НЕ ТІ ТЕПЕР ПРІОРИТЕТИ, ОРІЛЬ-РІЧКА НЕ ТА

ДЕСЯТЬ РОКІВ тому Дніпропетровська обласна рада для багатьох навіть несподівано одноголосно прийняла рішення про створення нарешті першого національного тут природного парку «Орільський». Досі область чи не єдина в Україні не мала - і не має, до речі, до цих пір - подібного рівня заповідної зони. То у 2015 році рішення облради сприйняли за визначну, довгождану і вистраждану навіть подію. А що і багатообіцяючу, так це й поготів. Справа у тім, що ще за двадцять літ до цього, в середині дев”яностих попереднього століття, в області виникло «Еколого-туристичне об”єднання «Орлан», яке за першу мету ставило в межах двох районів, Царичанського та Петриківського, створити культурно-природний парк для масового дозвілля трудівників, як прийнято було тоді говорити, промислово-індустріального краю. Задля цього ентузіасти-ініціатори здійснили плавучу експедицію річкою Оріль до меж з Полтавською і Харківською областями і за її результатами підготували кілька фотобуклетів і відеофільм «Мальовнича і оздоровча в Придніпров’ї природна диво-перлину». Більше того, незабаром відкрили доволі оригінальний Музей річки Оріль. Насамкінець «Орлан» скористався ще й тим, що згодом Комітет Верховної Ради з питань екології проводив у Кривому Розі виїзне засідання, не чекаючи запрошення навідався на нього і домігся схвалення також і своєї ідеї.  Одначе відразу повідомимо, що а тодішнє обласне управління охорони навколишнього середовища її «зарубало». Швидше за все не забажало собі морочити голову «затіями самодіяльних природолюбів». Адже послалося ще на незабуті недавні радянські часи, коли мовляв у лісових масивах вздовж Орелі заводи набудували вдосталь баз відпочинку – чого ще треба?

Якщо хочете всю правду знати, то коли уже в перші роки нинішнього століття Київ затребував заявку «на пріоритетні території» для створення на теренах області національних природних парків та заповідників, у Дніпрі про цілком ймовірний парк «Орільський», який аж кричав, так напрошувався, все одно що навідріз забули. Лише у 2008-му згадали і в Указ Президента Віктора Ющенка навздогін «вписали» намір створювати таки й на Дніпропетровщині «унікальний куточок 300-річної степової природи і її історичних пам’яток». Але не більше. Похвалилися, що Ющенко підписав, та на тому і заспокоїлися. Чому? Про це можна безпомилково здогадатися, знаючи, що сталося уже й після «історичного» серпневого 2015 року рішення обласної ради. А сталося те, що «не так щось пішло, як сподівалося».

Думаємо, швидше уже зовсім інші часи пішли, тож далеко не радянські, відтак змінилися і пріоритети. Адже у серпні гучна ухвала облради, а слідом у вересні раптова «експедиція» по приорільських сільрадах і районах, тобто і Магдалинівському  та Юр”ївському вздовж Нехворощі сусідньої Полтавщини. Всюди зустрічі з населенням і навіть громадські слухання «Чому не можна створювати природний парк національного значення «Орільський»?» Потім розповідав науковий працівник існуючого раніше Дніпровсько-Орільського заповідника Петро Чегорка, що «затія з піар-маршем для усіх нас була як сніг на голови». Хто ж організував доволі «серйозну» акцію? В першу чергу, уявіть собі, мисливці, оскільки для них приорільські і ліси, і степи, і урочища з давніх давен мисливські угіддя. Навіщо заповідний парк їм, якщо вони тут хазяїни? Серед мисливців же тепер багацько «крутих» як посадовців, так і бізнесменів. Спорядити «експедицію» їм не становило труднощів. Як і підтримку також забезпечити. Тим паче що «однодумців» набралося відразу стільки, що хоч греблю ними на річці гати.

Скажімо «агітатори» проти заповідного парку ставку зробили перш за все на лідерів органів місцевого самоврядування. Націлювали їх «відповідно з народом працювати». На повну силу розкручувалася земельна реформа, і були уже тоді «далекоглядні» діячі, котрі натякали, що не далекі часи, коли земля коштуватиме ого-го які гроші. Але хто буде найближче до неї? Отож! Тільки ж в заповіднику-парку загальнодержавного статусу «торгувати землею зась» - так і знайте. Нарешті «мобілізували» будівельно-бізнесові структуру, які уже руки потирали-милилися на благодатних берегах Орелі та в її лісових масивах зводити цілі заміські котеджні містечка для «нових українців». Елітне житло – так говорили. Знову таки а хто дозволить захоплювати території, які охоронятимуться державою?

РЕЗОНАНС від спроби упередити створення національного природного парку врешті-решт з величезними труднощами, але вдалося звести нанівець. Тільки тому, що обласна рада не забарилася затвердити групу науковців для напрацювання проекту майбутнього НПП «Орільський». А більше дякуючи мабуть тому, що очолив групу відомий в області кандидат біологічних наук та доцент кафедри фізичної географії тутешнього університету ім. Олеся Гончара Вадим Манюк – фахівець з біорозмаїття регіону і автор концепції «Екологічна мережа Степового Придніпров’я».

-А ми уже мали переконливі та неспростовні підстави стверджувати, - розповідав Вадим Володимирович, - що Оріль з її прозорою швидкоплинною течією і піщаним дном та з порослими густими травами луками і балками, зеленими дібровами і сосновими борами, притоками Берестова, Заплавка та Орчик, вервечкою урочищ і Туровою горою та горою Калитвою треба негайно рятувати і захищати, перетворювати на національну цінність і гордість.

І здавалося, наче цій меті ніщо уже не загрожуватиме. Бо хто знав, що іншої думки дотримувався Регіональний офіс водних ресурсів. До пори-до часу він приховано мовчав, то справді одного дня вистрибнув наперекір, як той Пилип з конопель. Явно не випадково погоджуючись, що «за попереднє століття Оріль занедбали і занапастили», оголосив, ніби він «зарадить річці, як ніхто ж бо інший». Оскільки «поки інші багато обіцяють», Офіс «підготував проект… «Відновлення гідрологічного  режиму і санітарного стану старого русла Орелі – капітальний ремонт». Більше того, ладен приступати до його реалізації негайно. Виходило і без дозволу Мінекології, на який «доведеться роками чекати», і без оцінки впливу задуманого на природне середовище – навіщо зайві клопоти, якщо і так ясно, що проект вартий свічок! Читачі може й не повірять, що отак спішили, мов на  пожежу, але це правда.

А що передбачав «капітальний ремонт» річки – чи здогадаєтеся? Мова йшла про її останню сотню кілометри перед впадінням у Дніпро. Щоб підняти рівень води, запланували перегородити Оріль 19-ма кам’яними в металевих сітках греблями і перекатами до п’ятисот метрів кожен. Тобто перетворити по суті річку в каскад озер – морями, як водосховища на Дніпрі, їх же не назвеш. Плюс поглибити до двох з половиною метрів, вийнявши для цього з дна не менше 317 тисяч кубів піску. Та в Петриківці, Могилеві, Китайгороді, Проточах і Сорочиному народ потім уточнив, що… видобути і продати. Сільський люд на цей раз стихійно організувався і на 14 ділянках ріки влаштував з приводу перегороджування Орелі громадські слухання. Маємо ось протокол слухань в Царичанці: шкільна вчителька історії Наталія Давиденко не могла збагнути, як «епопею» вирішили зачинати без експертних висновків стосовно і проекту, і наслідків для річки та її довкілля, а депутат райради Юрій Тимошенко угледів «корупційний  момент». Адже аби мерщій гатити Оріль «для розгону» уже й виділяли 112 мільйонів гривень. Хіба нині могло бути секретом, що в когось руки й свербіли «освоювати капіталовкладення»? За принципом «гривню на дамбу, а десять собі на кицики» - отак прямо тоді і заявив депутат.

Переполох в області небайдужі мешканці приорільських сіл та селищ ого-го який здійняли! Коли ж збагнули, що Регіональний офіс водних ресурсів і за вухом не веде набат, протоколи своїх громадських обговорень разом зі зверненням відіслали в Міністерство екології та природокористування. Звідти прибули посланці і «прикрили робочий проект з капремонту Орелі» як такий, що «не пройшов експертних досліджень». На цьому затія і скінчилася? Де там! Коли розголос поволі стих, Регіональний офіс уже з власної ініціативи відрядив гінців в столицю. І якими правдами чи неправдами, нам невідомо це, домігся дозволу «закласти перші три експериментальні греблі». Аби мовляв угледіти, чим  проект обернеться. Після цього «сверблячка» водників і завершилася. За однією версію вистачило таки глузду збагнути, що згубна ідея, а за іншою що почалася війна і зупинила «не інакше, як лихоманку». Останній варіант продовжує хвилювати того ж Вадима Манюка. Існує загроза, побоюється він, що прийде кінець воєнному стану і проект «капітального ремонту» знову дістануть з глибокої шухляди. Може навіть уже не під грифом «Велике будівництво», як збиралися загати на річці ставити, а під грифом «Відродження України».

ЧИ ГАДАЄТЕ, що марно Вадим Володимирович переймається? На жаль така небезпека ймовірна. Адже чим ознаменувалися десять літ після рішення створювати в області НПП «Орільський»? День і ніч тільки тим і займалися, щоб уже готовий проект втілювати на місцевості? Зовсім ні. Більше того, так досі і не зібралися. Натомість у 2018 наскрізь з кінця в кінець через майбутній парк на повну потужність розвернули будівництво… об’їзної автомагістралі. З Дніпра в Решетилівку з виходом на Харківську автотрасу. Чим ошелешили не лише науковців з екології і природокористування, але й пересічне населення регіону. Справа у тім, що вздовж густозаселеної Орелі багато уже літ дорога існувала, але водіями вважалася не вельми вдалою. Тут весь час через села, одним за одним, доводиться їздити – розігнатися дзуськи. А місцеві історики давно радили не ігнорувати досвід мудрих пращурів, котрі з Мануйлівки, зараз лівого берега Дніпра, путь тримали теж паралельно Орелі, однак за десятки кілометрів від неї. П”ятсот з лишнім літ тому козаки звали його Чумацьким шляхом. Від тих пір залишивши сторожовий пост на ньому – село Чумаки.

Так от, наперекір явно найбільш слушному варіанту Служба автодоріг області як уперлася, так і не відступила від прокладання нової в чотири смуги автотраси справді «ще й по живій природі». Бо засипала для початку щебнем і гравієм, а переважно шкідливим металургійним шлаком усі низинні плавні та озера і навіть болота. Котрі, як скаже вам кожен еколог, живлять вологою степові річки. Далі ж пішли і поїхали – трамбували невеликі з лісових масивів річечки, яких тут нараховувалося близько півсотні. Не говорячи про заводі та струмки з-під тих же лісових насаджень. В результаті тепер, через сім літ від початку цього «великого будівництва», Оріль-річка стала дійсно не та – течія сповільнилася, а русло мілководне уже від Котівки Магдалинівського району.

Довго приорільський народ справді не міг втямити, який ґедзь обласну Службу автодоріг ужалив, щоб обома руками вона ухопилася за варіант нової траси через майбутній національний природний парк? Перша версія – а нові і можновладці таким чином отримали змогу з вітерцем добиратися у заміські свої  елітні помешкання-палаци. Хоч друга версія, котра була висунута, як на нас більш реальна. Будівництво стрімкої магістралі по озерах та плавнях, по болотах і плесах дрібних річечок обходилася майже втричі дорожче, ніж якби її прокладали давнім Чумацьким шляхом. А це неабищо. Це можливість мало не втричі і більше цупити. А те ж, що в межах запроектованого природного парку практично половина протяжності Орелі нині в зоні безводдя й пустелі, то це, нагадаємо, у наші часи не в пріоритеті.

Тим паче, що фатальна автомагістраль привела сюди ще й іншу нищівну напасть-біду. Для відсипки її полотна знадобився пісок. Легальний видобуток якого перебував більше, ніж за 50 – 70 кілометрів. А тут як «знахідка»: прямо по курсу урочище з надрами, повними піску. Бери – не хочу. Точніше дуже захотіли, а не дозволяли. Одначе прибула армада бульдозерів і екскаваторів, за пару тижнів зняла двометрову товщу верхнього родючого шару – ліси гули  та степи стугоніли від потужних самоскидів ТОВ «Автомагістраль-Південь», які день і ніч возили «лівий» пісок. Спочатку 30 гектарів «освоїли», а далі і ще 30-ть – тільки так вийшло «по зав’язку».

 В результати наразі три наслідки. Перший: перелопачений проваллями та ямами і кучугурами ландшафт, над яким курява постійно здіймається під хмари. Другий – у семи найближчих селах у людей в колодязях пропала вода. І третій – Генеральною прокуратурою так званий Орільський піщаний кар”єр (звертаємо увагу, що не природний парк «Орільський», а піщаний кар”єр) названо найбільшим незаконним кар’єром України.

Втім, є і четвертий наслідок. З  приводу самоправного добутку відкрито кримінальне  провадження. Та воно триває і ніяк не завершиться з 2021 року включно. А навперейми слідству власник ТОВ «Автомагістраль-Плюс» Дмитро Алмазов судиться за те, неначе видобутком піску під боком нещасної Орелі майже не завдано шкоди природі. І наче лише згодом навздогін він вперше почув про майбутній національний природний парк «Орільський». А так ніхто його про це не попереджав. Очевидно з надією на всякий випадок судиться, ніби ж бо незнання такої дрібнички має звільняти його від відповідальності. В позові Дмитро Альбертович не вказав, що скільки рився він у піщаних надрах, стільки йому місцевий народ в першу чергу про НПП насправді і нагадував.

І ТЕПЕР маємо те, що маємо: десята річниця виповнилася, як оголосили  створення в області національного природного парку «Орільський», та його до цих пір катма. Чому? – це зрозуміло, сподіваємося, з усього, що написано уже тут. Але не завадить і «підсумкові» свідчення. На тверде переконання автора проекту парку Вадима Манюка, мовчки, одначе дуже послідовно ідею навіть не гальмує, а саботує діюча останні десять літ дніпропетровська влада. Чимдалі відвертіше переймаючись чиїмось корисливими інтересами, а при цьому чи не в першу чергу і своїми власними звичайно, як без них, тільки не інтересами природи, сільських і селищних громад та прийдешніх поколінь, як висловлюється Вадим Володимирович. На його запит у Київ з Міндовкілля повідомили, що ці десять років, на кожен з яких регулярно віділяється 6 мільйонів гривень на створення НПП «Орільський», «з області так ще і не надійшли документи, щоб узаконювати сам проект». То далі уже й ми разом Манюком звернулися в обласну раду: в чому річ? Що заважає? То отримали відповідь: проект мають погодити розпорядники землі, яка потрапляє в зону парку. Раніше це п”ять районних рад, однак наразі уже дві колишні, оскільки Магдалинівська та Юр”ївська, котрі значилися на старті епопеї зі створенням «Орільського», встигли влитися до складу трьох інших. Так от досі вони… не надали згоди на землевідведення. І не надають до цих пір. Хоч повної ясності на цей рахунок і немає, оскільки після так званої децентралізації чи адміністративної реформи обласні інстанції жодного разу не турбували їх цією потребою.

А знаєте чому? Бо ж світ замало не перевернувся: тепер виходить згоду давати мають сільські та селищні громади, а їх в межах майбутнього парку півтора десятка, і в купі разом «каша». Депутати більшості «за», а голови ОТГ мало не хором «проти». Навіщо воно їм? – запитують, виправдовуючись, в Департаменті екології і природокористування ОДА. Ніби мусимо розуміти, що сьогодні «не до природного парку». На наше ж зустрічне запитання, що а коли завтра буде пізно, адже Оріль уже замало не на грані зникнення, навіть півсловом не відгукнулися. Таке враження, що десять років використали, щоб знищити колись найчистішу до речі в Європі річку і неповторне на її берегах українське степове довкілля.

                                                                              Микола НЕЧИПОРЕНКО.