Дім для влади

Що чекає в ньому пересічних українців – суцільний морок і протяги, байдужість пихатих чиновників, що міцно засіли у службових кріслах, чи з початком широкомасштабної російської війни щось змінилося у цих владних стінах?

Адже зараз, як ніколи, органи місцевого самоврядування, громади стали тією єдиною інстанцією, де можна вирішити свої життєві питання. А їх цей непростий воєнний час підкидає щодень чимало. Звичайно, ноша у місцевої влади нелегка. До забезпечення жителів громади всім необхідним, додалися проблеми із забезпеченням біженців житлом, харчами, всім життєво необхідним. Як працює місцева влада у Царичанці, що за якусь сотню кілометрів від Дніпра, і де лише з початку війни проживає півтори тисячі біженців.

Геннадій Сумський, голова Царичанської селищної громади, свій службовий портфель несе не вперше. Кілька років поспіль люди обирають його на пост селищного голови. Отож кому, як не йому, знати про наболілі проблеми жителів громади. І одна з них транспортна.
Здавалося б, у час сучасних комп'ютерних технологій і прогресу, це питання взагалі  виїденого яйця не коштує. А от і помиляєтесь! Царичанка, з населенням майже 15 тисяч чоловік і з площею громади майже 500 кілометрів квадратних, повністю паралізована відсутністю транспорту всередині селища! Тобто якщо у вас немає власного авто або кума, брата, родича «на колесах», тоді добратися до центру, щоб взяти довідку чи вирішити якісь інші нагальні питання – це серйозний головний біль.

Про те, щоб доїхати до місцевої лікарні, а зазвичай, ще й з хворою дитиною на руках, взагалі не йдеться! Виходити на трасу, де курсують транзитні автобуси на Кам'янське, Суми, Полтаву теж не варіант – вони просто можуть не зупинитися, бо ж вважаються транспортом далекого сполучення. А навіть якщо і пощастить з ними під'їхати, до лікарні вони вас все одно не підвезуть. Ось так з року в рік і страждають жителі Царичанської громади без транспортного сполучення. І Геннадій Вікторович не може про це не знати!
Та одне діло просто знати, а інше – на собі відчувати. Особливо в дощ, сніг, негоду стояти з дітками на зупинці або долаючи неблизький шлях пішки.

Та Геннадію Вікторовичу у вікна комфортного автомобіля вітром не задуває і хурделиця не мете колючим снігом. Може тому на моє запитання коли у Царичанці вирішиться проблема муніципального транспорту, селищний голова без краплі сум'яття, відповів, що не знає, і дав зрозуміти, що навіть говорити на цю тему не буде. Бо не хоче. Не вважає за потрібне.

Що стосується транспортного сполучення по самій Царичанці, то Геннадій Вікторович запевнив, що цю проблему вдалося частково вирішити і до війни запустити два автобуси, але з початком війни їх віддали на потреби армії... Ну просто віртуоз якийсь, цей Сумський! Це ж треба так спритно вийти сухим із води. Ще й армією прикритись! Та одного він не врахував. Звідки йому було знати, що тривалий час я жила в Царичанці, і ніяких автобусів в очі не бачила! Натомість, доводилося викликати таксі, щоб дістатися з онуками до лікарні.
З подорожчанням пального, вартість поїздки туди й назад підскочила до 200 гривень. А місцеві таксисти з огляду на такий попит на свої послуги відчули себе Богами, і просять замовляти машину за...годину до поїздки. Інакше можуть не приїхати. Ось так от!

Чому не залучити до перевезень маршрутників?
– Ніхто не хоче! – запевняє Сумський.
І така відповідь викликає не менший подив. Невже водії відштовхують від себе реальні гроші? А може тут вочевидь закладений чийсь інтерес, інакше як пояснити, що проїхати 2-3 кілометри коштує таких грошей? Навіть з урахуванням останнього подорожчання пального, така поїздка виходить «золота»!

Місцеве населення, а тепер уже й переселенці, які, схоже, обжилися в Царичанці надовго, масово пересіли на велосипеди. Вони у місцевому комісійному магазині розходяться мов гарячі пиріжки, бо на порядок дешевші від нових. З притаманною їм винахідливістю, люди йдуть куди завгодно, тільки не до місцевої влади, бо звиклись з думкою, що влада та нічого не робить. Але ж так тривати довго не може! Тим більше, в новому житті, що настане після війни. 

Повернуться наші хлопці, що боронили землю ціною власної крові, і не захочуть більше бачити таку владу «при владі», бо захочуть жити у вільній від бюрократичних і лінивих чиновників, Україні. Впевнена, що тоді від такого Дому для влади залишиться лише облуда, а того, хто не виконує накази своїх виборців, винесуть разом з кріслом...