Уже тоді про заступника командира роти Тихого серед хлопців ходили легенди: і про те, що він може пробратися на найбільш небезпечні позиції, щоб підвезти БК, і про те, що він все знає і все вміє, і що його кулі не беруть і міни йому не шкодять. І взагалі, "коли Тихий з нами, ми виберемося з будь-якої задниці, гарантовано".
Автор: Наталка Позняк-Хоменко.
Джерело: "Цензор.нет".
На вигляд він не справляв враження якогось термінатора. Скромний, інтелігентний, підтягнутий і справді Тихий (тут позивний якраз відповідав на всі сто характеру). Він ніколи не підвищував голос, але його всі чули. І його спокою вистачало на те, щоб врівноважити весь підрозділ. Після виходу з-під Сєверодонецька хлопці відкрито заявили, що саме Андрія Бахтова хочуть бачити своїм командиром роти. І домоглися свого.
Він отримав призначення в. о. комроти 26 липня, перед самим виходом на бойові позиції під Зайцевим, біля Горлівки. А 10 серпня загинув у сутичці з ворожою ДРГ, вірний своєму принципу, що лише власним прикладом можна чогось навчити бійців. У той день були важкі бої і суцільні обстріли, усі люди були на позиціях. І коли дронщики повідомили, що наче чули на наших позиціях російську мову, він мовчки взяв автомат, бронежилет, і пішов у розвідку. Слідом за ним пішов зв’язківець Ян, який пізніше розповів про обставини загибелі командира.
Це інтерв’ю виявилося останнім у житті Андрія Бахтова, підполковника поліції, заступника командира батальйону "Миротворець", завідувача кафедрою військової підготовки Академії ВСУ і командира 6-ї роти батальйону "Свобода". 9 травня йому було б лише 49 років.
-Пане Андрію, у Вас російське прізвище. Маєте російське коріння?
-Так, я народився в Казахстані, жив певну кількість років у Сибіру, в Красноярському краї, до 2014 року регулярно туди їздив, бо там більша частина родичів, рідна сестра в москві. Спілкувалися досить тісно. Після 2014 року ми продовжували спілкуватися, але політичні теми оминали. Так: привітати з днем народження, розпитати, як діти, як родина.
-А зараз як?
-Важко з ними. Ми практично не спілкуємося. Відчувається вплив російських ЗМІ і взагалі, політики. 24 лютого, в день початку повномасштабної агресії, мені подзвонили практично всі родичі – і з москви, і з Красноярського краю. Вони переймалися, як ми. Дехто заспокоював, мовляв, потерпіть, скоро це все закінчиться. Ми переможемо і все буде, як раніше – один народ, під російським прапором.
А я їм у відповідь на їхнє: "Як справи?" почав кожного разу слати фото їхніх "ваньок", ролики з убитими москалями, як ми їх мочимо. І вони перестали мені писати і дзвонити. Певне, образилися. Ще через бабусь-дідусів хтось там намагається розпитати, як там у нас. А я не спілкуюся, не переймаюся. Моя задача зараз – звільнення нашої території від окупантів. А їхнє перевиховання – не на часі, то вже наступна задача.
-Звідки такий патріотизм?
-Мої предки – з Київської Русі, зі Смоленського князівства. Ні, вони не були князями, прадід за Столипінською реформою поїхав на освоєння цілинних земель в Казахстан. Він там з родиною освоївся, заснував свою справу. Здається, щось пов’язане із сільським господарством. Чим іще можна було займатися на цілинних землях? Бабуся розповідала, що мав свій магазинчик, мав господарство. Але коли прийшла радянська влада, вона все це забрала і залишила жебраками. Там, в Кустанаї, народився дід і батько, там народився я. А потім батьки за комсомольськими путівками переїхали в Сибір, там пройшло раннє дитинство. А у 1981 році я переїхав з мамою на Хмельниччину, на її батьківщину, і вже виростав тут.
Раніше я дуже часто їздив у Сибір. Це такі спогади дитинства: тайга, сосни. Але коли дивишся, як там живуть люди, і як живуть у нас – це зовсім інший уклад. Я в Сибіру в 5 років навчився курити – там так було прийнято. Пити, курити там починають дуже рано. Усі жили в дєрєвнях, в перекошених-заброшених – всі знають, який там уклад. Так от, у мене зовсім інші цінності, які я прагну відстоювати. Якби я захотів, я міг би жити в Росії. А що: є куди їхати, є родичі, можна було б мати велику зарплату. Там такий регіон, де зарплати великі, хоча люди там живуть поганенько. Я міг би, але я цього не зробив. Бо я хочу жити тут і відстоювати наші цінності.
Взагалі, це парадокс: росіяни силою хочуть усіх зробити такими, як вони. Вони ж могли просто приїхати до нас і жити тут, як робили й раніше. Будь ласка, приїжджайте, живіть. Але не зазіхайте на наші цінності. От я із задоволенням їздив у гості до грузинів, але не для того, щоб переконати їх стати українцями. Я хочу насолоджуватися їхніми цінностями, їхніми традиціями, їхньою кухнею. Я із задоволенням спілкувався з чеченцями, цікавився їхньою культурою. Але я не хочу бути, як вони, і не хочу їх перевиховувати, щоб вони були як українці. Мені просто цікаво, що це за народність: грузини, чеченці, евенки? Для чого когось завойовувати і перевиховувати?
-Ви – професійний військовий?
-Ні, я взагалі-то педагог. У мене дві вищі педагогічні освіти: вчитель фізичного виховання і практичний психолог. Сам я маю багато розрядів з різних видів спорту: починав з бігу, потім – бокс, плавання, лижні гонки, стрільба, рукопашний бій, офіцерське триборство. Це змагання, у яких я брав участь на рівні чемпіонатів України. Я за рік міг поїхати на змагання по п’яти різних видах спорту – мені цікаві були такі різнопланові змагання. Така була життєва установка, бо займатися чимось одним було нудно.
-А в силові структури як потрапили?
Випадково. Я працював у школі, тренував, мав високі результати і сам, і серед учнів. А тоді був такий період безгрошів’я, особливо в педагогічній сфері. До того ж у 1999 році в мене народився старший син, треба було годувати родину. Тому, коли мені запропонували вступити в спецпідрозділ, а в мене була і відповідна підготовка, і фах – я не відмовився. Основний період служби я працював у спецпідрозділі "Беркут", відповідав за бойову підготовку і психологічне забезпечення.
-Ви ж були і в миротворчих місіях?
-Так, це вже було в 2006-2007 роках. Я був у миротворчій місії ООН, в Югославії, брав участь у багатьох спецопераціях. Так само там я курирував напрямок бойової і спеціальної підготовки та психологічного забезпечення. Досвід був надзвичайно цікавий. Була можливість поспілкуватися з багатьма спецами з різних країн, порівняти їхні методи. Особливо цікаве було планування операцій захоплення керівників бандформувань та їхніх членів. Залучалося велика кількість особового складу, не так, як у нас. І саме планування було на дуже високому рівні.
-На Майдані теж були з "Беркутом"?
Ні, я на той час уже звільнився. Після 2010 року, коли Янукович прийшов до влади, я уже тоді зрозумів, яка в нього буде політика і чим ми будемо займатися. У мене була змога піти на пільгову пенсію за вислугою років, що я і зробив. У мене більшість періоду служби була рік – за два, рік – за три. От і набігло. До 2014 року я щасливо займався бізнесом, родиною, водив дітей на секції, сам займався спортом, мав різні хобі. Все було чудово.
Паралельно не сидів на місці, брав участь у Податковому Майдані. Коли почався Євромайдан у 2014 році, я увійшов в керівний склад Самооборони в Хмельницьку. Мене там добре знають. Періодично ми виїжджали і в Київ, але основна робота була на місці.
-Ви ж стояли біля витоків створення батальйону "Миротворець"?
-Так, мене покликали побратими. Після того, як росіяни зайшли в Крим, Хмельницька Самооборона Майдану буквально за два дні набрала батальйон добровольців, десь близько 400 осіб (я в цьому брав активну участь, сидів, записував бійців). Ми були готові хоч зараз узяти зброю і піти захищати Україну.
Але військкомати не були готові нас прийняти і попросили тільки 50 людей, військових, щоб допомогли навести лад в картотеках і порозносити повістки. Ми виділили таких людей, але я тоді сам ходив у військкомат і розповідав, що я от такий, у мене є досвід, "срочка" – в 95-й аеромобільній бригаді, десантник. Ходив у свій підрозділ, в Нацгвардію, просив мене призвати. Але у відповідь – повна тиша.
І перші, хто про мене згадали – це були мої керівники з миротворчого корпусу, які набирали міжнародний батальйон із числа тих, хто брав участь у миротворчих операціях. 9 травня, на мій день народження, мені передзвонили з Києва – і 10-го я вже був там. Почали обдзвонювати своїх знайомих, добирати колектив. Я теж там активно зайнявся добором і підготовкою особового складу.
Першим комбатом "Миротворця" став Андрій Тетерук, теж мій колега по миротворчій місії, я став його заступником. Після невеличкого злагодження ми в липні висунулися в зону бойових дій. Почали зі Слов’янська – ми зайшли одразу після його звільнення і взяли на себе поліцейські функції, бо там було іще багато озброєних груп, а місцева, тоді ще міліція, практично повністю перейшла на бік ворога. Але ми навіть у звільненому місті спокійно не сиділи: у нас була кругова оборона, ми готові були до нападів, а там небезпека була серйозна – попри те, що Слов’янськ був під нашим контролем, сепаратисти могли повністю заглушити наш зв’язок. Ми стежили за порядком, допомагали на детекторах брехні перевіряти місцевих міліціонерів. Загалом, підлаштовувалися під ситуацію: десь були більше потрібні поліцейські функції, десь – військові, десь – суто військові. Ми тоді називалися "батальйон патрульної служби міліції особливого призначення "Миротворець".
Потім ми узяли під контроль Попасну, Торецьк, Майорське, Нью-Йорк – тоді ще було Новгородське.
-В Іловайську теж були?
-Так, нас тоді послали на підтримку наших сил, які були там. Ми тоді вже розуміли, що місто чи оточене, чи напів оточене, заходили туди під димами. Пішли тільки добровольці, хто не хотів – міг написати рапорт і лишитися. І це абсолютно правильний підхід: краще мати 10 людей, на яких можеш покластися, ніж 15, половина з яких буде плакати і нити.
Заїхали, зайняли лінію оборони в депо – через колію від нас були кадировці, метрів 70 до них. Практично цілодобово тривали стрілецькі бої, нас постійно крили: і з мінометів, і градами. Але ми трималися так позитивненько. У нас практично не було втрат, кілька легкопоранених, а так усі живі-здорові.
Але нас кожен день годували брехнею. Ми бачили, що ситуація розгортається не на нашу користь, але Муженко та інші нас запевняли, що ви стійте, підмога ось-ось буде. Нам була поставлена задача – звільнити місто, але було зрозуміло, що наших сил для цього недостатньо. Ми вже тоді пропонували, що, якщо ви не можете забезпечити достатню кількість сил, давайте ми відійдемо і займемо більш надійні і сильні позиції і будемо воювати. Але нам такої команди не давали, навпаки, було постійне "не сціть", "я вас розстріляю", "допомога йде" – підтекст такий. Муженко часто спілкувався з командирами батальйонів, а в мене теж була командирська рація, тож я все це чув. Було посилання на Порошенка, на його позицію, що відступати не можна.
А потім була організація "зеленого коридору". Який виявився зовсім не зеленим. У нас багато людей з батальйону тоді попало в полон, багато було поранених.
-Як ви вийшли?
-Ми три дні виходили пішки. У нас уся колона, вся техніка була практично розбита. Ми тоді пересувалися на жовтих автобусах "Богдан" – це чудові мішені для їхньої вкопаної техніки. Але ми прорвалися. Ще деякий час їхали на дисках, бо колеса були пробиті, але потім було пряме попадання у водія і ми змушені були зупинитися, прийняти бій. Те вогневе гніздо ми задавили, але далі довелося роззосереджуватися і виходити дрібними групами.
Я іще пішов шукати машину, щоб вивезти поранених, але потрапив під щільний вогонь і не зміг повернутися. Потім дізнався, що хлопці таки дивом знайшли машину і вивезли поранених – спочатку в одну лікарню, яка вже була під окупацією, потім – в Донецьк. Там їм зробили операцію: лікарі по-тихому їх прооперували разом із сєпарами, тільки казали, щоб мовчали, не признавалися. А потім їх різними шляхами вдалося доправити на нашу територію. Це вже відома історія, тільки про це можна написати цілу книгу.
А я уже вибирався сам. Три дні виходив. І це був такий насичений бойовий досвід, який неможливо було отримати десь на навчаннях.
-Воювати не перехотілося?
Навпаки. Після Іловайська ми зібралися з хлопцями, які залишилися, хто мене підтримував і хотів далі звільняти Україну. Багато хто, звичайно, пішов: чи за станом здоров’я, чи за власним бажанням. А ми повернулися на позиції під Горлівку, разом з іншими підрозділами виконували як поліцейські функції, так і бойові.
А в 2016 році почалася реорганізація. Нас об’єднали кілька батальйонів у полк, але відвели з передової в Сєверодонецьк– тоді це було дуже далеко від передової. Синецький міст, який був таким насиченим і жвавим цього літа (червень 2022, – ред.), на адреналіні – тоді він був абсолютно мирним і спокійним. І нам передали функції чисто поліцейські: блокпости, охорона громадського порядку.
Тоді я звільнився – моя мотивація була іти воювати і захищати Україну. Я бачив на той час, що Збройні сили зміцнилися і розгорнули крила, а поліцейські батальйони особливого призначення відійшли на третю лінію. Мені це було не цікаво.
-Знову на пенсію?
-Ненадовго. Практично одразу мене запросили в Академію внутрішніх справ взяти участь у становленні військової кафедри, передавати новітній досвід молодим. І я там працював спочатку на посаді викладача, потім старшого викладача, згодом став завідувачем кафедрою військової підготовки.
Безліч вихованців, це моя педагогічна нива і мій військовий досвід. Ми навчали дітей любити і захищати Батьківщину. І коли сталася така гостра ситуація – звичайно ж, не залишився осторонь, знову повернувся на передову.
-У лютому, перед вторгненням, було якесь передчуття?
-Було. Буквально за рік до цього я звернувся до керівництва батальйону "Миротворець" із пропозицією склепати резерв. Кажу, хлопці, давайте я сформую списки тих, хто зараз на пенсії, але ще у формі, ми будемо регулярно, раз на тиждень, проходити підготовку. Там тактика, вогнева підготовка, медицина. Хай буде резерв. У мене був список моїх хлопців, які готові були стати до зброї, і керівництво батальйону підтримало мою ідею. А от керівництво главку, схоже, було на іншому світі. Тому цей список так і лишився в мене на папері.
Я взагалі з багатьма спілкувався із наших хлопців-ветеранів. У батальйоні я був такою організуючою ланкою, підтримував пам’ять про наших загиблих, їхні родини. Я знаю всі дні народження їхніх дітей, у мене всі вони отримували подарунки, "миколайчики", жінки – вітання на восьме березня.
-А багато було загиблих?
-Перший склад "Миротворця" - це 11 загиблих, у мене їхні родини постійно були на зв’язку. Також ми збиралися великим складом на день створення "Миротворця", 9 травня, 29 серпня, в День пам’яті Іловайської трагедії. Тому така група в мене була. Це дуже важливо – підтримувати зв’язок із родинами загиблих, спілкуватися з ними. Для них важливо передусім.
Ще один список був із моїх активних студентів, на яких можна було покластися. Я теж там постійно казав: "Хлопці, раптом щось станеться, хто готовий піти в територіальну оборону?" Ми домовилися про умовне місце, що, як тільки починається обстріл Києва чи можлива окупація, раптом ляже зв’язок – ми всі збираємося в певний час у певній точці. Я вас буду чекати. У них уже були рюкзаки складені, форма, все необхідне.
Так воно і вийшло. Але я не очікував, що дії росіян будуть такими стрімкими і агресивними. Я розраховував залучати студентів для ліквідації якихось гуманітарних катастроф: розбирати завали, розносити їжу немічним, там евакуація поранених, перша домедична допомога. А тут я бачу, що воно переростає у фазу близького вогневого контакту, а в мене студенти були ще не настільки обстріляні, щоб брати їх у такі бої. І я не взяв на себе таку відповідальність і відправив їх додому.
-Усіх?
-Майже. За мною буквально хвостиком причепилося кілька студентів, яким було незручно чи далеко їхати додому. Я поспілкувався з їхніми батьками, сказав, що беру їх під свою відповідальність, але це війна, я не можу нічого гарантувати. Вони сказали, що хлопці вже дорослі і у 18 років вони самі ухвалюють рішення. І зранку вони вже приступили на чергування. Пізніше всіх, кого можна було відправити додому, я повідправляв, бо ж тоді спочатку ні сполучення, ні транспорту не було. А троє таки лишилися. Вони і зараз тут зі мною – Вітя, Яша і Юра. У нас із батьками група створена і, якщо в них немає зв’язку з хлопцями, я регулярно повідомляю.
-Тобто – тут? В Дружківці?
Так, тут, на Сході. Зараз вони поїхали на ніч, на службу, заступили на 9 годин, але вони всі тут. Трошки переживав за них, але вони тут обстрілялись, обкатались, побули під "градами", під мінометами, в стрілецьких боях проявили себе. Так що все гаразд.
-А як Ви із "Миротворця" потрапили в батальйон "Свобода"?
-Це ще з Києва, з ДФТГ. Я тоді студентів взяв із собою, зібрав старий особовий склад із ветеранів з "Миротворця", ще додалися деякі добровольці, і ми приєдналися до батальйону "Миротворець", який захищав Київ. Ми швидко отримали зброю і приступили до виконання бойових завдань на Оболоні. Там у нас були свої рубежі, свої окопи і ми два місяці несли там службу.
Я постійно звертався до главку поліції, щоб нас оформили офіційно. Бо добре, коли всі живі-здорові. А якщо хтось травмується, пораниться чи, не дай бог, загине – що тоді робити? Я їм пояснював, що ось є добровольці, мотивовані бійці і з досвідом, практично усі – учасники бойових дій. Тоді в "Миротворці" був некомплект в 100 осіб, і наші 75 бійців могли вирішити проблему. Але в главку з невідомих для мене причин нас не захотіли ставити на облік. І тоді хлопці почали шукати інші підрозділи, щоб продовжувати захищати Україну. Я тримався до кінця, все сподівався, що це питання буде вирішене. А тоді в квітні, уже з невеликою частиною людей, приєднався до 4-ї бригади оперативного призначення НГУ. Спочатку нас приписали до першого батальйону, а на злагодженнях нам запропонували приєднатися до батальйону "Свобода" – і так ми разом і поїхали сюди, на Схід.
Зрештою, у нас задача одна – захищати Україну, а де і з ким, по суті, немає великої різниці.
-Ви щойно вийшли з-під Сєверодонецька. Якщо чесно, дуже переймалися, щоб не потрапили в оточення, адже мости були підірвані, а багато хто з бійців уперше опинився в такій ситуації. Як люди себе проявили?
-Це був один із найбільш напружених моментів. Ворог насипав дуже щільно і дуже багато. У мене є звичка, наприклад, якщо мені треба десь переміщуватись, засікати, через скільки зазвичай приходить приліт? Наприклад, якщо мені треба було проїхати через Синецький міст, я дивився зазвичай по 120-му калібру: відкривається ящик, накручується ціль, полетіла одна міна, через хвилину полетіла друга міна. Потім рашисти відкривають другий ящик, тож інтервал може бути одна хвилина, а може бути три хвилини. Так от, коли ми були під Вороново, то інтервал між мінами був по 10-30 секунд. І хлопці весь час сиділи в укриттях, а це було величезне психологічне навантаження.
Передусім ще й тому, що укриття ці були досить умовні. Єдине більш-менш укріплене місце, яке могло витримати пряме попадання міни – це був командний пункт. А всі інші ховалися в норах і окопах-бліндажах, накритих гілками, сподіваючись, що їх пронесе. Ото, якщо впаде міна за 3-5 метрів від них – повезло. Якщо пряме влучання – не повезло. І в таких умовах бійці гартувалися.
-Хлопці казали, що Ви постійно були з ними на позиціях і все контролювали?
-Для мене як для військового дуже важливо слідкувати за такими етапами становлення бійців на позиціях. Щоб вистояли, не піддалися паніці, не відійшли. Бо є загроза нарватися на стрілецький бій в лісі, де огляд обмежений і де багато факторів ризику. І хлопці це напруження витримали. Вони витримали все: і досить часті інтенсивні мінометні обстріли, і гради, які накривали великі площі, і фосфор. І вони тримали оборону навіть в тих ситуаціях, коли суміжники не витримували і відходили. Без попередження, оголивши фланг. Таке теж було. Нам у таких умовах довелися відходити із Вороново.
Ми планували виходити вночі, коли спостереження було мінімальним, а довелося виходити в максимально несприятливій ситуації. Просто тому, що о сьомій ранку ми дізналися, що наші сусіди відійшли і лишили фланг неприкритим, і ворог в будь-який момент може туди зайти. І ми виходили під отаким мінометним обстрілом з інтервалом 10-30 секунд, малими групами, коли дрон на тобою висить і він контролює: тільки якийсь рух засіче, то починають насипати більш прицільно. І в мене було чітко розписано ці відходи 9.20, 9.30, 9.40, по черзі ми знімаємося і відходимо. Це ще один етап військового загартування хлопців, що змогли, не запанікували, все було чітко і злагоджено. Я пишаюся ними. Ми тоді вийшли практично без втрат. Лише один боєць, позивний Вічний, не дійшов до місця збору, і його доля досі невідома. Я шкодую, що надто пізно дізнався про це. Якби я знав, що його не дорахувалися, ми би залишилися, ми би там прочесали всю територію із зв’язківцями чи з іншими хлопцями. Але я дізнався про це вже тоді, як ми залишили позиції.
-Хлопців це дуже підтримувало – що Ви були з ними.
-А це має дуже важливе значення – навчання власним прикладом. Мені часто кажуть, що командир роти не повинен це робити, він повинен віддавати вказівки. Але я так не можу. Я навіть раніше, коли був командиром батальйона, багато чого показував власним прикладом: як це треба робити і чому саме так. На війні це найпростіший спосіб чогось навчити.
-Нам пощастило, що серед бійців було багато туристів і альпіністів, тобто людей із досвідом перебування в лісі.
-Так, я це зрозумів іще з 2014 року. Я розумію, що у нас немає змоги набрати достатньо фахових військових, тому ми по-максимуму намагаємося використати ті навики, які в людей є вже. І, знаючи, що у нас є професійні альпіністи, ми відправили їх робити переправу. Тому що знали, що вони горять і вони все зроблять на найвищому рівні. Тим більше, що перед цим їм друзі і волонтери встигли передати професійне альпіністське спорядження. І це правильно, так має бути. Але, на жаль, трапляються і такі командири, у яких альпіністи копають окопи, а водії возять тачки.
-Багато вам допомагають волонтери?
-Багато. Найчастіше це просто друзі. Бо дехто думає, що волонтер – це той, хто має багато грошей і може все купити. Насправді мені теж багато допомагають саме мої друзі: це мій учень, це мій однокурсник один, це мій однокурсник другий, це мої родичі, це всі мої друзі, які мене знають, які підтримують мене і мій підрозділ. Вони завжди готові підтримати тебе у найважчу хвилину, і на цьому все тримається.
А що найбільше запам’яталося?
-Другий день народження. Скажімо так – повезло. Перед одним із виходів у розвідку хлопці почали скаржитися, що позиції дуже розтягнуті, і по піску важко йти, а встигнути треба багато. Попросили взяти машину. Кажу добре, а яка дорога? Та все добре, кажуть, перевірено, без мін, там БТРи їздили. Добре. Повантажилися в "Педжеро", їдемо. Доїжджаємо до певного місця. Кажу, стоп, я знаю це місце, тут точно заміновано. Виходимо з машини, проходимо кілька метрів. Я показую: дивіться, он одна міна, он друга. Хлопці мовчать. Але ж треба якось вибиратися. Я їх лишив у лісі, сам сів за кермо і потихеньку-потихеньку став виїжджати задом, намагаючись триматися колії, якою приїхали. Але десь таки змістився, мабуть на кілька сантиметрів і зловив свою міну.
Перша думка, яка промайнула, що це кінець. Я розумів, що це протитанкова міна, знав, як вона працює. Потім бачу, що дим осідає, а я наче живий. Подивився через дим на свої руки: о, руки на місці, ноги на місці. Попробую порухати – рухається, це чудово. Машина завалилася на бік. Я за двері – вони відкрилися. І це теж було диво, бо часто двері клинить, а коли машина горить, треба якнайшвидше її залишити, бо може вибухнути. І от я відкриваю двері, виходжу з машини в бронежилеті, і бачу здивовані обличчя хлопців, які не очікували, що я залишусь живий. Я виходжу з машини, підходжу до них і чую: "Тихий, ти безсмертний".
-І що далі?
-А що далі? Повернулися ми на базу, мене оглянули, повитягували дрібні скалки з дерева, що повпивалися в шкіру, змазали ранки. А через три години після підриву ми знову пішли в розвідку. Правда, вже пішки, бо машина лишилася в лісі – вона ремонту не підлягала. Шкода. Гарна машина була, волонтерська.
-Що допомагає людям без бойового досвіду вижити? У більшості з тих, хто з вами, крім місяця в теробороні на Оболоні, хтось був в Ірпені, хтось їздив на Бровари, тиждень був на полігоні, за плечима більше нічого немає.
-Звичайно, жаль, що не вийшло більшої підготовки. Але люди, які тут, потужно мотивовані і горять бажанням вчитися і освоювати військові спеціальності. Будучи до того цивільними: вчителями, водіями, барменами, багато з них приїхали з-за кордону для того, щоб захищати свою країну. Так, іноді доводиться щось робити через "не можу", іноді страшно. Всім страшно. Але ця потужна мотивація – головний фактор у формуванні захисника. Це я знаю і по 2014 році, і зараз. Я пишаюся хлопцями, що у мене такі колеги. І я знаю, що це наше побратимство залишиться на все життя.
-Але ж не всі пішли далі воювати, багато хто повернувся додому.
-І це нормально. Я в жодному разі не засуджую тих хлопців, хто повернувся до цивільного життя. В кожного є своя межа його можливостей. Хтось піде до кінця, хтось зійде з дистанції. Я знаю, що після перших боїв, після перших втрат завжди стаються морально-психологічні якісь втрати. І якщо хтось відчує, що він не витримує цього навантаження, йому краще лишитися вдома. І це характерно для будь-якої армії. Ми можемо взяти найкрутіший спецназ, чи натівський, чи російський, де хлопці служать по десять років, а потрапляють у реальні бойові ситуації, які ти не зробиш ні на якому полігоні – і там відбувається відсів тих, хто морально-психологічно не готовий до ведення бойових дій. Тому так і цінуються самі бойові підрозділи, де уже цей відсів пройшов. Він прийшов і в нас, і це нормально, закономірно.
Звичайно, якби було більше часу і більш комфортні умови, людей можна було б готувати, поступово дозуючи ці психоемоційні навантаження і бойові дії. Спочатку патрулювання, нічне патрулювання, стрілецький бій, адаптація до обстрілів, поступове доведення військових професійних навичок до високого рівня. На жаль, у нас таких можливостей не було. Ми мусили максимально швидко мобілізуватися і зібрати всіх людей, які були. І всі, хто в цей критичний момент мобілізувався, – це герої. Тому що, звичайно, класно сидіти на дивані біля жінки, біля дітей чи поїхати десь на Закарпаття, подалі від небезпеки. А можна все кинути: родину, дім, кар’єру, гарну роботу, і піти захищати країну, ризикуючи кожної миті загинути. Як показала практика, це реально, тут твоє життя може обірватися кожної секунди. Тому всі хлопці, хто таки ухалив рішення боротися з ворогом – вони герої. Інших у нашій країні героїв немає. Герої – це вони, ті, хто, як міг, зупинив ворога. Що в Києві, що в Чернігові, що тут. Я пишаюсь такими хлопцями, що я тут, разом з ними.
-Ну, а вони пишаються тим, що серед них є професіонал. До речі, як психолог, як Ви можете оцінити цей феномен добровольства? Що змушує людей, далеких від війни, кидати все і ризикувати життям?
-Десь це, мабуть, глибоко сидить у нас в генах. В українців у кожному столітті можна простежити моменти, коли вони кидали все, кидали родину, господарство і ставали на захист своєї землі. І в ХІХ столітті таке було, і в ХХ-му. Цей феномен ми залишимо більш глибоким дослідникам, але щось воно таки є. Мабуть, і в мені озивається кров моїх предків із Смоленського князівства.
Я насправді глибоко мирна людина, війна мене не приваблює. Я ж теж, щойно спадає напруга, повертаюся до мирного життя, до дітей, до родини. Просто є моменти, коли треба відстояти своє, захистити свою державу. І кожного разу сподіваєшся, що це не надовго. У 2014-му я теж думав, що ми за кілька місяців закінчимо війну, тоді, до Іловайська, були такі сподівання. Я думав, що ми швидко наведемо порядок і 1 вересня поведемо дітей в школу, я буду так само водити їх на тренування, в художню школу і так далі. На жаль, затяглося.
-І зараз знову затягується. Немає такого відчуття?
-Я не хотів би робити ніяких прогнозів. Я просто роблю свою роботу, яка полягає передусім у збереженні життя нашого особового складу і знищенні їхнього. Є велике бажання захистити своїх, не допустити війни далі. Ми вже бачили, що робилося на окупованих територіях тоді. І зараз бачимо, на що вони перетворили Сєверодонецьк, на що перетворилося Воронове, і ще безліч місць, які вже ніхто не буде відновлювати. Принаймні, найближчим часом. Ми бачимо, які люди чекають росіян, і вже прогнозую, я вже бачу, як вони будуть жити. Але ми не хочемо допустити поширення оцього всього на нашій території. Ми бачили, що вони робили в Бучі, Ірпені, на Київщині, які жахіття там творилися. Тому першочергове завдання – не допустити цю орду на інші території, щоб не повторився 1917-1933-й рік. Тому що цю країну нам ще треба залишити нашим дітям. Якщо ми будемо відсиджуватися чи поїдемо кудись, я навіть не хочу думати, чим це може обернутися. 70 років радянської окупації нам це уже показали. Наша головна задача на сьогодні – якомога далі тримати цю війну.
-І все ж. Зараз аналітики прогнозують три сценарії розвитку подій. Один – це повторний удар з боку Білорусі і, можливо, ще й Придністров’я; другий – що після втрати Київщини і півночі України вони під нашим тиском (а ми бачимо, що вже почала надходити високоточна зброя і ми почали один за одним вражати їхні склади з боєприпасами) посиплються і їх вдасться потиснути. І третій, найбільш паршивий варіант – що вони запропонують мирні переговори в обмін на захоплені території і ми в перспективі отримаємо за деякий час Другу чеченську війну або чергове АТО на невизначений термін. На ваш погляд, який сценарій найбільш реальний?
-Знаєте, я давно перестав перейматися різними прогнозами і слухати різних аналітиків типу Арестовича і йому подібних. Я не переймаюся тим, що конкретно від мене не залежить. Ми робимо тут і зараз свою роботу: наскільки це в наших силах, зупиняємо ворога, і якомога більше його знищуємо. Все, оце наш вклад в перемогу. Чим більше ми його знищимо, тим більше ми наблизимо цю перемогу. Я знаю, що зараз треба захищати максимально, а як воно піде…
Сценаріїв насправді може бути багато, але очевидно одне: росіяни зупиняться там, де ми їх зупинимо, де дамо їм жорсткий відпір. А тому наша задача – по-максимуму стримувати їх, не дозволяти їм нічого в нашій країні і постійно придумувати нові можливості, щоб їх знищити і викинути геть. Ось це моя польова задача – знищувати ворога тут і зараз. Над цим і працюємо.
-Вас війна змінила?
-Війна багатьох змінює. Згадую, як ще до війни у нас у штабі був лікар, сам із Золочева. А я тоді був повністю російськомовний і любив дуже часто звертатися до колег: "Господа офицеры". І він постійно мені робив зауваження, що не варто цього робити, не варто уподібнюватися москалям. А потім розказав, що робили москалі в 1939 році, коли з німцями розпочали Другу світову війну. Розповідав, що вони, коли прийшли, попалили всю літературу, повисилали, повбивали всіх, хто за Україну, а тоді прислали свою вчительку вчити дітей російською мовою. А упівці ту вчительку вбили. Для мене тоді це було дико. Як так? Вбити вчительку? А він каже: "А як інакше? Вони наших повбивали, а своїх присилають нас вчити? Чого вони нас навчать?".
А потім, після 2014-го уже, після Іловайська, ми з ним зустрілися знову. І він мені каже: "Ну, Григоровичу, я від Вас, такого російськомовного, не чекав, що Ви станете на захист неньки України". А я йому відповів: "Знаєте, док, я тепер знаю, за що ви вбивали росіян".
І справді, зараз у нас, мабуть, іншого варіанту немає, як знищувати їх на нашій землі, знищувати і давити. Бо це наша земля.
На сайті Президента України зареєстрована петиція про присвоєння Бахтову Андрію Григоровичу звання Героя України. Просимо підтримати подання. Він заслуговує на це, як ніхто.