ПОЗАШКІЛЬНА ОСВІТА ПРИФРОНТОВОЇ ГРОМАДИ

Микола Нечипоренко 04.06.2024 1601

 

На Дніпропетровщині учні початкових класів Апостолівської ОТГ ще жодного разу не сиділи за шкільними партами. На власні очі шкіл навіть не бачили і ніколи не були в їх стінах. Це більш, ніж дивно, оскільки на території громади чотири заклади повної середньої освіти - це тепер чотири тут ліцеї. Причому кілька років тому два з них капітально – повністю, як на радощах торжествували місцеві батьки - відремонтували. І ліцей, котрий №1, отримав статус опорного навчального закладу. Тож і для усієї дітвори довколишніх сіл, яких у громаді не мало і не багато – рівно два десятка. То в 11-ти працюють гімназії неповної середньої освіти. Звідки сьогодні їх випускники, хлопчаки та дівчатка підліткового віку, й поготів дорогу до шкіл-ліцеїв забули. Частіше не знали і досі не знають, бо ходити до них школярам зі сільських «глибинок» все ще не довелося. Тим паче в становищі «сиріт» у Кам”янці, Володимирівці, Михайло-Заводському, Широчанах, Запорізькому і так далі дев’ять закладів дошкільної освіти – дитячих садочків, якщо по-старому.

 А це тому, що Апостолівська громада ще зовсім недавно перебувала в зоні бойових дій, з боку Великої і Малої Костромок Зеленодольської громади сюди день і ніч діставали гармати російських окупантів. Позаминулого ж року в пекельну чорну ніч з 22 на 23 липня розбили, вщент рознесли і перетворили на руїни три ліцеї. Ліцей №1 – опорний! – розвалили в купу уламків, тепер відбудовувати його немає змоги і сенсу. На відміну від двох інших. Але коли це вдасться здійснити? Після того, як позаторік наші Збройні Сили звільнили правобережжя Херсонщини від оскаженілих ворогів, зона бойових дій ніби то відступила від Апостолівської ОТГ, однак залишила її прифронтовою. Якщо хочете правду, то для людей мало що це змінило. Тим паче для їхніх дітей. На краще точно нічого не змінило.

Як розповідає начальниця управління освіти, молоді і спорту селищної ради Лідія Колєснік, уже рано вранці 24 лютого позапозаминулого року, коли почалося повномасштабне вторгнення агресора, у неї йокнуло серце: а що то буде з навчально-освітім і виховним процесами у школах громади? Що чекає на молодь з її мріями, надіями і перспективами? І зрозуміла жінка, що «хоч нікому не варто чекати добра, лиха сповна дістанеться всім, однак в першу чергу постраждають селянські діти». Як «дорослі», так і малі.

-Але я тоді і в страшному сні, у своєму тоді шокованому стані, - говорить Лідія Павлівна, - передбачити і уявити не могла, які випробування насправді чекають на усі колективи педагогів і вихователів громади. Тож оговтуватися довелося якомога скоріше, адже «для нас усіх почалася зовсім іншого змісту робота». Без будь-яких семінарів і нарад, щоб втрачати час на перепідготовку даруйте…

 Причому незабаром - дуже швидко, якщо хочете - апостолівці втратили і те, чим жили та переймалися ще вчора. Бо вчора вони втішалися, що шкільні кабінети ліцею №1, який очолювала Ольга Вовк, обладнали комп”ютерами  і мультимедійними  проекторами, інтерактивним приладдям. Створили навіть інклюзивні класи для дітей, які за станом здоров’я потребують персональних умов. Навіть ліфт для них змонтували – уявляєте?! З”явилася на «периферії» коротше школа, яка мало чим поступалася «гордим» по-сусідству у Кривому Розі та Нікополі. Від неї в міру своїх сил і можливостей старалися не відстати і два інших суто «центральних» в громаді ліцеї на чолі з директорами Юрієм Кочережком та Любов”ю Лавриненко – надто «ревнивими» та неспокійними і небайдужими ватажками двох також не гірших педколективів. Чого ще було треба, аби пристойно виховувати і готувати до гідного життя в майбутньому підростаюче покоління сільської молоді?

Та в одну ніч, як ми уже сказали, усі три ці апостолівські ліцеї агресори розбили і розбомбили, наче вони їм чимось заважали або й загрожували. На тверде переконання Лідії Колєснік, сталося це не випадково. Себто окупанти, не сумнівається вона, «за наведенням якогось кінченого потвори-негідника навмисне цілилися і влучили в передові навчальні заклади Апостолівщини».

-Що ми тут разом з громадами Криворізького і Нікопольського районів, - продовжує Лідія Павлівна, - під безперервним і нещадним днями і ночами  вогнем російських фашистів, це одна справа. Окрема, якщо хочете, історія. Страхітлива і дикунська за своєю суттю.  Скільки невинного  селянського люду загинуло від ворожих снарядів, це жах і звіриний геноцид. Це божевілля «руського міра». А скільки житлових і господарських будинків, споруд та інших об’єктів уже зруйновано, перелічити важко. Не можливо. Як не можна в масштабах і усієї України спокійно сприймати ракетні удари в міські житлові квартали та багатоповерхівки, по підприємствах енергетики та критичної інфраструктури. Але у нашому випадку зі знищенням в одну ніч відразу трьох навчальних закладів середньої освіти не можна не вбачати навмисного нищення української молоді, спроби відібрати у неї успішне, високоосвічене й обдароване та благополучне майбутнє. Таку війну нелюдам й поготів не можна прощати і залишати безкарною. Розплата має бути адекватною. Я уже у тому стані, коли готова казати, що й більшою значно…

До цієї війни до речі спершу у школах, а насамкінець у ліцеях і гімназіях Апостолівської громади навчалося 2 тисячі 760 дітей. Більше ста з них разом з батьками наразі стали вимушено переселеними як в межах України, так і за її межі. Де вони нині - ніхто сказати не може. Але зауважте, що лише трохи більше ста. А трохи більше 340-ка хлопців та дівчат школярського віку хоч і перебралися кудись переважно з матерями, і в інші країни, звичайно, також, однак продовжують у рідних пенатах - ліцеях, тож уже й не існуючих, вчитися дистанційно. Всі інші тутешні школярі від перших до випускних класів нікуди «не зриваються з рідних сіл і селищ» - ясна річ, що разом зі своїми батьками. Про що це говорить? На переконання директорів ліцеїв Ольги Вовк і Наталії Ясковець про те, що як народ громади, так і його сини та дочки наперекір руській гидоті й потворі не здаються і вірять у перемогу та чекають її. Вірять, що апостолівський куток української землі неодмінно позбудеться навали окупантів і відродиться -  повернеться до звичного життя.

А раз так, в один голос кажуть Ольга Вовк та Наталія Ясковець, а разом з ними і начальниця громадівського управління освіти, молоді та спорту Лідія Колєснік, їм своє робити – в умовах навчання за дистанційним методом вчити дітей і давати їм належну освіту. Максимально можливу в таких умовах ясна річ. Бо хочемо ми чи ні, а дистанційне – з відривом од шкільних класів і парт – навчання не може уникати освітніх і виховних втрат. Позашкільне навчання фактично неповне, як висловлюються вчителі апостолівської дітвори. Звідси найперше завдання – зводити нанівець шкоди від дистанційного навчально-виховного процесу. Бо одне діло бачити та спілкуватися зі своїми педагогами кожного дня і в гурті друзів-однокласників, і зовсім інше наодинці-самоті на екрані ноутбука.

Через два роки після повномасштабного вторгнення злих терористів за підтримки міжнародних фондів і дослідницьких агенцій в Апостолівській ОТГ провели соціологічне опитування за злободенною темою «Війна і освіта». Результат наступний: третина батьків з сумом констатують, що «дистанційний формат уроків шкодить успішності їхніх дітей». Позаяк «зникли можливості живого спілкування, причому як з вчителями, тими ж класними керівниками, так і учнів між собою». Зникли притаманні вітчизняній освіті конкурентні і заохочувальні класні та шкільні середовища – ось в чому річ. Прикрість!

Від  себе батьки додають про «неминучі дотичні проблеми». Не усі діти здатні легко засвоювати матеріал якщо так можна сказати на відстані. Вдома перебувати тижнями та місяцями і постійно тільки за комп”ютерами – це занадто втомливо і набридливо, з часом і не цікаво, коли зосередженість пропадає. А ще тут раз-у-раз лунають повітряні тривоги і трапляються перебої з подачею електроенергії. Учителям нічого не залишається, як над тими чи іншими темами пропонувати учням працювати самостійно. Виходить, що дистанційна освіта обертається… в заочну. До цього перш за все учні початкових класів, а також і старших і не зовсім готові, і зовсім не готові.

 Попри все це, мешканці громади однак переважно добре відгукуються про зусилля педколективів і старання багатьох окремо взятих вчителів. Ліцеї зруйновані, але ж існує цілим місцевий Будинок культури. Бодай вряди-годи,  але є змога закликати туди дітей. Передусім переслідується мета надати їм  психологічну підтримку та допомогу, оскільки потреба в цьому існує. Також є тут Будинок дитячої творчості, де вдається проводити позашкільні уроки з тих або інших предметів. Аж до колективного очного повторення «пройденого» за методом дистанційного навчання. Потім ще й розважити дітей заняттями з рукоділля, всілякими конкурсами та турнірами кмітливих і винахідливих. Чи й заняттями художньою самодіяльністю, що не є зайвим за теперішніх умов прифронтового воєнного стану. Нарешті знайшли приміщення, де проводять так звані тренінги спілкування учнів класами, вулицями і селами.

 Великі надії покладають і на можливості, які виникнуть зі створенням в громаді чи не першого на сільських територіях так званого цифрового освітнього центру. В межах проекту Дитячого фонду ООН робота почалася уже над цим. Однак це обіцяне, на яке ще треба чекати. Тим часом технічних суто, як висловлюються в управлінні освіти, молоді та спорту, труднощів і проблем по горло, і їх, хоч вони неначе другорядні, насправді приходиться вирішувати буквально щодня. Розповідають приміром про третьокласника невгамовної вдачі, який «довго всидіти на місці ну ніяк не може». І завдає цим матусі та татусеві, що переживають за успішність сина, клопотів. Хіба не вчителям і тут прийти їм на допомогу? Або таке: у сім’ї дітей двоє, а то й троє, а комп’ютер один. Хіба можна в цій ситуації вимагати від учнів нормального навчання? Звичайно, що ні. Тільки ясно і те, що педагогам, навіть керівництву усієї громади випадає «розбитися, але виручати родину, придбати для неї другий чи й третій ноутбук».

До речі, соціологи, котрі проводили згадане уже дослідження «Війна та освіта», дійшли тривожного висновку: від війни психологічно постраждалих дітей шкільного віку тут аж втричі більше, ніж у віддалених від бойових дій регіонів. Чого виявляється не підозрювали ні батьки, ні педколективи. Тому тепер в громаді і проблеми селянського підростаючого покоління також на тих перших місцях, що і щоденне відновлення водопостачання чи постачання електроенергії, негайний ремонт і відбудова газогонів, зруйнованих сільських житлових будинків та хат, закладів медицини чи торгівлі і так далі. Оскільки зберегти та забезпечити гідну зміну для держави, котра неодмінно буде відроджуватися, для власного апостолівського селянського населення, якому переводу не було і не буде, важливіше над усе, підводить риску начальниця управління освіти і молоді Лідія Колєснік. Цим їй та її колегам і приходиться нині перейматися тут. Пропускаючи крізь себе, докидає Лідія Павлівна, крізь своє серце вболівання за дітей.

                                                                            Микола НЕЧИПОРЕНКО.

 


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ