ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ!

ВІСІМДЕСЯТ літ тому, у травні 1944, парадоксальний своєю біографією Володимир Сосюра написав вірша, а я б сказав, що поему «Любіть Україну».  Пригадуйте: «Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води…» Як він сам згадував, написав, коли одухотвореним опинився у звільненому тоді від гітлерівських фашистів Києві. А ще згадував, що читав цей твір сотні разів молоді, особливо студентам скажімо, і завжди мав неабиякий успіх. Одначе якщо й опублікував у 1944, то мабуть листівкою або в якійсь нашвидку тоді виданій газеті, а тепер давно забутій. Якось мені доводилося про це читати, та після ніде підтвердження не стрічав. Достеменно звісно інше: зворушливі і пристрасні рядки «Любіть Україну» вперше були вміщені у повоєнній збірці Володимира Миколайовича «Щоб сади шуміли», котра побачила світ у  1947 році. Поет закликав у ній любити рідну Україну, бо

     Без неї – ніщо ми, як порох і дим,

     розвіяний в полі вітрами...

     Любіть Україну всім серцем своїм

     і всіма своїми ділами.

А грім грякнув для Сосюри після того, як поему російською опублікував московський журнал «Звезда». Причому за свідченням літературних істориків без будь-якої участі поета. Це була ініціативи російського поета-перекладача Прокоф”єва, який ще й «не порадився з членами редколегії журналу». Так чи інакше 2 липня 1951 року всесоюзна газета радянських комуністів «Правда» рішила войовничою публікацією боротися з ідеологічними перекрученнями в літературі і називає Сосюру буржуазним націоналістом та навіть «продажним бандерівцем». Оскільки він «оспівує якусь одвічну Україну поза часом, поза епохою, без сталінських п”ятирічок, без колгоспного ладу». А раз так, то його вірш «в основі своїй є ідейно порочним твором, під яким могли підписатися Петлюра і Бандера». І Сосюра потрапляє під прес гоніння, його перестають друкувати. На жаль, у київській газеті «Радянська Україна» відгукнувся Андрій Малишко, заявивши, наче стаття в «Правде» «примушує глибше придивитися до творчості Володимира Сосюри», позаяк «явні прояви ідей націоналізму та національної обмеженості не є випадковими і поодинокими в його творчості».

Сьогодні можна сміло стверджувати, що Володимиру Миколайовичу до утисків не приходилося звикати. Романтичний і воднораз бунтарський голос Донбасу, як його ще до цього називали, пейзажист і лірик, співець кохання та блискучий імпровізатор гострим словом і в той же час кавалер двох орденів Леніна та лауреат Сталінської премії, після виключення з компартії втішався тим, що пробачили і поновили в ній, а ще за молоду боєць УНР під проводом Петлюри, згодом військовий Червоної армії і автор революційної «Червоної зими», а насамкінець відомий радянський письменник - все це Сосюра.

Мене ж зараз спонукала пригадати його вірш «Любіть Україну», як не дивно це буде вам дізнатися, щотижнева на телеканалі ТЕТ розважальна в дусі «крутого» зіркового шоу і сучасного гумору, однак пізнавальна та навіть просвітницька чи й пропагандистська, а вже точно патріотична передача «Я люблю Україну». Що ні заперечувати, ні спростовувати немає підстав, а я й не збираюся. За задумом творців передачі уже третій сезон поспіль запрошені командами відомі в Україні  шоумени та митці, актори і театрали, гумористи, співаки та танцюристи, коротше усі як на підбір знаменитості, аби щоразу з’ясовувати, хто поміж них же краще й глибше знає історію і мову України, її культуру та її відомих в минулому особистостей, традиції і звичаї народу, тим паче щось маловідоме або призабуте про рідну усім нам Україну. Отож хвала і честь творцям і учасникам передачі – згодні?

Щоб довго не затягувати тепер статтю, відразу признаюся, що передача одначе не просто не подобається мені, а чимдалі викликає навіть протест. Слідом відразу докидаю, що це, як і все, що надумав далі писати, мої власні судження і думки. Більше того – особиста моя позиція. Той випадок це, коли погоджуватися зі мною чи ні, ваша також особиста справа. Бо телепередача породила в мені прямі, як постріли, запитання: чи так треба любити Україну, як з усіх сил намагається навчити нас зіркове шоу? А особливо чи любимо ми її так нині насправді, як закликав Володимир Сосюра? А він закликав

    Любіть у труді, у коханні, в бою,

    в цей час коли гудуть батареї.

    Всім серцем любіть Україну свою,

    і вічні ми будемо з нею!

Стосовно Володимира Миколайовича ще лишається тут зауважити, що належав він до поетів-ліриків, яким варто до цих пір і завжди довіряти. Коли поет помер, у газеті «Літературна Україна» з Дніпропетровська тутешній тоді теж поет-лірик Олександр Зайвий схвильованим віршом писав, що «Вкраїна скрипку геніальну несе в заквітчаній труні». А ось чом не сприймаю особисто я ніби й доречну наче телепередачу, треба признаватися чесно. Надто весела як на мене вона, з танцями, кривляннями, даруйте, та посмішками. І це коли на лініях зіткнень з московитами щодня проливається кров наших захисників. Коли далеко не всі українські хлопці повертаються і повернуться не всі звідти. Ще в одному з випусків цієї зіркової телепередачі вихідцю з «95 кварталу» Юрію Ткачу в дивину виявляється було, що слова «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!» належать Тарасу Шевченку, і цим прикро вразив мене. Бо це тоді, коли вихідець з моєї Дніпропетровщини вірменин Сергій Нігоян, який чи не першим загинув на Печерських пагорбах у Києві під час Революції гідності, схвильовано читав з телеекрану напам’ять Кобзаря: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!»

ЧИ ВСІ ЧИТАЧІ зрозуміють мене далі, не знаю, і не приховую головного: про теперішню любов до України на Дніпропетровщині несподівано неначе, насправді, якщо хочете знати, вистраждано заговорили відомі тут теж зірки, але сільського виробництва. Які напередодні повернулися із Всеукраїнського аграрного форуму, що відбувся у Кропивницькому. Про нього на жаль «Єдині новини» ні слова  не повідомили. А це більше, ніж шкода. Бо на форумі лідер фермерського руху області Анатолій Гайворонський криком кричав і умовляв Богом відтермінувати  повернення позичок та відсотків на них, адже інакше фермерам не тільки не вижити, але й не закласти урожаю наступного року. Одне діло, що сіяти в суху, як камінь, землю марно, а друге, що немає за що. Коштів на рахунках селян катма. І як Анатолія Івановича почули? Ошелешили законопроектом про підвищення податків, слідом же голові парламентського комітету з питань фінансів, податкової і митної політики Данилу Гетманцеву приспічило ще і «пощипати» в тому числі й сільгоспвиробників, як з тих гусаків пух, щоб «було чим платити нашим військовим».

-Та не пощипати намірився насправді, - говорить Гайворонський, - а не латану навіть свитину, як колись з Шевченкового каліки, а шкуру по-живому здирати з нас…

І розповідає, чому так стверджує. Яким видався цьогорічний сезон, усім ясно. З  середини березня і майже до кінця квітня в степовій зоні жодного не випало дощу. Домінували лише морози та приморозки і суховії. В результаті ріпак ще вискочив, дав з горем пополам по 20 центнерів. А соя згоріла, втричі менше уродила, ніж зазвичай, пшениці також намолотили нижче середнього. А ціни? Ціни – горе з ними! До пізньої весни на пшеницю і кукурудзу тримали  не вище 4.5 тисячі за тонну, і це коли собівартість минулого року сягнула 4.8 тисячі. Фермери, щоб впоратися з  весняною сівбою, мусили збувати збіжжя собі у збитки. Надіючись, що осінь поправить, відшкодує втрачене. Дзуськи! Наразі закінчується збір пізніх культур. Урожай кукурудзи або слабкий, або ніякий. З соняшником аналогічний недорід. Недозапиленим лишився, поки дочасно й не посох. Коли цвів, бджоли в кращому випадку лише до дев’ятої ранку літали. При температурі вище 29 жари нектару брати не могли вони.

-А знову про ціни приходиться говорити, - сумно промовляє Анатолій Гайворонський. - На початку літа за тонну збіжжя  платили уже по 8.5 тисячі, одначе ще рання цього літа косовиця зернових не починалася, як навмисне збили її майже на дві тисячі нижчою. Це в умовах воєнного стану і ледве не суцільної по селах мобілізації. Знов на ум приходить каліка Шевченка, з якого латану свитину з шкурою знімають, бо «нічим обуть княжат недорслих». Далі по тексту – «А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію!»

Стій, про що це Анатолій Іванович? Адже справді війна не на життя, а на смерть триває, і лозунг «Все для фронту, все для перемоги!» не випадково до нас повернувся. Це раз. А по-друге якщо мова дійсно про любов до України, з якої голова обласної на Дніпропетровщині Асоціації фермерів та приватних землевласників і почав, до речі, свій монолог, на котрий наштовхнув його  Всеукраїнський аграрний форум у Кропивницькому, то хіба любити сьогодні рідну державу – не жертвувати все задля її нескореності та перемоги?

-А моє переконання таке, що любити сьогодні Україну – значить любити народ, дорожити ним. Тим паче сільський, який не лише своїми  податками наповнює державну казну, а й годує народ. І армію в тому числі, бо свою не годуватимеш – годуватимеш чужу. Але коли одні тишком-нишком вечорами просиджують у ресторанах, а другі усім на показ по телебаченню танцюють та веселяться і сміються, це в умовах війни, коли люди – чиїсь батьки, сини і дочки та внуки і внучки - гинуть день і ніч в запеклих боях, не має нічого спільного з любов’ю до Батьківщини. Тим паче коли одні, як от ми, фермери, пнемося з останніх сил не дати Україні сконати, а багато-багато інших в цей час безбожно грабують і розкрадають її – це вже навіть не просто нелюбов, а зневажання України, її підла і підступна зрада та розпродажа за так звані нині неправомірні вигоди. Це значить, що є в нашій державі зараз запроданці, які готові за накрадені мільйони-мільярди, рахунки в зарубіжних банках і плаци в заморських краях і на далеких островах здати її з потрухами як в роздріб, так і оптом уже.

ДО НАШОЇ розмови при цій нагоді приєднався ще один фермер, а якщо точніше ще один ватажок на цей раз Верхньодніпровської районної Асоціації фермерів і приватних землевласників Анатолій Лейко. Хоч в першу чергу його варто відрекомендувати як в минулому воїна-афганця і ватажка районної ще й громадської організації, яка переймається вшануванням пам’яті загиблих у боях з путінськими фашистами земляків.

-Становище, у якому ми нині перебуваємо, - відразу почав з головного на його думку Анатолій Олексійович, - схиляє до того, що любити сьогодні Україну – це говорити правду і тільки правду, домагатися її. Ясна річ, з метою, аби вона брала верх. І щоб уже зараз очищатися від брехні та підлості.

Справа у тім, що поїздка на Всеукраїнський аграрний форум була його другою поїздкою у Кропивницький. Напередодні він там побував на суді над легендою, як Лейко ні на йоту не сумнівається, української розвідки Романом Червінським. І на власні очі побачив не суд, а судилище: адвокати називали і називали статті законів, які порушували судді, а «а ті лише очима блимали».

-А за що судять Червінського? – З обуренням вигукує Анатолій Лейко. – За те, що він сказав правду! Слухайте, що це в нашій Україні твориться? Та ні, шановні, це усіх суддів необхідно пропустити через детектори брехні. Іншого варіанту врятувати правосуддя у нашій державі уже я не бачу!

Далі Лейко прив’язав-повів мову і про корупцію та так зване в народі «Велике крадівництво». Адже мало того, що державну казну, відтак податки, які сплачує народ, витрачають нині на будь-що, тільки не на потреби фронту. Але ще ж і «пиляють» бюджети на шматки, як ті шакали, котрі допали до здобичі. Їм що, Україна уже падаль, а не Батьківщина? – давайте не тільки ставити це запитання прямо, а прямо на нього і відповідати!

-Топ-посадовців усіх наявних у нас рангів та мастей і запопадливих ніби як бізнесменів, а насправді бандитів з хижих доріг за корупцію під час війни прийшла пора ставити до стінки. Так-так, може що тимчасово відновити дійсно смертну кару. Принаймні ніяких застав, тим паче ніяких відкупних чи відчинених навстіж «прохідних» на наших кордонах. Ні, за корупційні діяння шановні вироки сьогодні мають сягати 15 років позбавлення волі. Без будь-яких і можливостей вийти з-за грат раніше…

Наша розмова відбувалася за присутності ще кількох фермерів області. То декого з них було схоже налякала репліка Лейка про поновлення смертної кари. А чому ви так? – здивувався зі свого боку Анатолій Олексійович.

-Корупціонерів під час війни, - мовив він, - давно необхідно прирівняти до злісних зрадників України. До тих, хто любить її тільки у власних шкурних цілях. І зрадники матері-Вітчизни мають розплачуватися своїм мерзенним і потворним життям. Я так думаю. Ні, я так вважаю.

Зате висновок Лейка, що «Закон про мобілізацію у нас то винятково для робітників і особливо для селян та їхніх дітей», фермери-колеги відразу всі як один сприйняли за такий, що відповідає дійсності. Бо це правда також, яку повинен знати народ. Та він і знає її!

-Поліцейських обіцяли призвати до 50 відсотків від штатних розписів по підрозділах і службах, - загомоніли фермери, - а призвали натомість ледве-ледве десять відсотків. Не інакше для того, аби поліцейське начальство мало змогу тепер відправляти на фронт тих, хто ріже йому в очі правду-матінку.

-Ще й мерщій пішло у відставку чимало стражів правопорядку у віці від 40  до 45 літ. Аж стрімголов і спотикаючись дременули на пенсію, - вернувся у розмову Анатолій Лейко. – Хоч прокурорів, а заодно і суддів-чоловіків слід поголовно мобілізувати. З їх обов’язками як на мене прекрасно справляться жінки, як от на шахтах Західного Донбасу дружини замінили своїх чоловіків. Тим паче справляться студенти старших і випускних курсів юридичних вишів. Ще й інший не менш актуальний отримаємо ми ефект: смію передбачати, що відразу поменшає і корупції та злочинності в Україні, навзамін же неодмінно  побільшає правопорядку!

І як відрізав, підвів риску фермер Анатолій Лейко. Я б, сказав він, усіх посадовців СБУ, НАБУ, САПу, МВС, МНС, ДСНС, митників та суддів, нарешті й нардепів зі зграями їхніх помічників  негайно пропустив би через передову. А хто відмовиться, того у першу чергу й оголошувати ухилянтом. З наслідками, які з цього зараз витікають. Тримати на державній службі таких принаймні не варто. Чи ви скажете, що це вже занадто «перебрав» Анатолій Олексійович? То я від себе на це скажу наступне: по-перше воїн-афганець, нині фермер так заявив від справжньої його любові до України. А по-друге український народ сільський споконвіків був мудрий і ніколи не помилявся. Як і не давав себе обманути. Що треба збагнути сьогодні верхам, поки ще не пізно.

                                                                                              Микола НЕЧИПОРЕНКО.