РЕВЕ ТА СТОГНЕ ДНІПР ШИРОКИЙ

Микола Нечипоренко 23.05.2022 282

Поріг Ненаситецький. Фото до затоплення початку 1930-х років.

22 травня - священна дата в календарі українського народу. Це дата
перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечу гору Канева.
За останнім відліком часу це сталося 161 рік тому.
Чи там поховали Великого Кобзаря Тараса Шевченка,
де він заповідав?
КОЛИ розкриваємо «Кобзар», то перші рядки, які у ньому читаємо, це
«Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне
високі, Горами хвилю підійма». І щоразу, як на Чернечій горі у Каневі
вшановується пам”ять Великого Кобзаря, з неї на всю нашу Україну лине
могутня пісня на ці слова. Дніпро Тарас Григорович величав Батьком, а сам
став ним – Пророком і Провідником, Навчителем і Порадником, духовним
Велетнем, Апостолом правди і добра – на всі віки для усієї української нації.
Ще за життя Шевченка Михайло Максимович освічувався йому, що «Ви
стали особою міфічною, про яку йдуть вже легенди».
Колись давно у глибинному придніпровському селі Котівка, що лежить
вздовж річки Оріль, сільський вчитель-фронтовик Іван Кібець написав: «Без
«Кобзаря» немає хати, нема вкраїнської сім”ї, по ньому вчилися читати, із
ним ходили у бої». І вже згодом Павло Мовчан назве «Кобзар» абеткою,
«оволодіння якою дає можливість кожному українцеві читати по складах
книгу національного буття». А син Івана Кібця, Юрій Кібець, ставши поетом,
видасть неповторну й зворушливу збірку «Легенди про Кобзаря». Моє життя,
писав поет, і наповнене, і наснажене легендами про Кобзаря «як поле м'ятою
напоєне, як луки росами зорять».
А далі читаємо, що ще дитинство Юрка було освячене стежками, якими
ходив Тарас. Справа у тім, що всі легенди та балади, котрі склали книжку
Юрія Кібця, пов”язані з перебуванням Т. Шевченка на берегах мальовничої
Орілі. Це коли Тарас задумав видавати альбом «Живописная Украина» і
рушив у мандри Полтавщиною малювати її неповторні краєвиди та історичні
і пам”ятні місця, побував він тоді і в селі Шедієве Кобиляцького повіту –
нині це Новосанжарський район Полтавщини. По сьогодні у музеї Т. Г.
Шевченка у Києві зберігаються його три малюнки, назви яких говорять самі
за себе: «На Орелі», «На Орелі (село)» і «На Орелі (половецькі «баби»)».
Історик та краєзнавець, директор Царичанського народного музею, уродженець Новосанжарщини  Анатолій
Білокінь давно відшукав на рідній землі ті береги прадавньої річки, котрі
привабили й захопили Шевченка-художника. А існує і четвертий малюнок з
трохи дивною і ніби несподіваною назвою – «Стінка». Дослідники творчості
Т. Шевченка до цих пір не визначилися, який саме краєвид на ньому
зображений. «Хоча як на мене, - написав все той же Анатолій Білокінь, - то і
тут легко впізнається місцевість Шедіївських околиць – і зараз на Орелі
поблизу села Турового є урочище, яке називається Стінка».

Але подорож Т. Шевченка берегами Орелі була його другою поїздкою
землями, які нині лежать в межах Дніпропетровської області. Першу Тарас
Григорович здійснив у серпні-вересні 1843 року. Було йому тоді лише 29
років, тільки п'ять з яких прожив він після викупу з кріпацтва». Отож тоді
Шевченко вперше повернувся в Україну, яку залишив підлітком-козачком
панських покоїв. А повернувся уже відомою людиною, автором «Кобзаря» та
драми «Назар Стодоля», а також нагородженим срібною медаллю Академії
мистецтв. «Живучи на чужині, - читаємо в нотатках завідуючої музеєм
«Літературне Придніпров'я» Олени Аліванцевої, - Т.Г. Шевченко мріяв про
повернення додому: перед його духовним зором дні і ночі, краючи серце,
стояла рідна Україна в усій її принизливо тужливій красі, в усій величі
героїчного минулого її волелюбного народу». Та не дивно, що в першу чергу
Тарас Григорович волів побачитися з рідними, ступити на ті стежки, які
«міряв я колись малими ногами». Тому одразу завітав у Київ, Переяслав та до
батьківської Кирилівки. Але була ще одна причина здійснити подорож у
рідні краї, котра також не давала спокою молодому Шевченку. Як писав ще
відомий на Дніпропетровщині краєзнавець Павло Богуш, «поета вабили й
хвилювали історичні місця та пам”ятки, по'”язані з запорізьким козацтвом».
І далі: «Йому, як поету – історику, художнику, просто людині, закоханій у
рідний край – хотілося побувати на землях колишніх Запорізьких Січей. Він
над усе прагнув тоді поглибити свої знання з історії України, а з чого
починати, як не з історії запорізьких козаків?»
Сьогодні достеменно відомо, що через Пирятин, Лубни та Хорол Тарас
Шевченко помандрував до Кременчука. А там, наплавним мостом діставшись
правого берега Дніпра, ступив у межі Верхньодніпровського повіту сусідньої
Катеринославської губернії. Тут шлях його проліг через колишні козацькі
поселення Романкове та Карнаухівку, також Старий Кодак з його мурами
Кодацької фортеці. Нарешті потрапив і на Хортицю, а вже звідти у Нікополь
і знову козацькі села Капулівку та Покровське.
ОДНАЧЕ подорож Кобзаря шляхами козацької слави – це окрема тема
для розмови. А зараз зупинимося і на третій меті, задля втілення якої Тарас
Григорович вирушав у мандри. Шевченку нетерпілося на власні очі побачити
легендарні дніпрові пороги, почути їхній рокіт і рев, помилуватися струменями
води над кам”яними брилами. І так не терпілося, так він поспішав, що навіть
не затримався у Катеринославі. Нічого не відомо про перебування поета у
цьому місті. Сам він також жодним словом не згадував губернське місто
Катеринослав, як наче і не був у ньому. Існує, правда, припущення, що Тарас
Григорович не міг не провідати тут вчителя з малювання, креслення та
каліграфії місцевої гімназії Івана Городницького – ще зовсім недавно свого
однокашника по Академії мистецтв у Петербурзі. Але якщо така зустріч і
відбулася, то була короткою. Шевченко дійсно, не сумнівався дослідник його
творчості Петро Жур, негайно вирушив до порогів. Адже «прямував до них
одразу, потрапивши в Катеринославську губернію». Тому не випадково не
обминув усі ті села, котрі лежали на високих пагорбах Дніпра, куди день і ніч
долітав невтомний гул порогів – Лоцманку, Кодаки, Волоське, Звонецьке,

Микільське, Вовниги... Як стверджував згаданий уже краєзнавець Павло
Богуш, «своєю стихійною розбурханістю зачарували поета дніпрові пороги,
бо він відвідав чи не всі – і Кодацький, і Сурський, Лоханський, Стрільчий,
Звонецький, Вовнизький, Будилівський, Вольний. Але найбільше враження
справив на Шевченка Ненаситецький з його 12-ма грядами і сімома брилами,
з яких з висоти 4 – 6 метрів вода падала, кипіла і вирувала, як у величезному
казані – казали, що в пеклі». Існують, зрештою, і записані у 1911 році з вуст
столітнього тоді уже селянина Власа Сербиченка спогади «про споглядання
Шевченком» Ненаситецького порогу. В. Сербиченко у 1843-му був майже
ровесником Тарасу Григоровичу, і одного «жаркого серпневого дня»,
порибаливши на Дніпрі, вертався додому. Коли назустріч подорожній – як
згадував Влас, «невисокий на зріст, з торбою через плече та невеликою
ношею у руці». Це і був Шевченко. «Ми розговорилися, і я, - продовжував
Влас, - дізнався, що поет прямував до Діда-Ревуна – так ми тут між собою
величали поріг Ненаситець».
Сербиченко охоче взявся провести Тараса Григоровича. І якщо вірити
тепер йому, своїм бурлінням Ненаситець приголомшив Шевченка, «викликав
захоплення, став дивом». Тарас не йняв віри, як можна не боятися наскільки
страшних вирувань води поміж камінням, «щоб долати їх на суднах». Тому й
затримався, не знаходячи у собі сил одразу іти далі, до самісінького вечора, а
заночував, як стверджував Влас Сербиченко, у звичайній селянській родині в
Микільському, де «на прохання селян, які зібралися, читав свою «Катерину»
та інші твори». А наступного дня «господар хати, в якій поет ночував, відвів
його до Кічкаса, де можна було переправитися через Дніпро і дістатися на
Хортицю».
- То чи треба тепер шукати те місце, - запитувала згодом вчителька і
краєзнавець з села Василівка-на-Дніпрі, що на іншому березі якраз навпроти
Микільського-на-Дніпрі, Людмила Ленда, - де найдужче скаженів, шаленів та
кипів, ревів і стогнав наш древній Славутич? Таки тут, де ні на мить не
замовкав і не зупинявся найбурхливіший дніпровський поріг, який називали
Ненаситецьким. Іншого більш грізнішого і голоснішого на Дніпрі не було…
«Найбільший і найстрашніший з усіх Дніпрових порогів», - писав про
Ненаситецький і Дмитро Яворницький. І далі читаємо: «З усіх дев'ятьох
порогів тільки один Ненаситецький ніколи не замерзав зимньої доби через
надзвичайне течіння води». Нарешті чи не єдиний Ненаситець по різному і
величали – тобто він мав кілька назв. Як свідчить той же Яворницький, Дід-
поріг, Ненажера чи Ненаситний, Розбійник, Ревун, Ревучий – це суто народні
назви, які носив Ненаситецький поріг. Втім, Ревучим він значився навіть
«офіційно» - на одній з карт Дніпра, яка була видана у 1868 році в Кракові.
Та й Самійло Величко, козацький Нестор, у своєму «Літописі» свого часу
відтворив карту дніпровських порогів, а до неї написав коментар. У якому
сказав, що страхітливий Ненаситець люди ще звали Ревуном або Ревучим.
Згодом у «Реєстрі річок і прикмет» серед балок вздовж Дніпра згадується
«балка Свідковська, нижче Ревучого». З таким поясненням: «Ревучий (Ревун)
– камінь на порогах Дніпра біля острова Ревун». Це трохи дивне пояснення,

бо про острів з такою назвою ніде більше немає відомостей. Не інакше, як
укладачі «Реєстру» островом назвали найбільші вали Ненаситецького порогу.
- А поновіть у пам”яті «Заповіт» нашого генія Шевченка, - закликала
все та Людмила Ленда, - і спробуйте зрозуміти, де він хотів, щоб його
поховали? Там, де «Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було
чути, Як реве ревучий». Чуєте, там де реве ревучий!
До речі, у Дмитра Яворницького читаємо: «Лівий берег Дніпра проти
Ненаситця низький, зовсім непоказний і не дає того, що дає правий берег.
Правий високий, скелястий, розгортає перед очима надзвичайну картину. Од
правого берега одходить і впирається в поріг так звана скеля Монастирко,
або Царицина скеля, і коли вилізти на цю скелю і поглянути на поріг, то він
ось увесь як на долоні, а там, за Дніпром – безкраї степи з курганами по них».
То як можна не розуміти, продовжує Людмила Ленда, що Тарас Шевченко
піднімався на Царицину скелю – не міг не піднятися, потрапивши сюди, - і з
неї оглядав на протилежному березі простори Великого Лугу.
- І читаймо знову «Заповіт», - кажзала жінка. – «Як умру, то поховайте
Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій». Не в могилі, а на
могилі – чуєте? Могилами ж у нас здавна називали древні і скіфські та
сарматські, і половецькі та козачі могили-кургани, порослі травою-ковилою
та полином і густо розкидані по придніпровських степах. Як і ось цей курган,
на якому я зараз стою…
А піднімалася Людмила Ленда на прадавню скіфську могилу по лівому
березі Дніпра, що проти колишньої скелі Монастирко – зараз скеля разом з
порогом Ненаситець глибоко під водою. А могила однак височить досі, тепер
з неї відкривається неповторна й мальовнича панорами Дніпра та в далекому
минулому Дикого степу. Звідси справді видно і Дніпро, і його кручі, і лани
широкополі. Так що жінка ні на йоту не сумнівалася, що саме на цій могилі
заповідав поховати себе геніальний Тарас Григорович Шевченко. «Заповіт»,
не забуваймо, він написав через два роки після того, як побував на землях
Запорізьких Січей. Два роки, отож, перед його очима – а потім і все життя -
стояли побачені тут степи та пороги на Дніпрі, крутий правий його берег і
пологий з сивими курганами в глибочині віків лівий. Волів геніальний поет
лягти у тисячолітню могилу рідної землі, аби навіки поєднатися з нею єством
і душею. І Ненаситець-Ревучий, поки його не затопили водою, дійсно було і
видно, і чути з древньої та майже міфічної могили.
СКАЖЕТЕ, ЩО це ще одна легенда про Кобзаря або хай і цікава, але
версія, і не більше? Тільки ж ось кілька літ тому у Дніпропетровську видали
книгу «Шевченкіана Придніпров”я», і для неї племінчата прапраонука Тараса
Григоровича по сестрі Катерині Людмила Красицька передала рукопис статті
Віктора Фурсенка, яка досі ніде ще не публікувалася. Називається стаття «Де
Тарас Шевченко заповідав себе поховати?» І починається вона словами:
«Вкотре читаючи «Заповіт» геніального сина українського народу, знову
замислююся над питанням: чи ж виконали ми, його діти і онуки, священну
останню волю поета?» Бо там, читаємо далі, «де зараз похований Тарас, він
тривалий час сам і з допомогою троюрідного брата Варфоломія намагався

вибрати і придбати клаптик землі, щоб збудувати хату, одружитися і
прожити життя, відпущене йому Богом, разом з дружиною і діточками». А й
справді, якщо згадувати поетичні рядки Шевченка – «Посажу коло хатини На
вспомин дружині І яблуньку, і грушеньку», і «Дружина Під древами тими
Сяде собі в холодочку З дітками малими».

Канів, Тарасова гора, могила Тараса Шевченка.

Про те, що на Чернечій горі Тарас Григорович дуже мріяв оселитися і
жити, дізнаємося й з книги «Святиня» Зінаїди Тарахан-Берези. Дізнаємося,
що «сильно бажав співець поселитися над могутнім Дніпром, на горі, з якої б
було видно Україну». А для цього шукав ділянку землі «на гористому березі
Дніпра між Каневом і Пекарями». І починаючи з липня 1860 р. й до останніх
його днів «саме про землю на Чернечій горі йде мова в поетових листах». Та
відомо й інше. Власник цих земель поміщик Н. Парчевський і київський
генерал-губернатор І. Васильчиков доклали усіх зусиль супротиву, аби мрія
Тараса Шевченка не здійснилася. «Лише прах поета, - читаємо у Зінаїди
Тарахан-Бенрези, - було перенесено до древнього Канева, на береги Дніпра,
щоб поховати у тому місці, яке так подобалося йому за життя і яке він волів
придбати у власність».
«Ось так і поховали поета там, де він мріяв жити! – Вигукує тепер у
своїй статті Віктор Фурсенко. – Як же це сталося? Чому по смерті поета ніхто
не звернувся до «Заповіту» і не спробував визначити те місце поховання, на
яке він сам вказував?» Відповіді на ці запитання, здається, є. Перепоховання
Шевченка здійснювалося під орудою художника Григорія Честахівського за
участю все того ж троюрідного брата Тараса Григоровича Варфоломія. Так
от, як стверджує Віктор Фурсенко, «Варфоломій двічі вдався до обману
друзів поета з метою поховання Тараса Шевченка саме на придніпровських
горах Канева». Так це чи ні, перевірити зараз тяжко. Може, що й щиро брат
прагнув, аби на вічний спочинок Великий Кобзар ліг поближче до рідної
Кирилівки і «там, де хотів жити». Та й чи знав Варфоломій, «яке враження
справили на чутливу душу поета безкраї степи з сивими могилами, могутній
там Дніпро-Славута і ревіння його найгрізнішого та найвеличнішого порога
Ненаситця»? Та й як міг сповна збагнути «Заповіт» Шевченка Варфоломій,
якщо і деякі наші з вами сучасники запитують: якщо у «Заповіті» мова дійсно
йде про поріг Ревучий, то чому Шевченко це слово написав з малої літери?
«Думаю, - заперечує В. Фурсенко, - що тут поет використав його не для назви
порога, оскільки він уже мав своє точне наймення Ненаситець, а як другу,
народну назву-епітет для його характеристики». І врешті-решт Віктор
Фурсенко робить остаточний висновок, що «з великою долею впевненості
можна стверджувати, що місцем свого останнього земного пристанища Тарас
Григорович хотів мати одну із степових могил, що лежали тоді найближче до
ревучого Ненаситця». В такому разі і найвірогідніше, що якраз на тій тут
найвищій, на яку вказувала потім Людмила Ленда з лівобережної Василівки-
на-Дніпрі.
Адже як писав Дмитро Яворницький, «справжні цінувальники красот
природи, мрійники в душі і художники в піснях – запорізькі козаки» часто
сиділи і милувалися «тут, біля заповітного порога, біля його величних скель,

у мальовничому безладді розкиданих і по самому руслі, й по берегах, біля
високих могил, що здіймаються в степу обабіч річки і мимоволі наводять на
сумні думи про минувшину людського роду». То ні в якому разі не міг не
відчути і не збагнути усього цього правічного та заповітного та не прийняти
його глибоко у своє серце наш геній, поет і художник, виразник усіх дум та
національних святинь українського народу!


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ