Бджола заслуговує на всебічну пошану, - пасічник Микола Дубовик

  Як не хотілося малому Миколці Дубовику стати бджолярем, але в юні літа шансу мати власних бджіл в нього не було. Бо навіть одне ужалення викликало сильну алергію, дуже пухли очі… Тож спостерігав комах-трудівниць лише здалеку, на садибах у сусідів рідної Шевченківки Магдалинівського району. Бджоли вабили його своєю дивовижною гармонією спільного життя, радісним вечірнім гулом після трудового дня. Можливо, це передалося на генному рівні. У давніх українців, до речі, бджола символізувала кохання, бо поєднувала в собі “солод меду і гіркоту жала”. А найщасливішу пору життя людини споконвіку звуть “медовий місяць”.

   «Пасічне народження» Миколи Олексійовича 1993-го 

 Воно сталося на третьому році Незалежності України, коли 31-річний М. Дубовик  уже був одружений, мав двох синів та працював складачем поїздів на Цементному заводі в Кам’янському. Якось зауважив, що випадковий укус бджоли не викликав у нього ніякої реакції. Одразу метнувся до сусіда в давньому козацькому селі Романкове: «Посади бджолу на руку, хай ужалить!» І знову – нічого!

   - Відтоді без бджіл вже не уявляв свого життя, - із усмішкою оповідає приязний, кремезний Микола Олексійович на просторій, охайній базі ФОП Дубовик М. О. – Починав із лежаків, від 16 до 24 рамок, набирався досвіду в сусідів, із книг. Десять років моя пасіка налічувала від 10 до 20 вуликів. А в 2003-му син Євген закінчив школу, зацікавився цією справою і став добре допомагати. Відтоді почали займатися по-справжньому, і син Сергій теж долучився.

   - Спочатку ставили вулики на власній садибі, в дідусів, бабусів, бо двори маленькі, Романкове є частиною Кам’янського, - також із усмішкою продовжив розповідь син Миколи Олексійовича Євген. – І в 2006-му році, після повернення пасіки з кочівлі, мали негаразди – із обох боків прийшли сусіди, скаржилися на бджіл… Ми зрозуміли, що слід негайно діяти, адже із сусідами скандалити не годиться. За 3 км від Романкового стояла в степу покинута, недобудована колгоспна майстерня, придбали її і перевезли вулики туди. На новім місці справа пішла добре, в 2010-му мали вже 600 бджолосімей.   

Перейшли виключно на багатокорпусну систему, внизу корпус із десятьма рамками Дадана, 435 на 300 мм, на ріпак, акацію підставляємо ще один такий самий корпус, на сонях – іще один. Тобто максимально це 30 трьохсотих рамок,місця вистачає. Вулики із полістиролу, бджоли від нього не хворіють. Хоча вулики й легкі, але корпус із медом важить чималенько - 35 кг, та підіймаю сам, і батько також. За день оглядаю 100 бджолосімей, батько – 80, найманий працівник - 50.

Уніфікація догляду за бджолосім’ями

    За десятиліття праці з крилатими помічницями родина Дубовиків виробила власний, чіткий план робіт на пасіці. Далі про нього розповідь Миколи Олексійовича:

   - Тепер вже осінь, тож ревізія пасіки є дуже відповідальною справою. Дивимося, як почуває себе та чи інша сім’я, чи вистачить їй корму на зиму. Не обкачуємо при останній качці меду бджіл, верхній корпус після неї ставимо на холстик із підігнутим кутиком, аби бджолосім’я забрала всі залишки із рамок. Сім’ї зимують лише на медові, цукром не годуємо. Ставимо смужки проти кліща, обробляємо біпіном, як і всі пасічники. Вулики в приміщення не заносимо, визнали, що це зайва праця. Бджоли не бояться холодів, які в теперішні теплі зими бувають всього кілька днів. Для них головне – запаси корму і паркани, що захищають від сильних вітрів.

У січні, коли буде плюс 1 чи 2, відкриваємо верх вулика і дивимося, де клуб. Якщо посередині – добре. Бджоли рухаються від льотка до задньої стінки, тож якщо вони вже ззаду, то виймаємо на краю клубу рамку і даємо повномедну, завчасно підігріту. Таке буває дуже рідко, але запас рамок із медом тримаємо щозими.

В кінці лютого у кожну сім’ю кладемо зверху на рамки 250 грамів канді, це сприяє яйцекладці матки. Весною, коли цвітуть сади, перевіряємо, скільки в сім’ї розплоду. Стандарт – 7 рамок, якщо більше, зайві відбираємо і робимо відводки, коли менше – негайно міняємо матку. Другий корпус із 10-ма рамками спочатку ставимо через холстик із підігнутим кутиком, аби не вистуджувати гніздо. Прибираємо цю «заставну» аж тоді, коли рамки другого корпусу будуть обсиджені повністю. Між першим і другим корпусом одразу ставимо ганеманівську решітку, аби не мати клопоту із розплодом при відкачуванні другого корпусу. Матці 10 рамок для розплоду достатньо. Відводки робимо збірні на 4-х Даданівських рамках, до кінця сезону вони дають по 20 – 25 кг товарного меду.

Пробували різні породи бджіл. Бакфаст щось не пішла, Українська степова хороша, але немає де в достатній кількості придбати маток. Можна виводити самим, але ця справа потребує чимало часу, якого в нас немає. Тому зупинилися на Італійській породі.

«Кочуємо в Мишурин Ріг і Магдалинівщину»

    Цей сезон пасічники з медом, на соняшнику качали двічі. Акація цей рік дала краще, сонях – дещо гірше торішнього взятку, - продовжує розповідати Микола Олексійович. – Зараз у нас 800 бджолосімей, зимуємо надворі (показує акуратно виставлені рядами вулики на рейках). Між вуликами садимо акацію, вона притіняє їх. Переважна більшість пасічників Романкового кочують із бджолами, бо тут немає кормової бази. У Романковому здавна кажуть:: «Хочеш меду з акації – їдь у Верхньодніпровськ, із гречки – у Куцеволівку, із соняшника – в Кринички. Ми на акацію вивозимо пасіку в район Мишуриного Рогу, це Верхньодніпровщина. Гречки, на жаль, тепер ніде немає, а на соняшники веземо в мою рідну Магдалинівщину, теж на 4 точки по 200 сімей.

   Маємо два автомобілі, самі і водії, і директори (усміхається). На перевезення всієї пасіки із 800 вуликів потрібно 8 ночей, це непросто. Раніше кочувати з вуликами починали із Криму, тепер ніяк, війна. На догляд упродовж 4 місяців запрошуємо пенсіонерів із Кам’янського. У Магдалинівщині гарні грунти, а вода близько від поверхні. У жнива скрізь пшениця вже пожовтіла, а там ще зелена дозріває. В одній із громад стоїмо постійно, фермер дає нам зручне місце і платить нашому сторожу за догляд бджолосімей. Він розуміє, що якісне запилення дає йому добавку урожаю в 20 – 30 %.

   Раніше відкачували мед на точках у степу, ручними медогонками. Згодом придбали запас корпусів і рамок, тож одбираємо рамки і веземо на базу, навзаєм у сім’ї ставимо суш і вощину. Рамки відкачуємо хордіальною електричною медогонкою на 12 рамок, є стіл для розпечатування тощо.

Збут меду – найважча справа

Коли ми суттєво збільшили пасіку, то одразу виросла і проблема збуту меду, - підтримує батька і розводить руки Євген Миколайович. – Куди його дівати? У звичні кондитерські, хлібопекарні тощо можна здати, але небагато. Люди для себе купують, але нечасто. Зазвичай людина швидше віддасть 200 гривень за кілограм зварених із цукру з часточкою меду цукерок, аніж купить мед, натуральний продукт, за набагато нижчою ціною. Чомусь це досі так, на жаль. На сімейній раді ми вирішили, що збутом меду буде опікуватися брат, Сергій Миколайович. Він поїхав у Хмельниччину до фірми «Бартнік», що займається експортом меду за кордон, уклав договір. Зараз працюємо вже не тільки з нею.

Експортерам цікаві лише великі обсяги меду, тому формуємо партії по 20 тонн. Їздимо до пасічників, чи вони самі привозять нам продукцію, виливаємо мед, повертаємо їм тару. Чимало років працюємо із постійними клієнтами, бджолярі знають нашу порядність у розрахунках і з тарою. Бережемо честь прізвища, бо воно в назві ФОП Дубовик М. О. Певно ж, могли б назватися якимось «Медовим раєм», але так більше відповідальності з нашого боку. Самі мед за кордон не експортуємо, немає для цього лабораторного обладнання і спеціалістів.

У заготівлі меду вже є чимала конкуренція. Для прикладу, у 2009-му в усій Дніпропетровщині було лише 4 заготівельники. Зараз тільки навкруги Кривого Рогу їх 15, для пасічників це плюс. Але ціна меду зараз скрізь упала, соромно й казати, до 40 гривень за кілограм… Впливає війна, не стало ковіду – попит упав (усміхається). На світовому ринку найбільший конкурент України – Китай, там 1 кг меду коштує 1 долар, у нас доходить до 2-х.Є таке, добавляють китайський мед до нашого і продають. Недавно ці «бодяжні» фірми постраждали, їх вивели на чисту воду.

Цікаво, що половина пасічників нашої Дніпропетровщини має вік від 40 до 60 років, біля 30 % - старші 60-ти і біля 20-ти – молодші 40. років. Тобто молоді не так багато, це пов’язано з тим, що потрібні кошти для стартового розвитку, плюс досвід приходить лише із часом. Середня кількість вуликів у одного бджоляра невелика – від 50 до 80-ти. А щоб можна було жити за медові кошти, потрібно мінімум 150 бджолосімей. У Європі трохи легше, там медова продукція дорожча, а її виробництво – дешевше.

Є ще у нас і дивне - побутує думка, буцімто мед можна зберігати роками. На жаль, це не так, вже через рік виділяється оксофурор, експортери не хочуть брати несвіжий продукт. Вони ж і перевіряють мед , чи немає в ньому шкідливих домішок. Заготовляємо мед упродовж усього року. Досвідчені бджолярі знають, що мед найкраще зберігати в старих глиняних хатах, де взимку тепло, а влітку холодно.

  Раніше ставили на Центральному базарі лоток для продажу меду, тепер маємо в центрі міста магазин «Медова лавка». У ньому є і необхідне обладнання, різні меди і власна вощина. За місяць магазин продає біля 20 літрів кожного виду меду, продажа краще іде в Інтернеті. Найбільша замовлена партія у нас – 17 тонн для потреб ЗСУ, розфасованого по 3 літри. Магазином опікується дружина Сергія Наталія, це її сфера відповідальності.

Власна вощина – найкраща

   Коли почали серйозно розвивати пасіку, з’ясувалося, що вощину вчасно, в достатній кількості, не так і просто знайти, - продовжує Є. Дубовик. - Є віск для обміну, але наявної вощини ніде в пасічних магазинах нема, не встигають виготовляти заводи. Тоді вирішили виробляти її самі. Придбали в 2014-му для цього АІВ-50-1, наш перший верстат. Згодом купили сучасний станок із Німеччини, такого в Україні немає більше ні в кого. Гарячий віск ллється на вальці, які охолоджуються водою, віск налипає на барабан, потім зрізується ножем. Далі вощина розкатується до потрібної товщини, розрізається за розміром. Добу сохне і пакується в пачки по 5 кг.

Ми помітили, що нашу вощину охочіше і швидше тягнуть бджоли, отже, розвиток сім’ї прискорюється. Поступово це визнали пасічники, і не лише уДніпропетровщині. Тепер маємо 7 точок продажу вощини через наших дистриб’юторів у Путивлі (Сумщина), Нових Санжарах, Решетилівці, Петропавлівці, Дніпрі, Краснограді, Сахновщині. Постійно працює оператор вощини, який може надіслати її «Новою поштою», його тел. 098 – 312 – 79 – 39.

Певно ж, справитися зі всім обсягом робіт на пасіці, на базі, кочівлі непросто, є у нас наймані працівники постійні, а є сезонні, всього біля тридцяти. Тепер тяжко з робітниками, мобілізація, війна. Ми завжди відгукуємося, коли треба допомогти ЗСУ продукцією, воском чи донатами. До речі, минулої зими чимало пасічників області , і ми разоміз ними, віддали віск для окопних свічок бійцям. Потім з’ясували, що парафін втричі дешевший, а ефект той самий.Тож закликаю бджолярів замість воску передавати бійцям парафін. А віск ми обмінюємо на вощину або купуємо, для виробництва вощини. Це така річ, що без неї в сезон ніяк, із вересня вже почали пасічники замовляти.

 Чому «людина розумна» затято нищить бджолу

Це найболючіше для бджолярів питання, на яке має давно дати відповідь суспільство і держава. Про причини його виникнення і порівняння теперішніх бджолиних взятків із попередніми Євген Дубовик зауважив наступне:

   - Найкращий пасічний сезон був у 2010-му, тоді акація і різнотрав’я дали по 25 кг, двічі качали соняшник по 40 кілограмів. Тобто на сім’ю за сезон вийшло по 130 кг меду. Більше таких взятків не було. Причини видимі усім: величезна розораність степів, нещадне вирубування медоносних дерев, засилля «хімії» на полях. Раніше ми вивозили бджіл на соняшник лише туди, де бур’яни фермери пололи культиваторами. Тепер такої можливості немає, практично усі посіви соняшника обробляють гербіцидами, стимуляторами росту і т. п.

   Для прикладу, колись ми вивозили пасіку до великої балки поблизу села Гуляйполе Криничанського району. Вона розполонилася на 10 км униз до ставків, там був гарний медозбір із різнотрав’я. Та балку розорали, і відтоді від акації до соняшника у бджіл 30 – 40 діб фактично голодний період.

   Та й не тільки в Гуляйполах, скрізь після цвітіння акації суттєво зменшилася кормова база для бджіл. Гербіциди випалюють трави, немає квітів, люцерни,еспарцету, конюшини, гречки. Нема і пилку, а без нього матка не сіє розплід. У свинарниках, пташниках у комбікормах є антибіотики, які потім потрапляють на поля і до рослин, а через них до бджіл. В Україні ще немає належної поваги до бджоли на державному рівні, на відміну від Європі. Чому в європейських країнах медозбори з тієї самої площі приблизно на 30 % вищі? Бо бджіл не «садить» так нещадно хімія, там набагато більше лісів і заповідних територій.

   Іще одна халепа, що чекає на кожного бджоляра навіть на стаціонарній пасіці біля його будинку. Хлібороб попередив (добре, якщо так), що буде обробляти ріпак чи сонях, а ти що хочеш, те й роби. Чи ти здоровий, чи хворий, чи дозволяє конструкція твоїх вуликів закрити їх на добу, а чи вони запаряться від цього, нікого це не хвилює. Є і свідомі порушення законодавства, коли прямо в межах села або впритул до пасік обробляють штанговими обприскувачами соняшник.

   Підсумовуючи сказане молодим бджолярем Євгеном Дубовиком та його досвідченим батьком, можна зауважити, що роботи для належного захисту бджіл у нас дуже багато. Вчені давно встановили: без бджоли людина не проживе більше 4 років, тож нам усім слід схаменутися, доки не пізно. На жаль, у цьому складі Верховної Ради немає жодного пасічника, як, до речі, і фермера. Та все ж родина Дубовиків упевнена, що все зміниться на краще після перемоги над агресивною ерефією і дієвій, а не лише на словах, адаптації нашого законодавства до європейського.

   - Після війни є плани щодо розширення, - наприкінці зустрічі оптимістично запевнив 62- річний Микола Олексійович. – Ми кожного року так, щось добавляємо. Хто стоїть на місці, той відстає (усміхається). Оцю покрівлю нашої бази профнастилом, а це по суті верхолазні монтажні роботи, ми зробили удвох із сином Євгеном. А коли іде відкачування меду, то і моя дружина, Валентина Миколаївна, і вся родина з малими онуками тут, кожен допомагає. У нас правило «хочеш, значить можеш». Українці все здолають, іншого шляху на нашій, Богом даній землі, у нас немає.

   - Спасибі за цікаву розмову, Миколо Олексійовичу і Євгене Миколайовичу! Міцного здоров’я вам і вашим родинам, подальших успіхів у праці з крилатою помічницею, у відстоюванні прав людини на чисте довкілля і безпечні продукти харчування! Найшвидшої перемоги над ворогом нам усім!