Правда про Павлоградське повстання

                           ПРАВДА ПРО ПАВЛОГРАДСЬКЕ ПОВСТАННЯ

У квітні 1930 року по селах в межах недавнього Павлоградського району відбулися події, про які протягом усіх років Радянської влади мовчали.

Вважається, наче селянські маси в Україні не протестували супроти колективізації, а приречено й покірно записувалися до тсозів, артілей, комун і колгоспів. Тим паче ніби й не передчували великої біди, якої завдасть колективізація, неминучого голодомору і безправ”я, не стояли за свої інтереси. Історик С. Кульчицький свого часу писав, що тим паче збройний опір і не міг набути розмаху, бо «зброя, котра залишилася від воєнних подій, була вилучена чекістами, а про партизанські війни в умовах перенасичення військовими гарнізонами, готовими до ліквідації «спалахів бандитизму», і мови не могло бути». Тому селянство обмежувалося дрібними локальними протестами «суто у мирних формах» та «на рівні інстинктів самозбереження». На зразок «баб”ячих бунтів», коли «селянки, яким після усуспільнення збіжжя й посівного матеріалу нічим залишалося годувати дітей, не віддавали своїх корів, іншу худобу і птицю в колгоспи».

Правда, інший історик, Л. Гриневич, згодом міркував інакше. На його думку, українське селянство «нутром відчувало підступність та масштаби небезпеки затіяного владою насильницького способу їхнього упокорення» і ладне було «гуртуватися у повстанські загони і навіть вчиняти громадянську війну». Тільки от радянська влада на чолі з комуністичними вождями загодя подбала, аби нічого подібного не сталося. «Починаючи з 1927 року, - писав Гриневич, - незадоволення селян помітно наростало. Опір заходам червоної влади набував масовості і політичного забарвлення, що підтверджується активізацією у цей час діяльності ДПУ в сільській місцевості. Вже тоді у секретних донесеннях ДПУ появляються слова із зафіксованих розмов селян «про загрозу голодовки» та «про потребу добиватися економічної волі». Були й численні листи та петиції, навіть «ноти протесту», «щоб Компартія знала, що селянство України незабаром оголосить їй війну, оскільки немає уже сил терпіти сваволю комуністів». В одному з листів до центральної тоді газети «Вісті», яка видавалася у Харкові, від імені «якоїсь» Спілки селян України прямо говорилося, що «українське селянство збирає свої сили і коли настане час, рушить на гнобителів-катів і визволить трудящий сільський народ з комуністичної неволі».

Так чи інакше, а сьогодні чи не вперше ми маємо змогу розповісти про збройне повстання селян, яке сталося у квітня 1930 року у Павлоградському районі. Одне з найпотужніших, проте досі маловідоме та замовчуване, а тому майже не досліджене, як говорив проректор Національного університету ім. Олеся Гончара, доктор історичних наук, професор Василь Даниленко. Отож воно «спростовує твердження про покірне прийняття українським селянином насильницької колективізації і вилучення хліба, худоби, в тому числі тяглової та робочої, і реманенту». «Це повстання, навпаки, - продовжував вчений, - доказ рішучого опору селян колективізації, розкуркуленню і хлібозаготівлям», а тому «варте повернення із забуття та гідного нарешті пошанування». У передчутті страшного лиха і явної загрози існуванню свого роду-племені селяни насправді там і тут піднімалися на боротьбу – активну чи пасивну, збройну чи беззбройну, але аби упередити для себе чорні дні. І непокора павлоградців стала тільки найбільш масовою, коли «повсталі з гвинтівками і пістолетами в руках ладні були розправитися з уповноваженими і присланими партією з міст та сусідніх регіонів комуністами і комсомольцями, а також з їх помічниками з числа місцевих активістів, а в результаті змінити в державі і режим».

Тепер лишається сказати, що всю правду про Павлоградське повстання ми дізнаємося сьогодні дякуючи Інституту україніки, який очолював Олексій Лазько. Перш за все, розповідав Олексій Миколайович, ми організували цілу експедицію в район, аби розшукати і записати спогади уцілілих до наших часів очевидців повстання та їхніх нащадків. Працівники Інституту Д. Пахомов, І. Довгалюк та В. Старостін переконалися, що людська пам”ять зберегла і передала дітям і внукам та правнукам багацько подробиць про буремні події наразі уже 92-літньої давності. Краєзнавець з м. Тернівка Ф. Гапчич допоміг науковцям зустрітися з тими, хто навіть не дав пропасти деяким документам і речам, пов”язаним з «селянським підпіллям та бунтом». А вже за участю наукового працівника обласного Центру з охорони історико-культурницьких цінностей О. Ковтун та завідуючої відділом історичного музею імені Дмитра Яворницького Л. Маркової Інститут україніки зміг отримати доступ і до документів, які багато літ поспіль лежали схованими в архівах колишнього КДБ, а нині СБУ, а також в Дніпропетровському обласному держархіві.

ЯК СВІДЧАТЬ документи, про підготовку повстання органам ДПУ стало відомо загодя. Вони намагалися упередити «бандитський бунт». Ще при кінці 1929 р. було заведено оперативну карну справу «Організатори». Коли їй вірити, то «нитки змови протягнулися між низкою суміжних районів Дніпропетровського округу і Харковом». Але у лютому 1930 р за цією справою заарештували лише павлоградських селян – 79 чоловік.  Яких звинуватили «у підготовці збройного виступу з метою повалення радянської влади». Особливо небезпечних – 21 чоловіка – вистежили та схопили під час таємної наради у Павлограді і відразу розстріляли. Одначе один з ініціаторів повстання, мешканець села Богданівки Кирило Шопін зміг вислизнути з рук міліціянтів. На тиждень чи два він зник з району, але потім вернувся назад і приступив «до налагодження нових таємних зв”язків між селянами».

- У цей час в довколишніх селах та хуторах, - розповідав Олексій Лазько, - сягнуло апогею зведення до купи землі, худоби та реманенту. Там і тут виникали комуни та артілі – «Вільний край», «Незаможник», ім. Рикова, «Червоний плугатар», «Ленінський шлях» і т.д. То уже в березні 30-го року не було у районі села, де б люди не чинили опір. Вони сподівалися «дрібними протестами повернути відібране у них радянською владою і партією». Ясна річ, що не вдалося. Надії на «розумну політику» виявилися марними. Влада та партія залишалися невблаганними. Ось це і послужило тому, що врешті-решт селянство піднялося на збройне повстання.

«Організаційним центром, - читаємо тепер в історика В. Даниленка, -- випало стати двом селам, Богданівці і Тернівці. Стихійно сформовані в інших по-сусідству селах групи селян вважали, що там є зброя і командири, здатні повести за собою, а тому треба стягуватися до цих населених пунктів. А щоб схилити на свій бік якомога більше прихильників, били, скликаючи по селах люд, в церковні дзвони. Ряди повстанців поповнювалися зі швидкістю, на яку ініціатори і не сподівалися. Тому, хто сумнівався чи вагався, радили в разі арешту твердити, що його забрали силоміць. І ось 3 квітня в Богданівці за участю повноважних делегатів з сіл Тернівка, Кохівка, Іванівна, Мар”ївка і хутора Богдано-Вербки відбулася таємна нарада, на якій вирішили повстання розпочати 5 квітня з хутора Осадчого. Розрахунок робився на те, що всюди по селах існують аналогічні повстанські осередки, отож вони приєднаються. Сподівалися і на підтримку вихідців з народу в міліції та армійських полках, які «неодмінно забезпечать повсталих гвинтівками та патронами». Ополченці й планували вирушати перш за все на Павлоград, де на базі місцевого полку Робітничо-селянської Червоної Армії проходили військову перепідготовку якраз місцеві хлопці-допризовники з Павлоградського, Петропавлівського, Васильківського та інших районів. Потім шлях повстанців мав пролягти до обласного центру м. Дніпропетровська. Були навіть сподівання на повстання у всеукраїнських масштабах».

Як задумувалося, так, власне, і починалося. За ватажків обрали Архипа Воронкіна та Костянтина Глібова. А вже ці чоловіки підібрали чи призначили людей, які під прикриттям нічної темряви рушили по селах піднімати селян на «ударний виступ». Відбою від бажаючих приєднуватися дійсно не було. Іскру, як розповідав один з очевидців давніх подій, будучи на той момент ще малолітнім хлопцем, «було висічено, щоб братися за зброю, бо все селянство було дуже пригнічене непосильними податками, примусовою хлібоздачею та репресіями, які набирали обертів, і жили у постійному страху».

Під вечір 4 квітня на хутір Осадчий потайки зійшлося чимало народу. Лише ватажків з місць прибуло не менше 30 чоловік. Крім Архипа Воронкіна до оперативного штабу включили Івана Аксьонова та Івана Шелепова. Всі троє належали до заможних селян, але куркулями їх в селах не вважали – натомість сприймали за добрих хазяїнів, які власним трудом уміли дбати для себе статки, вони були  наділені неабияким розумом. А наступного дня з ранку в хуторі Осадчий повстанці й приступили до «ліквідації органів радянської влади та людей, які їх уособлювали». Озброєні вогнепальною та холодною зброєю, селяни розправилися з місцевим партійним та радянським активом, заодно знищивши і уповноваженого з райвиконкому, котрий напередодні заночував тут. Далі «конфіскували» у тсозі коней і, осідлавши їх, вислали передовий загін у бік хутора Водяного. Решта пішим ходом через села Путятине, Кохівка, Нова Дача та Мар”ївка подалися на Богданівку. Дорогою повстанці всюди убивали активістів і закликали населення приєднуватися до них. Говорили, що йдуть на Павлоград, «де на нас чекають свої люди». У Богданівку добралися після полудня. Село оточили і захопили зненацька. Аби убезпечити себе, обірвали телефонні дроти, а на мосту, через який шлях вів до Тернівки, виставили варту. Одначе голова тутешньої сільради якимось чином зумів утекти. Він і повідомив у Павлоград про повстання.

Хоч це було, судячи з усього, далеко і не перше донесення. Документи свідчать, що ще раніше «в округ надійшли плутані і суперечливі чутки», які достоту «налякали владу». За першими повідомленнями число «бандитів» обмежували сотнею чи кількома сотнями, але скоро «не вбирало і в тисячу чоловік». Доповідали, що на озброєнні у селян мисливські рушниці і воєнні гвинтівки та карабіни, гранати, обрізи, кілки і вила. Що переважають серед бунтарів бідняки та середняки, але «зачинщики» – заможні селяни і куркулі.

Надвечір в Богданівку прибув загін чекістів – за одними даними у складі 15 чоловік, за іншими – у складі 35-ти. Слідом їм на підмогу примчало дві сотні міліціонерів, 58-м з яких кінних. Повстанці встигли знешкодити у селі вчительку, молоденького комсомольця і жінку-активістку партосередку. Вчителька «озлобила селян войовничим атеїзмом, участю в закритті церкви та нав”язуванням державної позички». З комсомольцем розправилися теж не випадково. Він був одним з тих, хто «забирав у селян молоко в державу». А партійна активістка напередодні «видала владі учасниць жіночих волинок». «Волинками» називали зволікання зі здачею у колгосп домашньої худоби і птиці. Оце і все, що повсталі тут встигли. Чекісти і міліціонери «з коліс» відкрили по селянах вогонь. Селяни відстрілювалися, як могли, поранили навіть начальника Петропавлівської районної міліції, та сили виявилися не рівними. Загинуло 13 повстанців, а п”ятеро дістали поранення. І повстанці вимушені були якомога швидше «розсіятися».

А в цей час друга група селян, яка виступила з хутора Богдано-Вербки, підійшла до Тернівки. Її тут зустріли радо, поповнивши загін новими силами. Вирішили також іти на Богданівку, щоб «на вечір бути там». Але на півдорозі отримали печальну звістку про захоплення Богданівки чекістами і міліцією. Повернулися назад. Залишилися у Тернівці на нічліг, запланувавши наступ на ранок наступного дня «у бік Павлограда». Та цьому плану здійснитися не судилося. Рано-вранці 6 квітня і проти цих селян було кинуто потужну опергрупу ДПУ. Ще третя група повстанців, яка зійшлася у хуторі Сонцеве, 5 квітня рухалася своїм маршрутом, там і тут зупиняючись, щоб «квитатись з радянськими активістами». Кінцевим же пунктом теж намічала Богданівку. Вийшла до її околиці саме тоді, коли в селі уже громили «ворогів радянсько- колгоспного ладу». Одразу бігти на поміч своїм побратимам не зважилися, а поки судили-рядили й вагалися, були помічені загонами міліції і знищені, по суті, тоді, коли кинулися вроздріб тікати й ховатися.

ІЗ ДОНЕСЕНЬ навздогін придушеному повстанню – телефонограм, доповідних записок, повідомлень «по прямому проводу» та рапортів – видно, як на долоні, що «збройний селянський рух супроти колективізації» не на жарт перелякав тодішніх можновладців не лише у Дніпропетровську, але і в столиці України Харкові. Голова ДПУ УРСР В. Балицький, доповівши про «нечувану зухвалість» генеральному секретарю ЦК КП(б)У С. Косіору, уже у першій телеграмі, надісланій у Павлоград, вимагав: «Решительными и быстрейшими действиями ликвидировать вооруженную банду в кратчайший срок. Примите меры изоляции банды, сужению района ее действия, особенно не допуская проникновения в другие районы. Обеспечьте концентрацию вооруженных чекистов, милицейских и партийных сил». А ось повідомляти у Харків про те, що від рук повстанців загинуло «уповноважених з району – 4, голів сільських рад – 2, секретарів сільських рад – 4, керівників артілей та комун -13, учителів – 2, землемірів – 3, голів КНС – 1, членів партосередків – 7, комсомольців і секретарів комсомольських осередків – 6, безпартійних активістів – 17», з Павлограда зважилися лише в останню мить.

І цікаві дві деталі. Перша: в донесеннях з Павлограда хоч повстанці і обзивалися бандитами, але їх «злочин» не кваліфікували кримінальним – стверджували, що «виступ явно політичного спрямування», мета якого – «повалення Радянської влади». А друге, про що доповідали з району бунту – про бажання його організаторів «повернути Українську Народну Республіку» і покінчити з «самовладною більшовицько-московською тиранією». Дійсно одна з прокламацій, яка збереглася у схронах КДБ-СБУ, закликала «усунути в Україні більшовицьку систему».

Так що пощади, милування повстанці не могли чекати. Загалом їх було заарештовано близько тисячі чоловік. Але після «відсіву», тобто після так званого досудового слідства, проведеного під орудою начальника окрвідділу ДПУ УРСР Х. Леонюка, звинувачення висунули 360 особам. Яких і визнали і організаторами повстання, і розбійниками та убивцями сільських активістів. Менш, ніж через місяць, уже 4 травня скликали засідання Надзвичайної сесії Дніпропетровського окружного суду, на якій мерщій прийняли до слухання обвинувачувальні матеріали слідства. Розпочати безпосередньо «закритий судовий процес без участі сторін» намітили у Павлограді на 7 травня.

Завершився ж цей безпрецедентний закритий і без участі сторін суд 19 травня 1930 року. А наступного дня, 20 травня, близько восьмої години вечора «всеукраїнському старості», голові ВУЦВК Г. Петровському у Харкові на стіл поклали телеграму з повідомленням, що вирок «у частині смертного покарання» виконано. До розстрілу ж прирекли 27 повстанців. Найстаршому з-поміж них було 54 роки, наймолодшому—21-н. Ще 210 селян позбавили волі на 10 літ. Всі інші дістали від 3 до 7 років ув”язнення. Правда, 19 чоловік суд звільнив від відповідальності як «випадково затриманих».

- Багатолітнє з тих пір приховування і переслідування правди про павлоградське повстання, - говорив історик В. Даниленко, - зумовило спочатку якщо і не повне забуття, то перекручені і навмисне спотворені трактування його причин, перебігу та наслідків. А в підсумку повстання залишалося невідомим історії, викресленим з неї. І настільки, що його учасників досі не реабілітовано. Тобто і в наші уже часи ніхто не наважується переглянути справу тих, хто намагався зупинити страшну наругу над українським селом.

Отож фундатор «Інституту україніки» Олексій Лазько, колектив якого і доклав зусиль, щоб ми довідалися про давню селянську непокору у селах Павлоградського району, цілком справедливо зауважував, що крапку у цій роботі ставити рано. Треба неодмінно повернути людям чисті імена, змити з них тавро «бандитів» та «ворогів народу». На прикладі павлоградських подій квітня 1930 р. видно, що люди піднімалися на захист своїх інтересів, чинили опір насильницькій політиці московсько-кремлівської та радянської влади, бо остання, змішавши з багном патріотів, багато літ з усіх сил і старалася, щоби світ ніколи не дізнавався про волелюбний і нескорений український народ.

Тим паче необхідне відновлення пам”яті про сильних духом селян, що через два роки після їхнього збройного повстання страшний голод охопив усю Україну. То це був, тепер можна сміливо казати, не випадковий збіг трагічних обставин. То був свідомий наступний крок тоталітарного режиму, який переслідував ціль на національному і генному рівні знищити геть всіх незгодних з більшовицькою владою. І одне з перших сіл, яке за супротив здачі хліба «до останньої зернини» у грудні 1932 року помістили на «Чорну дошку» - а значить, взяли в облогу, щоб у ньому вимирали поголовно, – було село Вербки Павлоградського району. Тільки мало хто знає і про це всю правду. Через тиждень цілих 228 тсозів, комун і колгоспів в окрузі Павлограда занесли у «чорні списки». Навіть без жмені зернят хліба чи квасолі тут залишили і 1225 сімей одноосібників. Наскільки жорстоких в голодомор репресій стосовно селян, може, ніде більше і не застосовували. Помстились непокірним сповна. Але не треба думати лише, що від тих пір раз і назавжди скорили та знищили волелюбний і нездоланний дух верств українського народу. Хто так гадає, той дуже й дуже помиляється. Особливо сьогодні, коли вироджений у путінський фашизм російський большевизм здійснює знов спробу поневолити і знищити непокірну Україну.

                                                                  Микола НЕЧИПОРЕНКО.