СМОЛОСКИПОМ ОСЯЯВ ХРЕЩАТУ ДОРОГУ ДО ВІРИ І ВОЛІ

              ЗАВТРА, 6 ЛИСТОПАДА, ВИПОНИТЬСЯ 55 РОКІВ, ЯК У КИЄВІ

    НА ЗНАК ПРОТЕСТУ ПРОТИ РУСИФІКАЦІЇ УКРАЇНИ СПАЛИВ СЕБЕ

   МЕШКАНЕІЦЬ ТОДІШНЬОГО ДНІПРОПЕТРОВСЬКА ВАСИЛЬ МАКУХ.

   ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ ПОТОМУ, 9 ЛИСТОПАДА 1968 РОКУ, В ОДНІЙ З КЛІНІК

                         СТОЛИЦІ ВАСИЛЬ ОМЕЛЬЯНОВИЧ ПОМЕР...

Це сталося серед білого дня 6 листопада 1968 року у Києві на Хрещатику, поміж густої безлічі червоних стягів і транспарантів, якими напередодні славної річниці Великої Жовтневої, як тоді трактувалося, соціалістичної революції уже була прикрашена столиця УРСР. Невисокий на зріст чоловік раптом увесь з голови до п'ят спалахнув, мов свіча, вогнем і побіг у бік тодішньої площі імені Ленінського комсомолу - нині майдану Незалежності. Полум'я тріпотіло і рвалося на вітрі, а він, схожий на живий факел, кричав: “Геть комуністичних колонізаторів! Україна повинна бути незалежною! Хай живе вільна Україна!”

   Аж ось знепритомнів, упав на асфальт. І через два дні неймовірних страждань в одній із лікарень помер від жахливих опіків. Вдома ж, у Дніпропетровську, ці два дні, нічого не відаючи, не знаходила собі місця його дружина. Напередодні їй наснилося, що стоїть вона зі своїм Василем у церкві перед вівтарем, а священник їх вінчає. Зиркнула у люстерко, а на ній - чорна фата.

Зрозуміло, радянська пропаганда анічогісінько не сповістила тоді про цей нечуваний прояв непокори й протесту. Зате іноземні інформагенства відразу рознесли вражаючу новину: “Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу і агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком українця схиляє голови світова спільнота”.

   ЩЕ НЕ МЕНШ дивовижне, про що, звісна річ, повідомила західна преса – Василь Макух мешканець Дніпропетровська. Міста, яке у ті часи асоціювалося з найнадійнішим оплотом комуністичної влади та русифікації України. Якихось національно-патріотичних настроїв, гордощів та почуттів у ньому ніби не було і бути не могло. Тим паче - протестуючих проти існуючого режиму.

За кілька місяців до трагедії, у тому ж 1968 році, Дніпропетровськ гнівно засудив, нагадаємо, роман свого земляка Олеся Гончара “Собор”, який повідав правду, “страшнішої про нас якої ще не було”, як написав згодом бунтівливий український письменник Григір Тютюнник. Відразу по виходу роману лише він, либонь, фібрами генія вловив його загрозливу для системи велич: “О, як засичить наша ретроградська гидь, упізнавши в “Соборі” саму себе!” Вона й справді засичала з усієї сили - так, що ніхто й перечити не смів та не зміг. Аж раптом палаючий смолоскипом акт непокори, протесту й супротиву!

Ясна річ, вершителі УРСР тоді усе зробили, щоб про жертовний вчинок дніпропетровця ніхто нічого не дізнався. Подвиг прирекли на забуття. “Лише при кінці 1999 року, - розповідав голова обласного осередку Товариства політв'язнів і репресованих Василь Сірий, - несподівано довідалися ми про подвиг земляка-патріота”. Свого часу “компетентні органи” засекретили цю трагедію так, що не відразу вдалося знайти навіть адреси, за якою мешкав Василь Макух, не те що його рідних та близьких. “Спочатку, - продовжував Василь Сірий, - ми навіть не знали, що Василя Омеляновича поховано у рідному місті”.

А могила його на самісінькому краєчку, на жаль, ледве не по коліна засипаного сміттям та мотлохом цвинтаря лівобережного житлового масиву Клочко. Коли ховали Василя Макуха, масиву цього, власне, ще й не було. Звідси тоді починався рівний, як стіл, степ. А Макух мешкав зі своєю родиною по інший бік кладовища, в приватному секторі, який звався Амуром, на вулиці з дивно несподіваною – і пророчою? - назвою Пожежна. У будиночку, який при його заселенні не мав ні вікон, ні дверей, ні підлоги – лише голі стіни стояли. Василь самотужки доводив будинок до пуття.

І не був він корінним дніпропетровцем. Народився і виріс у селі Карів нинішнього Сокальського району у Львівській області. Коли почалася Друга світова війна, хлопцеві виповнилося 12 років. Під впливом рідного батька і сусідів-братів Миколи та Петра Дужих підліток вступив до лав Української Повстанської армії. За це уже по війні двадцятилітнього тоді Василя схопили енкаведисти і на 10 років запроторили на каторгу в сибірську табірну невідь. Там, уже в засланні, і зустрів він дівчину Ліду з Дніпропетровська.

Ліда народилася в сім'ї відомого на ті часи у Дніпропетровську юриста-адвоката. Але її мама рано померла, і батько привів у дім мачуху, котра мала гарний голос і дуже любила співати. Захопила співом і малолітню пасербицю. А тут, як той хижак, війна. Як воно сталося, що утікаючи від німців, мачуха разом з дівчам опинилася у гурті артистів не то з Сімферополя, не то з Мелітополя, Ліда і не пам'ятала до пуття. Але трупа ця відстала від своїх, лишилася на окупованій гітлерівцями території. Щоб вижити, змушена була давати концерти німецьким солдатам. А згодом і відступати разом з ними – під тиском радянських військ. По війні усіх артистів-невдах арештували, серед них і ще фактично неповнолітню Ліду. Їй однак присудили аж десять літ таборів і заслання.

Василь припав Ліді до вподоби не тільки гарною зовнішністю та розумом. Був він, довго згадувала уже у свій багатолітній вік жінка, напрочуд вихованим – «таких раніше у своєму житті я і не зустрічала». Одначе їхні стосунки довго були стриманими – Василь тривалий час лишався нерішучим. Аж поки якось не зізнався, що йому до краю обидно, але одружуватися на Ліді боїться. Бо добре знає себе, а тому, мовляв, не принесе їй ні щастя, ні втіхи, ні радості, ні сімейного благополуччя. І якби не листи, повні кохання, які Лідія Іванівна, звільнившись на два роки раніше, писала Василеві у заслання, міг би він і не приїхати до неї. Чи, може, навідався б лише у гості. Бо коли приїхав, сказав:

- Я люблю тебе, Лідо, і якщо ти не відчуваєш цього зараз, то обов'язково відчуєш незабаром. Але подумай, виходити за мене заміж чи ні? Не наполягаю і образи не таїтиму, якщо відмовиш. Я справді не хочу зіпсувати тобі і так нелегке твоє життя. Тільки от повертатися мені у Західну Україну заборонили...

Працювати Макух пішов на шкідливе виробництво – у цех вогнетривів металургійного заводу. Заодно гарно закінчив вечірню десятирічку. Поступив в інститут. Тут і догнало його клеймоване минуле: з гамом, криком-тріском Василя відрахували уже з першого курсу. Зовсім не за неуспішність, а як “буржуазного націоналіста”, “бандерівця” і “зека”, який, бачте, і приховав це від приймальної комісії. Зробили з цього цілу подію на всю область. Таврували-кляли Макуха негідником і перевертнем, якому, звичайно, не місце серед радянських студентів. Лідія Іванівна добре пам'ятала, як тяжко переживав все це її Василь.

Не бачила ще таким розгніваним і роздратованим свого чоловіка. “За що мене катовано? - запитував він. – За те, що живу Україною? Чому тут, на березі рідного Дніпра, ходжу і не чую отчої мови?” Ще обурювався компартійними чиновниками, до яких спробував апелювати, але які натомість зневажливо відбуцнули його, як чужу чужаницю. “Вони живуть панами, вдоволені ситістю, - сердився Василь Омелянович, - а якого роду-племені, їм байдуже. Навпаки, аби бути при посадах, раді-раденькі вислужуватися – рідну історію зарили в могилу, а рідний народ тримають під гнітом. Та якщо знадобиться, і рідну матір закладуть!”

Стараннями Ліди з часом ніби трохи впокорився. Зайнявся самоосвітою - за інститутськими програмами, сподіваючись, що рано чи пізно, та на правах вечірника або заочника дозволять складати іспити. Не дозволили. На деякий час приглушили терзання діти, які одне за одним з'явилися на Божий світ - донечка Оля і синок Володя. Василь перейшов тим часом працювати слюсарем складних механізмів та приладів у механічний цех. Ліда, котра мала хист до кулінарії, влаштувалася кухарем у пристойне кафе. Здавалося, все складалося краще не придумаєш. Сусіди їм навіть заздрили. Обоє, мовляв, не безталанні і успішні та вдачливі.

Але знову не обминула Макухів гризота. Це коли дітей спочатку довелося оформляти у дитсадок, а потім і до школи. Довкола жодного ні україномовного дитсадка, ані жодної і україномовної школи. У пошуках справедливості Василь Омелянович заходився домагатися, щоб такі відкрили на його житловому масиві. Боже ж ти мій милий, що зчинилося! Слюсаря, якого далі цеху доти й не знали, викликали і в партком заводу, і в райком: з якої це він речі каламутить воду і заважає радянському народу будувати “нову історичну спільність”?

-Ти якщо сам наскрізь протрухлий націоналізмом, то хоч про дітей своїх подумай! – гриміло у високих кабінетах. – А то церемонитися не станемо!

- Саме про дітей своїх і думаю, - відповідав Макух.

Аж якось діти приходять зі школи - і в плач. За те, що розмовляємо українською, кажуть, нас дражнять “хахлами”. Над нами й сміються, а вчителі не захищають.

- Не плачте, - пригорнув батько Олю і Володю. – Це минеться. Настане час, Україна обов'язково здобуде незалежність і заговорить рідною мовою на повен голос. Бо без своєї мови народ все одно, що отара овець, яку можна гнати й поганяти та завертати, куди заманеться...

А у січні 1968 р. збуджений Василь приніс додому свіжий номер журналу “Вітчизна” з романом Олеся Гончара “Собор”. Був у дивному піднесенні, як ніколи раніше. Ходив по хаті і говорив Ліді, що соборними дзвонами Олесь Терентійович будить Україну і б'є на сполох: насильницькій та безсовісній владі не місце у нашій державі. І не можна, навіть злочинно тепер мовчати, досить терпіти й антиукраїнські, й антинародні порядки.

- Тоді, - говорила Лідія Іванівна, - я вперше від нього і почула, що він навсправжки готовий віддати своє життя за волю України. Краще, казав, поляжу зараз я, ніж мої діти гибітимуть чужинцями на своїй землі.

Ще пригадувала, що тоді у її чоловіка з'явився і новий приятель, який кілька разів навідувався до них. Василь зачинявся з ним в окремій кімнаті, і вони вдвох довго там про щось тихо гомоніли. Ліда ображалася: “Ти мені не довіряєш, криєшся від мене? Чи у тебе якісь таємниці?” Василь, який не вмів обманювати, сумно якось і незграбно виправдовувався. Поки не сказав: “Хіба не бачиш, як гамселять і розмазують чесний роман Гончара? Але я не хочу тебе вплутувати... Коли зі мною щось станеться, з ким залишаться наші діти?” Від цих слів Лідію Іванівну скувало острахом.

Останній раз приятель з'являвся, коли Радянський Союз якраз увів свої окупаційні війська в Чехословаччину. А наприкінці жовтня Василь Омелянович взяв відпустку і поїхав до батьків на Львівщину. В Карові обійшов хату, в якій народився і виріс. «Наче попрощався з нею», - казали потім його рідні і близькі. Племінниці Ярославі подарував примірник журналу з романом Олеся Гончара. Розповідав про безчинства “контужених більшовизмом” і “розбещених брежнєвщиною” на Дніпропетровщині. І, як пригадували згодом все ті ж його родичі, усіх вразив, приголомшив словами: якщо знадобиться, він пожертвує і своїм життям в ім'я вільної України.

Але цим словам рідні та близькі не надали особливого значення. Коли Василь Макух збирався додому, тільки племінниця Ярослава і звернула увагу на трилітрову банку, котру він запаковував у свою валізу. Перехопивши погляд племінниці, посміхнувся:

- Та це сусідка налила соку на гостинець...

ХТО МІГ ЗНАТИ, що додому Василь Омелянович Макух живим уже не повернеться? Він зупинився у Києві. Є неперевірені дані, наче мав там з кимось зустрітися. Але, судячи з усього, не зустрівся. Зараз історики посилаються на якийсь безіменний і анонімний самвидав: наче той писав, що на 6 листопада 1968 року готувалася маніфестація протесту, «оскільки вторгнення радянських військ до Чехословаччини сколихнуло національну свідомість». Однак хтось ніби видав організаторів - їх напередодні заарештували. От Василь Макух з банкою бензину в валізі тому і виявився одинаком. Так це чи ні було, стверджувати не беремося. Існує версія, наче Макух писав передсмертну записку, у якій усе пояснив і яку поклав до своєї кишені –  але записка або згоріла, або була вилучена і знищена кадебістами. А що та як сталося на Хрещатику, все той же невідомий покищо достоту самвидав повідомляв - ніби з вуст одного з очевидців – про живий факел, який палав серед людей, і люди одні німіли, інші голосили від жаху. І сам факел кричав. Спочатку виразно: “Хай живе вільна Україна!” Далі без слів і закликань, тільки язиками аж чорного полум'я і скорченим від нещадно пекучого болю напівживим тілом.

Міліціонери і «сексоти в цивільному», якими того дня був нашпигований Хрещатик, намагалися погасити вогонь, а надто приховати від сотень очей це “чепе”, котре не зуміли “прєсєчь”. Нарешті все той же самвидав стверджував, що в лікарні за годину до смерті до Василя повернулася свідомість.

- Вы же осиротили детей, – сказали йому лікарі.

На що Макух відповів:

- Вони ще будуть пишатися батьком. А сьогодні ми всі сироти. Сьогодні Україна сирота, яку спопашили і мачухи, і вітчими, і отроки безродні…

Лідія Іванівна Макух довго пам'ятала те, що було з нею потім. З роботи кухаря її вигнали. Довелося спродати геть усе з хати, щоб прогодувати дітей. Місяців зо три тягали і тягали на допити в КДБ. Все вивідували, з ким її чоловік водився. Говорила одне: з ким він спілкувався поза домом, вона не бачила і не знає. А вдома Василь був дуже хорошим батьком і сім'янином. І що вона ніколи, жодного разу не шкодувала, що вийшла за нього заміж.

Усе витерпіла і пережила Лідія Іванівна, обох дітей вивчила і поставила на ноги. Дожила до Незалежності України і була дуже і дуже вдячна Товариству політв'язнів та репресованих за те, що це воно перервало довгу мовчанку про її чоловіка та його подвиг. Ще кілька літ тому вперше провело у Дніпрі голосну акцію вшанування Василя Омеляновича, назвало його національним героєм. Ніколи ж бо раніше на могилі відважного патріота не збиралося стільки людей, як на 40-ту річницю палаючої й палючої смерті Василя - з синьо-жовтими прапорами та квітами.

Досі згадується ця подія її учасниками – настільки вона була зворушлива і несподівана та вражаюча після майже півстолітнього на ту пору замовчування виклику комуністичному режиму й самопожертві Макуха, здійснити які його сподвигла віра в неминучу прийдешню Незалежність рідної України. Члени обласного Товариства політв'язнів і репресованих, громадські активісти та краєзнавці і дослідники місцевої історії зібралися тоді біля могили Макуха на Клочківському цвинтарі. Промову виголошував голова Товариства Іван Дремлюга. Він сказав, що Василь Макух був першим українцем, який спалив себе, протестуючи проти комуністичної облуди і радянської влади. І далі мов підвів риску: «Для нас, українців, це велика честь, віра і надія, що серед нас були такі люди».

-Наша нація багато віків поспіль з покоління в покоління народжувала велетнів духу і світочів свого народу, - сказав Дремлюга, - котрі крізь темряву неволі будили потяг до свободи і волі. А щоб і далі наша земля народжувала своїх героїв, ми маємо зробити нині усе від нас залежне, щоб Василеві Макуху було посмертно присвоєне звання Героя України. Якщо брати Дніпропетровщину, то його героїчна загибель ударила тут чи не першими дзвонами антимосковського набату, і ми мусимо пам'ятати про це.