НІ СТЕПУ, НІ ЛІСУ

Микола Нечипоренко 01.07.2024 429

                               НІ  СТЕПУ,  НІ  ЛІСУ

                              НОВА КЛІМАТИЧНА ЗОНА - СУХОСТЕП

СОРОК з лишком відсотків території України займають степи. Колись від обрію до обрію безкраї й безкінечні з жайворонками високо у небі. А уже за нашого життя лише 3% їх не розорано. Хоч і це наразі не відповідає дійсності. Степова зона здавна й понині виглядить найбільш скривдженою, понищеною і понівеченою, деградованою. Більше, ніж століття, її силоміць в прямому розумінні викорінювали. Жодна інша природно-кліматична зона на планеті не зазнала таких значних втрат, як наша степова зона. А викорінюють її досі, бо в останні три-п’ять років вона потерпає від ще страшніших наслідків і якщо хочете знати, то разом з унікальними в масштабах Земної кулі українськими чорноземами опинилася під загрозою повного зникнення. Ми ж не віддаємо зараз собі чесного звіту, яка катастрофічна втрата реально чекає Україну на віку теперішнього покоління. Нависла ж бо величезна біда, коли наші степи, вигукує відомий на Дніпропетровщині науковець з біології Вадим Манюк, пора уже рятувати. Адже чорноземний гумус природа створювала віками ще з періоду зледеніння, а зараз вистачає лічених років, щоб і слідів від нього не залишалося.

-Особливо тепер, - продовжує Вадим Манюк, - коли навіч відбувається і посилюється глобальне потепління, і влітку спека вдень наростає до високих температур, а з настанням прохолоди ночей випадає густа роса і тримається до сходу сонця. А яким був справжній степ? Це густі трави по коліна і вище з густим також підземним корінням. Трави щільно застилали поверхню грунтів, отож нічну росу і тим паче після дощів довго зберігали під собою вологу, а розгалуженими кореневищами максимально засвоювали і використовували її… 

Ясно, що кандидат біологічний наук Манюк мову повів про «дикий» чи цілинний степ, котрий зараз якщо й існує там і тут, то все рідше і винятково у вигляді острівців неораної землі. І тільки на цих «острівцях» - по балках, ярах та урочищах і крутосхилах – тримається, не виводиться травостій біологічного розмаїття. Як і всіляка тваринна, пташина і комашина живність та інші різні живі і дрібні організми. Навіть у лісах таких організмів набирається не більше півсотні видів, а в природних степах  колись набиралося кільканадцять тисяч. Чи знали ви про це? Чи готові повірити?

-Тільки дякуючи степовій трав’янистій рослинності, - підводить першу риску Вадим Манюк, - за цілі віки і виникли неймовірно плодючі та родючі чорноземи. Під суцільними лісовими масивами ніде й ніколи натомість не могла, не змогла і не може нагромадитися подібна біомаса – слушний для вирощування продовольчої продукції чорнозем. Позаяк на вміст поживних речовин і лісові землі знову таки в рази бідніші, ніж у степах. Порівняно тим паче зі степами на зразок українських.

Чому? – знову вигукує Манюк. І говорить, що його відповідь буде така, як і «відповідь природи на те, що екосистема степу значно продуктивніша, ніж будь-яка і будь-чия інша». Це тому, що рослинний світ степових просторів не те що звиклий до дефіциту вологи – він пристосувався «задовольнятися тим, що отримує». Для цього дійсно біомаса трав і зверху цілком достатня, і під землею теж переважає в масивних коренях, цибулинах, бульбах і вузлах. Багато важить також, що коріння різнотрав’я - дернинних злаків чи ковили, типчака, горицвіту, сон-трави чи полину або гиркакишу і так далі - залягає не глибоко від поверхні. Разом з відмерлими раніше рослинними рештками воно й утворює за висловом наших предків так званий дерен. У якому і при найменших дощах волога затримувалася на тривалий час. Якої й вистачало, аби земля якомога більше зібрала і поглинула живої води. Причому воднораз не пропускаючи її глибоко нижче коріння.

-Немає на землі іншого аналогу біологічному механізму, щоб органіка у грунті практично не розкладалася, - підводить другу риску Вадим Манюк, - а нагромаджувалася у вигляді гумусу. Який ще й консервується, оскільки ніде більше, крім степів, природа настільки глобально не поглинає з атмосфери вуглекислий газ. І тут лісам таким навіть, як тайга чи в українських Карпатах, зі степами не зрівнятися.

Вадим Володимирович раптом обриває монолог і каже, що захопивши чорноземні простори для виробництва продуктів харчування, під обробіток тобто плугами і чим завгодно ще, людство ріллею запустило в степах процес опустелювання. І тільки тому, що замість багатющого різнотрав’я, знищивши отож його і продовжуючи знищувати, сіємо те, що звемо сільгоспкультурами. Повірите чи ні, але це правда: знедавна у наукових трактатах і підручниках як географи, так і кліматологи зону наших степів почали називати сухостеповою. Тільки ж наступний після сухостепу етап дійсно пустеля.

                                          ЛІС ПО «ЛІСУ ДОГОРИ ДНОМ»

МИ НЕ ВЧОРАШНІ і чітко розуміємо, що не відкриваємо тут Америк: що і рятувати, і захищати, і зберігати степи необхідно говорено та переговорено, писано і переписано сотні, якщо й не тисячі уже разів. Але чи сягнули разом і порізно ми усвідомлення, що тільки на словах і переймаємося. На ділі ж не те що нічого не робимо, а навпаки ще дужче опустелюємо їх. Справді в областях Придніпров’я скажімо, в тому ж в далекому минулому Дикому степу, в часи незалежної України розорали чи не останні тут балки і вибалки, схили побіля навіть річок і ставків, пустирі і пустища. Все пустили в продаж воліючим чим більше захопити земельки. Захопити і переорати не лишень на помідорчики ясна річ. Але не тільки пустирі та вибалки та ще недавні неугіддя заорали. На Дніпропетровщині саме в останні роки перевели в прямому і переносному розуміннях більше двох третин заказників та заповідників, інших незайманих ландшафтів і тому подібного в землі сільгосппризначення. Якщо гадаєте, наче на місцях та загалом в масштабах держави спочатку управління земельних ресурсів, а потім і Держгеокадастру вірою та правдою бодай стояли на боці степозберігаючих інтересів, то не лише глибоко помиляєтеся – закриваєте очі на злодіяння не першої, не однієї уже каденції потворних і жадібних в Україні «державотворців»-злочинців з хапальними рефлексами небувалих ще раніше масштабів.

Дивіться, що відбувалося: мало не тридцять літ тому вздовж диво-річки Оріль задумали створювати нарешті унікальний для цих місць Національний Орільський природний парк-заповідник. За розпорядженням чи за підтримки навіть тодішнього Президента України. Адже скільки можна було терпіти той факт, що існуючі тоді аналогічні природничо-заповідні парки з неймовірною перевагою домінували у Карпатах та на Поліссі і в гірській зоні Криму. У таких же областях, як не лиш Дніпропетровська, а і Донецька, Харківська, Луганська Кіровоградська, Запорізька та Миколаївська їх можна перелічити на пальцях однієї руки. І все то були і залишаються не чисто степові заповідні території, а насправді мішані. З невеликими лісовими масивами чи окремими водними об’єктами. А це даруйте пародія на степові заповідники чи їх підробки – інакшого судження не підібрати. У класичному вигляді ніде українські степи заповідної консервації у нас не дістали.

І от на Дніпропетровщині була велика надія, що появиться тут перший і жаданий Національний заповідник степової природи – Орільський. Але його не створено досі – чуєте? Хай буде, що до цих пір не завершено створення, та яка різниця – не вмер би Данило, так болячка задушила. Природного парку-заповідника українського дикого степу як не було, так до цих пір немає. А ось схоже, що і не буде, то про це промовчати ми не можемо. Бо поки тутешні поборники, а швидше невтомні «чорнороби» чи для багатьох навіть диваки-невдахи, себто вчені-екологи і біологи на чолі з тим же Вадимом Манюком з усіх сил намагаються втілити ідею Орільського парку, території, відведені під нього, знищують, а точніше донищують майже в шаленій лихоманці добутку піску як дефіцитного, тому й недешевого будівельного матеріалу. Перерили-перелопатили, одні ями та кучугури навкруги тепер. Це раз. А по-друге ще й русло річки Оріль, доки гроші на це з бюджету мільйонами безголово дають, аж затряслися, так заходилися перегороджувати греблями-перепонами. Що ж в «осадку» виходить? Річка обертається в каскад окремих «озер», а з обох її боків вздовж та впоперек понівечені прибережні території.

-Зараз надто важливо відвоювати створення Національного степового природничого парку як еталону найбагатшої насправді розмаїттям флори та фауни степової екосистеми, -  і при цій нагоді знову, втретє, вигукує Вадим Манюк. – Він потрібен як зразок для відтворення й відновлення степів. Орні сьогодні землі фактично необхідно, поки ще не пізно, вертати в території того невичерпного колись біорозмаїття, що протидіяло деградації грунтів,  а також утримувало воду та накопичувало і зберігало вуглець в кореневій масі  трав.

 Адже нам нова тим часом натомість нав”язана біда, продовжує Вадим Володимирович, себто нова епопея ніби як з порятунку степової унікальності, а насправді обертається у фатальну для неї загрозу безповоротної загибелі. Причому все одно, що наперекір науковій очевидності та здоровому глузду навіть. Аби збагнути, про що іде річ, Манюк знову згадав про неповторність механізму екосистеми степу, який і сприяє виробленню та нагромадженню гумусу. На відміну, нагадаємо, від екомеханізму лісів. Перший з атмосфери вбирає вуглекислий газ, а другий «видихає» навзамін в атмосферу кисень. Чим разом забезпечують для всього живого та сущого на планеті існування. Що більш ніж влаштовує людство. А ось що з цих міркувань степи називають ще «лісами догори дном» або «догори ногами» - ви про це знали?

-А не зайве сьогодні це знати, - і  вносить ясність тепер Вадим Манюк, - оскільки затіяна нова нищівна для степів загроза – це їх заліснення. Отож ліси по «лісах догори дном» заходилися останнім часом висаджувати, і при цьому запевняючи, наче це ледве не єдина чи головна панацея від згубних наслідків суцільного освоєння колись цілинних земель. Хіба не схоже на насильницьке перетворення природи на зразок мічурінського чи на спробу примусити річки текти в зворотному напрямку?

На думку Манюка, це по-перше дійсно оманлива та глибоко шкідлива ідея і уже приведена в рух епопея. І йде вона, по-друге, від того, що в умовах України ще від тих часів, як безкраї степи з краю в край розорюють, на діловій мові їх освоюють та постійно удосконалюють – замість того, щоб розумно, в межах оптимальних можливостей та масштабах використовувати. Радянські колгоспи не випадково зобов”язували перш за все «не давати землі гуляти» - тож навіть від парів відмовлятися. Інакше «шили» безгосподарність.

 Сьогодні ж великий чи малий, але «почин» з лісорозведення в першу чергу поширився на ще не «підняті» мовляв балки та луки і пасовища, також і на різні в минулому «непродуктивні» площі. На еродовані вітрами і водами. То добро виходить роблять? Де там! Навпаки: там, де шматочками більш-менш недоторканими лишалися фрагменти степової флори і фауни, тепер «ліси місцевого значення». Ледве не місцеві «заказники». На переконання ж науковців з природокористування це свідоме і «планове» (чи як?) нищення залишків трав’янистих екосистем. І не секрет, зрештою, як писав еколог ЕПЛ Олексій Василюк, «результати невтішні, бо штучні лісонасадження у степовій зоні в повноцінні ліси не виростають». Зате «перетворюються на чагарники на зразок дерези, а понад аж 60 відсотків або відразу не приймаються, або потім не приживаються».

А Вадим Манюк у Дніпрі звертає увагу на те, що бодай тут, в області, «кампанія з заліснення степів перетворилася на прихований ніби, а насправді відвертий для лісівників «бізнес». Вони висаджують і висаджують свої ліси на значних уже територіях, освоюють, як то кажуть, виділені кошти – і кидають потім насадження напризволяще. Позаяк і найретельніший догляд у степах «спонтанні» ліси не виручає. У степах вони занепадають. А якщо так, то «на гроші з держбюджету на їх знову і знову перепосадження можна сподіватися з року в рік». Тож колись би у нас сказали, що розведення лісів у степовій зоні – це ще й безсовісне, якщо хочете, марнотратство.

Але як тоді ставитися до того, що ще у 2008 році оприлюднювався Указ Президента України «Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів і зелених насаджень». Про це пам’ятають, це згадують. Та про те, що слідом у серпні наступного 2009-го велика група вчених-ботаніків і заповідної справи Києва, Херсону та Мелітополя з листом «про проблеми охорони і збереження українського степу» звернулися до Президента Віктора Ющенка. Де написали прямо, чітко і ясно: передбачені Указом нові лісонасадження можливі тільки в Карпатах, на Поліссі та в лісостеповій зоні. В степовій же ні в якому разі. Тут на шкоду степу обернуться «заорганізовані й обов”язкові» насадження лісів. Автори листа «покладали великі надії і сподівалися на розуміння проблеми», заодно «чекали на швидке реагування».  Інша річ, пішло однак не по-їхньому. Уже на «ура» була сприйнята і затверджена Кабінетом Міністрів Державна програма «Ліси України». Котра не враховувала інтереси і проблеми окремо взятої зони степів.

Незабаром же еколог Олексій Василюк, на публікацію якого посилалися уже ми, з сумом писав у ній же, що «створення нових насаджень у степовій зоні призводить до виникнення ландшафту, в якому нема ані степу, ані лісу».

                       СТЕПУ НАВІКИ НАПИСАНО ЛИШАТИСЯ СТЕПОМ

І висновок Василюка своїми спостереженнями на Дніпропетровщині підтверджує біолог та еколог Вадим Манюк. Область, говорить він, в зоні найбільш класичних в Україні степів, «та за останні десять літ більшу частину її території силоміць засаджують лісами».

-А вони знищують степову екосистему і блокують накопичення гумусу, з якого в подальшому виникає чорнозем. Також унеможливлюють існування у зоні степових видів рослин та тварин, - знову підводить рішучу риску Вадим Володимирович. – Червонокнижної сон-трави та рідкісних юринеї і астрагалу приміром, навіть полинів польового та дніпровського і тієї ж ковили. Щодо тваринного світу, то не дають жити усім гризунам та плазунам, пташкам, які гніздяться у травах, а також і комахам. З приводу останніх особлива розмова. За десятиліття суцільного перетворення степової поверхні в ріллю їх зникло та зникає далі уже не менше 80-ти відсотків. Та це ж кормова база для птахів, які вимирають наразі також не меншими темпами. А немає пташиного світу, немає кому й знищувати найбідовіших шкідників рослин. Отакий страшний обвал чи облом співіснування взаємопов’язаних в природі біологічних речей не стримується уже дійсно понад століття, навпаки наростає і прискорюється у наші й поготів згубні часи.

Судіть самі: державні програми з заліснення України і попереднього, і тепер другого етапу лісівники взяли під козирок, хоч реалізовувати припало їх після земельної реформи, коли сільськогосподарські угіддя розпайовані чи не до останнього поля. Купляти приватні гектари марно, майже не можливо. То у Дніпропетровській степовій області, обурюється Вадим Манюк, аж бігом висаджувати нові тучні лісові масиви взялися на залишках сінокосів і пасовищ та на так званих неугіддях – на схилах балок, ярів і тому подібному. А це нині останні і єдині, вперто повторюємо, фрагменти, де зберігається більш-менш степова рослинність. Себто і їх під корінь, щоб і духу не зоставалося?

До речі, ще раніше довелося натрапити на аналогічний протест, який висловив сусід із Запорізької області голова тамтешньої ГО «Спілка друзів природи» Сергій Івко. Читаємо: «Чимало степових балок та схилів потрапило чомусь у відання лісових господарств. Які зараз почали засаджувати їх лісами. Зухвальству-дурні немає меж. Між Токмаком і донедавна районним центром Чернігівкою переорали та засадили деревами не місцевої селекції велику ділянку степу, де було безліч рідкісних рослин, в тому числі лікарських, та водилися тварини, занесені до Червоної книги»  А як далі ми зрозуміли, ще й «освоїли» ділянку, яку активісти Всеукраїнської екологічної ліги напередодні домоглися зарезервувати для створення регіонального ландшафтного парку. Тож не вдалося їм застрахувати справді дивом уцілілий там шматок степу. А чому дивуватися фактично безумству? Ще раніше у Луганській області в ліс обернули заповідник «Трьохізбенський степ». Там же, на Луганщині згодом аналогічна доля спіткала ботанічний заказник загальнодержавного значення «Єлизаветівський степ»…

-І це тоді, коли природний степ має бути дорожчим не лише, ніж рілля, але і ніж посеред нього ліс, - говорить Вадим Манюк і якось несподівано для нас вносить ніби ж бо раптову пропозицію-вимогу «закріпити це в Україні на  законодавчому рівні».

А далі заперечує, що пропозиція раптова. Ні, каже він, вистраждана. То що ж тоді робити, як не просто уже рятувати українські степи, а відновлювати їх? Тут Вадим Володимирович і підводить свою остаточну рішучу і уже точно несподівану риску. Оскільки на його переконання та на переконання усіх його колег-однодумців настала потреба щонайменше третину розорених степових земель не вагаючись виводити-звільняти з сільськогосподарського обробітку «з метою відновлення на них одвічних природних екосистем та їх ключових функцій створення і нагромадження гумусу». Скажемо так, що нічого іншого природою не дано, а ми від неї «уже поза сумнівом і давно не розумніші».

Манюк відразу ще й докидає, що виведення третини нинішньої ріллі з обороту – це мінімум навіть. В останні роки минулого століття за наукового куратурства ректора Дніпропетровського тоді аграрного університету Миколи Масюка був напрацьований проект з залуження в області сорока відсотків ланів та полів. Залужувати їх – значить засівати не пшеницею, кукурудзою чи соняшником, а різними травами. Не тільки кормовими на зразок люцерни, суданки, конюшини чи еспарцету або вівсяниці, але і дерновинними злаками та житняком і буркуном приміром, лучними і особливо бобовими. Скажемо більше: в навчальному радгоспі «Самарському» аграрного університету ідеї Миколи Масюка в порядку експериментів втілювала спецлабораторія на чолі з аспірантом Леонідом Гузенком.

Чи треба за несподіванку видавати сьогодні те, що від експериментів  з залуження ріллі навіть і спогади, даруйте, прочахли. Що тепер не потрібними нікому виявилися вони – експериментальні поля заорали-розорали знову. «А шкода, дуже шкода» - це сказав нині пенсіонер Гузенко, якого розшукали ми, щоб зустрітися.

-Моїй групі не дали довести справу до науково очевидних результатів, - сказав Леонід Миколайович. – Однак те, чого ми домоглися, а також інтуїція моя дають підстави з твердістю заявити: за методом залуження ріллі 50 – 70 років вистачить, щоб вернути її в стан суто степової екосистеми, – і хвилину помовчавши, впевнено докинув: - А за сто літ не окремі поля, а довкола весь степ забуяє хай і не первісним, але жаданим біорозмаїттям. Запрацюють його біомеханізми нагромадження гумусу і збереження чорнозему – це я ручаюся.

І зітхнувши, пошкодував у тому дусі, що «а кому це сьогодні потрібно?» І кивнувши за село у бік, де колись  лежали поля існуючої тут дослідної овоче-баштанної станції, видихнув: - От тепер експериментують з насадженням лісу, а він уперто як слід не приймається. Не тут йому, скажу я вам, місце.

                                                                            Микола НЕЧИПОРЕНКО.

 

 

 

 

 


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ