УКРАЇНА БЕЗ ПЛУГА

Свого часу кілька років поспіль у Майському Синельниківського району (на фото сівба у його господарстві) регулярно відбувалися доволі резонансні Міжнародні конференції з так званого самовідновлювального землеробства, головний принцип яких висловлюється англійськими словами no-till. В перекладі ні оранці, немає оранки. А це значить, що невелике наше село зі споконвічної степової глибинки виходило на передову боротьби з плугом, яку людство планети веде ось уже більше ста останніх літ.

Однак проблема практично і понині не зрушила з місця, навпаки, із врахуванням наслідків, котрі завдає аграрному сектору економіки рашиська загарбницько-окупаційна та терористична війна, вона набуває ще більшої гостроти. Про що свідчить недавно – 7 липня – розміщений на сайті «Фермера Придніпров’я» у розділі «СТАТТІ»  виклад доповіді доцента кафедри землеробства та гербології Національного університету біоресурсів і природокористування Миколи Косолапа – див публікацію «Якого біса ми досі оремо?»

Судячи з кількості тих, кого серед наших постійних читачів зацікавили тези стурбованого науковця, ми знайшли за потрібне повернутися і розповісти про так звані безплужні чи нульові обробітки  землі, які практикувалися ще недавно і пропагувалися в межах Дніпропетровської області. Запрошуємо земляків і всіх українців не лише самим перечитати цю нашу публікацію в продовження теми, але і рекомендувати  вникнути у цю проблему якомога більше своїх колег-фермерів.

                                 Є пророки у рідній державі

Серед тих, хто відкривав одну з перших конференцій у Майському, був і покійний уже, на жаль, Федір Моргун. Людина, ім'я якої в першу чергу у нас і асоціюється з наполегливим та драматичним запровадженням безвідвального обробітку землі. Щоб не чіпати і не нівечити її безжальними лезами плуга.

- Справді ж бо ще понад сто років тому великий землезнавець Василь Докучаєв, а разом з ним і інші наші вчені, зокрема Володимир Вернадський, - говорив Федір Трохимович, - почали відстоювати грунтозахисні методи в сільськогосподарському виробництві. Вони закликали обережно і раціонально використовувати глибоку оранку, не сприймати її за панацею. На жаль, до них тоді не прислухалися...

А не випадково саме у наших напрочуд родючих чорноземних степах першими забили тривогу. Той же Докучаєв писав, що “дивовижний і унікальний чорнозем є результатом надзвичайно щасливого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних умов, і в існуючих нині ніде на земній кулі навіть за мільйони років не зможе більше утворитися такий благодатний, який становить корінне і ні з чим не зрівнянне багатство, а глибока відвальна оранка знищує це багатство і комплекс умов, який його відтворює”.

Ви зрозуміли?  Природа  подарувала воістину щось виняткове – землю, спроможну щедро родити хліб та іншу пашницю. Але з тих пір, як людство заходилося орати й орати її, аби якраз одержувати все більше і більше зерна та інших продуктів, зіткнулося з незворотною і наростаючою деградацією поверхневого родючого шару грунтів. Бід плуг натворив, може, навіть більше, ніж усі разом війни на планеті. Це коли там і тут благодатні долини і луки, цілі краї через кілька літ після того, як були розорані, зносилися водою та вітрами, спустошувалися до глею, руйнувалися балками і рівчаками, ставали мертвими зонами. “Бо плуг - найстрашніше, що придумало людство”, - написав...  Але чи знаєте, хто це так написав? Навіть не здогадуються у нас. Отож слухайте.

У позаминулому столітті у кількох заможних землевласників нинішнього посушливого півдня України працював керуючим і агрономом Іван Овсинський – вдумливий і спостережливий чоловік. Це він звернув увагу, що “перевернута догори дном земля тільки спочатку родить більше, аніж незаймана». А після третьої – п'ятої оранки, навпаки, втрачає здатність нагромаджувати і зберігати поживні речовини та вологу, і без внесення добрив дає все менше і менше, ніж давала раніше.

Овсинський зважився відмовитися від оранки. Почав спушувати тільки верхні 5 – 7 сантиметрів. Не прибираючи, до речі, пожнивних решток. З нього сміялися, мов з навіженого, його цькували і виганяли геть, переслідували, а він не здавався. Так і відійшов у вічність, не переконавши своїх сучасників, що істина на його боці. А коли помер, то в Польщі у 1899 році видали написану ним книжку “Нова система землеробства”. У ній і читаємо, що “Круп зі своїми гарматними заводами приніс менше зла та шкоди, ніж плуг”.

Читаємо, зрештою, і таке: “Якби ми захотіли на погибель землеробства створити систему, яка б утруднювала добування рослинами поживних речовин із грунту, то нам не потрібно було б особливо трудитися над цим завданням. Достатньо було б прийняти поради прихильників глибокої оранки. А з неї пора знімати ореол. На незайманих  степах і в лісах, де людина не зіпсувала грунти глибокою оранкою, природа без чилійської селітри та суперфосфату виробляє таку багату рослинність, якої жоден прихильник глибокої оранки створити не в змозі, хоча б штучні добрива уживав би і возами. Шкода, якої завдає глибока оранка, ніякі штучні засоби не в змозі винагородити”.

                       То що страшніше – мечі чи орала?

Отут і маємо потребу повернутися до Федора Моргуна. Відразу після Другої світової війни він учився у Дніпропетровському сільгоспінституті. Де вперше і почув про Івана Овсинського від завкафедрою грунтознвавства Миколи Бекаревича. “Микола Омелянович вкладав нам, студентам, у голови, - писав згодом в одній зі своїх книжок Моргун, - що метод обробітку грунтів без перевороту пласта, автором якого був агроном Іван Овсинський, трагічно обернувся не лише для автора, а обертається зараз і для нас, поскільки залишається не визнанним”.

А це на ті часи було крамольним одкровенням. Бо натомість тлумачилося зовсім інше. Що землю необхідно чим глибше і глибше орати відвальними плугами, боронувати, культивувати, дискувати і т.д. Так повелося з давніх давен, із покоління в покоління, так заповідали наші діди та батьки, і цього переконання нікому й ніколи не вдається похитнути. Моргун навіть дивувася, як це Бекаревич осмілювався говорити про заборонене. Про те, на що поклали табу.

А доля ж розпорядилася так, що у 1954 році Федір Трохимович опинився у Казахстані на піднятті цілини. Де якраз із краю в край і розорювалися тисячі, мільйони гектарів диких, незайманих степів. Спочатку Моргун працював директором радгоспу, потім секретарем райкому партії, начальником крайового управління сільського господарства, насамкінець також і аграрним міністром Казахстану. І весь цей час, якщо хочете знати, домагався єдиного: замінити на цілині плуги плоскорізами. Адже в кінці уже п'ятидесятих років помережені глибокими борознами цілинні землі перестали давати очікувані урожаї. Безкраї від горизонту до горизонту потерпали натомість від частих пилових буранів, «коли світу білого не було видно». Вони кучугурами вигортали плодючий шар, несли його в моря і океани, залишаючи після себе пустелю...

Дякувати Богу, знайшовся на цілині академік Олександр Береєв, який підтримав Моргуна. І який, назвавши плуг "динозавром", доклав усіх зусиль, аби разом із Моргуном їх відрядили в Канаду запозичувати плоскорізний метод обробітку грунтів. Адже подібні пилові страхіття освоювачі канадських та американський прерій пережили за півстоліття до цього. То що ж вони, оговтавшись, їм протиставили?

Федір Трохимович дізнався неймовірне і вражаюче: переселенці з України, що стали канадськими фермерами, пригадали земляка Івана Овсинського. Пригадали його безплужне землеробство, яке разом із іншими перевагами ще й зупиняло ерозію землі. Отак безвідвальні знаряддя замість плугів вигадали на американському континенті доконче за підказкою українця Овсинського. Чого заокеанські аграрії, які приїздили на Міжнародні конференції у наше Майське, аби ділитися власною наукою, не приховують.

Не відразу і їм вдалося, якщо хочете знати, відмовитися від плуга. Важко, дуже важко було відмовлятися. Тридцять років на це знадобилося. Але вже й більше півстоліття минає, як для них традиційні технології обробітку землі обмежуються максимум культиваторними. У нас же війна з плугом триває досі. Найбільш багатолітня і найбільш несправедлива, як називав її Федір Моргун. Весь час зостаючись в “окопах” на передовій цієї війни. І тоді, скажімо, коли працював він у сільгоспвідділі ЦК КПРС та курував сільськогосподарські рацони Сибіру. У даному разі його однодумцем був чи не єдиний славетний народний академік Терентій Мальцев.

А потім Моргун повернувся в Україну. І п'ятнадцять років, починаючи з 1973-го, очолював Полтавську область. Про цей період життя та діянь Федора Трохимовича нагадувати, мабуть, і не варто. Хто не чув про дивака Моргуна, який “на безвідвалці ледве не втратив розум, намагаючись перевести на неї усю Полтавщину”? То тут, вдома, Федір Моргун натрапив на опір не лише селян, для яких від плуга нічого не було милішого, а й на опір науковців та особливо чиновників. Мов анекдоти, навперебій розповідали байки, наче Моргун своєю безплужною упередженістю забур'янить і Полтавщину, і всю Україну. Уже й нахвалялися навіть неодмінно спіймати Моргуна в бур'янах, якщо він у них сховається від сорому. І це не зважаючи на те, що казахи в Казахстані давно Моргуна називали Кобзарем цілини, росіяни в Сибіру Витязем матінки-землі, а в нас в Україні мудрі люди Апостолом чорнозему.

- А ось тепер я нарешті щасливий, як ніколи, що з'явився Лицар українських степів, - заявляв на Міжнародній конференції у Майському Федір Моргун. – Це Володимир Хорішко, один з генеральних директорів корпорації “Агро-Союз” і воднораз акціонерного сільгосптовариства “Агро-Союз”, створеного цією коропорацією. Володимир Дмитрович пішов далі від мене. Землеробство за системою no-till – логічне і остаточне завершення двобою з плугом. І те, що понад двісті мільйонів гектарів у світі нині обробляються без плуга, а сто мільйонів га у Північній і Південній Америці та в Австралії і без культиваторів та борін, а серед цих останніх ста мільйонів і дев'ять тисяч гектарів у Майському, себто в АТЗТ “Агро-Союз” – велика перемога того, на що я поклав усе своє життя. Я ні на йоту не сумніваюся, що у Майському сьогодні вирішується і вимальовується майбутнє України та її аграрного сектору виробництва.

Тому раз та назавжди з'ясуйммо для себе, чому такі, як і Володимир Хорішко, повстали проти плуга? Та й чому це ледве не доленосна гарантія для всієї нашої держави? А тому передусім, що усе на світі можна втратити чи зруйнувати і потім відновити та відбудувати - все-все, крім землі-годувальниці. Знищимо її - і міста, і села наші поростуть чортополохом та блекотою, перетворяться в безплідні пустирі. А уже сотні, тисячі гектарів земель в Україні еродовані і виснажені, переущільнені, заболочені та оглеєні, розбалансовані за вмістом біогеохімічних речовин і енергії. Практично 90 відсотків тих, які залишаються в обробітку, також не уникають деградації. Вони все далі і далі від свого первісного стану. Як тисячі разів бувші у бездарному використанні.

А головне, що вміст гумусу у наших чорноземах саме за останнє сторіччя  скоротився від 16 - 18 до катастрофічних 3 – 4 відсотків, а то уже й менше! Отож не чорноземи зараз у нас, а майже, даруйте, покидьки. Адже щорічні втрати гумусу, котрі в середньому уже сягають 600 – 700 кілограмів з гектара і не припиняються, давно за межами допустимого. І чи відомо вам, що вісім з кожних десяти гектарів хвалених наших чорноземів нині насправді числяться малопродуктивними? Плюс на глибині 25 – 30 см давно виникла щільна горіхувато-спресована плугова “підошва”, котра затримує проникнення вологи та повітря до кореневих систем більшості сільгоспкультур. Відтак природнього самовідтворення плодючості землі не відбувається, і щоби отримувати пристойні урожаї, мусимо більше і більше витрачати добрив, пестицидів, моторесурсів, солярки і т. п. та сподіватися на постійні рясні дощі. А воно зараз повертається до нас природа зовсім іншим, даруйте, боком.

Спустошує, нищить український чорнозем ще одна дурниця – чи не найбільша у світі розораність. Ми плугами з року в рік перевертаємо майже 57 відсотків своєї території. Понад 28 мільйонів гектарів Україна сьогодні оре й переорює. Більше тільки Китай, рф і Сполучені Штати. То втратили ми будь-які бажані та розумні співвідношення між сільгосугіддями і дикими чи бодай напівдикими природними ландшафами, котрі неодмінно мають оточувати поля. Отак уже все наше середовище, у якому здійснюємо виробництво продукції харчування, вторинне, якщо не десятеринне. Із до краю порушеною, понищеною екосистемою.

А розгорніть падалишнє листя в чагарниках, на узліссях і в лісах, подовбайтеся на луках, де десятиліттями росте трава, яку ще й не скошують – там і там земля завжди масна і тривка. Випадуть дощі, і під рослинними рештками волога зберігається набагато довше, ніж на голих чи лисих ділянках. То хай дощі часом і не випадають, а під покровом багаторічних решток земля одначе ліпиться, наче тісто. Ще пригадайте: з осені глибоко приорана у нас солома навесні вивертається на поверхню практично цілою. Вона не перегниває і не перепріває – на глибині якраз і не вистачає кисню та вологи. І не дивно. Структура ораної землі мінімум раз на рік порушується, зверху руйнуються, а нижче закупорюються капіляри та кореневі жили-проходи. І не виявите ви у таких грунтах того мікробіологічного світу, який притаманний незайманим плугом. Не побачити тих червей, інших мікроорганізмів, рослинних залишків, які так необхідні, щоби земля жила, дихала і самонакопичувала органіку.

Тим часом від соломи, яка залишається заробленою на незначну глибину, після зими і сліду не знайти. Бо мілкий обробіток – це завжди мульчувальний обробіток. Він подрібнює, застилає і перемішує поверхню пожнивними залишками – як точнісінько так і відбувається в природі, її постійних щорічних колообігах процесів. Це коли рештки, доступні опадам та атмосфері, перепрівають та переточуються червами і потім усе літо оберігають грунти як від пересихання, так і від перегрівання. Що це так і не інакше, учасники Міжнародних конференцій у Майському мали змогу переконатися на власні очі – дякуючи напрочуд цікавим і наочним дослідам та експериментам, які тут демонструвалися. То не випадково боротьба з плугом подолала кілька етапів – починалася безвідвальним обробітком, продовжувалася поверхневими ресурсоенергозберігаючими технологіями, а тепер ось завершується нульовими обробітком за системою no-till. Оскільки no-till – це відставка і культиваторам та боронам.

Це навзамін прямий посів. Коли після жнив наступний засів здійснюється безпосередньо у стерню. No-till – це як з давніх давен сіяла та сіє по сьогодні ніким не перевершена Природа-матінка. Невже гадаєте, що ми дійсно можемо усе, пов'язане з самовідновлючою плодовитістю грунтів, робити краще від Природи? Марно і оманливо, навіть фатально і небезпечно, коли все ще так мислите.

                          Тільки біда навчить, чи як?

Все той же Федір Моргун АТЗТ “Агро-Союз” і те, як господарювало акціонерне товариство, називав українським дивом початку третього тисячоліття. Як для теперішніх же реалій, підприємство виникло прозаїчно і традиційно: у колишнє збиткове та геть поруйноване аграрною реформою господарство “Дружба” прийшли потужні інвестори з міста. Сміємо запевнити, що з не накраденими, а з чесно заробленими грошима. Які можна було розтринькати на усілякі забаганки й розкоші або сховати по офшорних закутках планети, як це унадилися інші подібні новоявлені бізнесмени.

Та річ у тому, що у Майське прийшли свідомі свого обов'язку інвестори. Ми б сказали, що великі на ті часи патріоти Вітчизни. Вірте чи не вірте, але тут, в “Агро-Союзі”, ми раптом збагнули, що навіть самі вірили у пристойне майбутнє України менше, ніж вірив у нього Володимир Дмитрович Хорішко. А тільки дякуючи цій своїй одержимій вірі і зважився він перебрати на себе аграрне виробництво в окремо взятому колишньому колгоспі, а за головну мету обрати піднесення наших сільгосптоваровиробників до світових завоювань, надбань та рівнів.

Коли від тих пір минуло якихось десяток літ, Майське немов задруге народилося. Його не впізнати було, наскільки змінилося. Як наче була земля, а стало небо. Наче була чорно-біла картина, а стала багатокольорова. Утримував потім “Агро-Союз” ледве не півтори тисячі дійних корів, і надоював від кожної в рік понад 9 тисяч кілограмів молока. Зовні прості і нехитрі, легкі та ажурні корівники і телятники, а начинкою, якщо хочете, фантастичні. Для нас небачені і нечувані. Як, до речі, і свинарники-ангари холодного утримання тварин. В них тримали трохи менше 10 тисяч голів худоби, а хотіли в 4 – 5 разів більше. В обох випадках же родильні відділення наскільки стерильні та продумані, що нічим не поступалися вишуканим лабораторіям чи амбулаторіям.

Загалом тваринництво в АТЗТ “Агро-Союз” вирізнялося практично найсучаснішими на той момент – за світовими мірками – технологіями виробництва молока і м'яса. Отож маловитратними і ресурсозберігаючими, котрі дозволяли підприємству отримувати від галузі багатомільйонні прибутки.

Але наша розповідь про рільничу галузь “Агро-Союзу”. Від самісінького старту Володимир Хорішко намислив впроваджувати, як він висловлювався, органічне землеробство. Залишати стерню та пожнивні рештки на полі, аби вони виконували споконвічну грунтоутворювальну місію. Отак і не зміг розминутися з Федором Моргуном. Сам подався у Полтавську область, із власної ініціативи зустрівся там з Федором Трохимовичем. Від нього і дізнався про багатовікову епопею борні з плугом, яка ніяк не може завершитися повсюдною жаданою перемогою на користь людей.

- Але потім Хорішко поїхав далі по світах, - розповідав Моргун, - у Казахстан і Сибір, у Канаду і Америку, в Аргентину і Бразилію. Привіз звідти спочатку лише мінімальну або, якщо іншими словами, поверхневу чи нульову технологію обробітку землі. Згодом же “Агро-Союз” перейшов і на так звану технологію прямого висіву, тобто за системою no-till. І якщо незабаром друга, потім і третя конференція з цієї проблеми скликалася у Майському за участю найпровідніших у світі знавців та експертів безплужного і безмеханічного та самодостатнього і самовідтворювального землеробства, то про що це свідчило?

На користь свого вибору “Агро-Союз” наводив достатньо очевидних і переконливих аргументів. Не спалена чи не задискована стерня – це роздолля для мікроорганізмів, затримання снігу взимку і акумулювання на тривале, сезонне зберігання вологи весною. Не порушені ж оранкою землі під сільгоспкультурами зберігали та поволі примножували і весь свій енергетичний потенціал. За якихось три роки точно уже на одну десяту відсотка збільшився тут вміст гумусу на полях. Збільшення сталося вперше за останні вісімдесят з лишком років. Щодо врожайності, то вона навіч вища, ніж на сусідніх масивах, котрі до цих пір обробляються плугами. А чи й не важливіше уже, якою ціною дістаються високі ужинки? Дорогою сьогодні немає сенсу отримувати.

То не випадково на конференціях Володимир Хорішко презентацію свого досвіду подавав перш за все з точки зору інтересів аграрного бізнесу. Оскільки вони у безсумнівному виграші. Одне діло орати, боронувати і культивувати, спушувати іншими механічними засобами, зовсім інше – лише засівати і збирати вирощене. У першому випадку на 10 тисяч гектарів тільки набір необхідної техніки коштував тоді 3 мільйони 320 тисяч американських доларів. Плюс амортизаційні відрахування складали не менше 600 тисяч доларів в рік. Плюс запчастини і ремонти потребували ще мало не 200 тисяч все тих же доларів. За системою ж no-till на посівну техніку – приміром, на унікальну з 18-метровим захватом сівалку, яку “Агро-Союз” сконструював та випускав разом з німецькою фірмою “Хорш” - і збиральні агрегати вистачало максимум 600 тисяч доларів. Амортизаційні відрахування сягали не більше 110 тисяч, а на запчастини і ремонти витрачали приблизно 30 тисяч доларів. Підсумуйте тепер елементарними стовпчиками витрати за обома варіантами і знайдіть різницю. Вона майже у шість разів менша для прихильників системи no-till.

Окремо про пальне. За традиційними технологіями наші фермери витрачають нині 100 – 120 літрів горючки на кожен гектар. В “Агро-Союзі” ж на гектар вистачало 28 – 30 літрів. Виходить, замало того, що традиційним землеробством ми нещадно нівечимо та знищуємо свої чорноземи – ми ще й неміряно поливаємо їх соляркою. Наче воліємо компенсувати в найпотрібніші моменти нестачу вологи, яку самі й спровокували плугом. Може, схаменемося уже бодай від того, що дизельне пальне все дорожче і буде дорожчати?

Кажуть, скупий платить двічі, а нерозумний – тричі. Але ж наші селяни, тримаючись за звичні відвальні технології глибокого обробітку, платять, мабуть, і в чотири, і п'ять разів більше, хіба ні?

А на цьому альтернативна і цілком прийнятна арифметика Хорішка не кінчалася. Посівний комплекс спільного з німцями виробництва дозволяв “Агро-Союзу” працювати цілодобово зі швидкістю 12 – 14 кілометрів на годину. Із зовсім мізерними технологічними простоями. За добу він був спроможний упорати 510 гектарів. А що це значило? Що одного комплексу вистачало на 10 тисяч га, аби і восени, і ранньої та пізньої весни засівати їх винятково в оптимальні та кліматично найсприятливіші строки. Адже система no-till спонукає запроваджувати максимально раціональні сівозміни, аби вирощувати озимий хліб, ячмінь, горох, овес та рапс, соняшник, кукурудзу і сою. Що цілком влаштовувало “Агро-Союз” з його чималими виробничими амбіціями.

За вісім років існування “Агро-Союз” із колись задіяних кожних десяти одиниць сільгоспмашин залишив одну, на 70 з лишком відсотків скоротилися витрати паливно-мастильних матеріалів, на 30 мінеральних добрив і засобів захисту рослин, у 6 разів усі інші операційно-оперативні витрати. Нарешті на 80 відсотків зменшився і той робочий час, який необхідний на польові роботи. А урожайність виросла рівно вдвічі. Причому, вирощувалося у Майському зерно лише з високим вмістом білку та клейковини. І екологічно чисте.

   - Це справді унікальна наука, яку усім нам в Україні чимшвидше і послідовніше потрібно освоювати та запозичувати, - в один голос говорили виконавчий директор агрофірми “Украгротехнологія” Світловодського району Кіровоградської області Валерій Шевченко і генеральний директор фірми “Нічлава” з Гусятинського району Тернопільської області Степан Коціра.

Вони, як і всі інші учасники конференцій  від України, приїжджали з одною-єдиною метою – слідами “Агро-Союзу” запроваджувати і в себе ресурсоенергозберігаюче та самовідновлююче землеробство, яке не знало і знати не хотіло, що це таке - безпардонний і варварський плуг. Одначе і тепер от, ніби забувшись, а то й відкинувши надбання Майського, у нас знову лунає заклик не убивати рідну землю, всеплодючу матір, як її називав поет. То скільки ще буде тривати цей безум, як висловлювався ще Іван Овсинський?

Питання неймовірно доречне і актуальне сьогодні, коли в гарячій лихоманці наживатися на продажі землі, в Україні за інформацією джерел, які викликають довіру, упродовж буквально трьох останніх літ розорано додатково не менше чотирьох з гаком ще мільйонів гектарів колишніх пасовищ, балок і схилів, луків та сінокосів, неугідь і т. д., і т. п. – кінчаючи й природними заповідниками та заказниками. Все пішло під плуг! Що свідчить єдине: Україна все одно, що дійсно втратила здоровий глузд і  віру у своє майбутнє. Опам’ятаймося нарешті і схаменімося, бо найдорожче та найцінніше, що є в Україні, це таки тільки її родючий чорнозем – таки всеплодючая, як писав один поет, наша Мати Земля.