Гарбузи рятують село

Микола Нечипоренко 27.01.2022 367

                        ШВИДШЕ ТУТ ЛЮДИ НАДЗВИЧАЙНІ

Маломиколаївка невелика. У ній усіх разом з дітьми та пенсіонерами нараховується менше двох з половиною сотень жителів. Але ось яка родзинка одначе виокремлює село: при в”їзді у нього так височіє аж під небо, що видно здалеку, напис - «Неймовірне село України». Саме по собі також незвичайне звання перше і покищо єдине у Дніпропетровській області воно здобуло у Всеукраїнському конкурсі. То має право носити заслужено і з гордістю. Поруч  «велика» просто Миколаївка, яка в рази більша, бо налічує заледве не чотири тисячі чоловік і наразі ще й центр Миколаївської громади, а Маломиколаївка тільки один з трьох її старостинських округів, та до маломиколаївців «просто» миколаївцям далеко. Як куцим до зайців. Другим точно марно тягатися славою нині з першими.

Але чому та як ніби ж бо несподівана слава ні з того ні з сього раптово не обминула тепер уже колись глибоко периферійну Маломиколаївку? Гадаєте, часом і забутим Богом везе? Та ні! Швидше випадок, коли не було би щастя, та нещастя помогло. З середини п”ятдесятих років ще минулого століття весь цей гарний куток тодішнього Петропавлівського району разом з Павлоградським опинився в епіцентрі Західного Донбасу. Радянська влада розвідала тут сорок надпотужних пластів високоякісного вугілля, котрі в надрах лежать один на одному від 400-т метрів до одного кілометра 800 метрів глибиною, і вирішила, що гріх їх не виймати на благо людей. Довкола на колишніх колгоспних землях в кінцевому рахунку і збудували десять шахт. Які працювали з тих і до недавніх пір доволі нівроку. Якщо хочете знати, то більш ніж успішно. Продуктивністю, особливо обсягами видобутку кам”яного палива обганяли й шахти «старого», Центрального, як його тут називали, Донбасу. Сьогодні чи не з кожного села краю в мареві далечини можна бачити високі терикони породи - свідки дійсно ударної праці гірників.  

Та тільки ж з настанням наших часів ця музика перестала грати – навпаки шахти почали одна за одною закриватися. А хто на них працював? Ви вгадали: переважно мешканці довколишніх сіл. Таких, як Маломиколаївка. Точніше в тому числі і Маломиколаївки. Дві третини її чоловічого населення втратили роботу. А де тепер влаштуєшся, якщо звикли все таки до високих заробітків? Є присадибні ділянки при кожному домі, сяка-така живність у дворах, щоб курячі чи качині яйця мати і дієтичне м”ясо також. Дехто ще й  корів тримає, аби молоко давали, але навряд чи це поможе вижити самому селу – ось в чому передусім річ. Людей стурбувало, що відразу почала наростати загроза не те що Малої, а ніякої їхньої Миколаївки рано чи пізно не зостанеться. Пропаде пропадом. В першу чергу молодь, яка «кинулася в біга», втратить. Отакий патріотичний народ виявився в маловідомій Маломиколаївці. Не байдужий не лише до своєї долі, а отож і до долі рідного села.

-Зрозуміли люди, - пояснює голова Миколаївської ОТГ Віктор Одоєвцев, - що як не крути і як не верти, а потрібно щось змінювати у своєму житті. Більше того – доведеться змінювати, якщо справді воліють зберегтися купою-селом.

Ну кожен сам по собі, продовжує Віктор Миколайович, тобто окремо у власних дворах якось зводитимуть кінці з кінцями, але що далі? Ще точніше – як далі бути? Думками-словами тільки небораки багатіють. І в малих селах їх жителі хочуть комфорту та усіляких зручностей і послуг. Щоб до села була у хорошому стані й тверда дорога, а в самому селі заасфальтовані вулиці. Щоб і магазини були під боком, медпункт та пошта якщо не поруч, то неподалік. Хоч би для молодших класів школа, а для малят дитячий садочок. Також і клуб не завадить, спортивні майданчики, щось схоже на сквер або і парк. Коротше, підводить риску Одоєвцев, щоб благоустрій та соціальна сфера була не гірші, ніж у заможних населених пунктах.

Отаким чином і залишалося тільки збагнути, як з гарним майбутнім свого села не розминутися. То знайшлися у Маломиколаївці не в тім”я биті і з лоєм, як кажуть, в голові місцеві мудреці і радники та порадники, а далі й ініціатори «не чекати з моря погоди і не сидіти сиднем, а братися за віжки і як ото правити кіньми: «Но-о! Вперед!» Зібрали тутешній народ на колись звичну і знайому сходку, котрі уже й не пригадують, коли останній раз скликали, і запитали його: невже забувся тут кожен, що з дідів-прадідів селянин? Що селянського роду кожен зокрема і всі разом, якому не повинно бути переводу! А потім повідали, що вони кмітливі, вигадливі та винахідливі придумали. Мабуть, не дуже хитре й діло, але якщо зараз уже знати, як воно у маломиколаївців пішло, то сказати так язик не повертається. Доречна, актуальна, якщо й не рятівна ідея виникла, а головне, що без розкачувань та зволікань уже й реалізується.

А нагадали землякам, що колись вони у своєму селі та аж на всю округу вирощували найбільші і напрочуд смачні і поживні гарбузи. Було, виявляється, таке в історії Маломиколаївки. Коли не стільки для годівлі худоби, скільки аби самим смакувати гарбузові каші і дітей ними частувати, сюди їхав народ з усіх усюд придніпровського краю. Правда все це колись давно починалося сумно, з присмаком гіркоти: у перші після Великої Вітчизняної війни неврожайні роки нічого іншого у селян і їсти не було. А тут Маломиколаївка ділиться гарбузами! І так це вразило тоді довколишній народ, що й після, як від голоду перестали пухнути, гарбузи з цього села, немов неперевершені ласощі, залишалися в ціні і нарозхват. Ще довго в цілій окрузі так і говорили, що виживали та вижили дякуючи маломиколаївським гарбузам. Саме ж село тим паче за рахунок ледь не гарбузових «делікатесів»-солодощів точно пережило трудні і голодні часи, а далі і нівроку зажило. Погане незабаром швидко забулося, а ось гарбузи тут продовжували родити щедро, а їх і  далі охоче садили по своїх городах селяни в немалих обсягах. Кажуть, неначе це тут згодом виникла поговірка, що одним гарбузом ситим, звичайно, не будеш, але що при здоров”ї, так це точно!

Ви скажете щось на зразок пхі, знайшли чим дивувати: гарбузи саджають і вирощують по селах усієї України. Чи й, мовляв, велике це добро? Каші з них справді пальчики оближеш, однак же в першу чергу таки дійсно популярні у нас плодоягідні, якщо хочете знати, гарбузи нині йдуть на годівлю домашньої живності. Але якщо світ знає ледве не вісімсот видів білих, жовтих, червоних, чорних та смугастих або плямистих гарбузів круглої, овальної, цибулеподібної або схожих на великі груші з гладенькою або шершавою пухирцями шкіркою, то в Маломиколаївці культивують, схоже, суто власний  сорт, який називають просто і ясно – їстівні. А що це значить?

-А те, - говорить староста Петрівського старостинського округу, до якого входить і Маломиколаївка, Світлана Гарнадко, - що з наших гарбузів можна виготовляти цукати, котрим рівних важко буде знайти. Вважайте, вони одразу поза конкуренцією на усіх разом і порізно продуктово-каулінарних, а також кондитерських ринках. Зрозуміли?

Щоб ясніше, то уточнимо, що це таке - цукати та з чим їх їдять? Це дрібно порізані плоди фруктів, ягід чи овочів або їх шкірки – яблука і груші, абрикоси чи персики, морква чи столові бурячки, але в першу чергу гарбузи - і зварені у цукрових  сиропах, а потім висушені при різних температурах, як правило при плюс 50 градусів. Не лиш дітей, а й дорослих від таких цукерок не відтягнеш за вуха. Хоч цукати насамперед використовують як начинки чи наповнювачі для безквітного, кексового, здобного, пісочного та дріжджового тіста – з усіма наслідками, які з цього, образно кажучи, випікають. А ще цукати і у «чистому» вигляді, але глазуровані у цукрі та інших ласощах, теж користуються попитом. Ну і так далі.

Зараз про те, що виробляти гарбузові цукати і взялися ж у неймовірному селі. Перш за все знайшли благодійників серед зарубіжних меценатів, котрі розщедрилися для селян аж ста тисячами гривень. Громада доклала в рази більше своїх, от і вистачило придбати необхідне обладнання – електричні та механічні овочерізки, блендери та сушарки, всілякі ємкості і ножі, кінчаючи аж матеріалами для пакування готової продукції за європейськими мірками. Для початку, тож «для старту і розгону», як не сумнівався Вадим Рудика, менеджер компанії Enza Zaden, котра і виступила компаньйоном у цім ділі селян, цього було цілком достатньо. Хоч сьогодні, восени, коли стали очевидними перші результати, у Маломиколаївці міркують інакше. Вважають, що як мінімум у три, а то і п”ять разів більше варто розширюватися. Щоб у перспективі мати у селі й значно масштабніші потужності – щось на зразок свого підприємства.

Бо результати наступні: на присадибних ділянках люди доглянули ого-го які гарбузи спільно на площі майже три гектара. Ще на двох гектарах гарбузи виростив місцевий фермер. А сушарок лише три, за день на яких переробляти вдається не більше 30 кілограмів. Уявіть, як це мало, коли один гарбуз вагою 5 – 7 – 10 кілограмів! Хай гарбузові плоди зберігаються півроку у прийнятному стані, відтак переробний сезон триватиме стільки ж, одначе якщо братися за цю справу, то всерйоз, надовго і у вигідних розмірах – хіба не так? З вірою у майбутнє в селі підібрали слушне приміщення, котре останні роки «гуляло», і зараз заходилися з його відбудовою. Як того вимагає технологія, протічну воду підводять і монтують каналізацію, а також облаштовують витяжки і прилади автоматики. Відтак перші зароблені гроші відразу вкладають у прийдешнє.

-Тим паче, що обладнання не простоюватиме і в інші пори року, - каже все та ж староста старостинського округу Світлана Гарнадко. – Адже ще раніше «в порядку експериментів та випробувань» насушили два центнери цукатів із плодів різних інших фруктів та овочів – зі слив і груш, динь і моркви. Ще покищо без обліку сушили також кріп та петрушку і навіть зелені чаї.

Можливості і приховані резерви, як колись говорили, дійсно очевидні і чималі. Тому мову наразі слід вести про те, що Маломиколаївка відкрила для себе невичерпні гарантії «на предмет спільного і поосібного та посімейного бізнесу, а також немалої і кількості робочих місць». То як на нас, це село тільки тому справді неймовірне, що люди у ньому живуть неймовірні. Незвичайні і надзвичайні. Одне діло, що не розгубилися у виркванні потворних і безглуздих перепетій нинішніх реалій, а інше, що явно демонструють власну селянську витримку  та мудрість зберегти себе на рідній землі і своє мальовниче село. Так і жартують: якщо ще в сиву давнину гуси своїм гелготанням врятували від ворогів та загибелі Рим, то чому сьогодні гарбузи, які відмінними споконвіків уміли і уміють досі вирощувати українські селяни, не можуть не врятувати колиску нашої нації – село?

                                                      НЕ ХЛІБОМ ЄДИНИМ

У цьому жарті велика істина. Чи тільки у Маломиколаївці вирощували та вирощують й понині гарбузи різних сортів і призначень? Та куди не поткнися сьогодні по селах України, всюди в городах у людей лежать великі, як кабани чи бички, гарбузи. І чи тільки гарбузи визрівали колись і визріли також до цієї осені у селянських господах? Згадайте, як захоплено писав у своїй кіноповісті «Зачарована Десна» Олександр Довженко: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитися навколо – геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилося на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати. Город до того переповнявся рослинами, що серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю»…

Перепрошуємо за завелику цитату, але краще від Довженка не скажеш. А ведемо ось до чого: сьогодні з усіх сил і уже неприховано намагаються наші села колись веселі, а зараз засмучені витовкти до голої землі, аби сіяти на ній лише пшеницю по пшениці та соняшник точнісінько так з року в рік на одних і тих же полях, хоч насправді українські чорноземи спроможні щедро і густо родити овочі та фрукти, ягоди й баштанні культури, корінці, одним  словом, і вершки, всі як на підбір смачні та цілющі, корисні і поживні. Власне, не ми це ведемо, а село Маломиколаївка до того веде, що вітчизняне селянство здатне годувати і свій народ, і зарубіжний найрозмаїтішою вітамінною продукцією та невичерпними з неї дієтичними наїдками. І ще до того, що це можливості для найрізноманітнішого аграрного і переробного та прибуткового бізнесу. Біда справді вчить, як на світі жить: от і сутужні обставини змусили мешканців так званого тепер неймовірного села не продавати стрімголов кинулися свої земельні паї панам-латифундистам, а самотужки, своїм трудом на себе і своє ж благополуччя працювати.

Є й така давня народна мудрість, що не хлібом єдиним харчуються люди. Бо ще ж є бджільництво, яке у нас приносить одні з кращих в Європі травневі, липові, квіткові, гречані, експарцетові, з різнотрав”я і так далі меди. Не кажучи уже про такі галузі, як птахівництво, тваринництво та вівчарство. Ясна річ, з переробкою на різні види харчової продукції. А що нині маємо? Кричать, що домагаємося нечуваного: цього року намолотили найбільше за останні 30 літ зернових – понад 30 мільйонів тонн. Плюс свого апогею сягнуло виробництво соняшнику. Невже це і все, на що здатне українське село? І чому, питається в задачі, сьогодні ми уже завозимо в Україну майже на сто мільярдів кілограмів харчових продуктів більше, ніж вивозимо своїх? Скажімо, цукру в десять разів більше, молокопродуктів загалом і окремо вершкового масла в чотири рази, а твердих сирів у п”ять з половиною? Тепер беремо різноманітну плодоовочеву консервацію - її імпорт в Україну в останні п”ять років зріс вдвічі. Свіжих же овочів та фруктів, особливо в міжсезоння, цього року теж виріс вдвічі. Немов селяни - українські села! - не здатні вирощувати, заготовляти, переробляти й зберігати усе те, що родить земля?! Тим часом картоплі нині завозимо аж на 174 мільйони кілограм більше, аніж завозили ще чотири роки тому. Помідорів на 57 мільйонів, капусти на 10 мільйонів кілограм. Навіть і цибулі на 9 та огірків також на 9 мільйонів. До чого дожилися, що не з Херсонської області баржами до Києва подаємо горами кавуни  і дині,  а на 16 з лишнім мільйонів кілограм доставили цього літа більше  з-за кордону, ніж доставляли ще недавно в епоху «нечуваних» досягнень на даному поприщі Прем”єра Гройсмана. Ганьба! Лиш не селянам нашим, а правителям держави.

Що тоді говорити про тваринництво та його продукцію? Від часів влади попередньої імпорт яловичини зріс більше, ніж на 1.3 мільйона кілограм, свинини від 3.1 аж до 25.8 мільйона кілограм. Хіба цих даних замало, аби робити висновок, що так звана аграрно-земельна реформа обіцяла селянам рай на їхній землі, натомість же найуспішніше справляється з розправою над селами та трудолюбивим і напрочуд талановитим в них українського народу?! Погодитеся з нами чи ні, це ваше діло, але як на нас, ми підійшли впритул до межі, за якою якщо не стане неповторного з давніх віків українського села, загине слідом й Україна як горда та незалежна держава. Дякувати Богу, що у нас села то дійсно незвичайні та неймовірні – як от Маломиколаївка на славній Дніпропетровщині. Виживає не дякуючи уже не менш, ніж десятій за тридцять літ владі, а наперекір їм. У даному конкретному випадку дякуючи гарбузам – хіба ні?

А чи тільки в Маломиколаївці українські селяни спокон віків займаються вирощуванням цих унікальних плодів? Недавно, приміром, така газета, як «Сільські вісті», розповідала про Янжилівку Семенівської ОТГ з Чернігівщини, де також гектарами засівають гарбузи. Але з іншою, виявляється, метою: від заготівлі і продажу їх насіння живуть цілими родинами. Зате цим самим теж демонструють, що не перевелися у селах ефективні та винахідливі, на всі руки мастаки і не в тім”я биті господарі і власники. Якщо хочете, сільські підприємці та бізнесмени. Їм якраз аграрна реформа і обіцяла золоті гори, та натомість дзуськи – пригинає, витоптує, винищує гептом.

От і приходиться, даруйте, гарбузам справді рятувати вітчизняне село. Про гарбузову історію успіху фермера Вадима Кричковського з села Сутиски, що під боком обласної Вінниці, повідомляє в Інтернеті сайт агроновин. Лише три гектари засіяв він цього року, та уявіть собі, Європа з руками забирає нині у фермера вирощені ним плоди. Вгадайте – з якою метою? Готувати крем-супи та каші! І таких випадків наразі, якщо хочете знати, вистачає. У Житомирській області гарбузами займається фермер В”ячеслав Лабунець, у Рівненській Микола Сидорук, у селі Купин Хмельницької Дмитро Федорук, ціле гарбузове село є і на Волині… Перелік продовжувати?

Звісна річ, це ми образно скажемо, але сміємо запевнити, що доречно:  коли підуть гарбузи по городах мешканців наших сіл, та поцікавляться, чи живі і здорові всі родичі гарбузові, то неодмінно обізвуться кавуни та дині, огірочки і морквиця, буряки та бараболя, а за ними і квасоля та інші бобові, капуста і помідори. Сьогодні відгукнуться і яблука, груші та сливи, черешні в садах, на грядках малина і полуниці. Та все, що щедро родить українська земля. І що спроможні горами вирощувати наші роботящі селяни. А коли все це вони будуть вирощувати, тільки тоді і їхньому роду не буде переводу.

                                                                           Микола НЕЧИПОРЕНКО.

 

Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ