ЯВЛЕННЯ ВТРАЧЕНОГО ДНІПРА НАРОДУ

                            В ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ: У РОЗДІЛІ "СТАТТІ" ДИВІТЬСЯ 

                     І ПЕРЕЧИТУЙТЕ ПУБЛІКАЦІЮ ВІД 1 ЖОВТНЯ МИНУЛОГО РОКУ

                         "ПРАВДА ПРО МОРЕ. ПРО КАХОВСЬКЕ, ЯКОГО НЕ СТАЛО"

ПОЗАМИНУЛОГО РОКУ у свої 86 літ відомий доброю славою у Нікополі і багатолітній депутат його міськради В”ячеслав Сандул пережив неймовірно зворушливі та глибоко емоційні в душі миті щастя, які переживав хіба що в далеку уже пору молодості, коли ми всі щасливі по вінця. А торік же 7 червня, наступного дня після того, як руська нечесть підірвала гідроелектростанцію у Новій Каховці і греблю при ній, В”ячеслав Андрійович ледве дочекався ранку і як міг у своєму віці заквапився на дамбу, яка вірою та правдою і неправдою 68-м останніх літ відгороджувала-захищала тут Нікополь від руйнівних хвиль Каховського моря. Зійшов чоловік на дамбу і не повірив своїм очам. А серце його затріпотіло та защеміло від спалаху невимовно сум”яття: Каховського горя чи пак моря як не було. Понад 18 кубічних кілометрів колись силоміць затриманої, а потім здавалося на віки й застояної води встигли з бурхливим ревом вилитися через проломлену греблю і явила на світ білий древній берег Дніпра. Його рідний колись дивовижний берег з розкішними по обидва боки від Хортиці і до Каховки плавнями, котрі від тих пір Сандулу тільки приходили в сни.

-Каховське водосховище, яке багато горя та біди наробило людям, коли у 1954-1956 роках закладалося та наповнювалося водою, адже затопило 257       тисяч гектарів напрочуд родючих чорноземів, і це не враховуючи пасовищ та сінокосів, яких «було неміряно», і 150 тисяч га вирубаних лісів. А ще близько дев”яти десятків сіл та селищ і виселило з них на вищі «суходоли» замало не 52 тисячі селянських родин, - промовляє В”ячеслав Сандул, - і тепер через цю здичавілу та навіжену русьню знову трагедією для жителів стародавньої Гілеї, як назвав тутешні краї «батько історії» грек Геродот, воно й скінчило надіюся своє існування. Знову топило й зносило на своєму шляху населені пункти аж до Херсона. Розумію, усвідомлюю та з болем пропускаю і цю трагедію крізь своє серце. Однак признаюся, як на духу, що коли піднявся на дамбу і угледів з неї колись украдений берег Дніпра, я немов повернувся у своє дитинство. Бо на берегах Славути-Славутича минули мої і підліткові літа. А з проток і річок, озер та островів, з-під веб та тополь, ясенів, дубів і осокорів несказанно поетичних прекрасних плавнів, як їх назвав Олександр Довженко, я не викисав доти, поки вони й існували. Хіба можна забути, як з хлопцями мішками ловили осетрів, лящів, судаків та щук і сомів? Або кухлями черпали дикий мед з дупел старих верб. Наривали повні торби солодких і соковитих груш, що ледве доносили їх додому…

 Після цих слів, мовлених захоплено, Сандул раптом примовк і сумними очима поглянув на нас. Глибоко зітхнув і навіть перевів подих. Виявилося, що там, на дамбі, згадав він і свого товариша зі свого дитинства. Трішки старшого віком, а вже тоді не по літах розважливого Олексія Артеменка, з яким дружив чи не тому, що «від нього поганого не наберешся». Коли у 1954 й заходилися зводити дамбу вздовж Нікополя, щоби і його не затопило майбутнє море, то на ту пору  20-літнього хлопця взяли в помічники виконробу. Баржами річкою везли сюди великі брили граніту і самоскидами з кам’яних кар”єрів. Олексій же вийшовши на роботу, виліз на гребінь гранітних відвалів, сів на найвищу їх глибу і заволав, що не рушить з місця. Не дасть більше вивантажувати валуни оскільки «не треба нам аніякого вашого моря, якщо воно поглине розчудесні заплави». Спершу вмовляння опам’ятатися, потім і залякування не помогли. Кинулися силою стягувати хлопця зверху. У виконроба, у якого  Артеменко і мав бути помічником, одначе скінчилося терпіння, і він взяв та гукнув водієві автосамоскиду: «Висипай!» В того ж вистачило глузду послухатися команди. Хлопця волокли униз за руки, а  гостра гранітна брила наздогнала і поцілила йому в ногу – розпанахала литку раною до кістки. Прожив свій вік у Нікополі Олексій Артеменко з глибоким шрамом на правій нозі.

-А я від тих пір в душі своїй носив також глибоку рану-шрам, - говорить В”ячеслав Сандул, - бо весь час боліло, не давало спокою мені те, що уткнули з Дніпром та спаплюжили його Великий Луг, який запорізькі козаки величали батьком.

І це не просто слова навздогін своєму минулому. Це правда. Відомим і став В”ячеслав Андрійович у Нікополі, і не лише у ньому, а в Україні загалом через те, що сорок років назад створив у своєму місті громадський Комітет порятунку Дніпра, потім теж Громадський басейновий парламент Нижнього ясна річ Дніпра. А те й інше в результаті породило Міжнародний фонд знову ж таки найбільшої річки України. Мета, з якої Сандул починав, зводилася на перших порах до забезпечення колишнього великолугського регіону в межах Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей питною водою. З тієї причини, якщо хочете знати, що коли минуло лише років п’ятнадцять після появи Каховського водосховища остаточно й ясно стало – непригодна його вода для питних потреб. Ні очищена, ні тим паче так звана доочищена. Та і худобу нею краще не поїти. Позаяк уповільнивши швидкість природної течії, по суті зупинивши її, Каховське море постійно та інтенсивно забруднюється усіма шкідливими й токсичними нечистотами та речовинами, які тільки є в басейні Славутича і потрапляють з нього у воду. І мало хто знав та не знає і зараз, що й зрошення з моря давно звелося нанівець. В тому числі і тому, що понад усі мірки та норми брудної у ньому води. Зрештою щойно запорізький громадський діяч та журналіст Костянтин Сушко видав книгу «Повернення Дніпра», з якої кожен може дізнатися, що ані жодна з переваг, котрі обіцяли забезпечити творці «дива» на Дніпрі, включаючи виробництво електроенергії Каховською ГЕС чи небувалими урожаями збіжжя та навіть і бавовни, себе насправді не виправдали. Отака гірка правда. Струму Каховки не вистачало навіть на відкачування шахтних вод з вічно підтоплених тепер навколишніх марганцевих і залізорудних виробок.

А СТОСОВНО В”ячеслава Сандула, то врешті-решт він став наполегливо переслідувати мету формувати в українському суспільстві усвідомлення, що, м’яко кажучи, треба виправляти помилку з Каховським морем, а фактично зі злочином, вчиненим над Дніпром, і не рано чи пізно, а необхідно якомога скоріше кінчати. Ось тут і нагадуємо, що у 2006 році в двох номерах поспіль «Сільських вістей», від 12 і 13 жовтня, було вміщено публікацію «Правда про море». У ній з подачі В”ячеслава Андрійовича цитувався чималий уривок з засекреченого документу, підготовленого авторитетними спеціалістами та експертами колишнього Радянського Союзу на запит ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «без права поширювати у засобах масової інформації». Готувався цей документ незабаром після Чорнобильської аварії, і лідерів Союзу зацікавило, що відбудеться, якщо також несподівано, тобто аварійно зруйнується гребля приміром окремо взятого водосховища Київської ГЕС.

То тепер нагадаємо, що у прогнозах фахівців страшні речі говорилися. Позаяк «у випадку екстреного варіанту катастрофи будуть знищені усі мости і комунікації через Дніпро, усі газо-нафто-аміако-бензопроводи, знесені понад сто тисяч плавзасобів, затоплені або зруйновані біля тисячі населених пунктів. В першу чергу не поздоровиться Києву, Черкасам, Кременчугу, Світловодську та містам і селам Дніпропетровської і Запорізької областей, але кінчаючи аж Херсонської, Миколаївської і навіть Одеської». Ну і так далі, а чим далі, то ще страшніше: «У Дніпро потраплять тисячі тонн хлору, аміаку, сірчаної і соляної кислоти, промислових та побутових відходів і радіоактивних речовин». Все це, даруйте, добро насамкінець ясна річ ніяк не обмине Чорне море. Нарешті серце холоне від передбачення, що «потенційно число жертв складе від 7 до 10 мільйонів чоловік». А масштаби катастрофи автори своєї «петиції на верх» прогнозували з урахуванням того, що «каскад гідроелектростанцій на Дніпрі є найбільшим не лише в Європі, а і на планеті каскадом багатоводних штучних водосховищ, який в разі надзвичайної ситуації постраждає з величезними згубними наслідками».

А чому дивуватися, якщо каскад морів-водосховищ і створювався перш за все для того, щоби у потрібний час перетворити наш Дніпро на нездоланну перепону-руїну, велетенський захаращений і замулений рівчак? Не знали і не здогадувалися про це?  А засекречена доповідна аналітиків і експертів щодо наслідків від катастрофи з греблею Київської ГЕС не єдина таємниця, яка нам у спадок дісталася. Після Другої світової війни затіяти її встиг Сталін. А якщо, мовляв, знову попруть з Заходу на Союз? Та хай тільки посміють – далі Дніпра не пройдуть. Бо висаджуються у повітря греблі, які й заходилися зводити від Києва та Канева до Нової Каховки, і за лічені години велетенський і потужний потік води знесе-змите усе на своєму шляху, а Дніпро після ще довго буде неприступною смугою для тих же танків та іншої бойової техніки і сухопутних військ. Йосипу Віссаріоновичу забракло розуму збагнути наперед, що мине небагато часу, і настільки масштабні руїни втратять своє стратегічне значення, а Україні ж залишилася у придане ще й яка болячка. І на додачу виходить з війною пов’язаним непереливкам та руйнаціям.

-Так що Дніпровські моря на зразок Каховського, хочемо того чи ні, а доведеться, образно кажучи, закривати, - говорив у 2006 В”ячеслав Сандул. – Краще не баритися, але й пізніше також краще, ніж ніколи. Починати ж треба з Каховського. Воно найдавніше та останнє в каскаді, а і те і інше для втілення спуску та осушення найбезпечніше…

Не стільки втім говорив це Сандул вісім років тому,  скільки мріяв. Зате сьогодні його мрія виходить збулася?

-Сталося як сталося, - говорить він сьогодні. – Це той випадок по-моєму, коли не було би щастя, та нещастя помогло. І проклятущі вороги не з Заходу, а з Півночі в личині «старших братів» зруйнували греблю у Новій Каховці. Та мене вже зараз зовсім інше хвилює і гнітить, якщо хочете знати, а то і дратує.

І нагадує: хворі на голови окупанти греблю Каховської ГЕС підірвали в ніч на 6 червня 23-го року. Минуло ж трішки більше місяця, і 18 липня 23-го Кабмін за №730 приймає Постанову «Про реалізацію експериментального проекту «Будівництво Каховського гідровузла на р. Дніпро. Відбудова після руйнування Каховської ГЕС та забезпечення сталої роботи Дніпровської ГЕС у період відбудови».

-Чи не здається вам, що надто швидко відгукнулися у Кабміні, отримали виходить обгрунтування причетних до цього діла наукових установ та заодно встигли опитати і практиків? – Запитує В”ячеслав Сандул. – Мов на пожежу спішили. Не інакше, що не зниклого моря боялися, а чогось іншого. І зверніть увагу, йдеться про реалізацію проекту. То він напрацьований і затверджений уже навіть? Ну зовсім як за помахом чарівної палички! Бо вже й виконавець є – приватне акціонерне товариство «Укргідроенерго». Але поясніть зрештою, як розуміти, що проект експериментальний? Що, будемо і далі продовжувати «експериментувати» над Дніпром?

І як заперечити В”ячеславу Андрійовичу чи бодай піддати сумніву його підозру, якщо справді майже за принципом попереду батька в пекло явилася урядова постанова. Принаймні зовсім не в порядку заведених у нас традицій. Та й добрі справи, як зауважив давно народ, ніколи швидко не робляться. Це раз. А по-друге група вчених з оточення Інституту гідробіології значно раніше ще виступала зі статтею у пресі «Навіщо потрібні водосховища», доводячи, наче без них, як і без води, ані туди, ані сюди. З чим рішуче не погодилися у Дніпрі директор теж академічного Інституту проблем природокористування та екології Аркадій Шапар і його заступник з наукової роботи Олег Скрипник та доктор біологічних наук Григорій Шматков. Вони стримано лише нагадали поважним колегам, що «існує величезна доказова база про неприпустимість створення гребель на рівнинних річках, оскільки в кінцевому підсумку це веде до зникнення поверхневих водотоків і величезних екологічних втрат». Хіба цього аргументу мовляв не досить? Правда своє заперечення дніпряни озаглавили дещо з іронією - «А кому вони потрібні, ваші водосховища?» Та дніпровців виходить не почули. Чи ніби як навперейми й ініціювали, що нині звісно достеменно, «експериментальну» постанову Кабміну?

Цій «дискусії» передувала ще й геть суперечлива та не зрозуміла подія. Справа у тім, що очолюваний у Дніпрі Аркадієм Шапаром Інститут ще задовго до трагічної кончини Каховської ГЕС і її греблі встиг напрацювати і концепцію,  і програму-проект осушення усіх шести водосховищ каскаду гідроспоруд на Дніпрі. Ви зрозуміли? Проект з ліквідації гребель від Києва до Нової Каховки. Всі як одну! Отож уявіть собі, що такий проект (!) підготовлено і уже існує. От тільки трапилося несподіване та непередбачуване лихо – перестав існувати сам Інститут проблем природокористування і екології. Його закрили. Точніше ліквідували. Як такий, який ну геть не потрібен зараз, а то й зайвий - чи як? Чи хтось думає, наче таке трапляється випадково або за збігом обставин?

То у нас виникла власна версія швидкої появи кабмінівської постанови щодо експериментального проекту з відновлення Каховського моря. Все, що нищить сьогодні фашистська росія, ми відразу збираємося відбудовувати. От і про відбудову греблі також мерщій заявили. А на це ж знадобляться кошти, і чималі. Це значить, що сподіваємося і на фінансову допомогу зарубіжжя. Тут прикро і гірко, соромно за Україну, але роздівляють у нас роти і на іноземні вливання. Їх «пиляти» охочих не менше, ніж бігом «пиляють» свої бюджети. А може й більше, тільки не всім же достаються мільйони і мільярди. Якщо наша версія бодай близька до істини, то й поготів треба протестувати проти подібної «відбудови» наперекір здоровому глузду - згодні?

ГОЛОВНИЙ ЖЕ аргумент прихильників відновлення Каховського моря також виник за гарячими слідами.  Як тільки воно стекло геть, залунали гучно голоси, що «ось побачите, пустеля тут виникне і вічна курява над нею, дірка нечуваного досі лиха, ще більшого, як, скажімо, зараз чорнобильська зона на мапі України».

-А природа виявилася набагато мудріша і діловитіша своїми талантами і здібностями, - усміхається кандидат біологічних наук, доцент Національного у Дніпрі університету імені Олеся Гончара Вадим Манюк. – Прямо на наших очах сотворила диво: торік уже на осінь остаточно і впевнено вернула Дніпро у його древнє русло. У те русло вернулася течія Славутича, біля якого тепер одразу пригадується захоплення нашого Миколи Гоголя: «Чудесний Дніпро у тиху погоду, коли вільно і плавно мчить крізь ліси й гори повні води свої». І так далі: без міри в ширину, без кінця в довжину плине і в’ється по зеленому світу. Це ж не те, що ще недавно у Запоріжжі дотепно зітхали: «Нема Дніпра, одна вода зосталася».

Те, що сталося тут за неповні два сезони ніде і ніколи, запевняє Манюк, на планеті ще не відбувалося. Уже на осінь минулого року 150 тисяч гектар вище колін зеленіли лісом – перш за все пружними паростками верби білої та тополі чорної. Воістино як з води виросли і потяглися до сонця і дуби також – адже до часів запорізьких Січей і при них тисячі літ поспіль домінували вони майже двохсоткілометровою смугою шириною від 4 до 25  кілометрів вздовж Дніпра. А нинішнього літа ліс піднявся уверх в середньому ще на три метри і вище, то справді уже ліс, висаджений визволеним з-під води Великим Лугом – дивовижним і чарівним у південних степах оазисом, який після затоплення запорізький мовознавець і фольклорист Віктор Чабаненко навздогін називав знищеною українською Атлантидою. Майже доісторичний міфічний острів, де домінували справедливість та невичерпні багатства, вважався загубленим людством після того, як страшенний землетрус зруйнував та опустив його під воду. Натомість Великий Луг в середині п”ятидесятих років радянська влада свідомо знищила і теж поховала під товщу води. Так що є подібність.

І ось ця чаша сьогодні під щільною щетиною дерев не лише заростає біорозмаїттям трав, серед яких вистачає й тих, які занесені були уже в число втрачених, але й вималювалися у ній озера та острівці, піщані коси-лабіринти «стежок», струмками русла безлічі річок та річечок. Люди вертають слідом їм їхні ж колишні назви – Похила, Підпільна, Шершава, Скарбна, Щуча, Темна, Лапинка, Скажена ну і так далі. Як і острівцям та озерам – Оріхове, Савка, Лопухове, Гредчине, Піскувате, Кривеньке, Бакланове, Лебедине, Хомине… Всіх зрештою не перелічити.

-Те, що очерет та рогожа мерщій і майже наввипередки заростають тут своїми законними ділянками, а разом з ними плавні рясно заселяють комахи, павуки та дрібні гризуни, - говорить біолог Вадим Манюк, - це зрозуміло. Але уже ж вертаються сюди і білі чаплі та орлани білохвості, кози і козулі, борсуки і дикі кабани навіть – дуже ж бо швидко і хутко, адже їх всіх тут ще не чекали.

Не інакше, як ощасливлена нарешті природа спішить, боючись, що знов над нею вволю поглумлться та познущаються, тому старається випередити своїх губителів. А Манюк-вчений чи не єдиний, до речі, в Україні з усіх своїх колег системно та послідовно спостерігає, що тут відбувається, прогнозує: не мине і десяти літ, як місцеві старожили, дитинство котрих минуло в плавнях, як от В”ячеслава Сандула, радітимуть й від того, що до них повернувся не тільки Дніпро, але й Дніпровські плавні.

-І не лише вони, - спішить і Вадим Володимирович запевнити. – Я коли приїжджаю до відлетілого у вирій Каховського моря зі свого міста Дніпра, одразу відчуваю, що тут уже зараз зовсім інший, ніж був, клімат. Здоровіший і прохолодніший у найпекучішу й спеку. А що набагато свіжіший, так це точно. Питайте мене - чому? Пояснюю: сюди повертається так необачно втрачений, згублений, як і легендарна Атлантида, батько запорізьких козаків Великий Луг. Тут аура надзвичайно унікального явища української степової природи, завжди розкішного і плодючого, який наші предки спочатку називали Диким полем. Скільки пам”ятають численні захоплюючі спогади, котрі дійшли до теперішніх часів, його площа сягала більше тисячу квадратних кілометрів.

Як стверджує згадуваний вище професор Запорізького Національного університету Віктор  Чабаненко, виник Великий Луг коли добігало кінця друге обледеніння  середньоєвропейських земель. Читаємо: «Тоді величезні маси талих вод ринулися до моря проривати русла рік. Один з найбільш могутніх їх потоків наткнувся на гранітні відроги Карпат, очистив їх від грунтових наносів і таким чином залишив позаду себе пороги. А трохи нижче йому зустрілася міцніша й вища кам”яна перепона, то вдарившись об неї грудьми, завернув він праворуч, а там воля і широкий рівнинний простір степу. І вималювалися тут напрочуд швидко первісні обриси Великого Лугу». Котрий формуватися отже почав щонайменше 400 тисяч років тому, а закінчив 200 тисяч тих же років назад.

Згодом зі свого низу Дніпро і отримав одну з перших свою назву Бористен, що значило «широка місцевість», однак весь же тутешній край з плавнями нарекли Гілеєю – отож лісиста країна. Незабаром, як стверджувала давньоукраїнська «Велесова книга», далекий і близький довколишній світ заздрив тим, хто жив «біля Києва і в Лузі». А вже у свої часи запорізькі козаки Луг шанобливо нарекли Великим. Як інакше, якщо він їх і захищав, і годував, і лікував. Біолог і еколог та палкий патріот України Вадим Манюк сьогодні ні на йоту не сумнівається, що якби не було  Дніпровських плавнів і Великого Лугу, українське запорізьке козацтво «виникло б та існувало зовсім іншим, ніж ми знаємо, в значно менших масштабах, а історія України не сягнула б настільки державницьких висот». Так що цю неповторну перлину вітчизняного дива не тільки з практичних інтересів економіки чи й навіть екології слід розглядати, а і духовних надбань українського народу, його історії і традицій. Не випадково Тарас Шевченко у дружньому посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні» нагадував, що другої ніде «Нема на світі України, Немає другого Дніпра».

-А насправді немає то зараз в Україні Дніпра! – Вигукує Вадим Манюк. – В її межах 981 кілометр річка не тече і не плине, і не несе свої води, а розлилася шістьма «морями»-водосховищами, які за часи свого існування в середньому замулилися від 50 до 70 сантиметрів, і ні чистити себе не знатні, ні самотужки відновлюватися. Це вже калюжі, переповнені брудом усіх видів, токсичним кінчаючи…

Ось чому Вадим Володимирович закликає нинішній уряд не просто схаменутися і відмовитися од наміру відновлювати Каховське море. Навпаки з його остаточного повернення у первісному чи незайманому стані й вважати та почати повоєнну відбудову України. Бо ж і не зайвим буде досвід ліквідації жахливої і злочинної дурні радянської влади, від себе докидає недавній тут лідер громадського руху «За спасіння Дніпра» В”ячеслав Сандул. Адже рано чи пізно, а неодмінно, вважає В”ячеслав Андрійович, послужить осушенню і п”ятьох інших водоболіт-накопичувачів нечистот – Київського, Канівського, Кременчуцького і Кам”янського, а також Дніпровського первістка, про котрі давно пора перестати переказувати міфи про перетворювачів ніби головної водної артерії в каскад благополуччя і добра, історії і майбутнього України та її народу. Насправді все навпаки – замість Дніпра маємо ланцюг боліт, біди від яких більше, аніж треба, а кориті та добра ніяких. Тим часом задурюють голови теперішнім урядовцям ні на йоту не сумніваємося винятково ті, що аж трясуться і підраховують потай майбутні бариші. В передчуттях освоювати-«пиляти» фантастичні гроші і наперекір здоровому глузду перегороджувати Велике Каховське горе. Замість перлини українського степу Великого Лугу.

                                                                                             Микола НЕЧИПОРЕНКО.