ВЕТЕРАНАМ ТУТ НЕ МІСЦЕ?

Юлія П’ЄЦКО,

аналітик Центру спільних дій.

zn.ua

До 24 лютого 2022 року в Україні нараховувалося пів мільйона учасників АТО й Операції об’єднаних сил. За останніми даними Мінсоцполітики, статус учасника бойових дій мають майже 800 тисяч осіб. І вже зараз профільні відомства прогнозують, що в країні буде близько 5 мільйонів ветеранів. Це означає, що кожний українець, якщо сам або сама не буде учасником бойових дій, то матиме ветерана в близькому оточенні. Якою сьогодні є ветеранська політика в Україні та якою вона має стати — докладно в матеріалі видання «Дзеркало тижня».

_{Заплатили більше, ніж податки}

ЗА СЛОВАМИ бійця полку «Азов» Національної гвардії України Дмитра Козацького (позивний «Орест»), «ветерани — це громадяни, які заплатили більше, ніж податки». За 10 років війни держава напрацювала певні точкові рішення, проте цілісної ветеранської політики досі нема.

Чи не найболючіше питання для військових — встановлення статусу учасника бойових дій. З мільйона людей, які служать, відповідного статусу набули лише десятки (!) тисяч. У парламенті й відповідних міністерствах проблему начебто розуміють і працюють над спрощенням процесів. Наскільки успішно та що тим часом переживають військовослужбовці, які мусять ставати на герць із військово-лікарською комісією (ВЛК) та іншою бюрократією?

Україна практично вже країна ветеранів, але в чинному законодавстві досі катма чіткого визначення, хто ж такий ветеран. Де-юре це слово-парасолька об’єднує понад пів сотні категорій громадян. Адже застарілі українські закони вважають ветеранами не лише тих, хто безпосередньо захищає Батьківщину, а й, скажімо, осіб, які працювали в тилу або навчались у період Другої світової війни.

Такий підхід чітко ілюструє відірваність законодавства від реального життя та потреб чинних військовослужбовців. Утім, сьогодні у публічному просторі слово «ветеран» уживають здебільшого як синонім до «учасник бойових дій». Така синонімічність закономірна, бо хто ж більше потребує цього статусу, як не людина, котра брала участь у бойових діях?

Проте відсутність чіткого юридичного визначення не дає сформувати єдиного зрозумілого державного підходу до цієї категорії громадян. А отже, після бойовища захисники, замість того щоб дістати якнайбільше підтримки, часто мусять боротися з пекельною бюрократичною машиною. В найгірших випадках робити це доводиться після травм, поранень і у процесі лікування хвороб, набутих під час служби.

_{Випробування поверненням}

ПОВЕРНЕННЯ з війни, хай яке бажане, — це й далі випробування війною, а не полегшення від неї. Доступні програми однаково не відповідають ані потребам ветеранів, ані реальним можливостям держави. Крім того, часто ветерани та їхні родини не можуть скористатися належними привілеями, бо бракує зрозумілої інформації. Додайте сюди тривалість ухвалення рішень, складну логістику й відсутність мінімальної інклюзивності навіть у великих містах. Унаслідок цього людина, яка багато чим пожертвувала заради захисту Батьківщини, почувається кинутою напризволяще й зневаженою. Особливо коли справа доходить до військово-лікарської комісії (ВЛК).

«Найскладніше для військовослужбовця на ВЛК — це відсутність конкретики. Як щодо стану його здоров’я, так і щодо того, наскільки точно та належним чином зроблений медичний огляд. Людина подеколи навіть не розуміє, чи робить діагноз її обмежено придатною! Досить часто військовослужбовець сумнівається в тому, чи правильно йому винесли постанову ВЛК. А оскаржити її — дуже й дуже проблематично», — описує стан справ юристка ГО «Принцип» Анастасія Володенкова на основі досвіду цієї організації.

То якою має бути нова ветеранська політика? Автори концепції виокремлюють кілька основних принципів. Насамперед ветерани і ветеранки та їхні сім’ї — громадяни України, й вони мають право на гідні послуги та підтримку. Це означає, що байдужість і зневага з боку всіх надавачів послуг є неприпустимою.

Держава повинна знати своїх ветеранів та їхні сім’ї, щоб розуміти потреби цих людей. Для них має бути мережа підтримки впродовж усього життя. Адже наслідки війни — як фізичні, так і психологічні — залишаються з людиною назавше.

Державна ветеранська політика має спрямовувати зусилля саме на людину, а не на її статус. Однак проблема в тому, що й набути цього статусу в Україні — той іще виклик. «Є дуже багато військових, уже навіть звільнених зі служби, які дійсно брали участь у бойових діях і мають право претендувати на цей статус. А система не готова до такої кількості людей», — констатує юристка.

Щоб отримати УБД, потрібна низка документів — їх повинен надати комісії безпосередній командир військовослужбовця. І зробити це він має впродовж місяця від моменту, коли військовий виконав бойові завдання або зазнав контузії чи каліцтва.

«Чому так довго не одержують посвідчення? Бо командир військової частини має уповноважити когось зібрати документи стосовно військовослужбовців, які підтвердять їхню участь у бойових діях, передати ці документи до комісії при Міноборони чи іншому силовому відомстві. Комісія повинна розглянути їх, ухвалити рішення про присвоєння статусу УБД, відмову або надсилання документів на доопрацювання», — пояснює Анастасія Володенкова.

Часто військовослужбовець змушений сам збирати документи — він працює таким собі кур’єром для себе. А той, хто бігати по кабінетах не спроможний фізично, стає заручником бюрократичної машини. «Тільки невелика частина тих, хто служить із 24 лютого 2022 року, набула статусу УБД. Проблема справді потребує комплексного підходу, над цим працює міжвідомча група, Міноборони теж працює в цьому напрямку», — розповідає юристка.

_{Що наразі маємо}

ВЕРХОВНА Рада України вже спробувала спростити набуття статусу УБД й ухвалила зміни до закону про ветеранів. Зокрема, аби перекласти збір документів із військовослужбовця на органи, які УБД надають.

Як це діє? Якщо комісії бракує від людини якихось паперів, то ця людина чи її представник пишуть заяву, й комісія має витребувати всі необхідні документи у відповідних органів. На думку міністра у справах ветеранів Юлії Лапутіної, це змінює підхід до проблеми. Й тепер військовослужбовцям не потрібно доводити, що вони брали участь у бойових діях.

Ще одна зміна — людина може звернутися по УБД електронною поштою. Якщо ця новація діятиме як належить, не треба буде мотатися по інстанціях у різних кінцях країни. Що особливо важливо для тих, хто фізично не спроможний таким займатися.

Все це — гарні спроби полегшити життя захисників і захисниць. Але необхідно розв’язати ще чимало проблемних питань, на які наражається військовослужбовець, намагаючись набути статусу УБД.

Щоб відійти від практики збирання папірців, парламент ухвалив у першому читанні ще два законопроєкти.

Так, перший пропонує змінити порядок отримання статусу УБД для військовослужбовців, які:

виконували бойові завдання під час дії воєнного стану;

через поранення в бою перебувають на лікуванні або у відпустці для лікування;

були захоплені в полон у бою (крім тих, хто здався добровільно);

є заручниками;

інтерновані до нейтральних держав;

зникли безвісти.

У таких випадках підставою для набуття УБД буде бойове розпорядження (або «беерка») командира. Протягом трьох днів він має направити «беерку» в електронному вигляді до Єдиного державного реєстру ветеранів війни.

Останній створили ще 2019 року, щоб зібрати в одному місці інформацію про ветеранів та членів їхніх сімей. Здавалося б, він має спростити життя, але ні — він працює самостійно, без прив’язки до інших систем. Тож потрібну інформацію не можна просто взяти з реєстру — її однаково треба збирати в ручному режимі. Бо він не має доступу до інших інформаційних баз, а вони — до нього.

Аби створити єдину уніфіковану базу й заодно спростити процедуру оформлення УБД, Верховна Рада ухвалила у першому читанні законопроєкт, який має встановити особливий порядок набуття УБД під час дії воєнного стану.

Що пропонує документ? Військовослужбовці, які воювали, набудуть статусу УБД на підставі лише однієї довідки — про безпосередню участь у бойових діях. Уповноважені особи повинні будуть сформувати її протягом п’яти днів після завершення бойового завдання. Така процедура дасть змогу одержати статус УБД автоматично, відразу ж після формування витягу разом з унікальним електронним ідентифікатором.

_{Чому гра в імітацію небезпечна?}

ТОЧКОВІ успішні рішення парламенту були б більш системними у взаємодії з громадським сектором, який багато років безпосередньо має справу з потребами, запитами та проблемами тих, хто пройшов через війну. Особливо з огляду на те, що всі ці системні рішення були потрібні «на позавчора».

Українські ветерани мають унікальний для ХХІ століття бойовий досвід. Саме тому ми потребуємо сильної ветеранської політики, яка реально враховуватиме потреби військових. Вона має бути людиноцентричною й визнавати заслуги ветерана перед державою. Адже ті, хто повернеться з війни, житимуть із пам’яттю про неї та всіх загиблих воїнів.

Варто пам’ятати, що імітація при розробці й реалізації державної ветеранської політики — це пряма загроза як економічній стійкості, так і національній безпеці. По-перше, ветеран — це людина, яка вміє поводитися зі зброєю. А по-друге, хто захоче стати на захист держави, коли бачитиме, як його сусіда-ветерана «списали» й кинули напризволяще?