САГА ПРО ВОВЧУ

Петро Чегорка, редактор еколого-краєзнавчого часопису «Свята справа-ХХІ»                                              

                                                                                       До Дня Землі 22 квітня 2023 року

        Вже й штири літа минули, як на початку лютого 2019-го на 80-му році життя відлетів у засвіти Георгій Люлько - поет, письменник, головний редактор Павлоградського Письменницького дому «Дивосвіт». Свого часу на моє прохання він написав для часопису «Свята справа-ХХІ» «Сагу про Вовчу». Сам автор датував її так: «1973, 2006». Читати цей твір – справжню поему в прозі – без душевного щему і клубка у горлі не можна. Текст завеликий як для поста у ФБ. Я навіть скоротив його (перепрошую шановного автора). Читати треба повністю, не пропускаючи «ані титли, ніже тії коми»…

                                         САГА ПРО ВОВЧУ                                        Георгій Люлько

       Є в донецьких степах село Вовче, а коло нього джерельце, з якого Вовчанською балкою побіг сріблистий струмочок, щоб стати Річкою. Над тим джерельцем люди спорудили муровану криницю й поставили єдиний на земній кулі, унікальний пам’ятник Вовчиці. Казковій Вовчиці із чудової легенди-казки. Не лихій звірюці, не хижачці, а звірині лагідній, добрій. Це вона - та вовчиця - за легендою, вмираючи від спраги в степу, розрила замулене джерело: отак і народилася Річка, згодом найменована на пошанівок Мудрої Вовчиці Вовчою. А віку їй, можна вважати не багато не трохи, а цілих 10 тисячоріч.

        Атож, пам’ятає вона золоте дитинство нової людської цивілізації, нашого з вами людства. Дорогою до Дніпра-Славути зустрілася Вовча із Самарою та й посестрилася з нею назавжди. Обійнявшися, побігли до Бористена разом. Мрію і я колись допливти до Києва з рідного Павлограда пароплавом, кораблем. До нашого стольного міста золотоверхого. Пароплавом. Корабликом. Човном.

            На Івана Купайла дівчата знову пускають вінки за водою, як і колись, ген-ген за дібровою моїх років, де я мрійним хлоп’ятком майстрував кораблики з листя і стеблиння, сприятливий вітер напинав калинові з вишневими вітрила моїх мрій на свічадові Вовчої – туди, до Самари, а Самарою до Дніпра-Славути-Бористена. Або ж я Івасик Телесик, я маю срібного човника із золотими весельцями. Всідаюся в чарівне суденце й веслую смугою сріблистої сарми – туди, до Січеслава, а від Січеслава – аж ген-ген-ген нагору, до Києва... А вода з весельця – як сльоза.

       А вода у Вовчій оцій каламутна-каламутна. Мачмала... Шмаровидло... Багнюка... Сморід... А вода???

     Чверть сторіччя тому, по мільйонах років розлуки з Рікою мого дитинства, я прожогом поринув у літепло моєї колиски-купелі, щоб змити із себе куряву чужинних країв, та не відчув я щастя повернення до магії дитинства. Вода у Вовчій зробилась невпізнаною. Не м’якою, не солодкою, не запашною, не оксамитовою й не калиновою. Моя душа не заспівала від дотику до цієї каналізаційної отрути.

      Я випірнув із запаскудженої, сплюндрованої гидотою “прогресу” не Ріки, а

канави-калюжі, й заплакав, наче мала скривджена дитина. Не стало моєї ласкавої, моєї ніжної, моєї любої! Я підняв долоні до очей. У мазуті! Річка – життя! Вода життя. Якими ж слізьми ридає ця понівечена, проте ще жива як і ми, витвір Божий! Занепащений нами. Давно я не купавсь у Вовчій, хоч і живу поруч.

         Для кожної людської душі річка дитинства найказковіша на світі. Навіть якщо це не могутні Дунай, не Рось, не Десна, не Черемош, не Тиса, не Ворскла, не Оріль, не Сіверський Донець, не Самоткань, не Самара з Вовчою, а найменшеньке, інколи майже безіменне річеня-річенятко, павутинка чи ниточка з погляду пташино-літакової небесности. Скільки таких капілярів-прожилок на нашій українській землі! Шорстка для декого назва Вовча для мене не є такою. Хіба, скажімо, Десна або Псел самі по собі, як слова, звучить мелодійніше, ніж Вовча? Але у свідомості нації вони сердечністю, любов’ю, казковою магією надихнула Олександра Довженка на його лебедину пісню, Пісню Пісень – повість про Десну. Немає в нашій: літературі “Зачарованої Вовчої» та й не може бути після Довженківської «Зачарованої Десни»…

       Вовча – наша колиска і наша велика купіль. Ми виростали з нею і в ній, її джерельна вода наснажувала нас і оздоровляла кров. Живодайні річки, як земля й небо із сонцем – щедрі. Річка нашого дитинства давала нам очерет і рогіз для стріх, та й для палива, лепеху для долівок, прекрасну глину для хат-ліплянок і від усіляких хвороб. А своєю рибою Вовча не раз рятувала павлоградців від голодної смерти. Тієї Вовчої вже нема. І не вовки- сіроманці занапастили Річку мого дитинства, а двоногі вовкулаки. Радіацією. Хімзаводським виробництвом. Полігонівським виробництвом. Пивзаводським виробництвом. Птахозабійним виробництвом. М’ясокомбінатом. Лубзаводом. Шахтобудівництвом. Каналізацією. Колгоспними отрутохімікатами. Сміттєзвалищами...

        Де ж наш білий-білий-білий пароплавчик? І де Івасик Телесик, на якому срібному човнику із золотими весельцями? Чи, може, нам ще тисячі років чекати на мудру Вовчицю, яка розчистить наші замулені джерела?

   Річка! Була вона щасливою степовою красунею, то весело радісно усміхненою, то мрійливо лагідно замисленою; царівною, гетьманівною, княгинею нашого степу. Живою, жвавою, почуттєво і всебічно багатою. Щедро-щедротною у зеніті весни і влітку, справжнім земним раєм, однією з артерій барокового українського світу. Своїм літеплом змивала порох із тіл і душ, давала наснагу людям, а також тваринному й рослинному царству, коням, волам, корівкам, птахам, нивам і гаям. Ланам, байракам, садам і городам. Левадам. Баштанам. Їй дякували гуси-лебеді і лелеки, лошата і телята, квіти і метелики, а соловейки напували її своїми божественними піснями, насиченими пролісковими, конвалієвими, бузковими, любистковими, м’ятними, трояндовими пахощами-тембрами-трунками. То були всепроникливі акорди любови. І сонячна душа Вовчої дзвеніла у відповідь, ніби арфа-кобза-бандура, виспівувала, наче сопілка-флейта й кларнет, бриніла, мов басоля-віолончель і скрипка. Була, як українська народна пісня, як кобзарська душа.

         Великий український князь Святослав задивлявся на її вроду, непереможний кошовий отаман Іван Сірко пив цілющу вовчанську воду на шляху із рідної Марефи до Приазов’я й Причорномор’я. І на вовчанських берегах розгалужував свій сюжет про Марка Проклятого Олекса Стороженко. Тут майбутній переможець Бонапарта Наполеона Михайло Кутузов збагнув філософію українського козацтва, мудрість серця, яка й привела його до перемоги. А Лев Толстой, по дорозі до Севастополя споглядаючи привовчанські краєвиди, пригадав своє українське коріння...

       Пізно восени вродливиця Вовча ставала заглибленішою, не такою співучою й різнобарвною, як бабиного та дідового літа, золотоосені – фактичного продовження календарного нашого літечка. Перевдягалася, готуючись до зими. Ховала пишні шати в мальовану скриню, замикала-ховала й саму скриню. Надивлялася на спорожнілі поля, чорну ріллю, безлисті гаї, на обважніле небо та хмаровиння. Дослуховувалася співу-волання журавлів, які краяли небо і душу, відлітаючи у вирій.

        Примерзало, та вона не жахалася й найскаженіших морозів: чим товщий її крижаний панцир, тим спокійніше їй спочивати під ним. «Вгортай мене, снігова ковдро, кожуху-кожусе!»

        Узимку Вовча ставала для нас льодяною “трасою” із ополонками для питної води та прання, з лунками для рибалок, із звільненими від снігу майданчиками для розмаїтих грищ-свят-забав; і в найсутужніші роки латок і торб ми розцвічували її карими, зеленими й синіми зірочками-оченятами нашого Нового Року, Різдва й Водохрещі, золотими, блакитними Стожарами наших душ, пурпуровими обріями мрій. Тим мріям, навіть із бляклими від недоїдання личками, ми – дошкільнята й школярики весело акомпонували “ковзанами” та “лижами” із облущених кукурудзяних качанів та якихось дощечок, примоцьовуваних до ніг пацьорками. А “санчатами” в нас були лікті й животики, скеровувані до засніженого лона ненечки-Вовчої з високих, як гори, берегових гребенів-крил. З розкриль.

         А скресання Вовчої? Пробудження до нового життя. Гуркотіння криги, штовхування й розбиття крижин, нуртування розбурханої тьмяної води, оті вири, ті чорториї, вияви повеневої стихії! Вовчанські повені в Павлограді бували не лише казковими, а фантасмагоричними, як у Довженка і Фолкнера, як біблійний Всесвітній Потоп. Неймовірні хвилювання, бентега, дивовижна краса, деколи й жахіття. Воскресаючи, відроджуючися, річка завдавала павлоградцям клопотів, мороки, але ті клопоти, та морока не були марними: Вовча самоочищалася, щоб дарувати нам свою нову казку, нове благословення, нову благодать. Її скресання часто збігалося з Великодніми святами. Духовна чистота Великодня освячувала і те, що відбувалося з Вовчою, гармоніючи з нашими почуттями весняного оновлення.

        Це й не річка вже, а море! Ціле море прибутньої води. За тиждень-другий Вовча поверталася у звичне річище, береги її під покотьолом, яке пригрівало все дужче, починали закосичуватися майвом-розкошами радісної весни, розпочатої, здавалося б, зовсім нещодавно латками дихаючих власною парою протавок та щасливим гомоном веселиків-журавлів, які прибували на Батьківщину із вимушеного вирію. Наче пишні шати виймалися з мальованої скрині! І знову річка оберталася на лебедину і соловейкову, на лелечу і ластів’ячу, на вербокалинову. А там і Зелені Свята, Купайла і Спас – рай для малечі. І все це попри війну та голод. Усепереч їм. Рай у латках і злиднях. Сама природа рятувала наш нарід від цілковитого винищення. Імперія нашого раю. Ми не мали ні телевізорів, ні комп’ютерів, ні автомобілів. Електрики, радіо, велосипедів та годинників тривалий час не було в нас. Нормального одягу і взуття, нормального харчування. А проте мали ми незрівнянно більше: нових мам-рятувальниць. Матусеньок-Богородиць і нашу Річку. Вони нам були всім на білому світі. Нашою справжньою, нашою українською Україною. Якщо я й досі живу, то завдячуючи тільки їм: Богові, Україні, Матусі і Річці. І мені болить, що сталося з моєю Вовчою.

        Зараз вона справді схожа на нещасну, хвору, скалічену вовчицю не з казки, а з клітки. Вона ніколи не була для нас вовчицею! Вовча не знищувала нас, а обдаровувала здоров’ям, чистотою, відчуттям і розумінням краси.

        Для мене вона не хижачка, а Річка Благодаті. Благодатна – ось справжнє її ім’я!

Як мені порятувати її? Як воскресити? Хіба це лише порожні слова? Тільки красиві? “Спочатку було Слово”. Вірю у всемогутність Слова…

         Де джерельна вовчанська вода? Немає її. Замість неї – смердюча мачмала. Мазута. Каналізаційні “води”. Сплюндрована земля, сплюндровані ріки. Науково-технічна революція. “Прогрес”. Якою ж ціною? Знищенням райського Благодатного лісу, Благодатного села, Вербок і Гніздки? А разом з ними і викорінення української мови. Української душі. Українського народу. Української України.

         В рівчаковій багнюці-твані вовтузиться російськомовна дітвора. Це не Вовча, не моя рідномовна. Не моя мелодійна, не моя любисткові й м’ятна; кануперна. Тут і дітлашня вже «висловлюється» огидним матюкальним сленгом, прищепленим нам окупантами-московщиною. Чи не з цієї «братської» мови й розпочалося руйнування, зананащення наших душ і нашої Вовчої? Ми всі завинили перед тобою, благодатна річко мого дитинства. Ми – приточиляни й не приточиляни, павлоградці й не павлоградці. Щоб засмічувати й отруювати довкілля, потрібно, напевне, мати отруєні і засмічені душі. Наші душі ти не засмічувала, не плюндрувала. Розтлін і розпад – не твої плоди.

       На казкових берегах прекрасних рік, річок і річеняток ми ставали українцями. Яка лиха мачуха, яка лиха відьма зле зачаклувала нас разом із Вовчою? Болять мені твої рани, Мамо- Річко, рани України. Ми нероз’ємні з тобою назавжди…

          А, можливо, десь виходить із Вовчої вовчиця і виє на Місяць. Оскаржує людей за те, що побили її діточок. Починаймо очищати свої душі і ріки - замулені джерела. А інколи мені здається, що я й досі Івасик Телесик на благословенній річці мого дитинства. Веслую я золотими весельцями мого срібного човника та й веслую...

   Вовча біжить до Дніпра, до Києва! Ми маємо порятувати її вже через те, що наша диво-Річка, Річка-пророчиця вкупі із своєю посестрою Самарою торує Східній Україні її справжній Шлях – до Києва, вона справіку й назавжди є однією із кровотворчих судин українського народу, української нації, України. Вбиті річки - це невигойні рани України, нашої державності, а кожна відроджена річка – це Життя України, її незнищенне безсмертя.