Чому в Україні неможлива диктатура російського чи білоруського штибу?

        Якщо коротко відповідати на це питання, то відповідь зрозуміла: різні структури суспільства – за характером зайнятості, освітою, мобільністю, споживчими інтересами, демографічними показниками, здатністю до самоорганізації, рівнем культури, володіння сучасними засобами зв'язку та платіжними інструментами тощо.

російське і білоруське суспільства теж значно відмінні одне від одного – різні працьовитість, рівень алкоголізму і поширеності наркотиків, етнічний склад, характер злочинності і агресії суспільства. Проте спільними є: страх і запопадливість перед начальством, перед КДБ, всевладдя бюрократії, рівень самоорганізації, структура виробництва і споживання, критичність до джерел і якості інформації, ставлення до історії... Ці риси і дозволяють диктаторським режимам продовжувати роки свого існування.

    Напад росії і білорусі на Україну, за підтримки Ірану і Північної Кореї, є результатом усвідомлення загрози українського прикладу змінюваності влади.

       

     Дві революції – Помаранчева і Гідності, що не дали запровадити в Україні диктаторський режим, відірвати її від європейської цивілізації, зробивши частиною "рускава міра", зрештою спонукали росію до садиської ескалації війни.

       Ця ескалація радикально посилила суспільну підтримку президента України і влади загалом. У частини правлячої політико-адміністративної команди може виникнути спокуса "забетонувати" свою владу, спираючись на безпрецедентно високу підтримку громадян. Діалектична небезпека таких гіпотетичних прагнень у тому, що спроба їхньої реалізації буде миттєво відрефлексована суспільством і нашими союзниками у цивілізованому світі, що призведе до зменшення підтримки влади – і тут і там.

        Пам'ятаєте, що допоки янукович вдавав кроки, спрямовані на створення асоціації з ЄС, частина ліберально налаштованих політиків та експертів навіть підтримували його і працювали в установах влади. Та щойно він сіпнувся в бік росії, отримав Майдан Гідності і зрештою дременув до путіна.

         Зараз тил України являють собою усі пристойні країни світу, бо ми буквально на передку війни Добра зі Злом. Проте, щойно у частини політиків виникне спокуса скористатися з раніше небаченої підтримки українців, щоб увічнити себе у владі, як ті самі українці, пошлють їх, ... ні не слідом за "рускім воєнним корабльом", а туди, куди послали на виборах спочатку Ющенка, а тоді Порошенка.

Сьогодні достеменно зарано аналізувати майбутні політичні розклади у повоєнній Україні. Більшою, проте, є недоречність створення фінансово-економічних, адміністративних, силових, інформаційних інструментів увічнення поточної владної ітерації. Перед усім для неї самої. В інтересах поваги і самоповаги.