретарів  райкомів і обкому компартії, а ще враховували собі й удостоєних найвищого звання вихідців з Дніпропетровщини на перших ролях у москві та Києві. Тому питома вага, образно кажучи, чи й «проба» навіть Героїв з числа аграрників тут явно переважала.

Ми до чого ведемо? А до того, що за «застійні» літа дніпропетровським аграріям соромитися не доводиться. Не стояли вони і не сиділи, склавши руки, на місці. Навпаки все вищі і вищі намолоти зерна плекали на полях і все вищі надої молока та привіси живої ваги худоби домагалися вони на фермах. Господарюючи трохи більше, ніж на двох мільйонах гектарів орної землі, на фініші «застійних» літ вирощували щороку від 3.2 до 3.5 мільйона тонн ранніх зернових і 1 мільйон тонн кукурудзи та 350 тисяч тонн соняшнику. До речі, доводилося займатися і виробництвом для громадського тваринництва, як його тоді називали, кормів – по 14 мільйонів тонн в рік лише соковитих. Щоб одержувати 250 тисяч тонн м”яса та мільйон 200 тисяч тонн молока. Все це «навантаження» не заважало ще й вирощувати за сезон понад 400 тисяч тонн вітамінної продукції – себто найрізноманітніших овочів.

То не гудити треба навздогін дніпропетровських сільчан, а співати їм заслужену хвалу. Трудилися люди, що називається, не покладаючи рук. Про що й свідчать наведені достовірні статистичні дані. Перепрошуємо, що надто забили вам «баки» цифрами, але вони більш ніж цікаві для всіх, хто знається в області на сільськогосподарському виробництві. І свідчать, між іншим, про з давніх пір традиційну багатогалузевість сільського - чи селянського - сектору економіки. А точніше казати треба так: українське село завжди виробляло та переробляло і постачало на столи народу якомога більше усього, що могло виробляти. Чого не скажеш про сьогоденну ситуацію та орієнтацію винятково на вигідні чи менш обтяжливі і бажано менш витратніші культури. Раніше соняшник по соняшнику не сіяли, і не хлібом єдиним переймалися. Воно ж до наведених вище «застійних» щорічних показників варто додати 40 тисяч тонн живої риби, 1 мільярд штук яєць, 100 тисяч тонн фруктів, 12 тисяч тонн меду – продовжувати перераховувати?

 Втім, у першу чергу може й поіменно варто згадувати і називати імена сотні сотень і тисячі тисяч людей села, селянських синів і дочок, нащадків і спадкоємців славного хліборобського роду, снагою, уміннями та стараннями яких множилося у нас виробництво усієї сільськогосподарської продукції. Їх величали і передовиками та ударниками праці, і гвардійцями соціалістичного змагання та новаторами, героями п”ятирічок – не в цьому нині річ. Мова йде про кілька поколінь українського сільського люду, котрі присвячували і клали своє життя дуже благородній меті накривати багаті і щедрі столи наїдками та делікатесами у кожній родині своєї Батьківщини.

           І коли заходилися у нас гучно реформувати аграрний сектор економіки та здійснювати земельний переділ і в зв’язку з цими перепетіями, заговорили раптом, наче українському селу над усе необхідні ефективні господарі, ніби до цих пір їх тут не було, то дуже обидно і кривдно, якщо хочете знати, було нашим селянам це чути. До сліз гірко-боляче. Все одно, що геть у другорядні, меншовартні та нездарні небораки списали одним махом усіх вітчизняних невтомних трударів-землеробів. Мовляв, прийде натомість спроможний чи то інвестор з повним мішком грошви, чи майже латифундист-власник тисяч і мільйонів гектарів угідь, тільки тоді й розквітне та заживе нівроку українське село. Брехнею насправді виявилася ця байка, як то кажуть, на пісному маслі. Як уже незабаром на Дніпропетровщині сумно жартували "було село як село, але прийшло у нього одне мурло, і села не стало, як його і не було".                        

Найгірше і найтрагічніше, що олігархізація аграрного виробництва не припиняється і триває, прискорено набирає обертів. Більше того, приховано та загрозливо й підступно намагаються згортати той же фермерський рух. Як і всілякий інший приватний сільський та аграрний бізнес на рівні одноосібних та селянських господарств, виробничих і обслуговуючих кооперативів у тому числі. Шкода і однозначно прикро, якщо хтось сьогодні цього не помічає. Але в селах явно все менше мукає і бекає та хрюкає, кудкудаче худоби і свиней та птиці, і як наслідок більшає спорожнілих та напіврозвалених і зовсім розвалених хат та зарослих вище голови будяками, лопухами, чортополохом і чагарниками та кураєм дворів і садиб. Таке враження, що й багатообіцяюча децентралізація з її ОТГ - громадами - задумана винятково з метою, щоб не між містами і сільськими населеними пунктами грані стирати, чим як не як, але недавно за Радянської влади займатися, а щоб якомога більше нині сільських населених пунктів назавжди зітерти з української землі.

       Приїжджаєш у те чи інше здавна відоме село, а там наразі уже ні школи, ні пошти, ні клубу, не те що Будинку культури. І нерідкість уже, коли натрапляєш на села, від яких лишилися тільки забуті й покинуті, обвалені та зруйновані і також у реп’яхах та бур”янах, як у шовках, обеліски, постаменти і меморіали полеглим у минулій світовій війні колишнім землякам. Тільки полеглі і зосталися навіки у своїх селах. Та діди і прадіди, батьки і матері на кладовищах, яких нізащо й не знайти сьогодні у майже здичавілих зарослях і хащах.

       Скоро блудити доведеться придніпровськими степами, настільки вони обезлюднюються і порожніють, а родять з краю в край тільки пшеницю, рапс та, ясна річ, соняшник. А якщо хтось гадає, наче постійне рейдерство угідь на користь завзятих, пихатих і нахабних земельних магнатів місцевого значення відбирає землі винятково у тих же фермерів, а також уже і в товариств та дрібних агрофірм і підприємств, то це не зовсім так. У приватних власників земельних паїв відбираються насамперед оптом і в роздріб. Як у таких, які новоявленим «контролерам» сотень і тисяч гектарів зайві і не потрібні.

          А все тому, що фальшиві недавні івани сусаніни-реформатори навмисне на манівці бродити-блукати повели українське село і українських селян в ньому. Не там і не серед тих, що треба завернули шукати ефективних господарів рідної землі. А завернули так і туди, де й серед білих днів не угледіти, що цих господарів і шукати насправді не треба. Вони були і з останніх сил залишаються ще до останнього дня у своїх селах. До останніх днів, точніше, існування своїх сіл. Це вітчизняний селянський народ – єдиний, хто спроможний перетворювати нашу Україну на багатющий і невичерпний земний рай як матеріальних, так і духовних, до речі, скарбів.

       Єдине, що вселяє віру і сподівання на здоровий глузд і справедливість, так це те, що ще не пізно схаменутися, не дозволяти нарешті заводити і далі себе на оманливі й непролазні чимдалі стежки у безнадійний тупик села. Ще можна виплутатися й вибратися з підлого і неправедного лабіринту і  якомога швидше повернутися на биту й пряму дорогу. Досить лишень згадати, що наш український селянський рід не в тім”я битий, талановитий і працьовитий, отож тільки він усі віки був і залишається досі бути ефективним як власником, так і господарем на своїй землі. На нашій з вами землі. Досить покірно брести у пустелю, пора дбати про те, щоб українська земля рясно родила на радість і втіху українському народу.