Голгофа і борозна вічного Ераста

Ераст Бродський.
ГОЛГОФА – ЗА ВЕРСІЯМИ УСІХ ЧОТИРЬОХ КАНОНІЧНИХ ЄВАНГЕЛІй - ТАК ЗВЕТЬСЯ ПАГОРБ
ПОБЛИЗУ ЄРУСАЛИМА, НА ЯКОМУ БУЛО РОЗІП”ЯТО ІСУСА ХРИСТА. У ЛІТЕРАТУРНО-
МІФІЧНОМУ ОБРАЗНОМУ ТЛУМАЧЕННІ ГОЛГОФОЮ ТЕПЕР НАЗИВАЮТЬ ГЕРОЇЧНІ ВЧИНКИ,
СТРАЖДАННЯ І МУКИ, САМОВІДДАНІСТЬ І ПОДВИЖНИЦТВО ТИХ, ХТО СУМЛІННО Й
ЖЕРТОВНО ВІДДАЄ УСЬОГО СЕБЕ ДО КРАПЛИНИ СПРАВІ СВОГО ЖИТТЯ, ЯКІЙ СЛУЖАТЬ ДО
САМІСІНЬКОГО КІНЦЯ НАПЕРЕКІР БУДЬ-ЯКИМ ТРУДНОЩАМ І ВИПРОБУВАННЯМ.

ВЧЕНИЙ-АГРОНОМ, В МИНУЛОМУ ВИКЛАДАЧ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ТЕХНІКУМІВ ТА
ШКІЛ ВАСИЛЬ КАРПОВИЧ ДЖМІЛЬ, ЯКИЙ ТРЕТИНУ СТОЛІТТЯ ПРАЦЮВАВ І НАСТАВНИКОМ,
І ДИРЕКТОРОМ ВІДОМОГО НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ ЕРАСТІВСЬКОГО СІЛЬГОСПУЧИЛИЩА,
ВИДАВ ЗНАКОВУ ДЛЯ НАШИХ ЧАСІВ КНИГУ ПРО БАГАТОГО ПОМІЩИКА-ЗЕМЛЕВЛАСНИКА
КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ ЩЕ ПОЗАМИНУЛОГО СТОЛІТТЯ ЕРАСТА КОСТЯНТИНОВИЧА
БРОДСЬКОГО. ЦИМ МОЖНА СКАЗАТИ, ЩО НАРЕШТІ ЗДІЙСНИЛОСЯ – ОБЛАСТІ І ВСІЙ
УКРАЇНІ ПОВНОЦІННО ПОВЕРНУТО СЛАВНЕ Й ПОДВИЖНИЦЬКЕ ІМ”Я САМОВІДАННОГО
АГРАРНИКА Й ПАТРІОТА ПРИДНІПРОВСЬКОГО КРАЮ, ЧИЇ ЗАСЛУГИ ПЕРЕД НАШОЮ
БАТЬКІВЩИНОЮ НИНІ ВАЖКО ПЕРЕОЦІНИТИ. ЯКЩО ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ ПОЛЬ,
ЯКИЙ НАРОДИВСЯ 20 СЕРПНЯ 1832 РОКУ У СЕЛІ МАЛООЛЕКСАНДРІВКА
ВЕРХНЬОДНІПРОВСЬКОГО ПОВІТУ, ОЖИВИВ, ЯК ЗАСВІДЧИЛИ ЗГОДОМ ІСТОРИКИ, НАШ
ПРИДНІПРОВСЬКАИЙ КРАЙ, ТО ЕРАСТ КОСТЯНТИНОВИЧ БРОДСЬКИЙ, КОТРИЙ ТАКОЖ
НАРОдИВСЯ 20 СЕРПНЯ, АЛЕ НА П”ЯТЬ РОКІВ ПІЗНІШЕ У СЕЛІ ІВАНІВКА ТЕЖ
ВЕРХНЬОДНІПРОВСЬКОГО ПОВІТУ, ОЖИВИВ, ЯК ТЕПЕР ЗРОЗУМІЛО З КНИГИ ВАСИЛЯ
ДЖМІЛЯ, СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО В МЕЖАХ НИНІШНЬОЇ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ.
БІЛЬШЕ ТОГО – ПІДНІС ЙОГО ДО РІВНЯ МІРОК І ДОСЯГНЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТА СВІТОВОЇ
НА ТІ ЧАСИ ПРАКТИКИ. А ЩЕ НА ВІДМІНУ ВІД ТЕПЕРІШНІХ У НАС ПОТЕНЦІЙНИХ АБО
РЕАЛЬНИХ УЖЕ ЗЕМЛЕВЛАСНИКІВ-ПОМІЩИКІВ ЕРАСТ КОСТЯНТИНОВИЧ ДЕМОНСТРУВАВ
СЛУЖІННЯ СВОЄМУ НАРОДУ І ЙОГО ДОБРОБОТУ ТА БЛАГОПОЛУЧЧЮ, ДБАВ ПРО ОСВІТУ І
ВМІННЯ ДБАЙЛИВО ГОСПОДАРЮВАТИ СЕЛЯНСЬКИХ ДІТЕЙ І, ЗВІСНО, ЇХНІХ БАТЬКІВ. ЦЕ
НЕПЕРЕСІЧНИЙ І НЕПОВТОРНИЙ ПРИКЛАД ПАНА, КОТРИЙ ВОЛІВ ДОБРА УКРАЇНСЬКОМУ
СЕЛЯНСЬКОМУ ХЛІБОРОБСЬКОМУ РОДУ. ОТ З КОГО Б І СЬОГОДНІШНІМ ПРЕТЕНДЕНТАМ У
ХАЗЯЙНИ-ГЛИТАЇ І ПУЗИРІ БРАТИ ВЗІРЕЦЬ. НЕ ДАРМА Ж БО ВАСИЛЬ ДЖМІЛЬ СВЮ КНИГУ
НАЗВАВ «ВІЧНИЙ ЕРАСТ». АНГЛІЙСЬКИЙ ВЧЕНИЙ І ПРОФЕСОР КОУП ЩЕ У 1899 РОЦІ
НАПИСАВ, ЩО «Е.К. БРОДСЬКИЙ – ЛЮДИНА, КОТРОЮ КОЖНА КРАЇНА МОЖЕ ПИШАТИСЯ,
БАЧАЧИ В НІЙ ЗАПОРУКУ СВОГО ДИВО-ЕКОНОМІЧНОГО ПРОЦВІТАННЯ І БЛАГОПОЛУЧЧЯ.
КРІМ ТОГО НАРОД, ДО ЯКОГО НАЛЕЖАТЬ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК Е.К. БРОДСЬКИЙ, БАГАТО
ЗОБОВ”ЯЗАНИЙ ЇМ ЗА ПРОКЛАДЕНИЙ НИМ ШЛЯХ ДО КУЛЬТУРИ І ПРОГРЕСУ».

КРИВОРІЗЬКИЙ історик Віктор Титов, якому довелося здійснити кілька
краєзнавчих експедицій у села Чумаки, Саївка, Терно-Лозоватка, Саксагань та
Іванівка, саме там свого часу, як писав його товариш-журналіст Іван
Найденко, «вперше почув з вуст місцевих жителів під розмитим означенням
«пан-хазяїн» ім”я Ераста Бродського: відверто не засуджуючи недавні часи

колгоспного ладу, свідомі селяни з емоційним захопленням переповідали на
диктофон свідчення своїх прадідів, дідів і батьків про небачені пшениці на
його полях та про непідйомні буряки, про незліченні овечі отари та череди
корів і навіть про могутніх верблюдів у його степах. А ще люди показували
закладені колись на пустирях сади і лісові оазиси та споруджені за гроші
Бродського дороги і мости, школи і лікарні, які в тому або іншому вигляді
збереглися до наших днів». Сам же Іван Найденко згодом ділився власними
враженнями від постаті поміщика Ераста Костянтиновича: «Його діяльність –
явище особливе було для тодішньої дійсності. Адже він умів таки близько
приймати до серця потреби українських селян і воднораз вивищитися над
традиційними тоді звичаями і правилами та прославитися на все неосяжне
Придніпров”я не лише як добрий «рекордний» господарник-аграрник, а як і
сіяч найпередовіших методів землеробства та як потужний штовхач розвитку
рідного краю для благ свого народу. Зараз він є дійсно німим докором з
давнини сьогоднішнім скоробагатькам, яким нагадує просту істину: великі
статки для нормальної й талановитої людини не самоціль і не вінець усіх
досягнень, оскільки їх з собою в могилу не забереш, а нащадкам залишиш
тільки або славу і пам”ять про себе, або безслав”я та кінець-кінцем і забуття.
Рано чи пізно жага збагачення має неодмінно прийти до тої моральної межі,
коли мусиш більшу частину матеріальних надбань переспрямувати на
користь суспільства і людей».
Так от, народився і виріс Ераст Костянтинович у відомому колись роду
Бродських, засновнику якого – Івану Бродському – у ту пору, як імператриця
Катерина скасувала Запорізьку Січ, перепало чимало землі з середини всього
Верхньодніпровського повіту аж до прилеглих територій Полтавської
губернії. Правда, на кінець тридцятих років позаминулого століття, коли й
народився Ераст, земельні володіння Бродських з різних причини значно
скоротилися, одначе залишалися достоту значними. До речі, на думку
краєзнавця Миколи Чабана, Іван Бродський був вихідцем з польських
шляхтичів, які мешкали у місті Броди, з назви якого, коли приймав підданство
Катерини Другої, і утворив своє прізвище. Інші дослідники, погоджуючись з
цією версією, додають однак, що серед предків Івана Бродського були і
литовці. А в жилах Ераста появилася і українська кров, оскільки його матір”ю
була Софія – дочка новомосковських поміщиків Едуарда і Пульхерії Саксів-
Булгачин. Батько ж Ераста Костянтин Бродський, уявіть собі, не бачив сина
продовжувачем суто поміщицької, якщо так можна зараз сказати, династії.
Готував йому зовсім іншу дорогу й долю.

Як пише сьогодні у своїй книзі Василь Джміль, початкову освіту Ераст
отримав від приватного вчителя у маєтку батька, якого дуже радував своїми
здібностями і обдаруваннями. Класичну ж освіту у підлітковому віці здобував
у Катеринославській гімназії. А вже вищу на юридичному факультету в Одесі
– у Новоросійському університеті, який закінчив з успіхом та відзнакою. Тому
не випадково одразу потрапив на державну юридичну службу в
Московському окрузі, а незабаром і на відповідальну посаду в Царстві
Польському. Більш «крутішої» кар”єри для молодого чиновника «судівських
відомств» важко було й придумати. На настільки успішний старт свого
спадкоємця Костянтин Бродський навіть і не сподівався. Здавалося, що усе у
Ераста-сина складається справді значно краще, ніж батько міг мріяти і
передбачати. То на спогади про ті поїздки степами і полями, у які брав колись
його малим з собою батько, все частіше якими ділився у своїх листах додому
Ераст, Костянтин Якович навіть не зважав. Сприймав їх за «милі дитячі
любощі». Яким же бурхливим було «здивування» Бродського-батька, коли
через три роки на державній службі «чиновником з особливих доручень»
Бродський-син виходить у відставку і повертається у рідний маєток – цього й
не описати. То Василь Джміль у книзі «Вічний Ераст» написав чітко і ясно: «По
прибутті до Іванівки між батьком і сином трапилося непорозуміння, так як
Костянтин Якович бачив майбутнє свого високоосвіченого нащадка
винятково на перспективному юридичному поприщі».
Посварилися батько і син, коротше. Хоч «непорозуміння» сталося певно
й з іншої ще причини. Молодий Ерест своє повернення додому пояснював не
лише бажанням зайнятися сільськогосподарським бізнесом, як зараз ми б
сказали. Судячи з усього, він вперше дозволив зауважити предку, що настав
час хазяйнувати на землі набагато продуктивніше, ніж звикли хазяйнувати усі
довколишні поміщики «старої закваски». Отож пора, говорив син батькові,
від «кустарщини переходити до по-науковому винахідливих методів». І кивав
на Європу, де «застарілими методами давно не задовольняються». Як
можемо ж ми задовольнятися, запитував-наполягав син, на своїх родючих
чорноземах?
Ця «дискусія» закінчилася тим, що Ераст здійснює у своєму житті
перший рішучий вчинок, на який може бути здатна лише сильна духом,
характером і волею людина: не отримуючи від розгніваного батька достатньо
грошей, син на свій страх і ризик вирушає за кордон в Європу – у Францію до
Нервського департаменту, який знали як розплідник найкращої на ті часи
свійської худоби. Ви зрозуміли? Молодий Бродський, читаємо у книзі В.
Джміля «Вічний Ераст», «приховуючи своє дворянське походження,

влаштовується там звичайним скотарем, щодня з четвертої години ранку і до
пізнього вечора вичищає гній і годує тварин, аби краще вивчити передове
тваринництво, зокрема специфічні тонкощі з розведення та утримання
великої рогатої худоби». Спочатку отак вчиться Ераст у стайнях графа Бульє,
потім і графа Сеньйоре. Зумів потрапити і у господарство графа Беллера,
піддані якого займалися відгодівлею худоби на м”ясо. Цікаво, що всюди
працездатністю Ераст «приходився до двору» і його не хотіли відпускати, та
він домагався єдиного – гідної оплати, а через якийсь час одначе
перебирався у володіння сусідніх графських господарств. У графа Жільбера
ознайомився з вівчарством, якому, як він мислив, «в південних степах
України сам Бог велів розвиватися». А ще, як пише зараз Василь Джміль,
«спостерігає також за розведенням свиней і птиці, далі простим робітником
працює на паризьких скотобійнях, де вивчився «на око» майже
безпомилково визначати живу вагу тварин, а ще і вправно, і правильно їх
забивати».
А стосовно того, що Ераст домагався пристойної платні там, де
наймався, так тут його можна більш ніж зрозуміти: юнак і далі не
розраховуючи на поміч з боку батька, поступає у сільськогосподарську
академію, котра діяла тоді поблизу Парижа. І своє навчання зміг оплачувати
самотужки. Стажуватися ж їздив і в Італію, Німеччину, Австрію, Швейцарію та
Угорщину. Більше того, без відриву від навчання, як сказали б ми зараз,
молодий панич звідусіль почав завозити племінний молодняк великої рогатої
худоби і навіть корів породи Ромельона, яких закупив в Італії у графа
Треульце, в один зі своїх приїздів додому схрестив із Сірою українською
породою. Мине зовсім небагато років, і цей селекційно-зоотехнічний
експеримент принесе Бродському сину перший успіх: виведений ним таким
чином гібрид заживе визнання своєю і м”ясною, і високою робочою
продуктивністю.
Коли було отримано диплом Паризької сільгоспакадемії, Ераст явно
мав намір якийсь час ще залишатися в Європі, працюючи уже за фахом. Це
щоб ще ближче, в роботі уже заглибитися у передові на ті часи там методи і
технології. Аби набуті знання поєднати з практичною діяльністю у кращих
господарствах – так буде точніше сказати про мету молодого спеціаліста. Але
тут втрутилася мати Софія Едуардівна. Очевидно, їй стало шкода сина,
котрому «приходиться поневірятися світами», і вона умовила чоловіка
Костянтина «змилуватися» над ним – простити «норов» та дозволити
повернутися додому. Хоч з іншого боку матері довелося умовляти і сина
«їхати назад допомагати старіючому батьку», а Ераст не зміг відмовити їй. Так

чи інакше, а Ераст Костянтинович – молодий панич – появляється в Іванівці, і
від тих пір по суті й зав”язується історія, яку згодом в губернії назвуть
ерастівським дивом. Більше того, станеться й отаке несподіване
перетворення, що Іванівку - важко сказати, чи місцевий сільський народ, чи
довколишні колеги-поміщики, чи й чиновники в губернських палатах , - але
перейменують в Ерастівку.
Бо далі сталося таке: невдовзі помирає батько Ераста Костянтиновича, і
останньому приходиться впрягатися у господарство на всю котушку. Під своє
крило тобто перебирати не лише тваринницьку галузь в маєтку, але і ведення
землеробства. Але як і з першою, так і з другим молодий Бродський уже не
міг поратися за старими мірками. Він почав, як свідчить у книжці Василь
Джміль, «культивувати на своїх полях нетрадиційні на той час для даної
кліматичної зони культури – такі, як сорго, джугара, великовагова
австралійська пшениця та посухостійка кукурудза». До того ж, продовжує
автор книги «Вічний Ераст», особисто Бродським невдовзі було створено
новий злак – особливу «Полбу» з високою врожайністю і технологічними
якостями та властивостями зерна, на яку очікувало велике майбутнє. Отой
хліб, який вагонами «заготовляли» тут після Жовтневого перевороту 1917
року більшовики, то була пшениця сорту «Полбу». Ще на своїх полях Ераст
Костянтинович першим застосовував чимало іноземної грунтообробної
техніки, котру досі тут ніхто не бачив. Скажімо, він завіз сюди американські
плуги, ремонт і навіть виготовлення яких налагодив в сусідньому селі
Саксагань у приватній кузні Івана Рибки. В Катеринославі у 1910 році, як
відомо, відбулася знаменита виставка місцевих досягнень, і Іван Рибка на ній
за свої плуги одержав золоту медаль.

ОДНАЧЕ провідною пристрастю Ераста Костянтиновича досить швидко
раз і назавжди закріпилася тваринницька галузь. Покійний уже архітектор
Іван Власенко з міста Кам”янського (в минулому Дніпродзержинська), батько
якого Федір Власенко був останнім управителем маєтку Бродського,
розповідав, що саме в Іванівці утримувалося найбільше на ті часи на
Катеринославщині дійсне стадо корів – не менше, ніж три сотні голів.
Сьогодні ж гортаємо книгу Василя Джміля і читаємо: «Завезений раніше в
економію племінний молодняк Ераст Костянтинович використовує в селекції і
добивається успіхів. Скоро одержану в результаті породу худоби (названо її
було просто і зрозуміло – порада заводу Бродського) молодий господар
неодноразово демонстрував на виставках, які часто відбувалися у Парижі, а
також на Всеросійських сільськогосподарських виставках. Зокрема, 1882-го

року на Виставці у Москві бика з його економії було відзначено вищою
нагородою. Елітна тварина сподобалася й імператору Олександру ІІІ, який
завітав на Виставку, причому так, що він, вражений, взявся годувати її зі своїх
рук білим хлібом, а потім провів тривалі ділові перемовини з завзятим
поміщиком-селекціонером».
Мине якийсь час, і уже – читаємо далі книгу «Вічний Ераст» - «на
виставці у Нижньому Новгороді у 1896 році Бродський експонує свою худобу
і одержує чергову нагороду. В цей же день на запрошення вищої знаті, котра
прибула на Виставку, та поміщиків з багатьох губерній Росії він блискуче
прочитав лекцію в Політехнічному музеї «з питань розведення худоби
робоче-м”ясних порід. А на одній з наступних Всеросійських виставках Ераст
Костянтинович спілкувався знову з царем – на цей раз з враженим Миколою
ІІ. І «преміював царя» - тобто подарував йому премійованих виставкомом
бика і корову. А слідом удільне відомство закупило для царського маєтку на
Кавказі «Абрао Дюсео» десять телиць та двох бичків «заводу Бродського».
Виявляється ж, що при кінці ХІХ та на початку ХХ століття насправді
Ераст Костянтинович домагається неабияких успіхів і на інших напрямках в
галузі тваринництва. Василь Джміль зокрема пише, що він розводив «цінні
породи свиней «Беркшир» і «Йоркшир», які за рік набирали ваги 25 пудів» -
400 кг! І далі: «І в промисловому вівчарстві його досягнення виявилися
вражаючими: займаючись розведенням тонкорунних і м”ясних порід овець,
поголів”я яких сягало 15 тисяч, особисто Бродським була виведена нова
порода шляхом відбору з місцевих та схрещування зі скороспілою породою
«Рамбульє». Якщо Ераст Костянтинович починав з того, що вивчав передовий
досвід у Європі, то тепер звідусіль з Європи їхали в Іванівку-Ерастівку
знайомитися з практикою дивовижного Бродського.
Одною з перших прибула до Ераста Костянтиновича делегація англійців
на чолі з відомим професором Коупом. «До її складу, - дізнаємося сьогодні з
книжки «Вічний Ераст», - входили двоє членів британського парламенту на
прізвища Кієрель і Ламперг, а у Москві та Санкт-Петербурзі до експедиції
приєдналися президент Імператорського товариства сільського господарства
князь Щербатов і професор Кулєшов. Гості на кілька днів більше провели в
економії авторитетного поміщика, щоби якомога детальніше ознайомитися з
його методами господарювання». Після цього заквапилися до Бродського й
посланці з Німеччини і тієї ж Франції, де Ераст Костянтинович освоював
колись секрети аграрного виробництва. Казали, що свої «борги» перед ними
справно сплатив власним досвідом зрілий уже всвоїми надбаннями
Бродський. Був з ними ж настільки взаємно щирим та відвертим.

Ераст Бродський.

Практикою-славою Ераста Бродського зацікавився навіть персидський
шах Емір-Ус-Султан. Перебуваючи якось в Росії, він вирушає залізницею до
станції Божедарівка на Катеринославщині. Літерний поїзд зупиняється тут,
щоб «сонцесяйний перс» міг ступити на землю і оглянути володіння
успішного поміщика. Цей візит «екзотичного» гостя скінчився несподіваною й
цікавою історією, яка з часом стала схожою на легенду. Справа у тім, що
Бродський на знак подяки за увагу до його персони подарував персидському
шаху бичка на кличку Русак і корову, одержаних саме шляхом схрещування
худоби породи Шарольє (французької) з місцевою Сірою українською. Але ж
у вельможного шаха потяг не мав вагона, у якому б можна було везти такий
подарунок. І тоді Ераст Костянтинович пообіцяв Емір-Ус-Султану
«самоходом» пригнати бичка і корову до Персії. Що шах сприйняв лише за
жарт ввічливості. А Ераст справді «пробив» необхідні документи і спорядив
незабаром двох своїх слуг-пастухів – Григорія Кучеренка та Івана Казимірчука
– важким пішим шляхом з худобою до Персії. Сьогодні можна лише уявляти,
якими треба було бути сміливими й витривалими українським селянам, щоб
через скелясті перевали Кавказьких гір на 68-й день благополучно добратися
з подарунками свого пана до міста Тегерана. Більше того, ще й в
українському національному вбранні появитися перед очима безмежно
здивованого перса-шаха. Настільки здивованого, що «Кучеренку, як
старшому групи, вручив офіцерську золоту медаль і грошову винагороду у
сумі 150 туманів, а Казимірчуку 100 туманів, обом по розкішному й
персидському халату. А слідом в Російському імператорському посольстві
погоничам вручив Шахову Грамоту та Орден Лева і Сонця для передачі Ерасту
Костянтиновичу Бродському».

ПРО СУТО господарські досягнення як у тваринництві, так і
рослинництві Бродського можна продовжувати ще багато писати. Після 25-ти
років власної діяльності Ераст Костянтинович, зрештою, узагальнив і видав
окремою книгою свій досвід – книгою, якою ще довго потім, включаючи уже
й радянські часи, користувалися селяни центральних і східних регіонів
України. Інша річ, що цей факт не прийнято було афішувати. Як і широке коло
інтересів поміщика, котрий , як написав тепер Василь Джміль, «славився
великим природолюбством та бездоганно знав садівничу і паркову справу,
свідченням чого став закладений ним в Іванівському маєтку унікальний парк
на зразок уманської «Софіївки» - за набором рідкісних порід дерев та
чагарників, а також за наявністю оранжереї, газонів і клумб нагадував
ботанічний сад». І далі: у садибі Бродський заклав і зрошувальний на ті часи

диво-сад, виділивши під нього 18 десятин землі. З року в рік щедро родили
яблуні Титовка, Антонівка, Апорт та зимовий золотий Пармен, груші Лісова
красуня, сливи Венгерки і волоські горіхи. Більше того, перший у наших краях
виноградник площею 10 га заклав теж поміщик Ераст Бродський –
виноградник з кращими французькими столовими і технічними сортами, які
зусиллями подвижника-селекціонера уже у ті часи були успішно «приучені»
для тутешніх природно-кліматичних умов. На неугіддях, по балках та
крутосхилах усіх трьох своїх економій Бродський заклав великі лісові масиви
та гаї, котрі й сьогодні прикрашають горбисті степові краєвиди нині в межах
П”ятихатського району.
Хоч не лише вони нагадують тут про легендарного поміщика-творця,
який передусім дбав насправді про розвій краю, що став для нього успішним
і рідним. Він не тільки дозволив через свої землі прокласти залізничну колію
на перегоні П”ятихатки – Верхівцеве, а й за власні кошти побудував станцію,
яка на його честь і аж до 1966 року носила назву Ерастіка. Згодом доклав сил,
щоб при станції виникло й селище, котре одначе у 1964 році, «аби люди
забули ім”я Бродського», перейменували у Вишневе. Незважаючи на те, що у
1907 році Ераст Костянтинович теж за власні кошти по власній землі до
Ерастівки-станції проклав першу тут і дорогу з твердим кам”яним покриттям
«завширшки шість сажнів і на відстані три з половиною версти».
Втім, вибити з пам’яті народу діяння Бродського-поміщика фактично
так і не вдалося. Хто з аграріїв сучасної Дніпропетровщини не знав і не знає
про Ерастівську спочатку сільськогосподарську школу, потім Ерастіське
училище, а зараз Ерастівський аграрний коледж? Або про Ерастівську
науково-дослідну станцію? А навряд чи знаєте ви достеменно історію
виникнення того й іншого. Діло ж було так: ще у 1880 році Катеринославське
губернське земство рішило відкривати навчальний заклад для селянських
мас та сільськогосподарську дослідну станцію – з метою «підготовки
спеціальних освічених кадрів для села та ведення досліджень, на підставі
яких надалі повинні запроваджуватися зональні технології вирощування
злакових, кормових, олійних і інших культур у посушливій зоні». Однак минав
час, минуло ціле десятиліття, а ні школи з підготовки агрономів, зоотехніків і
городників, ні дослідної станції ніхто не квапився створювати і відкривати. І
лише у червні 1894 року позачергові чи термінові, як зараз би ми сказали, все
ті ж губернські земські збори прийняли одноголосно ухвалу «на відзначення
події заручин спадкоємця престолу царевича Миколи оголосити про
створення сільськогосподарської школи і при ній дослідної станції». І сталося
це тому, що очільник Верхньодніпровського повітового дворянства Ераст

Бродський «безоплатно виділив землю, відразу підписавши дарчу на неї, під
будівництво школи і дослідної станції, а також запропонував і від себе кошти
на спорудження їхніх приміщень».
З «коштами на спорудження» навіть виник цілий «скандал». Їх виділити
мала імператорська казна. Передусім «на зведення навчального корпусу з
пансіоном для проживання учнів». Однак з виділенням зволікала. Про те, що
та як сталося далі, читаємо у книжці Василя Джміля «Вічний Ераст»: «Чекати
Бродський не став, рішив розпочати роботи сам. Інформація про
самоправство дійшла до царського Департаменту землеробства в Санкт-
Петербурзі. Звідти негайно виїхав інспектор з перевіркою. На його подив уже
стояв у завершених контурах перший поверх. Підійшовши до виконроба
Морюхи, інспектор строго запитав: «За чиї кошти почали будівництво?»
Пролунала гордовита відповідь: «За кошти землевласника Бродського!»
Задоволений, поїхав інспектор в столицю і доповів про побачене директору
Департаменту. Той сказав, що таку нетерплячість треба тільки вітати.
Особливо враховуючи, що як сіра цегла, яка виготовлялася з особливих
компонентів, так і червона, яка виготовлялася з місцевої глини,
виготовлялися на власних цегельних заводах Бродського. І незабаром
державна казна таки виділила на будівництво школи 343 тисячі 130 царських
рублів».
Нетерплячість Ераста Костянтиновича була зрозуміла. Він як ніхто інший
розумів, настільки важливо готувати освічені кадри землеробів і тваринників
передусім з числа сільських дітей. Навіть переймався тим, щоб населення
було зацікавлене вчити своїх нащадків. Коли обговорювалися проекти
навчальної програми і самого навчального процесу, виступав і Бродський та
сказав: «Из проекта господина Яковлева видно, что крестьянскому мальчику
придется учиться до женитьбы, при этом нужно принимать во внимание
экономическое положение народа, и ввиду того, что дети будут приниматься
в более зрелом возрасте, а следовательно и должны идти в науке успешнее,
то если можно продлить срок училища, так не далее как до 16-летнего
возраста». До речі, кадри викладачів Бродський підбирав особисто сам. На
посаду директора, скажімо, кандидата сільськогосподарських наук
Петровської академії Павла Тушкана, який викладав зоологію і скотарство.
Викладачем було запрошено і відомого тоді в губернії агронома 1-го розряду
Петра Радченка. Керівництво ж дослідною станцією Бродський перебрав
практично на себе. І чи не головне: Ераст Костянтинович був призначений
опікуном школи і на власні кошти цілих вісім років утримував її. І якщо школа
розпочинала свою діяльність як нижча, то у 1011 році за наказом, підписаним

імператором, була реформована в середнє сільськогосподарське училище. І
стала сьомим такий училищем на всю Російську імперію, а в межах нинішньої
України другим після Уманського.
Для навчальних аудиторій та класів клопотаннями опікуна і мецената
незабаром звели нове триповерхове приміщення, а первісне переобладнали
для науково-дослідницьких потреб. У ньому облаштували хімічну,
зоотехнічну і агрономічну лабораторїі та лабораторію з грунтознавства, а
також кабінети рослинництва, механіки, анатомії домашніх тварин,
загального і спеціального скотарства. Нарешті підвал корпусу і його підсобні
приміщення пристосували для практичних занять з механізації. Іншими
словами, на початок минулого сторіччя зусиллями Ераста Бродського на
тодішній Катеринославщині вдалося створити дуже на ті часи сучасне й
прогресивне середнє професійне училище з підготовки кадрів для аграрного
виробництва.
Сьогодні ж й докинемо, що навчальний корпус нинішнього
Ерастівського агроколеджу, як і інші його корпуси, приміщення та споруди,
збудовані були поміщиком-легендою. Поруч вціліли будівлі колишньої
водонапірної башти і колишньої пекарні та двох лікарень, які для людей-
селян зводив Бродський. Від його ж маєтку зберігся, на жаль, тільки літній
будиночок. Але шкодувати більше приходиться від іншої прикрості. Коли у
серпні, в пору викінчення літа буремного 1918 р. Ераст Костянтинович помер
у своєму катеринославському помешканні, його дочка Софія з нареченим
зуміли виконали заповіт батька – поховали в Ерастівці-Іванівці біля колишньої
житлової оселі поміщика. Так от, оселі зберегти не вдалося – у роки
колективізації розібрали на цеглу. І точного місця поховання Ераста
Бродського не те що вшанувати, але й запам’ятати ніхто не знайшов за
потрібне. Відомо лише, що могила була в саду, від якого також давно й сліду
не зосталося. Єдиний наразі живий старожил Іванівки Григорій Остапенко
лиш приблизно вказує місця і межі, де знаходилися колись маєток і його
розкішний сад.
Однак, як свого часу писав відомий у нас краєзнавець Микола Чабан,
недавній директор Ерастівського аграрного коледжу Василь Джміль – тепер і
автор книжки «Вічний Ераст»! – «позначив пам”ятною стелою те місце, де міг
бути похований Бродський». А хотілося б, щоб усьому нинішньому
Вишневому повернули нарешті його народну назву Ерастіка уже й як
пам”ятник людині, для котрої ці краї стали Голгофою її устремлінь, прагнень і
звершень. А отже і випробувань, які ця людина з честю виконала і дійсно
залишила глибоку свою борозну на нашій землі.