ДВІ ІСТОРІЇ З ПРИВОДУ ВЖИВАННЯ ОКОВИТОЇ, або УСМІХНІТЬСЯ БІЛЯ СВОГО КОМП'ЮТЕРА

                              СПРОБУЙ НЕ ВИПИТИ ЗА ПАРТІЮ

Трапилося це років сорок, а то і більше тому. У тодішній обком Компартії Дніпропетровська прибув інструктор аж ЦК КПРС. Себто з москви. Перевіряти, як в області поставлено лекційну пропаганду. А це не жарт, скажу я вам, було, якщо зацікавилися рівнем ідеологічної роботи. Наслідки будь-які грізні могли грякнути! Не дивлячись на те, що наче ж бо Дніпропетровщина, «кузня» кадрів Брежнєвської закваски, вважалася негласно недоторканою, як зараз оце недоторкані народні депутати в Україні. Тому з першої ж вечері для високого гостя завбачливо влаштували похід до ресторану. Та тут на обкомівців чекав «сюрприз»: московський інструктор навіть не пригубив чарки. Відмовився. Заявив, що не питущий. І що ти йому скажеш? Що не п”ють тільки хворі та падлюки!?

А й наступного для, і ще наступного інструктор з ЦК  демонстративно не вживав алкогольних напоїв. Шив господарів майже у дурні: з усіма сідав за стіл обідати чи вечеряти, але коли і йому наливали, відсував чарку геть. Зате надто скурпульозно вникав у діяльність лекторів, заносячи до блокноту найдрібніші «проколи». От обкомівці і запанікували. Доповіли секретарю з ідеології. Той насупив брови:

-Так діло, хлопці, не піде! Думайте, як «вмовити» – інакше навіщо вас тут тримають?

Хлопці подумали і вирішили: треба везти гостя до Латайка. Володимир Латайко – на той час лектор Магдалинівського райкому. Вигадливий та дуже дотепний, за словом у кишеню не ліз. Перед ним і поставили чітке завдання: придумати, як візитера за будь-яку ціну напоїти. «Буде зроблено! - козирнув Володя. – У нас і не такі напивалися! Отож везіть непитущого москвича у наш район».

І під вечір завіз гостя до знайомого голови колгоспу у Котівку. Якого було відповідно підготовлено. Накрив таку «поляну», що куди там і королівській. У каструлях парували борщ, вареники з сиром, капустою і м”ясом, на тарілках -- смажені карасі в сметані, запечені кури, шашлики, кільця домашньої ковбаси, навіть ковбик, горами пампушки і пиріжки з потрібкою і т. д., і т. п. А горілки – хоч залийся.

- Така у нас традиція – не скупитися, щедро частувати дорогих гостей, -- пояснив Латайко. – А ще зверніть увагу: на столах – гранчаки. Це також наша традиція – ера гранованих стаканів у Магдалинівці ще не скінчилася і ніколи, смію вас запевнити, не скінчиться…

Пам”ятаєте  склянки, які дійсно колись називалися гранчаками - кожна на 250 грам? Де і на пізніші часи їх роздобув Володимир Латайко, він так і не признався. А налив тоді усім «по вінця». Бо у Магдалинівці і третя, виявляється, була традиція – за першим тостом випивати повні і до дна.

- Товариші, - на правах хазяїна поважно підвівся Латайко, - а першу чарку я пропоную випити стоячи за нашу рідну Комуністичну партію – натхненника і організатора усіх наших перемог!

Всі, кому пощастило там бути, потяглися до стаканів. А московський  же гість на якусь мить аж отетерів, закліпав очима. Подивився розгублено то на одного, то на іншого – і схопив також «гранчака», з якого аж хлюпало «через краї». Бо як це ж йому, інструктору найвищого ЦК партії, та відмовитися пити за рідну партію? Що подумають? А що скажуть? І як витлумачать та донесуть?

Не важко здогадатися, що перехиливши одразу повну склянку горілки, наступні «пішли за милу душу, як по маслу». І скільки їх «пішло», гість навряд чи й рахував. За котроюсь він сам навіть намагався виголосити тост… на честь стакана-гранчака. Велике «враження» той на нього справив. «Це ж треба, - забелькотів, - чим більше з нього п”єш, тим…» - а далі зам'явся, не знаходив, якими словами висловити своє захоплення. Допоміг Володя Латайко. «Тим менше, - підказав, - у ньому зостається». Назад у Дніпропетровськ, коротше, гостя везли лише наступного ранку. А тоді ще пиво на розлив у нас продавали з невеликих бочок-цистерн - таких, з яких і квасом у спеку, пригадайте, народ  вгамовував спрагу. То тільки в”їхали у місто, на очі і потрапила бочка з пивом.

- Піво, рєбята, піво! – заволав московський гість і ледве не на ходу з автомашини вистрибнув – так його сушила й мучила спрага.

                                  АЛЕ Ж НА НОГАХ ТРИМАВСЯ!

Знову ж таки не менше сорока з гаком років тому в гарячу жнивну пору липня до редакції однієї київської газети, у якій я працював, надійшла гнівна скарга з Петропавлівського району нашої Дніпропетровської області. Написав її колгоспний механізатор – назвемо його Біденком. Бо він, бідолаха, усю зиму лазив біля комбайна, ремонтував його, готував до літньої битви за хліб, як тоді полюбляли казати, а коли підійшла косовиця, у колгоспі поміняли голову правління, і новий зсадив Біденка з комбайна. Раз-два – і гуляй, Вася, опилки їж. Уявляєте, як це було обидно для чоловіка? У ті часи комбайнери за сезон заробляли стільки, що вистачало рік розкушувати. Добре заробити сподівався і Біденко, а тут тобі на… Як не зрозуміти потерпілого?

І я поїхав у Дмитрівку – так називалося село, з якого надійшов лист. Там зустрівся дійсно з молодим головою колгоспу на прізвище Ручій. Колгосп був не з кращих. Навпаки відстаючий. «От і кинули мене сюди на зміцнення, як у пекло», - посміхався Ручій. Заговорив про те, що хвалитися покищо нічим, але як зібрався «виправляти становище, уже знає і може розказати». Та тільки-но я повідомив, з якою місією прибув, посмішку в Ручія як рукою зняло. Настрій у нього зіпсувався враз.

- Я рано-вранці, коли треба було уже виїжджати у степ, зібрав жниварів, - аж засичав, - а Біденко уже був п'яний, як чіп. А я не міг алкоголіку довірити комбайн. Ясно? Якісь ще пояснення потрібні?

- Ну хоч би про те уточніть, -  сказав йому я, - чи на медичне обстеження возили його? Маєте тепер довідку, що він справді був у стані сп'яніння?

- Чого би я з ним ще возився? – пирхнув сердито Ручій. – Того ранку ми починали класти пшеницю у валки, а я буду час витрачати на п'янделигу – Ви так вважаєте? – І перевівши подих, молодий голова колгоспу уже спокійніше докинув: - А що Біденко був гептом п'яний, бачили усі. Можете спитати всіх, хто тоді був на наряді, і вони підтвердять.

Тут же, в полі, я й почав питати. Одного,  другого, третього. Перший огинається і тікає вбік, другий мнеться і не дивиться в очі, третій каже, що за когось віддуватися не збирається. Потім був і четвертий, і п'ятий. Або: «Хто його знає». Або й: «А хто вам скаже?». Нарешті трапився схильний у жарт вивернути нашу розмову. У тому дусі, що а якщо Біденко горілкою снідає? – і ха-ха-ха. Он Черчіль, мовляв, щоранку на тщесерце ніби склянку нашої оковитої випивав, а закушував сигарою – і навіть Англією це не мішало йому правити! Почув я й інші коментарі. На кшталт, що я йому ж не наливав. Або чи й не таке комусь з переляку могло привидітися.

Так нічого і не вивідавши на жнивному полі, подався я на польовий тік. Потрапив туди якраз на обід. Механізатори товклися біля кухні. А реакція та ж: не бачив, не чув, бог його знає, не пам'ятаю. Але Біденко постраждав. Якщо не заслужено, як написав у своєму листі до редакції, то шкода чоловіка. Тоді я й вдався до хитрощів. Питаю трактористів: «Хлопці, а комуністи серед вас є?» А в ті часи комуністи вважалися взірцем совісті, сумління і принциповості. Коли не такий – значить не гідний носити високе в колишньому Радянському Союзі звання. Так от, троє чи четверо неохоче, та відгукнулися. «А що сталося?» – зі свого боку насторожено запитують. Попросив я їх відійти зі мною осторонь і по-змовницьки пояснив: «Справа серйозна. Біденко поскаржився в газету ЦК Компартії України. То ви, як комуністи, маєте мені допомогти з’ясувати істину: був він п'яний чи ні? Якщо ні, якщо Ручій по-молодості погарячкував, то…»

Хлопці позітхали, покректали, попереминалися з ноги на ногу і нарешті вичавили з себе:

- Ми так, товаришу кореспондент, Вам скажемо. У нас у Дмитрівці своя міра, яку треба знати, а Ручій її ще не знає і знати не хоче. А у нас так: коли ти хоч і випивши, одначе на ногах тримаєшся, значить ще не п'яний. Біденко поганенько, але стояв-тримався. З горя впав лише тоді, як Ручій сказав, щоб провалювався геть звідси і не потикався назад, бо знімає його з комбайна. Але кого така новина з ніг не збила б?!