ФЕЙЛЕТОННА ЕПОХА В УКРАЇНІ

                             АБСУРДНІ ІСТОРІЇ З БРУДНОЇ ПОВЕНІ БЕЗЛАДУ                           

Німецький письменник, лауреат Нобелівської премії та автор серед інших й знаменитого роману «Гра в бісер» один з не багатьох свого часу посмів описати ті події в Європі, коли правили бал злочинні безчинства, продажність та бездуховність, і назвав їх фейлетонною епохою. Сьогодні ж в Україні як на нас ще в більш жахливіших масштабах стався шалений розгул лицедійства й деградації та знецінення моралі, корупції і користолюбства, втрати будь-якої честі і совісті. Іншими словами верховенства фарисейства та всього, що нищить і зводить нанівець духовні багатства нації. І ось маємо гіркі і страшні наслідки – на кожному кроці відбуваються випадки й історії, які нічого спільного не мають зі здоровим глуздом, натомість абсурду й шахрайства, облуди та злодійства в них через край і хоч відбавляй. Автор даної публікації почав, даруйте, колекціонувати дійсно потворні історії зажерливості та випадки занепаду людських чеснот, які нічого спільного не мають зі здоровим глуздом та обов”язком, якщо не повинністю бути в житті людиною, і сьогодні пропонує читачам «Сільських вістей» першу порцію цих потворних історій зі своєї сумної та гіркої добірки. Вибачайте, якщо вона справить на вас болюче враження.

ТОЖ ІСТОРІЯ перша: у Кривому Розі з жовтня 2021 року «Комерційний центр «Лібертон» будує малий, як говориться у договорі, груповий будинок. Це значить, що житловий для тривалого, знову таки як говориться у договорі, стаціонарного перебування у ньому дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, а також з інвалідністю. Себто будинок суто соціального і доволі актуального призначення. Як відбувалося ж це будівництво, чому мінімум з перебоями та простоями, наразі стараються не пригадувати і не коментувати. Дійсно марно навздогін кулаками махати. Бо так чи інакше, а у жовтні цього року укладений з «Лібертоном» договір розірвали. З двох причин. Ясна річ «за згодою сторін» та «у зв”язку з істотною зміною обставин». Таким чином зі свого боку не перечив і Департамент капбудівництва обласної адміністрації. Він більше того за нинішньою нетривіальною традицією, як це часто-густо там і тут нині водиться чи годиться, відразу підписали і новий договір. На цей раз на завершення будівництва. І з тим же ТОВ «Комерційний центр «Лібертон», що теж узгоджується з новітніми «традиціями».

Виходить коротше, що замовникам головне рано чи пізно спорудити цей малий груповий будинок «стаціонарного типу». Позаяк потреба у ньому існує неабияка. Тим паче у Кривому Розі. Одне тільки мало б ніби заважати: з літа ще прокуратура добивається, щоби «Лібертон» з виділених за першою угодою майже 15 мільйонів гривень 12-ть негайно повернув до бюджету. Як такі, що отримані підрядником, але не використані. У серпні уже відбулися з цього приводу і слухання в Господарському суді Дніпропетровської області, та скінчилися чомусь у дусі «і вашим, і нашим». Прокуратура ж не полишає надії на користь обласної казни сповна стягнути з «Лібертона» «замиюсені» народні гроші. За її апеляційною скаргою наступні слухання намічені аж на 16 годину 30 хвилин 15 січня наступного 2025 року.

Підозрюємо, що не випадково з такою затримкою. Чи «витримкою», як висловився антикорупційний у Дніпрі сайт «Особи». Справа у тім, що допоки вирішуватиметься «спірна» ситуація, згідно нового договору «на завершення будівництва» підряднику уже перераховано ще 11 мільйонів. От і подумайте, чи не той це випадок, коли шкідливий кіт слухає та мовчки однак продовжує ковбаску наминати? Воно ж бо у подібних випадках апетит не проходить! Хоч точніше ще більший приходить під час щедрої «трапези».

А ЗНАВЦІ другої, наступної історії, які з приводу неї консультували нас, вважають її такою, «яка давно мала була вичерпатися». Пройдений мовляв етап, в інших випадках пережитий ще два-три десятиліття тому і забутий уже. Цей же, навколо якого досі не вщухають пристрасті, затримався і триває тому тільки, продовжують його знавці, що «люди, які в даному разі з останніх сил захищають власні інтереси, не здаються і готові боротися до кінця». І дійсно історія почалася ще майже двадцять літ тому. Це тоді, коли роздержавлені підприємства все ще дорозпродували всіляке не потрібне чи зайве нерухоме майно. У Дніпрі на вулиці Богдана Хмельницького,1 «під цей шумок» ПРАТ «Конкорд Фінанс» і придбав приміщення, котре досі правило гуртожитком. І придбав що цікаво разом з… його мешканцями. Як в навантаження і придачу погодився взяти в купі з людьми.

Ніхто тоді не сумнівався, що і місяця не мине, аби виселити мешканців як миленьких, «і нікуди вони не подінуться». Втім, куди їм потім діватися, нікого це не хвилювало. Покупець споруди не збирався перейматися чимось подібним. Одначе насправді не так сталося, як гадалося. Бо як не старався «Конкорд», як не лютував і навіть не погрожував, нічого у нього не вийшло. І не виходило майже два десятиліття поспіль. Не допомогали ні відключення електроенергії, ні ніби «добровільна народна дружина», яку наймали, щоби не пускала людей у їхні житлові помешкання. Ні і різні інші спроби, до яких вдавалися, були осічками. Тому скажемо, що не випадково нічого вдіяти не могли. Бо цей гуртожиток за радянських часів був особливим. Не таким, як усі інші.

Пояснюємо: гендиректор одного з тутешніх тоді виробничих об”єднань проявляв вважалося благородну ініціативу – будував так звані малосімейні гуртожитки, залишав їх на балансі підприємства і без участі районної влади надавав однокімнатні квартири-секції винятково матерям-одиночкам. Район потім поза квартирними чергами прописував новоселів. Аякже, честь і хвала директору, який дбає про жінок-одиночок, а відтак і про їхніх діточок!

Замовчувалося одначе те, що задум директора насправді переслідував в першу чергу іншу мету. На підприємстві було кілька цехів з трудомісткими чоловічими робочими місцями і жіночими підсобними малооплачуваними. Коли до директора приходила молода чи й не зовсім молода жіночка з дитям на руках, котра «чула, що у вас надають квартири таким, як я», директор вигукував: «Та будь ласка, заселяйся хоч сьогодні! Але спершу пиши заяву на працевлаштування в одному ось з цих цехів». Проходив якийсь час, і жінки не лише з дитиною, але й з квартирою не засиджувалися в дівках та одиночках. Знаходилися женихи, бажаючі брати їх в дружини. І знову та звичайно, будь ласка! Одна умова - наречений хай пише заяву на роботу в цеху з нелегкими і шкідливими умовами праці…

Тепер зрозуміли, які «загартовані старожили виявилися в гуртожитку, щоб легко чи й на дурничку їх можна було «витруїти, як прусаків, з квартир»? Уперлися і ні в яку. Уявіть собі, від тих і до цих пір суди дванадцять разів свої ухвали виносили. Але правосуддя нині у нас таке ж, що ухвали приймалися через раз: то на користь мешканців, то на користь власника гуртожитку…

І не звісно, чим це врешті-решт скінчилося б, якби «Конкорд Фінанс» не потрапив в становище банкрота. Що і спонукало його мерщій «здихатися» ще дійсно ледве не двадцять літ тому придбаного приміщення з «приданим». То «не на життя, а на смерть й здійснялася буря знову». Виграти за прогнозами правознавців яку потерпілим навряд чи вдасться тепер. Адже цілих три тисячі 252 квадратних метрів виходить що житлової площі опинилися у власності ПП Тетяни Ніколаєвої. Яка схоже виявилася значно «винахідливішою», ніж цілий штат фірми «Конкорд». Суперечливу і поспішну майже в лихоманці колишню направо й наліво розпродажу державного майна вона викрутила тепер так, що за договором купівлі стала володаркою не просто будинку, а житлового. З усіма наслідками, які з цього випливають. Його жителям Тетяна Євгенівна запропонувала підписувати договори найму квартир. Причому з урахуванням вимог та у своїх інтересах можливостей, передбачених і Житловим кодексом України, і Законом «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків». Плюс перебрала на себе «посередницькі» повноваження щодо дотримання договорів на постачання і оплати комунальних послуг, які зараз укладають з городянами багатоквартирних будинків постачальники тих або інших послуг. Однак як на переконання жителів умови найму для них «дуже загрозливі і драконівські». Адже договори укладаються тільки на 6 місяців, протягом яких заборгувати зась. Після трьох попереджень власниця будинку на законних підставах має право «злісних неплатників» виселяти. А можете уявити, якого зараз віку люди, котрі живуть в будинку-гуртожитку. І які увесь вік свій трудилися ой як тяжко! Практично усі тут пенсіонери. З вислугами літ, але й з болячками також. Які вважають, що заслужили «зовсім інше, ніж це».

-Це страшно, - в один голос кажуть, - коли жили-жили, а тут враз нові тобі порядки, залякування і бандитизм та рейдерство…

Чому говорять про бандитизм і рейдерство? Та тому, що сьогодні перш за все від них не застраховані. І тому також, що віднині їхня боротьба за свої квартири, приватизувати котрі так і не отримали права, «пішла на повторне коло». Що чекає зараз у Дніпрі на мешканців «малосімейок» по вул. Богдана Хмельницького,1, ніхто не береться достеменно передбачати. А зі свого боку ж юристи стовідсотково передбачають, що тепер цих людей ніхто не зможе насправді уже захистити.

А ОСЬ ТЕПЕР історія-бувальщина, котра теж не має кінця. Буквально у ці дні Покровська сільська рада Нікопольського району оголосила про пошук бажаючих у селі Олексіївка аж бігом зайнятися реконструкцією проїжджої ділянки вулиці Залізничної. Закласти двошарову основу зі щебню та покрити її шаром асфальту товщиною 5 см. Але так, щоби вкластися у три з половиною мільйони. І щоб впоратися до зими. Тож поспішає сільрада зі своєю вулицею на торги.

Хоч коли цей матеріал уже був готовий до друку, ще тривав прийом заяв від покупців замовлення. Бо підготували ми його з «несподіваної» наче причини. Це повторна спроба сільради реконструювати у своєму селі вулицю. Перший раз оголошення про це появилося ще у червні ц.р. За всіма ознаками і перевагами перемогу в тодішньому аукціоні мало виграти ТОВ «Будівельна компанія «Інол-Буд». Але не виграло. Сільрада відмовила. Пославшись на вигадані неточності в документах, поданих «Інол-Будом». Ображений «Інол-Буд», боляче сприйнявши глузливу відмову, скаржиться в Антимонопольний комітет України: як можна отак нахабно відпихати явного фаворита торгів? І Антимонопольний комітет 12 липня погоджується, що дійсно «відмовлено неправомірно».

Як гадаєте, це подіяло на сільраду-замовника? Як об стіну горохом. Хай неправомірно, але, мовляв, АМКУ не наполіг, щоб завертати голоблі назад і відміняти відмову. Вражений «Інол-Буд» знову апелює в Антимонопольний комітет і просить тепер «прямим текстом» зажадати від сільради скасувати неправомірне рішення. Що в свою чергу «завело» й сільраду: вона раптом саме проведення у червні аукціону визнає недійсним. Причім у зв”язку з тим, що знайшла неточності та помилки… у своїх же документах, якими робила оголошення в Prozoro про торги. Ну тут «Інол-Буд» зовсім піднявся на диби: а яка наша вина, якщо вона ваша? При чім піп, що кури у когось дохнуть?

Так от, щоб товариство, котре як реп”ях причепилося, відпало і ніколи уже не нагадувало про себе, сільрада знаходить варіант, який тут і шукати не треба було – він щодня сам падає під ноги. Покровська ОТГ Нікопольського району «навіть по кілька разів в день перебуває під постійними, хаотичними та непрогнозованими обстрілами російських ворожих сил з боку тимчасово окупованих територій Запорізької області», як на запит сільського голови ОТГ підтвердив начальник Нікопольської воєнної адміністрації Євген Євтушенко. А раз так, то сільрада миттю приймає рішення про те, що «факт надзвичайної ситуації, обставини непоборної сили проведення робіт з реконструкції у  селі Олексіївка вулиці Залізничної роблять недоцільними».

      Все - крапка? Навіщо правда «город городили», пояснювати не стали. А що ТОВ «Будівельна компанія «Інол-Буд» тепер назовсім відпала, як налипла на чобіт грязюка в негоду, «чутки-плітки селами пустили і назад не вертали». І ось раптом справді останніми днями як з-за рогу обухом новина: Покровська сільська рада знову оголошує торги з продажу реконструкції все тієї ж вулиці Залізничної в Олексіївці. Що сталося? Чи не світ перевернувся? Обставини ж непоборної сили у вигляді регулярних обстрілів з запорізького берега Дніпра як були, так і лишаються. Чи наперекір їм вулицю Залізничну припекло перекласти – хай хоч з усіх гармат гатять!

Наша думка така: на розслідування, дошукування відповідей-істин на усі ці та інші «загадкові» питання у даній історії не варто марнувати час. Вона цього не варто. Бо яка мораль у такій невигаданій «байці»? А ніякої моралі немає. Просто як гість непрошений небажаний, так непрошеним учасником аукціону виявився для сільради і «Інол-Буд». Сільраді переможцем потрібен зовсім інший. Свій. Надійний та зговірливий. З яким, скажімо, порозумітися можна і який не підведе та не продасть. Чули давню притчу військових, що в розвідку можна іти лише з тим, кому довіряєш, як собі? От сьогодні бюджетні кошти «пиляти» уподобали винятково з тими, з ким «домовляються» ще до «торгів» стосовно так званих ясна річ «відкатів».

ОСТАННЮ НА сьогодні, четверту історію приходиться починати з того, що неправду стверджують, наче забезпечення питною водою Криворіжжя та населених пунктів навколо нього ускладнилося винятково після припинення існування Каховського водосховища на Дніпрі. Насправді з водою проблеми тут, особливо у селах колишніх Софіївського і Апостолівського районів, були й залишалися чи не піввіку. До тих пір, поки не збудували так званий груповий водопровід, який і охопив увесь цей регіон. І буквально в останні радянські роки в Софіївці, яка тоді правила районним центром, створили і розбудували ДП «УСГВ» - державне підприємство «Управління Софіївського групового водопроводу». На яке з настанням незалежності чекали драматичні перипетії роздержавлення і приватизації. То спершу наказало довго жити «Управління Софіївського групового водопроводу», а уже в червні торік знищили греблю Каховського моря рашистські окупанти – так правильніше підвести риску під нинішніми водними непереливками у цьому регіоні.

Хоч це тільки прелюдія. Історія почалася з того, що Софіївське групове підприємство водного господарства у 2002-му році за тоді «діючими новими порядками» заходилися обертати в банкрута. Щоб спершу все, що можна з нерухомого спродати, а потім і окремо залишений водопровід з його у землю заритими сталевими трубами також пустити з молотка. А продавати було що. Існував цілий комплекс підприємства: цегляний корпус на два поверхи площею 873 метри квадратних адміністрації, слюсарні й ремонтні майстерні, гаражі і майданчики під навісами, ангар, автозаправка, матеріально-технічні склади і бетонні плити – кінчаючи металевими огорожами та металевими ворітьми. Коли ж на кінець 2006-го з майном наче «розібралися», кредитори одначе здійняли гвалт: «Шукайте ще що за борги збувати!» Більше того, зібралися на спустошеному об”єкті, аби самим на власні очі угледіти, що ж його дійсно ще можна продати? Невже уже немає чого? О, знайшли!

Тепер уважно читайте: самі й привели покупця для «споруди цивільної оборони-протирадіаційного бомбосховища №14229 площею 296 квадратних метрів на 440 осіб». Так, за нинішнім терміном це існувало готове укриття від тих же ворожих обстрілів чи прильотів ракет. Були часи, коли у нас сховища-укриття будувалися, бралися на облік і утримувалися як органами влади, так і окремими підприємствами. Що більшість з них на кінець минулого століття опинилися занедбаними, це факт. Але як і те факт, що  поодинокі залишалися у пристойному чи бодай не у безнадійному стані. От як і протирадіаційне на території колишнього «Управління Софіївського групового водопроводу». Але яке було викуплене та приватизоване «для внутрішніх потреб» ТОВ «Релакс-Центр». Тоді війни, нав’язаної росіянами, ще ж бо не було і ніхто, ясна  річ, і  в найстрашніших снах не уявляв, що нав”яжуть. А фірма-покупець мала справи з оптовою торгівлею фармацевтичними товарами та займалося лікувальною практикою і певно для бомбосховища справді застосування знайшла. Навіть не зважаючи на те, що «Релакс-Центр» незабаром замовив технічний паспорт та одержав його як на… «споруду цивільного захисту (цивільної оборони)», яка «знаходиться на території підприємства». Не у власності підприємства виходить, а на його території – зрозуміли?  Цікаве, правда ж, рішення!

Втім, рівно через десять літ, у 2016-му, коли – увага! – росіянами були уже захоплені Крим та Донбас, «Релакс» квапливо перепродує «споруду цивільного захисту»… софіївському фермеру В”ячеславу Вєдунову. Останній працював у складі господарства, котре займається вирощуванням зернових і олійних культур, але «бомбосховище цивільної оборони» придбав… особисто собі. У приватну власність. І цей факт аж до нинішнього 2024 року для загалу залишався маловідомим і справив вибухове враження лише тепер. Настільки гучне зате, що «розбудив» у Кривому Розі Східну окружну прокуратуру. Через 18 літ після першого викупу стратегічного об”єкту вона схаменулася врешті, вкрай здивувалася і заявила, що «не може бути». А далі й задалася ціллю все таки з”ясувати, як же таке змогло статися?

Не важко правоохоронцям було встановити, що відбулися протиправні діяння: «Відчуження здійснили з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки будова цивільного захисту в жоден список на приватизацію ніколи не вносилася і вноситися не могла як об”єкт загальнодержавного значення, який забезпечує життєдіяльність суспільства та захист його населення».  А раз так, то навіч факт «незаконного заволодіння державним майном особливого призначення». Але й це ще не все. Дозвіл на купівлю-продажу з якогось дива давало управління житлово-комунального господарства обладміністрації, хоч об”єкт цивільної оборони перебував то на балансі іншого також обласного управління, а саме водного господарства. То навіщо була завідомо внесена плутанина? Особливо враховуючи, що тепер ні підтвердити, ні спростувати оборудку, позаяк пізніше в архіві житлового відомства сталася ніби пожежа і затребувані документи згоріли. З іншого боку про те, що споруда-сховище цивільної оборони за  погодженням з давніми ще компетентними органами перебувала не в розпорядженні, а на утриманні ДП «Управління Софіївського групового водопроводу», не дізнатися також сьогодні, бо останнього просто елементарно не існує зараз. А скільки не рилися в архівах, дзуськи знайшли підтвердження, що Управління продавало бомбосховище з реєстраційним №14229. Та боронь боже, вона його ніколи не продавало!

Втім, читачів сьогодні наймовірніше цікавить, яка ж розв”язка історії? Тим паче з тих міркувань, що з надійними укриттями в прифронтовому краї доволі сутужно. Але в тому то й річ, що шахрайський абсурд історії не має кінця. Хоч мав скінчитися. Адже за позовом прокуратури Господарський суд області ухвалив чітке і ясне рішення: це  абсурд і навіть дурня, що  «споруда, котра перебувала у державному реєстрі як оборонна, потрапила у власності приватній особі». Відтак негайно відмінити усі протиправні і незаконні діяння та негайно повернути державі протирадіаційне укриття у селищі Софіївка. І що ж ви думаєте? Вкрай обурився і навіть розгнівався теперішній власник «приміщення підвального типу» В”ясеслав Вєдунов. Ну як він може стерпіти «свавілля прокуратури, яка встромила свого носа не туди, куди має право»? Це ніби раз. А по-друге він то, В”ячеслав Володимирович, чесний і сумлінний набувач права власності, і відбирати у нього на його тверде переконання на законних підставах придбане нерухоме майно, це більше, ніж нонсенс – «це грабіж серед білого дня».

Коротше з чистою совістю Вєдунов подав апеляційну скаргу, і чекає чи точніше не може дочекатися тепер, коли її буде розглянуто – ясна річ, що на його користь. А в Софіївці пішли чутки, ніби не інакше, як чоловік намислив, «поки війна, відкрити приватне і отож платне укриття». Ми то знаємо, що це не так. Тут на зав’язку цієї історії така інформація: інцидент надихнув відоме в області Агентство «Антикорупційна правозахисна рада» вникнути, наскільки ж бо винятковий цей випадок? Ось що воно глибоко накопало: на кінець 90-х років минулого століття на Дніпропетровщині числилося 1562 бомбосховища цивільної оборони, а на момент розгортання повномасштабної війни лише 166 залишалося. Де всі інші ділися? Крізь землю чи під землю провалилися? Скринька відчиняється просто:  в області саме у дев”яності ті літа несподівано виникла і процвітала пошесть за сумнозвісні ваучери викупляти у приватну власність усі поспіль і всюди підряд «нічиї» ніби у ті часи підвали та цокольні поверхи і їм подібні об”єкти. Викупляли поодинці і оптом. Передбачалися, неначе згодом настане величезний попит на оренду «покинутих» приміщень підвального типу. І поки мовляв копійки їм ціна, «бери та хапай – не хочу», бо настане пора, коли будуть ого-го в якій вони ціні.

Чесно кажучи, чи справдилися такі передбачення, нам достеменно не звісно сьогодні. Але що за безцінь розійшлися-розтяглися і замало не півтори тисячі стратегічно-оборонного значення сховищ, в цьому не сумніваємося. Головокружіння від неначе вкладень на дурничку, які потім принесуть жадані дивіденди, відібрали, як бачимо, як розум, так і сумління. Не головокружіння, а головотяпство. Пройдисвіти захопили в Україні владу – це уже факт, який не спростувати. І з яким миритися уже більше не можна. А якщо так, то сміємо запевнити, що знайомити з історіями колекції безчинств та безладу будемо і далі. Тобто далі буде.

                                                                   Микола НЕЧИПОРЕНКО.