КАР'ЄРА ФІЗТЕХІВЦЯ ЛЕОНІДА КУЧМИ

    Започатковуємо цикл публікацій "СПОГАДИ ПРО СЛАВНИХ                     НАШИХ ЗЕМЛЯКІВ". Уже хоч би тому, що Дніпропетровщині є ким   пишатися. Причому уже й за нових часів незалежності України.                                                                     ОТЖЕ,

                            КАР'ЄРА  ФІЗТЕХІВЦЯ  ЛЕОНІДА КУЧМИ

   «До нас їде Президент» -- повідомили якось чи не всі ЗМІ Дніпропетровська нинішнього Дніпра. Чим подивували містян, оскільки зовні звичної у подібних випадках підготовки до візиту не спостерігалося. Ніхто не чистив вулиці та проспекти, не фарбував парканів – нічого подібного, коротше, не відбувалося. А з якої речі заходжуватися наводити порядки, якщо мова ішла про приїзд колишнього Президента Леоніда Кучми? А він тут буває доволі часто: то ювілей Дніпропетровського держуніверситету, то окремо взятого фізико-технічного факультету або кафедри двигунобудування – неодмінно кличуть Леоніда Даниловича. Аякже, він випускник цього вузу і його утаємниченого факультету. Але на той раз на одному зі своїх майданів неподалік від обласної адміністрації і обласної ради Дніпро-Дніпропетровськ відкрив цілий каскад стел, на яких 47 бронзових зображень, присвячених знаковим подіям в історії козацького краю, та 15 також бронзових барельєфів-портретів славних земляків чи видатних особистостей, котрі у різні часи тут жили і працювали. Барельєфіаді  придумали й, пригадую, назву – «Від Івана Сірка до Леоніда Кучми». Зрозуміли, хто її мав відкрити і хто поки що лишався останнім у переліку гордості області?

   Леонід Кучма, ясна річ, родом не тутешній. Його корені на Чернігівщині. Одначе і Дніпропетровськ не випадково вважає рідним містом. Сюди він ще підлітком приїхав шукати того, чого сам не знав і знати не міг. Зовсім не розумів, яку ж стежку-доріжку вибирає. Та доля несподівано обдарувала тут його такою кар”єрою, про яку і мріяти не смів. Повезло так повезло, як мало кому іншому везе.

   Судіть самі: на фізико-технічний факультет, який щойно було відкрито у Дніпропетровському держуніверситеті, отож на який і вперше набирали тут студентів, Леонід поступав, навіть не уявляючи, на кого буде вчитися, ким стане. Отакий загадковий, засекречений факультет – фізтех, як його називали. Абітурієнтам казали єдине: хвилюватися не варто, все буде гаразд – «інженери з вас вийдуть пристойні». Тоді ще ніхто дійсно не знав і знати не міг, що воно таке – фізтех.  Юний Кучма мав хист до точних наук, і зі своєї сільської глибинки бачив себе максимум вчителем математики чи фізики, вважаючи це за вершину можливого для себе. А тут два роки студенти «проходили» загальні технічні дисципліни, залишаючись все ще до пуття непосвяченими у те, що на них чекає в майбутньому. Лише на третьому курсі їх зібрали за щільно зачинені двері і під охороною суворих хлопців у строгих чорних костюмах. І нарешті пояснили, що готують з них конструкторів грізних бойових ракет. Позаяк у світі набирає обертів шалена гонка озброєнь, і Радянському Союзу вкрай необхідно створювати власний ракетно-ядерний щит і надійно захищатися від клятих імперіалістів.  Запропонували обирати спеціалізацію. Леонід Кучма записався в конструктори ракетних двигунів.

І чи не вперше подякував долі та всевишньому, що допомогли йому «дивом не промахнутися». Адже чому сільський хлопець зважився вступати на факультет, який навіть замовчував, на кого його вчитиме? Тут треба знати, що батько Леоніда Даниловича не повернувся з війни, і мати-колгоспниця сама піднімала трьох дітей своїх на ноги. У Кучми був брат-шахтар і сестра-машиніст електровозу, але вони давно померли. Так от, якщо загалом в університеті стипендія для студентів складала 19 тодішніх радянських рублів, то на фізтехі аж 45-ть – великі у ті часи гроші, які вдома Леоніду і не снилися. Це в першу чергу хлопця і привабило. Вирішив, що тільки так і не пропаде. Тим паче, що поступати приїхав ще й без паспорта – по селах, аби діти селян не розбігалися хто куди, їх тоді якщо й видавали, то лише у «виняткових випадках». Кучма сподівався, що його, сина фронтовика, нагородженого за бойові заслуги орденом Червоної Зірки, зарахують у виняткові. Одначе тут порадували іншим: пройшов якусь «спецперевірку на благонадійність по лінії самого КДБ», і цього досить.

Потім отримавши диплом, і опинився Леонід в ракетно-космічному КБ Південного машинобудівного заводу. Спершу рядовим інженером у секторі розробки елементів автоматики ракетних двигунів. Але не минуло й двох чи трьох років, як почав стрімко зростати – старший інженер, конструктор групи, провідний конструктор… Оскільки майже весь курс, на якому Кучма вчився, влився у КБ Південмашу, багатьох однокашників дивувало його незбагненне «везіння». Адже вчився Леонід, скажемо так, далеко не на відмінно. Більше прославився тим, що бездоганно грав на гітарі і був напрочуд компанійським хлопцем – ледве не з усіма легко знаходив спільну мову і дружив. Став одним з перших «стилягою» – хлопцем, який носив штани з вузькими «дудочкою» холошами. Виїжджаючи в студзагонах на цілину, був там «душею колективу». Але як студент зірок з неба не хапав, і, судячи з усього, хапати не збирався. А тут раптом в КБ чи не усіх і відмінників почав обганяти. На той час мало не п”ять тисяч випускників і з інших технічних, літакобудівних та на них подібних вузів всього СРСР – з Саратова, Ленінграда і, звичайно, Москви - набрали у КБ, тобто талановитих і здібних вистачало, та Леонід раптом не загубився поміж них.

Не думаю, що таємниця успішного кар”єрного зростання Кучми для його однокурсників довго залишалася не розкритою. Я ж про неї дізнався ось яким чином. У 1996 році відмічали 90-річчя Олександра Макарова – багатолітнього генерального директора Південного машинобудівного заводу. Людини-легенди. Людини, котра очолювала за всі часи найбільший у світі ракетно-космічний завод, що, як говорив Микита Хрущов, «штампував бойові ракети, як сосиски». Мені довелося тоді готувати про Макарова публікацію, і говорили ми з ним мало не три години. Не поцікавитися «везінням» Кучми, який бо ж на той час уже був Президентом України, я ніяк не міг.

--Везіння Кучми почалося з того, -- посміхнувся Олександр Максимович, -- що він несподівано оженився на Люді Талалаєвій – прийомній дочці Геннадія Туманова. Років п”ятнадцять Туманов працював у нас на заводі головним інженером, а потім його перевели до Москви очолити Технічне управління Міністерства середнього – загального чи спеціального, як його по-різному називали -- машинобудування СРСР. Було таке, яке опікалося винятково виробництвом військової техніки. То ще будучи на заводі, Туманов і «просував» свого зятя…

А вже потрапивши у Москву, й поготів, продовжував свою розповідь Макаров, не забував про чоловіка прийомної дочки. По якому б ділу не дзвонив -- закінчував завжди нагадуванням, щоб Льоню не обижали. Говорив і відвертіше: щоб Льоню підсаджували все вище і вище. Аж тут і трапилася нагода «прислухатися» до Туманова. Звільнилося місце технічного куратора від КБ випробувань виробів Південного машзаводу – себто ракетоносіїв – на космодромі Байконур. З одного боку посада відповідальна, ризикована, з іншого ключова для кожного, хто мріяв про папаху та генеральські погони. Тут якщо не в тім”я битий і справді на щось здатен, то, уникнувши «нештатних ситуацій», зможеш сподіватися надалі у великі начальники попасти. Рівно 10 літ «відтрубив» Кучма на цій посаді. Траплялося всього за його кураторства – і дуже успішних пусків, і аварій також. Дніпропетровські ракети скоро почали виносити на навколоземні орбіти десятками, сотнями штучні супутники, то в КБ «Південне» і на заводі Кучму часом місяцями не бачили -- з космодрому він не викисав. А тут треба знати «специфічну», посміхався Олександр Макаров, тонкість: супутники благословляли у польоти конструктори і вчені, а ракети приймали військові. І що майже головним було? Уміння вчасно запросити військові чини до накритого столу, хильнути добряче з ними, взяти до рук гітару і затягти для них пісень. Аби задобрити їх. Щоб були  поблажливішими і зговірливішими, як висловився, пам”ятаю, Макаров. Леонід Кучма з цим блискуче справлявся. І не звісно ще, скільки він тягнув би цю лямку свою, якби не випадок, котрий стався неначе на його замовлення.

--Дзвонить мені Щербицький, -- розповідав Макаров, -- і на посаду завідуючого оборонним відділом ЦК у Київ просить мого секретаря парткому. Секретар у мене був той, що треба, шкода відпускати, але я не міг відмовити Володимиру Васильовичу. Сам же став думати й гадати, ким замінити?

• Соратники на заводі радили одного молодого та раннього. Олександр Максимович відхилив його кандидатуру. Рішив, що майже тисячною армією комуністів командувати має старша віком людина. Надійшла пропозиція і з міськкому партії. Легковажна, як розцінив її Макаров. Адже назвали чоловіка, який нічим себе ще всерйоз не зарекомендував. «Ні!» -- відрізав Макаров. А з ним у Дніпропетровську сперечатися не дозволяли собі навіть перші секретарі обкому Компартії. Розповідають, що особливо часто дзвонив їм з Москви Дмитро Устинов, спочатку  секретар ЦК КПРС, який курирував ракетну галузь, а потім Міністр оборони. То він завжди просив передавати від нього привіт Головному конструктору КБ «Південне» Михайлу Янгелю і директору заводу Олександру Макарову. Хоч в Дніпропетровський обком Устинов телефонував через чергового урядового спецзв”язку, як розповідав якось мені багатолітній помічник Янгеля Юрій Алєксєєнко, то з Макаровим і Янгелем у нього прямий був телефон. Знімай трубку – і добрий день, шановні південмашівці! Але повернемося до того, як Макаров шукав кандидатуру на посаду секретаря парткому заводу.
• І тут мені приходить раптом, - згадував Олександр Максимович, -- думка: Льоня! Льоня Кучма! Той же Туманов знову мало голову не прогриз, що пора його зятя «рухати» далі. І ніби ж як підходить для цієї посади Кучма: не конфліктний, з усіма ладить, та коли треба, може й розгніватися і бути в міру вимогливим, наполегливим та послідовним…

А як сказав директор Макаров, так і сталося: обрали Леоніда Даниловича секретарем парткому. Одноголосно і аж бігом. Про його епопею на поприщі партійного ватажка можна тепер окрему історію писати. Майже шість років він на ньому відпрацював, і за цей час ніяких надзвичайних пригод та неприємностей в житті парторганізації не траплялося – отак умів обходити будь-які перешкоди, гострі кути і підводні камені! Кажуть, умів «дружити» з інструкторами, а ті завжди інформували-інструктували його, як у тому чи іншому випадку вести себе з завідуючими відділів обкому чи міському, тим паче з їх секретарями. А вже наступний знову «несподіваний» злет Леоніда Кучми сходинкою догори на «совісті» винятково Макарова. На цей раз Туманов не втручався. Бо як сталося?

--Помер Генеральний конструктор КБ Михайло Янгель, на зміну йому прийшов Володимир Уткін, -- розповідав Олександр Макаров. – А Уткін характером ще крутіший. Палець у рот йому не клади, на пощаду, якщо щось не так, не по його - не сподівайся. Призначив я одного першим заступником до нього – і року не витримав. Точніше, Уткін менше, ніж за рік, рішуче зажадав іншого, бо цей ніби ні риба, ні м”ясо. Підбираю й призначаю другого – те ж саме. Скаржиться незабаром мені, що «не може ужитися з Володимиром Федоровичем». Сватаю третього – той ні в яку. До Уткіна, хоч ріжте, не піду, і баста. Отут я знову згадав Кучму. А підсуну, думаю, Уткіну Леоніда – цього хай ще спробує «вивести із себе або рівноваги» чи «завести». Навпаки, цей у будь-якій сутичці знайде примирення і порозуміння…

І знаєте, закінчив свою розповідь легендарний Макаров, я як у воду дивився: Кучма сповна задовольняв Уткіна, жодного разу, скільки працював, він не нарікав мені на нього. Інша річ, що напередодні розпаду Союзу РСР Володимира Уткіна забрали з Дніпропетровська, сам же Олександр Макаров нарешті вийшов на пенсію, і призначення директором Південмашу Леоніда Кучми – «то вже була не моїх рук робота», як висловився Макаров. Тоді вирішувала ще Москва, ще Михайло Горбачов затіяв перебудову. І коли зі столиці високі посланці прибули на завод «шукати» заміну Макарову, Кучма наче спокусив їх тим, що заявив, як відрізав:

--Я знаю точно, що державу уже розвалили, але завод розвалити ми нікому не дамо!

Ці слова Леоніда Даниловича довго тут залишалися крилатими. Та й досі ще пам”ятають і зрідка цитують, але уже як ніби на згадку про Кучму. Бо ж Південний машинобудівний таки розвалили, посадили в колошу – це факт. Але остаточно ніби уже після того, як Леонід Кучма відтрубив свої два строки Президентом. Хоч багатолітній директор Олександр Макаров напередодні свого 90-ліття розповідав мені і таке. На момент розвалу Радянського Союзу на його заводі зберігалося унікальної металопродукції, призначеної для виготовлення бойових стратегічних ракет і ракетоносіїв для космонавтики, на 40 мільярдів ще радянських рублів – на страшено велику на ті часи суму. Але куди зникли, хто спродав незабаром практично усі запаси унікального металу – цього як наче ніхто не знав і Макарову також «не хотілося знати». Мов крізь землю провалилися – і все, крапка. А що з возу впало, те пропало. Не важко здогадатися, що до цих пір і залишається наче невідомо, куди поділися багаті припаси. Хоч здогадатися було не важко. Без Кучми навряд чи тонну або й півтони «збули» - в цьому не сумнівався, до речі, і сам Макаров. Та прямо не сказав. Сказав, що лише підозрює. Але це вже привід для іншої розповіді.

                                                                        Микола НЕЧИПОРЕНКО